Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Новий день приносить більше сонця, але мій настрій похмурий, як безмісячна ніч.

Якщо Фінн і повертався до намету, то я його не помітила. Вранці він заскочив, щоб залишити мені тацю з кавою й повідомити, що за годину ми вирушаємо на зустріч зі жрицею. Тепер він побіг десь у справах — можливо, знову розмовляє з Джуліаною, але я намагаюся не думати про це забагато. Як і про те, де він міг бути всю ніч. Та сама служниця, що й учора, приготувала ванну й залишила мене наодинці. Я сповнена рішучості ніжитися в пахучій воді, аж доки вона змиє мій похмурий настрій. Скидаю із себе нічну сорочку й жбурляю в куток.

Тієї миті завіса намету відкидається. Я рвучко обертаюся до неї, затуливши руками оголені груди. Всередину заходить Фінн, дозволяючи важкій тканині намету повільно опуститися за ним. Він озирається, бачить мене і завмирає. Здається, Фінн приголомшений, і я майже впевнена, що він ось-ось вискочить із намету. Проте він цього не робить.

Натомість неквапно роздивляється мене з виразом на обличчі, який я не можу зрозуміти. Він поволі рухається вперед, зменшуючи відстань між нами. Моє серце калатає, немовскажене. Фінн зупиняється за крок від мене, і наші очі зустрічаються. Він пахне дощем. Землею і небом. І… бажанням.

Я затримую дихання, не впевнена, чи справді хочу відчути тепло його рук на своїй оголеній шкірі, не впевнена, чи зможу впоратися із шаленством його вуст, та однаково жадаю всього цього.

Рука Фінна тягнеться мені за спину, рукав його туніки торкається мого плеча, коли він бере халат зі стіни намету. Фінн розгортає його переді мною, і мої щоки палають.

Я просто стояла тут.

Гола. Перед ним.

Стояла й чекала, коли він торкнеться до мене. Візьме мене. Так само, як чекала на нього у своєму ліжку минулої ночі. А він взяв лише халат.

— Можливо, у цьому тобі буде зручніше, — припускає Фінн. Я не рухаюся.

— Вибач. Ванна тепла, а оскільки до від’їзду ще є час, я подумала, що могла б… — верзу якусь маячню, тому прикушую нижню губу і змушую себе замовкнути. Я навіть не ворухнулася, щоб узяти халат. Я надто соромлюся опустити руки, коли знаю, що він хоче лише прикрити мене.

Фінн накидає халат на мої плечі й намагається прикрити ним мене спереду.

— Для протоколу, — пояснює трохи хриплуватим голосом. — Ніколи не проси вибачення за те, що зустрічаєш мене ось так. Можливо, на ванну нам часу й вистачить, але його забракне на… — Я чую усмішку в його голосі, хоч надто боюся підвести голову й подивитися йому в очі. — Цікавіші заняття. Тож якщо не хочеш, щоб ми надто запізнилися на зустріч із Верховною жрицею, тобі, мабуть, краще лишатися одягненою.

Я швидко просовую руки в рукави халата й зав’язую пояс. — Дякую, — шепочу, досі уникаючи його погляду.

Він торкається мого підборіддя й підводить моє обличчя, доки наші погляди зустрічаються. Вираз його обличчя серйозний, погляд допитливий.

— Що сталося, принцесо?

— Нічого. Я…

— Ти якась незвично мовчазна.

З моїх губ зривається смішок. Його майже не було поруч, щоби помітити це.

— Це тебе не було всю ніч, мій вдаваний суджений… — хитаю головою і замовкаю. Мене нудить від власних слів, тож я обвиваю руками його шию й підводжуся навшпиньки, притискаючись губами до нього так, як я хотіла минулої ночі.

Він тихо стогне і проводить своїми вустами по моїх. Я вдячна за привід припинити розмову, але це ніщо на тлі полегшення від того, що нарешті знову відчуваю його теплі вуста на своїх. Я притискаюся до нього всім тілом.

Він хапає мене за плечі й відступає на крок.

— Чому ти відсторонюєшся? — запитую я, розуміючи, що не маю на це права. Не тоді, коли довкола цілковитий хаос. Не тоді, коли навіть не знаю, чого хочу від нього. Проте, хай там як, Фінн — мій друг, і від думки, що я можу втратити його, моє серце розривається від болю. — Чому ти не прийшов минулої ночі?

Він опускає руки, довго дивиться на похилий дах намету, а тоді тре очі долонями.

— Ти справді не розумієш?

Я важко ковтаю.

— Чого не розумію?

Він пирхає, м'язи на його шиї напружуються. Фінн заплющує очі й промовляє:

— Понад усе на світі я хочу зняти з тебе цей халат. Хочу покласти тебе на це ліжко й дізнатися, чи ти вся така сама солодка, як твої губи й шия.

Відчуваю, як мій живіт стискається. Він говорить такі речі, які, хай допоможуть мені боги, я хочу чути. Водночас Фінн відступає ще на крок.

Його погляд ковзає моїм обличчям, униз до халата, потім знову підіймається до шиї.

— Мене переслідує твій смак. І я постійно думаю про те, як ти стогнеш, коли збуджена.

Моїми венами тече справжній вогонь, а дихання стає уривчастим.

— Я пам’ятаю, як ти мліла в моїх обіймах. Я думаю про це щодня.

Не можу дихати. Я теж думала про ту ніч. Я була одурманена наркотиками, але хіть, бажання, потяг до Фінна — все це я відчувала й без вина. Завжди. Ступаю крок уперед, підходжу до нього так близько, що досить простягнути руку — і я торкнуся його.

— Фінне…

— Я не збираюся вдавати, що не хочу тебе й не думаю про тебе щосекунди. Це образливо для нас обох. — Він переводить подих і ковзає поглядом від мого обличчя на виріз халата. Його рука повторює той самий маршрут, опускаючись униз моєю шиєю, ключицею, пірнаючи між грудей і відхиляючи шовковисту тканину.

Фінн проводить великим пальцем по опуклостях моїх грудей, і мене пронизує таке сильне задоволення, що я не одразу розумію, що він робить, де мене торкається. Його великий палець обводить татуйовання з руною — символ мого зв’язку із Себастіаном.

— Абріелло, я так сильно хочу тебе. Більше, ніж думав. Більше, ніж це можливо. Більше, ніж я можу визнати. Але поки між Себастіаном і тобою зв’язок, ти ніколи не будеш моєю повністю. — Він підводить голову й дивиться мені просто в очі. — Я такий самий егоїст, як і ті чоловіки, які кохали королеву Ґлоріану. Мені не потрібні якісь твої частини. Я хочу тебе всю й не збираюся ні з ким ділити.

Він видається таким сумним і таким спустошеним, що я нахиляюся вперед і знову торкаюся його губами. Цей поцілунок не такий пристрасний і голодний, як той, який ми розділили на озері. Цей поцілунок говорить, що я чую його, розумію й відчуваю те саме.

Коли він відсторонюється, я горнуся до нього, інстинктивно бажаючи більшого.

Він стогне й заправляє мені за вухо локон, що вибився.

— Я міг би взяти тебе просто зараз, принцесо. Але я хочу, щоб ти втратила розум від задоволення, розчинилася в ньому. Якщо я все зроблю правильно, твої щити не матимуть жодного шансу. Себастіан відчуває тебе, а ти його, і, врешті-решт, боляче буде всім нам. Ось чому вночі я не повернувся в намет, — він опускає руку і ступає ще один крок назад. — Насолоджуйся купанням.

* * *

Коротко кажучи, Верховна жриця фейрі Тіней — справжня сука.

Ми прибули в храм вісім годин тому. Нам повідомили, що вона скоро нас прийме. Прета й Кейн пішли, а нас із Фінном провели до тісної задушливої кімнатки всередині храму і змусили чекати. Нас залишили самих і замкнули всередині.

Ми чекали. Без води та їжі, без стільців і навіть без вікон, які можна було б відчинити, щоб ковтнути свіжого повітря. Ми чекали, здавалося, цілу вічність.

Коли за нами нарешті приходить служниця й веде нас у величезне святилище з вікнами, надворі вже сідає сонце. Щойно ми входимо до кімнати, на обличчі жриці з’являється презирлива посмішка, ніби її змушують розмовляти з брудом на підошві черевиків.

— Верховна жрице Маґноло, дякуємо, що приймаєш нас, — звертається Фінн, схиляючи голову перед чорнявою, вишукано одягненою жінкою. Вона сидить на чомусь на зразок багато прикрашеного трону на помості перед святилищем. Її трон усипаний коштовними каменями й перлами, як і сама жриця. Коштовності тут усюди: на її шиї, зап’ястках і руках, навіть вплетені у волосся.

— Фінніане, — жриця гордовито здіймає голову. Вона на частку секунди переводить погляд на мене, а тоді знову дивиться на нього. — Ти знаєш, що я не можу відмовити в аудієнції правителям цього Двору.

— Так, — відповідає Фінн. — Тому я привів сюди леді Абріеллу.

— Вона — не леді, — пирхає жриця. Вона дивиться на мене, скрививши губи. — Не була леді, коли прислуговувала людям, не леді й зараз. Вона — помилка. — Її ніздрі роздуваються. — І більш нічого.

— З усією повагою, — починає Фінн, але я кладу руку йому на плече й хитаю головою. Мені не подобається ця фейрі. Мені не подобається, як вона поводиться з нами і як дивиться на мене, але найбільше мені не подобається відчуття, ніби вона намагається залізти мені під шкіру. Фінн хоче мене захистити, але вона не варта його виправдань.

Холодні, жорстокі очі жриці примружуються, коли вона помічає мою долоню на його плечі.

— Коли я була молодою, зв'язок душ ще щось означав.

Вона злісно зиркає на мене, й мені хочеться стерти нахабну посмішку з її обличчя.

Я стискаю руки в кулаки й зосереджуюся, щоб контролювати свою силу.

Жриця продовжує:

— Їх укладали не з примхи. Ми зв’язували себе тільки з коханими й берегли вірність цим узам до самої смерті. Але ти стоїш переді мною, зв’язана з одним, а пахнеш іншим.

Уперше, відколи ми опинилися перед нею, я схиляю голову, не спроможна дивитися в ці сердиті очі, поки вона соромить мене. Може, мені й начхати на те, що я не леді, але не на мої складні стосунки з Фінном і Себастіаном, не на вибір, який я зробила на цьому шляху. Я вважаю це невдачею. Ганьбою.

Фінн застигає.

— Абріелла не знала, що Себастіан…

— Мені не потрібні ваші виправдання, — гиркає жриця. — Зв’язок душ спаплюжений. Як і корона, як і Двір. Цього ніколи не мало статися.

— Згоден, — тихо каже Фінн. — І саме тому ми тут. Двір помирає. Корона та її сила розділилися, тож на троні ніхто не може сидіти. Діти впадають у Довгий сон. А королева Арія будь-якої миті може напасти на наші землі. Якщо ми хочемо вижити в цій війні, Двір Місяця мусить повернути собі силу.

Жриця переводить погляд на мене. Він такий важкий, що я борюся з бажанням під ним зіщулитися.

— У тебе є сила корони, але немає Немилостивої крові, — каже вона. — Двір помирає, бо ти досі дихаєш.

Гнів охоплює Фінна, він ступає крок уперед, але я зупиняю його, поклавши руку на плече.

— У мене не було вибору, — пояснюю. — Я помирала, а Оберон…

— Я знаю цю історію, — різко уриває мене жриця. — Просто мене це розчаровує.

Звісно, знає. Я підводжу голову.

— Чи є спосіб передати силу Себастіану?

— Так, але він не зможе правити, — відповідає вона. — У цих землях дуже багато фейрі, які радше погодяться дивитися, як помирає Двір Місяця, ніж допустять, щоб на троні сидів хтось Милостивої крові.

Я важко ковтаю. Це те, чого ми боялися, — глухий кут.

— Переконай Золотого принца віддати свою корону дівчині, — говорить жриця до Фінна.

— Ні, — шепочу я. Має бути інший спосіб. — Я однаково не зможу сидіти на троні. Це буде безглузда втрата.

— Його смерть стане першим кроком, — губи жриці розпливаються в зловісній посмішці. — А потім ти пожертвуєш своїм життям, щоби передати силу й корону Фінніану. Все це має належати йому.

Фінн гарчить поруч зі мною:

— Це не варіант.

Я ледве ковтаю. Можливо, так і мало статися.

— Любий принце, ти знаєш, як це працює. Магія поєднується із життям, стає з ним єдиним цілим і переходить до спадкоємця тільки після того, як життя віддають. Чи не час тобі пожертвувати чимось заради свого королівства? Хоча б раз?

Я відчуваю, як Фінн заледве стримується. Мені хочеться видряпати їй очі за те, що вдарила його в таке вразливе місце.

— Ми зробимо так, тільки якщо не залишиться жодних інших варіантів, — каже він. — Відкрий нам портал у Підземний світ, щоб я міг запитати у Великої королеви Меб, як врятувати наше королівство.

Жриця довго дивиться на нього, і я тамую подих. Знаю, що інші планували діяти без божественного втручання, яке могла б запропонувати Меб. Але якби вони могли вигадати дієву альтернативу, нас би тут не було і Фінн не планував би небезпечну подорож у Підземний світ.

Жриця витримує погляд Фінна.

— Ні.

Фінн здригається.

— Ти мав стати королем, — цідить вона. — Мав правити разом із Джуліаною. Вона гідна цього. Колись був гідний і ти. Доведи це знову. Ти підвів наше королівство, і тепер цей білявий Милостивий виродок живе в нашому палаці, а ця людська погань володіє силою нашої корони. Я не стану… — Вона раптом уривається й хапається за горло, ніби задихається. З її рота ллється цівка крові, а очі закочуються.

Фінн закриває мене рукою і змушує відступити подалі від жриці.

— Що відбувається? — запитую я.

— Оселившись у цьому храмі, Верховна жриця дала клятву Меб, — пояснює Фінн. Він нажахано дивиться, як вона б’ється в конвульсіях. — Ця клятва передбачає певні наслідки, якщо жриця відмовляється діяти в інтересах Двору чи виконувати волю Меб.

Верховна жриця раптом припиняє здригатися. Повітря в кімнаті змінюється.

У тіло жриці ніби проникає щось інше, і від цього в мене волосся стає дибки.

З її рота тече кров і крапає на мармурову підлогу.

Жриця нахиляється вперед і дивиться на нас очима без зіниць.

— На найпівнічнішій вершині Гоблінських гір… — промовляє вона зовсім не своїм голосом. Цей голос лунає одночасно здалеку і з усіх боків. Це голос усіх жриць Тіней, і від нього в мене біжать мурашки шкірою, а серце вистрибує з грудей. — У печері під корінням Матері Верби чекає портал, — жриця повертає голову й дивиться мені в очі. Коли вона говорить, краплі крові падають на підлогу. — Іди туди, Абріелло, дитя Меб.

Фінн втуплюється в мене широко розплющеними очима, а я не можу відвести погляд від мертвої жінки, яка говорить зі мною.

— Велика королева чекає на тебе. Візьми свою споріднену душу, — каже вона, — поєднавши силу вашої крові, ви відкриєте браму в Підземний світ. Іди й дізнайся, як урятувати своє королівство.

Жриця падає на підлогу, в калюжу власної крові.

— Мамо! — Джуліана з’являється в задній частині святилища й підбігає до жриці, перевертає її на спину. — Що ти наробив?! — кричить вона на Фінна.

— Нічого, — відповідає він, не зводячи з мене очей. — Я нічого не робив. Тільки попросив її відкрити портал, щоби побачити Меб.

Джуліана притискає руку до грудей матері.

— Мамо, благаю!

— Мені шкода, Джулс, — каже Фінн, кидаючи на неї швидкий погляд. — Я не знав, що так буде.

Вона підводить голову, і я бачу, що її прекрасним обличчям струменять сльози.

— Я не розумію.

— Твоя мати дала клятву захищати ці землі й служити цьому Двору. Здається, богам не сподобалося, що вона відмовила мені… нам, — Фінн бере мою руку й сильно стискає. — Схоже, Меб хоче побачити свого нащадка. Абріелла — дитя Меб.

Джуліана підводить голову і приголомшено дивиться на мене:

— Не може бути. Вона ж людина.

— Здається, ця історія трохи заплутаніша, — замислено промовляє Фінн.

Джуліана хитає головою і гладить закривавленими пальцями щоку матері.

— Залиште. Просто залиште мене.

* * *

Фінн практично витягує мене з храму й веде повз вартових униз сходами, де вже інші охоронці намагаються стримати Прету й Кейна. Здається, наші друзі відчули щось недобре і спробували прорватися до нас.

— Що сталося? — запитує Прета, вириваючись із рук вартового, який утримує її.

— Ми йдемо, — гиркає Кейн охоронцю, який вхопив його. Він виривається з міцних рук та йде за нами до коней.

— Нам треба повертатися до палацу Немилостивих, — каже Фінн. Він міцно тримає мене за руку, ніби боїться, що я можу зникнути.

— Поясни, — просить Прета. Вона хапає Фінна за рукав і змушує його зупинитися. — Ми відчули щось жахливе. Наче сталося щось дуже серйозне, але нас не впускали.

Фінн дивиться на мене, а тоді знову переводить погляд на Прету.

— Верховна жриця відмовила нам. Вона не захотіла відкривати портал. А потім… її тілом заволоділо щось інше, щоби передати повідомлення: сказати нам, де знайти портал і що ми з Абріеллою зможемо його відкрити.

— Як? — запитує Прета.

Фінн довго не відводить від мене очей і важко ковтає.

— Змішавши її кров із моєю. Мої підозри справдилися. Я — її споріднена душа.

Прета й Кейн перезираються.

— Як так вийшло? — видихає Прета.

— Моя магія реагує на силу в її крові. Абріелла — нащадок Меб. Вона…

— Наша законна королева, — бурмоче Кейн.

— Я не розумію, — у мене голова йде обертом. Вони кидаються словами «споріднені душі», «портал», «королева», але мої думки досі у святилищі, перед очима стоїть образ мертвої жриці, яка говорить до мене. — Те… щось сказало, що я дитя Меб, але я ніколи її не зустрічала. Це якась нісенітниця. Моя мати була людиною. Моя сестра — людина. Я була людиною, поки не випила те зілля.

— Ми не могли збагнути, — каже Фінн. Він досі дивиться на мене приголомшеним, сповненим благоговіння поглядом. — Але ж була причина, чому Оберон зміг передати їй корону.

Кейн повільно опускається на одне коліно і схиляє голову.

— Моя королево, — бурмоче він. — Це честь для мене.

Прета повторює за ним — опускається на коліна і схиляє голову.

— Ми будемо служити тобі.

Я чекаю, що Фінн вибухне реготом, але в його очах немає нічого, крім захвату. Він опускається на одне коліно, досі стискаючи мою долоню.

— Наша королева.

Я ніяк не можу второпати, чому мої друзі попадали переді мною навколішки, тому радію, коли чую хрускіт гравію під черевиками. Обертаюся на звук і бачу, як до нас щодуху мчить Джуліана.

— Ми не знали, — видихає вона. Сльози досі течуть по її замащеному кров’ю обличчю. — Присягаюся, ми не знали. Ми просто хотіли, щоб Фінн зайняв трон. Ми думали, рід Меб винищено. — Вона хапає ротом повітря й дивиться на інших, які стоять на колінах. — Моя королево! — вигукує Джуліана, опускаючись на коліно. — Даруй мені честь служити тобі.

— Ні, — хитаю головою. — Встаньте. Це помилка. Я не можу бути…

Фінн стискає мою долоню й підводить погляд — у його срібних очах я бачу впевненість. Тієї миті я відчуваю це: дивна сила обвиває мої руки й ноги, вона тягнеться з глибини, від священних земель Меб.

Мені перехоплює подих. У легенях бракує місця для повітря, все моє тіло гуде. Усе моє єство світиться енергією й силою.

Я заплющую очі й відчуваю, як мої ноги відриваються від землі, й посеред абсолютної тиші шелест дерев шепоче: «Королева».