Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Ми входимо до кімнати для нарад. У повітрі бринить магія. У кутку я бачу Джуліану. Її ноги відірвані від землі, а руки притиснуті до боків, із чого роблю висновок, що вона тут не з власної волі.

Щойно ми із Себастіаном входимо, Фінн кидає на мене швидкий погляд, але знову зосереджується на Джуліані. Ми займаємо свої місця на чолі столу.

— Вочевидь у нас проблеми з безпекою, — каже Фінн, звертаючись до кімнати, але не відриваючи погляду від жінки, яка колись мала правити поруч із ним як його королева. — Хтось видає інформацію королеві Арії. Вона знала, коли дітей перевезли до столиці й коли Абріелла була там із ними. Джуліана також це знала, бо я спілкувався з нею того дня.

Джуліана хитає головою.

— Фінне, ти вважаєш, я стала б убивати невинних Немилостивих дітей? Що допомагала б облозі моєї столиці?

Фінн не зважає на її слова й продовжує:

— Потім на нас напали дорогою з табору до порталу. Хтось мав підказати королеві, де ми будемо.

— Нащо мені допомагати цій сволоті? — гарчить Джуліана. Її прекрасними порцеляновими щоками котяться сльози. — Я на вашому боці.

— Ти знала, що ми будемо там.

Вона хитає головою.

— Навіщо мені завдавати тобі болю, якщо я кохаю тебе? — шепоче вона. — Я завжди кохала тебе. Навіть коли зрозуміла, що ти ніколи не відповіси мені взаємністю, однаково робила все, щоб допомогти тобі зайняти твоє законне місце на троні.

Фінн міцно стискає зуби, але його очі стають холодними, ніби сріблясті скалки льоду.

— Якщо хочеш довести свою невинність, відкрийся Міші. Дозволь йому зазирнути у твої думки.

— Неможливо зрозуміти, чи повністю вона скинула щити, — попереджає Міша. — Зважаючи на здібності Джуліани, вона легко може відкрити лише частину інформації. Якщо я не побачу жодних думок, які пов’язують її з королевою Арією, це не буде доказом її невинності.

— Фінне, я присягаюся, — благає Джуліана. — Ми не знали, ким насправді була Абріелла. Меб приховувала всі ознаки того, що в неї лишилися нащадки. Ми ніяк не могли дізнатися. Якби мама знала, вона відкрила б тобі портал.

Фінн схрещує руки на грудях і відкидається на спинку стільця.

— Опусти свої щити. Впусти мого друга у свій розум.

Ще більші потоки сліз течуть її щоками, й вона шепоче:

— Пробач, усе зовсім не так, як ти думаєш.

Міша робить довгий уривчастий вдих.

— Це вона відіслала баргеста, — холодно каже він. — Джуліана й Верховна жриця використали свою магію, щоб наслати пса згуби на Абріеллу. Вони вірили: якщо Брі помре, корона перейде до Фінна.

Вираз Фіннового обличчя не змінюється, але я бачу, що в його очах мерехтить біль. Мені неприємно на це дивитись.

Я не дуже добре ставлюся до Джуліани, але вона все життя була подругою Фінна. Вона дорога йому, і втратити її зараз, коли він і так багато втрачає, певно, боляче.

— Ти, — гарчить він їй в обличчя. — Ти наслала на неї цього монстра?

Очі Джуліани блищать від сліз.

— Мама відчула, коли Абріелла прибула в наш світ. Верховна жриця служила тобі, Фінне, як і присягнулася. Вона служила тобі від самого початку, й коли клятва, яку вона склала Меб, позбавила її життя, вона думала, що й досі служить.

Очі Фінна спалахують гнівом, його руки стискаються й розтискаються знову й знову, ніби він відчайдушно намагається опанувати себе.

— А тлум? Пожежа? — напружено запитує.

— Мама використала силу дзеркала, — шепоче Джуліана. — Вона заманила Брі, а тлум зробив усе інше. Ми хотіли, щоб тобі не довелося вбивати її. Ти завжди ставив кохання вище за обов’язок, і заплатив за це високу ціну. Її заплатили всі ми.

— Не тобі говорити про втрати, — гиркає Фінн.

— Я не причетна до нападу на столицю й не маю нічого спільного з тими, хто намагався зупинити вас на шляху до порталу. Я б ніколи не закрила портал, якби знала, що ви на іншому боці.

Ми всі обертаємося до Міші, очікуючи побачити, чи це правда.

Він довго дивиться на Джуліану й хитає головою:

— Як я бачу, вона каже правду, але не можу засвідчити напевне.

— Бачите? — шепоче вона. — Відпустіть мене. Я люблю свій Двір. Я хочу допомогти.

Фінн пильно дивиться на неї. Усі присутні в кімнаті відчувають його зніяковіння.

Я підводжу голову й усім своїм виглядом намагаюся продемонструвати королівську владність.

— Ні, — кажу, позбавляючи Фінна необхідності це робити. — Тримайте її під вартою, аж поки престол відновить магічну силу. Ми не можемо допустити, щоб королева знайшла нас, коли ми так близько до порятунку.

Міша повертається до мене, округливши світло-карі очі.

— Отже, вирішено? Ви вирушите до Крижаної річки, щоби потім разом посісти трон?

— Так ми і зробимо, — відповідає Себастіан, переводячи погляд із Міші на Фінна. — Але я не збираюся ділити свою наречену з кимось ще, тому ти маєш покинути палац і знайти собі інший дім.

Посмішка Фінна така крижана, аж у мене кров стигне в жилах.

— Вважай, це вже зроблено.

Прета стурбовано переводить погляд із Міші на Кейна, тоді на Фінна й, нарешті, зупиняє на мені.

— Будь ласка, покваптеся, — просить вона.

Обличчя Фінна лагіднішає, коли він повертається до своєї невістки, але Прета відсуває стілець і вибігає з кімнати.

— Вирушаємо на світанку, — каже Себастіан. — Якщо ти впораєшся із цим.

Я киваю.

Причин зволікати немає.

Кейн прочищає горло.

— Фінне, тобі варто піти з ними, на випадок, якщо в них виникнуть якісь проблеми.

Фінн здригається.

— Ти підеш замість мене, Кейне. Так усім буде простіше. — Він встає й на мить зупиняє погляд на мені, а тоді знову опускає очі.

Моє серце, що й так ниє від болю, тисне на легені, й у голові паморочиться.

— Нас також супроводжуватиме Ріаан, — командує Себастіан. — Він знає, як діє Золота армія, краще за будь-кого в цій кімнаті. Він допомагав силам Немилостивих захищати Гоблінські гори від солдатів королеви. Він допоможе нам уникнути ворожих загонів на шляху до річки.

— Добре, — киває Фінн. Він ступає крок до дверей, але несподівано зупиняється й обертається до мене. Наші погляди зустрічаються — і моє зболене серце завмирає, коли згадую, як я лежала в його обіймах у печері. Яка я була щаслива, з якою надією ми обговорювали майбутнє. — Бережіть себе, моя королево, — м’яко каже він. — Нехай усе вдасться. Я піду до того, як ви повернетеся.

Він виходить, перш ніж я встигаю відповісти, і забирає із собою моє серце. Я думала, після цього мені полегшає, але хай скільки глибоких вдихів зробила, мені однаково бракує повітря.

* * *

Мені не спиться. Я не можу заспокоїти думки, щоби бодай спробувати заснути.

Безцільно блукаю темними коридорами замку й сама не розумію, як опиняюся біля кімнати Фінна. Не можу вирушити до цієї річки, не побачивши його ще раз. Тому входжу до нього, навіть знаючи, що він може наказати мені забратися геть.

Фінн лежить на ліжку й дивиться на зоряне нічне небо.

Я не питаю дозволу. Просто заповзаю до нього й дозволяю собі побути поруч із ним востаннє.

— З тобою все гаразд? — запитує він, не дивлячись на мене. Його голос таких хриплий.

— Не зовсім, — шепочу. — Але я хотіла попросити в тебе вибачення. За все. Я так не хочу завдавати тобі болю, — відчуваю, як він видихає, різко відкочується до краю ліжка й сідає, обхопивши голову руками.

— Я не проситиму вибачення, — каже він, озираючись на мене. — Не за те, що кохаю тебе, хоча знаю, що моє серце розіб’ється, коли побачу тебе з ним. Ти королева, на яку заслуговує мій народ, благословення, обіцяне нам Меб. Я просто хочу…

— Чого? — я тягнуся до нього і проводжу пальцями по спині. Мені так приємно торкатися його, і він тремтить від моєї ласки. — Проси будь-що.

— Можливо, тобі варто попросити жрицю стерти мене з твоїх спогадів.

Я відсмикую руку, ніби він обпік мене.

— Чому? Чому ти просиш мене про це?

Він затуляє очі рукою.

— Тому що я хочу, щоб ти була щаслива. Спогади про мене не повинні псувати твоє щасливе життя. Ти ж колись його любила.

— Але це неправда. І це тут зовсім ні до чого.

Фінн опускає руки на коліна й важко ковтає.

— У глибині душі ти досі дбаєш про нього. Якщо ти зможеш його любити, якщо він зможе зробити тебе щасливою, я не хочу, щоби бодай одна думка про мене тобі завадила.

— Фінне, я не можу, — видихаю, хитаючи головою. — Ти так сильно шкодуєш про це?

— Hi. — Він повертається до мене повністю й усміхається, хоча його щоками течуть сльози. — Кохати тебе, відчувати дар твоєї любові — найкраще, що зі мною траплялося. Шкодувати про все тільки тому, що ти вже не будеш моєю… це наче шкодувати про спалах зір перед зануренням у вічну темряву.

Слова Фінна пронизують мене, немов гострий ніж, і моє серце болісно стискається.

— Тоді не проси мене кохати іншого так, як я кохаю тебе. І не смій просити мене забути тебе. — Швидко підсуваюся до нього й витираю його сльози. — Я б хотіла любити тебе, навіть знаючи, що буде далі. Навіть попри біль від розуміння, що ти не можеш бути моїм. І завтра я однаково тебе любитиму. Краще припинити дихати, ніж припинити любити тебе.

Фінн повертає голову й цілує мою долоню.

— Дякую, — шепоче він. — Я не вартий цього.

— Вартий. До того ж це єдине, що я ще можу вирішувати самостійно.

Він хитає головою, і по його щоці стікає сльоза.

— Ось чому Меб обрала тебе, — бурмоче він. — Бо знала, що ти страждатимеш сама, але не дозволиш страждати невинним. Я б зненавидів її за це, якби цього не потребував мій народ.

Я звішую ноги з ліжка й сідаю поруч із ним. Він обіймає мене однією рукою, і ми торкаємося чолами.

— В іншому світі, в іншому житті ми були б разом, — шепочу я. — Жодних королівств, якими потрібно правити, жодних народів, які треба рятувати. Тільки ти і я, та просте життя, в якому ми кохаємо одне одного.

— Але ми в цьому світі. У цьому житті, — Фінн цілує мене в маківку. Це схоже на прощання. — Тому мені доведеться приберегти той світ для своїх снів.

* * *

Заціпеніння, яке я відчуваю, коли ми із Себастіаном йдемо горами, аж ніяк не пов’язане з холодним повітрям і призахідним сонцем. То ось що відчуваєш, коли жертвуєш своїм серцем заради чогось більшого? Це ніби викинути його, замкнути на горищі, де, як ти сподіваєшся, воно буде в безпеці, але відірване від твого життя.

Дорогою я повсякчас ловлю на собі допитливий погляд Себастіана, але не маю сил питати, що він означає. Я можу зосередитися тільки на поточному завданні — переставляти ноги й знати, що кожен крок наближає мене до майбутнього без Фінна. Майбутнього, в якому моє серце замкнене, а обов’язок переважає почуття.

Гоблін переніс нас так далеко в гори, як тільки міг, але решту шляху до Крижаної річки ми маємо подолати пішки. Дістанемося до настання темряви. Ми скупаємося в річці та скріпимо наш зв’язок, а тоді станемо табором на ніч. Завтра повернемося до палацу й разом сядемо на трон.

Кейн іде попереду. Вочевидь він виріс у цій частині гір — на захід від Старелії й на південь від кряжа, яким ми йшли до порталу. За весь день він сказав мені не більш ніж декілька слів. Я знаю, він теж турбується за Фінна. Імовірно, він схвильований і розривається між обов’язком перед принцом, якого заприсягнувся захищати, та Двором, який намагається врятувати. Я рада, що він не говорить про це. Знаю, що він відчуває, і потрібні слова можуть мене зламати.

Ріаан їде позаду нас, пильно вивчаючи місцевість, вишукуючи ознаки Золотої армії королеви Арії.

— Я хочу, щоб ти пообіцяла, що даси нам шанс, — каже Себастіан, порушуючи довгу мовчанку.

Я переводжу погляд на нього. Не готова зробити це зараз.

Кейн різко зупиняється й розвертається:

— Хлопче, ти що, знущаєшся?

Себастіан люто дивиться на нього:

— Не втручайся.

Я хитаю головою:

— Басті, будь ласка, не треба.

— Я просто хочу, щоб ти дала мені…

Несподівано Себастіан хапається за руку — в неї поцілили стрілою.

— На деревах! — кричить Ріаан і підходить ближче, коли Кейн кидається на нападників.

Магія свистить у повітрі. Ріаан затуляє нас своїм тілом.

— Отрута, — хрипить Себастіан. — Абріелло, лягай.

Уже надто пізно. Стріла вражає мене, перш ніж я встигаю усвідомити значення його слів.