Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

«Коли підійметься вода, тобі допоможе білооке чудовисько. Не ховайся від нього».

Та істота, яка ледь не втопила мене, — це і було передбачення Ларк?

«Не здавайся, доки чудовисько не потягне тебе глибше, принцесо».

— Думаю, є інший шлях, — шепочу й тягнуся до руки Фінна. — У білоокого чудовиська є вихід — глибоко у воді має бути ще один портал, ще один спосіб вибратися звідси.

Очі Фінна світяться в темряві.

— Це Меб тобі сказала?

— Ларк, — тихо кажу я. — У моєму сні.

Він зітхає і знову дивиться на мою ногу.

— Ти зможеш плисти?

Я хитаю головою:

— Іди без мене.

— Чорта з два, — гиркає він.

— Я лише сповільнюватиму тебе. Не знаю, яка глибока печера і як далеко тобі доведеться плисти. Тобі може забракнути сил, якщо тягнутимеш мене.

Він знімає із себе сорочку й відриває від неї довгу смужку.

— У тебе є вибір: або ти попливеш сама, або я тебе потягну, — каже він, перев’язуючи моє стегно. Хоча пов’язка туга до болю, вона зупиняє кров.

Скелі навколо нас тремтять і тріскаються, ніби цей світ розколюється на частини.

— Іди! — кричу Фінну. — І пливи, навіть якщо я відстану, — підштовхую його до води.

Фінн дивиться мені в очі й обхоплює моє обличчя обома руками.

— Не смій помирати в мене на руках, принцесо. Ми разом знайдемо портал і виберемося із цього світу. Ти зрозуміла?

Скелі під нами знову здригаються, і з тріщин виривається ще більше води.

— Фінне…

— Ти зрозуміла?

Він нікуди не попливе, поки я не погоджуся, тому киваю:

— Гаразд. Пливімо.

Він встає й допомагає мені звестися на ноги. Потім робить глибокий вдих і пірнає. Я пірнаю за ним у крижану товщу. Мене сковує різкий холод, кожен сантиметр шкіри пронизують крихітні морозяні голки, й усі мої інстинкти волають, що треба повернутися на поверхню.

Перш ніж я встигаю подумати про це, Фінн тягне мене за собою, і ми пливемо назад до темного входу в печеру, до смертельно-білих очей і величезної пащі. Занімілими пальцями я намацую свій кинджал і пливу з останніх сил.

Фінн прорізає каламутну воду, теж тримаючи ножа в руці, я слідую одразу за ним, виглядаючи жахливі очі. Попереду немає нічого, крім чорноти та порожнечі, такої самої, як і небо над нашими головами. Фінн хапає мене за руку, вказує, куди плисти, й повертає ліворуч. І нарешті я бачу — ще один гребінь та поверхню води — вільний простір усередині печери. Виринувши на поверхню, ми одночасно важко відсапуємось.

Фінн витирає воду з очей, перш ніж роззирнутися навсібіч.

— Я не розумію, в який бік плисти, — бурмоче він.

— На глибину. Ларк казала, що треба плисти глибше. — У мене цокотять зуби. Я докладаю всі сили, щоб триматися на воді. Підступає нудота, і мій пульс стає нерівним. — Якщо я не зможу плисти далі, обіцяй, що спробуєш вибратися звідси.

Фінн люто зиркає на мене — похмурий принц Тіней у всій красі.

— Я вдам, що ти не казала цього одразу ж після того, як пообіцяла, що не помреш.

Я намагаюся розсміятися, але це більше схоже на схлипування.

— Готова? — питає Фінн. Його голос зовсім сиплий. Навколо хлюпається вода.

— Щось наближається, — кажу я.

— Пливи, пливи щодуху.

Не можу не послухатися цього наказу.

Ми разом пірнаємо під воду й пливемо. Я дозволяю Фіннові вести нас, довіряючи його інтуїції. Тому що він має рацію: це місце намагається заплутати нас.

Мої ноги здаються брилами льоду, руки не слухаються, легені стискаються так, що ось-ось луснуть. Якщо я бодай на мить засумніваюсь у ньому, якщо подумаю, що є хоч шанс, ніби ми обрали неправильний напрямок, я здамся.

Коли ми знову виринаємо на поверхню, під стелею печери так мало простору, що ковтнути трохи повітря можна, висунувши з води тільки ніс і рот. Це тортури. Я відчуваю, як скелі сходяться, навалюються на нас, забирають повітря. По спині пробігають мурашки, руки й ноги тремтять.

Мене знову затягує під воду. Цього разу я не відчуваю гострого болю, немає монстра, що вчепився в моє стегно, лиш крихітні невидимі руки, які тягнуть мене вниз, вниз, вниз і вниз.

Я вже готова набрати повні легені води, коли в каламуті переді мною з’являється обличчя Фінна. Він хапає мене під пахви й витягує на поверхню. Я встигаю зробити лише один вдих, як знову опиняюся під водою.

Це повторюється знову і знову. Ми пірнаємо і пливемо, підіймаємося на поверхню, робимо ковток повітря. Пірнаємо і пливемо, підіймаємося на поверхню, робимо ковток повітря.

Я думаю, що більше не пропливу, але однаково продовжую. І коли мені здається, що темніше в цій печері бути не може, що я вже не в змозі плисти, нарешті бачу його — біле світляне коло, яке слабко пульсує.

Моє тіло благає зупинитися, здатися й опуститися на дно, до теплих рук, які заколисали б мене там.

Фінн хапає мене за руку.

«Не зупиняйся. Не смій здаватися».

Його рішучість переливається в мене, і я щодуху рухаюся до тунелю зі світла. Воно засліплює, воно повсюди навколо нас, але рука, що тримає мою руку, тягне мене вгору, вище й вище. І раптом ми виринаємо на поверхню, і відчуваємо на шкірі сонячні промені й свіже повітря, і чуємо пташиний спів у кронах дерев.

— Ми майже на місці, принцесо, — Фінн не відпускає моєї руки й тягне мене до берега. Вода міліє, ми виповзаємо на пісок.

Я кашляю, мої груди здіймаються гак, наче легені намагаються надолужити згаяне за час, проведений під водою, за всі ті хвилини без повітря. Я перекочуюся на спину, дозволяючи сонячному світлу литися на мене, вбираючи його.

Фінн дивиться на мене:

— Як твоя нога? Іти зможеш?

Зсуваю розідрані штани, щоб оглянути стегно, й, роззявивши рота, дивлюся на неушкоджену шкіру.

— Усе зникло.

Він здивовано оглядає мою ногу.

— Не болить?

— Я… Усе гаразд.

— Коли я застряг, ти мала пройти крізь портал без мене, — Фінн міцно стискає щелепи, його очі виблискують від гніву.

— Нізащо.

Так швидко, що я не встигаю простежити за його рухом, він схиляється наді мною й накриває мій рот своїм. Це зовсім не ті ніжні поцілунки, які він дарував мені вчора вночі. Зараз у ньому немає місця ніжності. У грубих дотиках губ він виливає все: злість, розчарування і глибоке полегшення.

І я вбираю все це. Приймаю його. Я запускаю пальці Фіннові у волосся й цілую його у відповідь. Цілую всією своєю сутністю.

Я вже мала би померти. Я вже тричі мала би померти. Те, що я жива, — неймовірний дарунок. Як і те, що Фінн тут, зі мною, і що він цілує мене.

Він відсторонюється, але я хапаю його за сорочку і притягую до себе, скеровуючи його вуста до моїх. Я не хочу сперечатися про свій вибір, не зараз. Усе, чого я прагну, — це зосередитися на відчутті губ Фінна і звабливій тяжкості його тіла. Я хочу, щоб він був якомога ближче.

Фінн стогне просто мені в рот і нарешті здається, дає мені те, чого я бажаю.

Він гладить мене через мокру сорочку і стискає мої груди великою долонею, пальцем пестить тугі соски, що випинаються крізь вологу тканину.

Я стогну у відповідь на його поцілунок і вигинаюся під ним.

— Брі, — шепоче він, торкаючись моїх вуст.

— Будь ласка…

Фінн відповідає здавленим стогоном, що розбиває мені серце і змушує нестримніше жадати його близькості. Я інстинктивно підтягую коліно, щоб він міг влаштуватися між моїх ніг. Ковзаю руками по його спині й різким рухом знімаю з нього сорочку. За мить мій одяг летить слідом за сорочкою. Наші вуста й руки сплітаються.

Я вже не знаю, хто чи що я зараз. Я — бажання. Я — хіть. Цілую його з усім відчаєм, який відчувала, поки ми пробиралися до порталу. Я знову виринаю на поверхню, але мені більше не потрібне повітря, мені потрібен він.

Фінн притискає розтулений рот до ніжної шкіри моєї шиї, його руки ковзають униз моїм тілом. Стягнувши з мене штани, він відкидає їх убік і знову влаштовується наді мною. Зуби Фінна ніжно змикаються на опуклості моїх грудей, і майже одразу на зміну їм приходить його язик.

Я зайнята його штанами. Хочу відчувати руки Фінна на своїй шкірі, шукаю розраду в його теплі.

— Брі, — він раптом хапає мене за зап’ястя й піднімає мої руки над головою. Коли Фінн дивиться мені в очі, від ніжності, яку я бачила минулої ночі, слід прохолов. Його очі — озера дикого бажання. Його хіть межує з агонією.

— Ти потрібен мені, — кажу, рухаючи стегнами під ним.

Не зводячи з мене очей, він входить у мене. Від задоволення й полегшення в мене перехоплює подих. Ми шукаємо і знаходимо ритм, який однаково дає й бере.

Фіннові руки ковзають угору, до моїх зап’ясть і вище, аж поки наші пальці сплітаються. Задоволення наростає, розливається тілом і переповнює кожну клітинку, не лишаючи місця для чогось іншого. Він міцно цілує мене, і ми разом вибухаємо в найвищій точці насолоди. Вона така сильна, що я кусаю його губу й відчуваю смак крові.

Важко дихаючи, Фінн підводить голову. Його погляд затуманений, губи набрякли, в місці, де я вкусила його, проступає кров. Він відпускає мої руки й проводить великим пальцем по моєму підборіддю, вивчаючи обличчя.

Проте його очі надто швидко холонуть. Я бачу, як він закривається від зв’язку, що був між нами, відчуваю, як відсторонюється, навіть коли ніжно притискається своїм чолом до мого.

— Пробач. Я не мав цього допустити.

Він зараз серйозно? Просити вибачення за те, чого ми обоє хотіли? Якби в мене не паморочилося в голові після божевільної пристрасті, я б розсміялася.

Він скочується з мене і простягає мій одяг — сорочку, штани й чоботи. Я навіть не пам’ятаю, як знімала все це. Одягаюся, поки він підбирає свої речі.

Мені здається, ніби між нами виросла крижана стіна.

— Чому зцілилася моя нога? — запитую я. Просто хочу, щоб він знову поглянув на мене.

— Кажуть, коли ті, хто спустився до Підземного світу, гинуть там, до смерті їх доводить власний розум. Я не розумів, що твоя рана була несправжньою. — Він зосереджується на ґудзиках своєї сорочки й навіть не дивиться на мене. Схоже, частина болю, якого ми зазнали в Підземному світі, все-таки була цілком реальною. — Нам треба йти.

Моє тіло, яке лише декілька секунд тому палало від його дотиків, скрижаніло. Я почуваюся розгубленою й відкинутою. Змушую себе підвестися.

— Фінне, зажди, — він зупиняється, але не обертається. — Що відбувається?

Досі стоячи до мене спиною, він хитає головою.

— Нам треба повертатися до палацу.

Я прикушую губу.

— Пробач, що позбавила можливості посісти трон. Пробач, що зруйнувала все. Що єдиний спосіб врятувати твій народ — це віддати королівство мені й твоєму ненависному братові. Пробач, що…

Він повертається до мене. Його очі палають, обличчя напружене.

— Думаєш, це мене засмучує? — Фінн підводить обличчя до неба й хитає головою. — Нам треба йти, — повторює він.

Я зітхаю. Почуваюся скривдженою і знехтуваною, водночас картаю себе, бо не маю права на жодне із цих відчуттів. Ховаю свій біль глибоко всередину й озираюся.

— Де це ми?

Фінн схиляє голову набік.

— Ти мені скажи, принцесо.

— Я не знаю. Як би я… — але раптом відчуваю. У тому, як гуде моя сила, як енергія іскриться в моїй крові. — Ми досі на землях Немилостивих, але моя магія не повернулася. Ми досі на кряжі Німоти.

Фінн киває.

— Але де саме?

Він видає глухий смішок.

— Гадки не маю. Я не часто буваю в Підземному світі.

Він рушає. Подалі від узбережжя, тримаючись праворуч від післяполудневого сонця. На південь. Єдине, що нам лишається, — іти на південь.

* * *

Ми йдемо годинами, поки моя магія повертається, і тільки тоді робимо привал.

«Ось ти де, — промовляє Міша в моїй голові, доки я п’ю з прохолодного гірського струмка. — Ми думали, що втратили тебе, принцесо».

«Ми вибралися, але я не знаю, де ми. Попросиш Себастіана знайти нас і послати гобліна, якщо він зможе до нас дістатися? Нам потрібно швидко повернутися додому».

«Буде зроблено».

— Будуєш плани з Мішею? — вигинає брову Фінн.

Я киваю.

— Себастіан із гобліном забере нас.

— Прекрасно. Якраз той, кого я найбільше хочу бачити, — бурмоче Фінн, обходячи мене.

— Щось ти не в гуморі.

Він хмикає.

— Прийми мої вибачення.

— Про що ти думаєш?

Він стинає плечима.

— Обов’язок, честь, самопожертва. Нічого нового.

Мені здається, він жартує, але з його серйозного тону розумію, що це не так.

— Такий благородний принц, — шепочу я. Хоча говорю цілком серйозно. Різниця між Себастіаном і Фінном полягає в тому, що Себастіан хотів здобути корону, а Фінн — допомогти своєму народу. У мене немає жодних сумнівів, хто був би найкращим королем, але я не можу вибирати.

Він пирхає.

— Недостатньо. У тому й проблема.

— Що це означає?

Він опускається навпочіпки біля струмка.

— Це означає, що я егоїстичний козел, Абріелло. Але, здається, це ми вже обговорювали.

— Ти сердишся на мене, — суплюсь я. — Ти ж розумієш, що це не мій вибір. Я не шукала виправдання, щоб залишатися зв’язаною із Себастіаном, тож несправедливо, що ти…

Фінн підводиться й обертається до мене:

— Ти досі не розумієш? Єдина причина, чому я злюся на тебе, — тому що ти ризикувала своїм життям, щоб урятувати моє. Ти повинна була пройти через той портал і кинути мене там. І мала використати свої сили, коли потрапила в засідку в лісі. Ти могла потрапити в лапи королеви або застрягти в Підземному світі, бо захищала мене.

— Як ти можеш казати таке, коли зробив те саме для мене? Коли я пошкодила ногу, ти відмовився мене кинути.

— Тобі є що запропонувати цьому світу. У тебе є мета, і ти потрібна нашому Двору. А я просто…

— Просто ти — той, кого я люблю. Ти потрібен мені, Фінне. І Двору теж. Навіть якщо ти ніколи не посядеш трону, — мої руки безвольно опускаються, — я не дозволю тобі здатися тільки тому, що нам не подобається рішення, яке підказала Меб.

— Не лише воно мені не подобається, Абріелло. Мені не сподобалося, як Себастіан поцілував тебе тоді в їдальні. Мені не подобається, що за кожної зручної нагоди він намагається до тебе торкнутися. А тепер уяви, як це — спостерігати, як ти проводиш своє життя з ним. Це знищить мене, і трон тут ні до чого.

— Я не буду з ним насправді. Ми зв’язані й правитимемо разом, але це не змінить моїх почуттів до тебе.

— І яка ж моя роль у цій картині? Я буду твоїм коханцем? Консортом? Чи навчиться Себастіан блокувати твої почуття, коли ти будеш у моєму ліжку? А що буде, коли настане час завести спадкоємця? Обереш мене племінним жеребцем чи довіриш цю честь Себастіану?

Усередині мене все здригається, ніби Фінн щойно вдарив мене в живіт.

— Чому ти такий жорстокий до мене?

Фінн лається.

— Я знаю. І знаю, що ти ні в чому цьому не винна. — Він закидає голову й дивиться на верхівки дерев. Його прекрасним обличчям пробігають мерехтливі тіні. — Ніколи не розумів, чому після смерті Вексія Прета не повернулася до Скелястого замку, чому вирішила лишитися нещасною й самотньою, замість стати коханкою жінки, яку любила, — Фінн зітхає. — Тепер розумію.

Його слова розбивають мені серце:

— Скажи мені, як змінити все.

Фінн заплющує очі.

— Абріелло, я — твій споріднений партнер, а ти — моя королева. Я зроблю все, щоб тебе захистити. Щоб тобі служити. Але я не зможу бути твоїм коханцем, доки ти будуватимеш своє життя з ним. Я не зможу задовольнятися лише частиною тебе, знаючи, що до самої смерті ви будете зв’язані.

Я торкаюся його долоні. Ненавиджу це. Коли Ларк сказала, що я можу стати королевою, я відповіла їй, що не хочу мати стільки багатства, поки в інших немає нічого.

«Це чудово. Тому що ти втратиш усе».

Коли я прокинулася після трансформації й дізналася, що Себастіан мене зрадив, я думала, що вже втратила все. Як же я помилялася.

— Пробач мені, — шепочу. — Я не знаю, що ще сказати.

Він підводить голову, і сльози, які стоять у його сріблястих очах, ранять мене ще сильніше.

— Більше казати нічого.

Коли з’являється Себастіан із гобліном, ми з Фінном дивимося одне на одного. Себастіан пирхає і примружується, його щелепа міцно стискається. Він знає, що ми були разом.

Однак зараз немає часу про це думати. Уперше, відколи я зустріла Фінна, з радістю відходжу від принца Тіней і простягаю руку Себастіану.

За мить ми знову опиняємося в палаці Немилостивих. Прета й Кейн кидаються до нас і сиплють запитаннями.

— З вами все гаразд?

— Що вона сказала?

— Чи існує рішення?

— Що сталося з порталом?

— Ти оклигав, — кажу я і навіть спромагаюсь усміхнутися Кейнові.

— Так. Як новенький, — він оглядає мене, а тоді свого принца.

Я відчайдушно чіпляюся за цю маленьку гарну новину. Після почутого сьогодні мені це потрібно. Проте потім бачу обличчя Прети, й від радості слід загув.

— Ларк? — ледь чутно запитую я.

— Вона не прокидається вже два дні, — шепоче Прета, хоча їй узагалі не потрібно нічого говорити. Я бачу правду в її втомлених очах, у її виснаженому обличчі.

— Мені так шкода, — так само пошепки відповідаю я.

— Скажіть, що ви хоч щось дізналися, — просить вона, випростуючись і підводячи підборіддя. — Скажіть, що у вас є план.

— Є, — я ніжно стискаю її руку.

— Що сталося? — запитує Кейн. — Що ви дізналися? Ми зможемо полагодити трон?

Фінн коротко киває, намагаючись не дивитися мені в очі.

— Є спосіб. Абріеллі потрібна гаряча ванна й трохи їжі. Потім вона поговорить із Себастіаном, перш ніж ми зустрінемося знову.

Кейн пирхає.

— І це все? Це все, що ви мені розповісте?

Прета переводить погляд із них на мене, її обличчя напружене від занепокоєння.

— Якщо знадоблюся, я буду в себе, — каже Фінн і йде.

Не дозволяю собі витріщатися туди, де він щойно стояв. Не дозволяю собі думати про самотність, яка наповнює мої груди за його відсутності.

* * *

Мені й справді були потрібні гаряча ванна й хороша їжа. Я отримала й те, й інше, але тепер, гуляючи коридорами Опівнічного палацу, розумію, що тільки відтягую неминуче. Коли Фінн пішов, я захотіла розповісти іншим, що ми дізналися. Однак він має рацію. Спершу мені варто поговорити із Себастіаном. Усе, що станеться далі, повністю залежатиме від сина Арії.

Я знаходжу Себастіана в його покоях. Він сидить перед розпаленим каміном, дивлячись на полум’я й недбало тримаючи самими пучками келих із бурштиновою рідиною.

Довго спостерігаю за ним, не знаючи, чи відчуває він мою присутність і як ставиться до моєї появи. Коли вивчаю його профіль, бачу учня чарівника, якого так ніжно любила в Елорі, й підступного принца, який зрадив кохану заради корони батька.

Я розумію, що він завжди був і тим, й іншим. Одна його частина ніколи не існувала без іншої, лише дві водночас. Я помилялася, думаючи, що він зможе бути чимось одним.

— Привіт, Абріелло, — каже він, не повертаючись до мене. — Сподіваюсь, подорож була приємною.

Як же мені не подобається, що він вловлює цю зміну між мною і Фінном. Навіть якщо Себастіан не міг відчувати нас тієї ночі, коли ми кохалися, зараз він однаково знає про це. Можливо, саме тому він не глянув мені в очі, відколи забрав нас із гір, і навіть не дивиться на мене зараз, коли я проходжу в кімнату.

— Добре бути… вдома, — ніяково кажу я.

Він заплющує очі й потирає перенісся.

— Вдома. Яке дивне слово. Це місце справді чийсь дім? Фінн виріс не тут, і, боги свідки, батько ніколи не запрошував у гості мене. А ти… — він нарешті зиркає на мене. — Колись ти хотіла, щоб я збудував для тебе дім. Але, думаю, це вже не так.

Я насилу ковтаю. Не можу почати ще одну розмову про нас, доки він не знає, що нам потрібно робити.

— Нам вдалося зустрітися з Меб.

Він нахиляє голову набік, витягуючи шию.

— Дай-но вгадаю. Вона запропонувала мені померти? Пожертвувати собою, щоб віддати корону тобі? Упевнений, вона із задоволенням би подивилася, як син Арії таким юним доєднується до своїх пращурів, щоб її нащадок міг зайняти трон.

— Цей варіант не розглядається.

Коли він підводить на мене погляд, я бачу в його очах настороженість. І в глибині душі я — ота, досі самотня дівчина, яка просто намагалася вибратися з боргів, яка найбільше хотіла, щоб її сестра була в безпеці, — саме ця я хочу полегшити його біль.

Однак я не можу.

Це було б несправедливо щодо нас обох.

— Ми не помилялися, — кажу я, коли стає очевидно, що він не збирається відповідати. — Довгий сон — ознака помирання Двору, і доки ніхто не сяде на трон, страждатиме дедалі більше й більше дітей. Хвороба поширюватиметься, й Ар… твоя мати… ставатиме могутнішою, аж доки цей Двір помре повністю.

— Отже, Меб розповіла вам те, що ви й так знали, — безрадісно каже він.

— А ще вона сказала, що королева стала такою могутньою, що, якщо ми не зможемо вбити її, нам потрібно, аби на Трон Тіней зійшов Милостивий фейрі. Тільки так можна буде відновити баланс між Дворами. Меб сказала, що її кров і сила Ґлоріани можуть посісти трон разом і врятувати цей світ.

Себастіан важко ковтає.

— Я ніколи не хотів цього. — Він встає, осушує келих і йде до маленького бару в кутку, щоб налити собі ще вина.

— Є рішення, для якого не потрібно жертвувати нашими життями.

— Убити мою матір? — запитує він. — Дай-но вгадаю, ти хочеш, щоб це зробив я? Вибач, що нагадую, але вона не відповідає ні на мої повідомлення, ні на листи. Я не краще за тебе знаю, де вона.

Хлопець, якого я знала, зник. У фейрі, що стоїть переді мною, не лишилося надії, й це просто нестерпно.

— Ми припускаємо, що твою матір не можна вбити, принаймні доки вона володіє такою непропорційно могутньою силою.

— І що ж нам робити? — запитує він, потираючи потилицю.

Я набираю повні груди повітря.

— Ми можемо зійти на трон разом. Так корона і її сила об’єднаються на ньому. Адже ми зв’язані. Щоб трон прийняв нас як єдине ціле, знадобиться тільки поїздка до Крижаної річки. Щойно ми зануримося в її води, наш зв’язок стане вічним і життя об’єднаються. Тоді ми зможемо правити пліч-о-пліч.

Себастіан ставить келих і повертається до мене.

— І що ти думаєш про цей план?

Проблиск надії в його очах, ніби ножем, ранить мене в серце.

— Себастіане, ми не можемо бути в романтичних стосунках. Це вже в минулому, і було б дуже несправедливо щодо нас обох спробувати знову.

Він саркастично посміхається.

— Правильно. Тому що ти боїшся бути зі мною чесною.

— Це дещо більше, ніж ти і я, — поки намагаюся підібрати слова, Себастіан не зводить своїх прекрасних очей із мого обличчя, знову і знову шукаючи відповіді. — Якщо ми зробимо це, то тільки для того, щоб урятувати тисячі невинних життів від смерті й рабства під владою Арії.

— Повір, я ніколи не знав про її плани. Ніколи не хотів, щоб Немилостивий Двір так страждав.

— Знаю, — шепочу я.

Себастіан підходить ближче.

— Отже, ти збережеш наш зв’язок? Будеш правити разом зі мною? — Він бере мене за руку. — Ти готова зробити це заради тих, кого нещодавно ненавиділа?

Я роблю вдих, щоб запастися терпінням. Очевидно, Себастіан досі не розуміє мене.

— Звичайно. Вони… — У моїй голові проносяться образи: Фінн і його команда; все, що вони робили в роки дії прокляття; фейрі в поселенні Немилостивих у Мішиних землях; поснулі діти й доброзичливі обличчя в Старелії. — Я помилялася й була нетерпимою щодо них. Ці фейрі стільки вистраждали. Правитель, який їх захищатиме, — це найменше, на що вони заслуговують.

— Я б зробив усе, щоб довести, що гідний, — каже він. — Будь-що, аби повернути тебе. І тепер, коли я нарешті отримав тебе, тепер, коли наше майбутнє вирішене, ти закохана в іншого.

— Я не хотіла закохуватися в нього, — насилу промовляю. Це занадто боляче. Моє серце розривається на шматочки. — Але все це важливіше, ніж ти і я.

— Твої почуття до нього — через вашу спорідненість. Поколіннями нащадки Меб відчували непереборне тяжіння до своїх споріднених партнерів. Ти не винна.

Можливо, спочатку так і було. Проте кохання, яке я відчуваю до Фінна, — це дещо більше. Та хіба це тепер має значення? Чи принесе правда Себастіану бодай щось, окрім болю?

— Якщо я погоджуся, чи означає це, що ти даси мені шанс? — запитує він. — Даси шанс нам? Чи ти збираєшся й далі спати з моїм братом?

Я здригаюся від звинувачення в його голосі. Він не вимовив слів «зрадниця», «невірна», але все й так зрозуміло.

— Думаєш, я не знав, що він планував зробити, коли ви опинитеся на кряжі Німоти? — з його вуст зривається сухий смішок, і він хитає головою. — Думаєш, я не відчув ваших запахів одне на одному, коли прибув у гори, щоб забрати вас додому?

Розтуляю рот, щоби попросити вибачення, але стуляю його. У мене була одна прекрасна, ідеальна ніч. Я готова відмовитися від багатьох речей. Та я не шкодуватиму про неї на додачу до всього іншого.

— Я не знаю, що буде між мною і Фінном, — нарешті відповідаю. — Але ми з тобою точно не одружимося й не покохаємо одне одного знову.

Він ступає крок назад, і на його обличчі з’являється маска байдужості.

— Я не хочу, щоб він був тут, — каже Себастіан. — Я не зможу правити з тобою, якщо він лишиться поруч, якщо мені доведеться відчувати, як ти… бажаєш його.

— Він — мій споріднений партнер і може дати мені силу, коли це знадобиться. Так він мене захищатиме.

— Ти можеш черпати з нього силу навіть на відстані. А захищатиму тебе я, — гарчить він. — Я зв’язаний із тобою. Якщо нам судилося провести наші життя разом, правлячи пліч-о-пліч, ти маєш дозволити мені хоча б це. Я не хочу, щоб Фінн лишався в палаці, й не хочу, щоб він був кимось більшим, ніж просто твоїм вірним слугою.

— То ти хочеш відіслати його у вигнання? Як це зробив Мордей?

— Я не виганяю його із цих земель, я просто…

Опускаю голову й зосереджуюся на своєму диханні, відчуваючи, як біль Себастіана розриває мене на частини. Дозволяю цьому статися. Зараз я не відгороджуюся від нього.

Мені потрібно це відчути. Потрібно зрозуміти, у що йому обійдеться це рішення. Інакше мій біль, мій гнів та мої егоїстичні бажання зламають мене.

Зважаючи на сьогоднішню поведінку Фінна, не думаю, що він залишиться в палаці, хай що вимагає Себастіан. Найімовірніше, він навіть не захоче лишатися в столиці. Я не зможу йому за це дорікнути. Тому не звинувачую себе за гнів, який відчуваю до всіх, хто довів нас до цього.

Якби Оберон не спокусив Арію, щоби послабити Милостивий Двір.

Якби королева не відіслала спрайтів, щоб вони спалили будинок, у якому я жила в дитинстві.

Якби моя тітка не змусила нас із Джас підписати той нелюдський контракт.

Якби Себастіан не підштовхнув мене обманом зв’язатися з ним.

Моє обурення звивається всередині руйнівною тінню, жадає вирватися назовні й ринути на цей світ. Проте я пригнічую його, ховаю глибоко-глибоко і ще глибше, де його темрява не зможе похитнути мене.

Підводжу голову й бачу обличчя Себастіана. На ньому написана така туга, що не потрібно бути зв’язаною з ним, щоб розуміти, як йому боляче втрачати мене.

— Гаразд, — тихо кажу я. — Фінн не залишиться в палаці. У мене не буде з ним стосунків. Він теж не в захваті від цього, Басті. Не схоже, що він сподівався стати моїм коханцем, доки ми з тобою правитимемо разом.

Його обличчя кривиться, і він притискає руку до моїх грудей.

— Ти ніколи не любила мене ось так. Так сильно, всім серцем. Як він це зробив? Чому ти обрала його?

Мої очі печуть від сліз, я ступаю назад, дозволяючи його руці впасти між нами.

— Я не обираю когось із вас. Я не можу дозволити собі таку розкіш. Я обираю майбутнє Двору.

Себастіан стискає зуби.

— Добре. Покінчімо із цим.

Довго дивлюся йому в очі й не одразу розумію, що очікую від нього суперечок і відмови.

Сподіваюся, він дасть мені привід виплутатися із цієї ситуації.

Я заплющую очі й зосереджуюся на маленькому тунелі зв’язку між мною й королем Диких фейрі.

«Де всі?» — подумки запитую Мішу.

«Ми в кімнаті для нарад. Намагаємося зрозуміти, чи зрадила нас Джуліана. Приходьте, коли будете готові».