Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ДВАДЦАТЬ ШОСТИЙ

Портал саме там, де й говорили: у печері під корінням Матінки Верби на найпівнічнішій вершині Гоблінських гір.

Нам знадобилося менш ніж година, щоби підійнятися сюди вранці та знайти її, й менш ніж тридцять секунд, щоб розрізати долоні, змішати нашу кров і відкрити портал. Я тремчу, вдивляючись у непроглядну темряву, що чекає на нас по той бік світляного кільця.

Я прокинулася в обіймах Фінна, задоволена і сповнена надії. До цієї миті я не згадувала, що таке страх. Забула, що ми рушаємо в невідомий світ, де зіткнемося з небезпечними створіннями, де нас судитимуть і замкнуть назавжди, якщо вирішать, що ми негідні.

Не наважуюся дивитись на Фінна. Він нагадує мені про те, що я можу втратити, якщо все піде котові під хвіст. Намагаюся зосередитись на спогадах про поснулих дітей і ступаю крізь осяйне кільце в темряву.

Фінн проходить за мною крізь портал і стає поруч. Підземний світ оповитий темрявою і туманом. Зазвичай у подібному місці я би почувалася як удома — тут ідеально ховатися і скрадатися, але кожна клітина мого тіла волає, що мені тут не місце. Я бачу світло, що лине з порталу позаду нас. Мені нестерпно кортить озирнутися, щоби переконатися, що він досі там і ми можемо будь-якої миті повернутися. Однак згадую слова Джуліани. Якщо Меб хоче, щоб я довела свою наполегливість, я це зроблю. Тому змушую себе дивитися вперед.

Фінн простягає мені руку, і на частку секунди я замислююся, чи не варто відмовитися. Я не готова будь-кому й будь-чому, що спостерігає за нами, показати свою слабкість. Проте разом ми сильніші — тут і скрізь, — тому беру Фінна за руку, він міцно стискає її, і ми йдемо вперед.

Земля тріщить, небо стогне. Поверхня обабіч нас рухається, здіймаючись і утворюючи гори й стежку між ними.

— Думаю, нам туди, — тихо каже Фінн.

Цього разу я стискаю його руку, і ми мовчки йдемо проходом, який щойно утворився поміж гір. З кожним кроком світло з порталу позаду нас тьмяніє, але ми не наважуємось озирнутися. Навіть не говоримо про це. Навколо чути тільки свист вітру й гуркіт каміння під нашими ногами.

— Я була тут раніше, — шепочу. Вітер розносить мої слова колами над нашими головами. Вони відлунюють тричі, тихіше й тихіше, доки й зовсім тануть. — Того разу, коли мама брала мене на пляж. Ми приходили сюди.

Фінн міцніше стискає мою руку.

— Ти впізнаєш це місце? Воно тобі знайоме?

— Воно мало не зовсім такий вигляд, але видається знайомим. Я точно була тут раніше.

А Меб… чи була вона тією жінкою з моїх спогадів? Тією, з ким розмовляла мама? Тією, яка налякала мене тоді?

Час, здається, сповільнює хід, але я зосереджуюся на тому, щоби переставляти ноги. Іноді ми йдемо вгору. Іноді спускаємося вниз. А іноді дорога така пласка й одноманітна, що мені здається, ця монотонність зламає мене.

Немає жодних ознак монстрів, про яких нас попереджали. Навколо панує нескінченна безбарвна пустка.

Коли мені починає здаватися, що ми занадто довго йдемо цим колом, і мої інстинкти благають бігти назад до порталу, я думаю про Немилостивих дітей, про Ларк, про всіх, хто опиниться в пастці й буде поневолений, якщо ми відступимо.

Я впевнена, що ми пройшли багато-багато кілометрів посеред порожнечі, коли скелі, що підносяться обабіч нас, зникають у тумані, а замість них з’являється темний похмурий ліс.

Туман в’ється навколо дерев і повзе між корінням. Моє серце шалено калатає.

— З тобою все гаразд? — запитує Фінн.

Я киваю і продовжую йти.

— Якщо я нащадок Меб, чи означає це, що Джас — теж? — запитую хоча б для того, щоби поговорити й відволіктися від неприродності цього місця.

— Правду кажучи, я не знаю, — зізнається він. — Якщо кров Меб текла в одному з ваших батьків, то, звичайно, що так.

Мої губи смикаються.

— Якби Мордей не запроторив Джас до в’язниці й не вселив їй страх перед цим світом, вона була б у захваті від самої думки, що ми нащадки якоїсь Великої королеви фейрі.

— Цілком конкретної Великої королеви фейрі, — виправляє мене Фінн. — Мені шкода… шкода, що Мордей скривдив Джас, змусив її боятися нас.

Я ковтаю клубок, що застряг у горлі.

— Мені теж. Але я сподіваюся… сподіваюся, що колись побачу її знову. Хоч якось.

— Я подбаю про це. Ми можемо навчити тебе накладати обертальні чари самостійно або попросити жрицю зробити це, — він стискає мою руку. — Я знаю, яка вона важлива для тебе.

— Дуже довго вона була тим єдиним, що я мала.

Опускаю погляд і роблю крок за кроком. Раптом усвідомлюю, що кожна жертва, яку я приносила заради своєї сестри, привела мене до цієї миті. Що я готувалася до цього — хай що чекає на мене далі, хай що доведеться зробити заради порятунку цілого королівства.

— Розкажи мені про Джас, — просить Фінн. Діставши меч із піхов, він стає попереду мене й прорубує павутиння ліан, що перегороджують нам шлях. — Яка вона?

Я усміхаюся.

— Вона чудова. Джас робить усіх довкола щасливішими. Скільки я себе пам’ятаю, вона завжди любила історії. Ще коли була зовсім маленькою й ми думали, ніби Джас нічого не розуміє, вона сиділа в мене на руках, поки мама розповідала про Фейрію. Думаю, Джас подобався звук маминого голосу й те, як виразно вона розповідала казки.

Фіннів погляд, завжди такий напружений, ніби виглядає небезпеку, на мить зупиняється на моєму обличчі.

— Як думаєш, твоя мама здогадувалась, яку роль тобі доведеться відіграти в нашому світі?

— Не знаю, — знизую плечима. Якщо я не помилилась і справді вже бувала тут, якщо мама приводила мене в Підземний світ, то, очевидно, вона щось знала.

Яструб, витканий зі смуг туману, опускається на землю просто перед нашими обличчями.

Я відсмикую голову, але не смію сповільнити крок. Фінн стискає мою руку.

— Хоч щось із цього реальне? — запитую я.

— Це залежить від того, що вважати реальністю, — відповідає він. — Просто не дивися вниз.

Звичайно, я одразу туди зиркаю. Земля обабіч нас зникла, відкриваючи величезний провал у небуття. Я сповільнююсь.

— Очі вгору, принцесо, — каже Фінн, легенько тягнучи мене вперед.

Ми йдемо і йдемо, аж доки в мене починають горіти ноги, а в голову закрадаються сумніви: чи варто було взагалі приходити сюди?

Я всоте переконую себе, що це було правильне рішення, — зненацька туман і тіні розсіюються, й навколо нас знову з’являються гори. Розумію, що ми опинилися в центрі…

— Це тронна зала, — шепочу я, дивлячись на кам’яний поміст перед нами й кострубатий трон із коріння дерев на ньому.

— Королево Меб, — промовляє Фінн, підвівши обличчя до небес, які, однак, не схожі ані на небо, ані на стелю. — Я — принц Фінніан, син Оберона, а це Абріелла — дитя Меб. Вона володіє силою корони Немилостивих, а я — її споріднений партнер. Ми прийшли, щоби просити у вас поради, як врятувати ваше королівство.

Трон порожній, але наступної миті навколо нього спалахує чорне полум’я, і серед його мерехтливих язиків з’являється кароока жінка. Її волосся кольору палахкого вогню спадає до талії, переплітається в дивному танці з язиками чорного полум’я.

Я вже була тут. Уже бачила це чорне полум’я.

— У свій вісімнадцятий день народження, — промовляє Меб, і від цих слів у мене дзвенить у вухах, — вона знайде свою справжню сутність. Не намагайся завадити цьому.

Фінн опускається на одне коліно, а я така вражена, що навіть не намагаюся повторити за ним, аж поки він не тягне мене за руку.

— Підведіться, — каже Меб, але губи її не ворушаться. Я не чую її голосу, та відчуваю його відлуння у своїй голові. — До мене так рідко приходять гості. Підійдіть ближче й дайте мені роздивитися ваші обличчя.

Ми з Фінном поволі підводимося і ступаємо два кроки вперед.

Чорне полум’я навколо Меб стихає.

Тільки тепер я бачу, яка в неї бліда шкіра — майже сіра, — а губи криваво-червоні. Вона нахиляє голову до Фінна й сумовито усміхається.

— У тебе батькові очі, але ця шкіра, схожа на піски пустелі, дісталася тобі від матері. Вона не була тією, кого твої бабуся й дідусь обрали правити поруч із твоїм батьком.

Фінн важко ковтає, я відчуваю його напруження.

— Однак вона була хорошою королевою, — додає він.

— Гірко, що їй довелося померти так рано, — вимовляючи ці слова, Меб посміхається, позбавляючи їх бодай натяку на щирість. Зрозуміло одне: навіть якщо вона й бажає добра своєму народові, навіть якщо тільки вона може допомогти нам урятувати Двір, Меб зовсім не та доброзичлива пра-матір, яку я уявляла. Не даремно я боялася її.

Стискаю руку Фінна. Благаю, щоб він заспокоївся, переконую його не дозволити їй заманити нас у пастку.

— Ти точнісінько така, як моя онука, — каже Меб. Її блискучі червоні губи згинаються в підступній посмішці, коли вона повертається до мене.

— Мені сказали, що я — дитя Меб. Це так? Я нащадок вашої онучки?

— Так. Любої королеви Рії. Вона бачила, як Милостивий Двір винищив усіх її дітей і дітей її дітей. Вона знала, що не зможе передати корону своїм нащадкам, не поставивши наш рід під загрозу повного зникнення. Тому перетворила свою останню дитину, яка вижила, на людину. Вона доправила дівчинку в світ людей, де та була в безпеці, щоб через покоління, у мить, коли Двір потребуватиме цього найбільше, ти могла повернутися і врятувати мій народ та нашу землю від повного знищення.

— Ми думали, що ваш рід винищили, — хитає головою Фінн. — Ми не знали.

— Але ж були пророцтва, — каже Меб. — Невже ти їх не чув? Чутки про королеву, яка прийде не із цього світу, врівноважить сонце і тінь та покладе край війні.

Я роблю глибокий вдих.

— Про королеву?

То он про яке пророцтво говорив Себастіан, коли виправдовував свої плани зайняти трон. Проте він вірив, що там йшлося про короля.

Меб зблискує своєю красивою моторошною посмішкою.

— Лише жінки мого роду володіють справжньою силою. Звісно, йшлося про королеву. Твоя мати мала все розповісти, коли тобі виповниться шістнадцять. Потім, у день твого вісімнадцятиріччя, магія, притлумлена у твоїй крові, звільнилася б і перетворила б тебе. — Меб видає глухий звук, який можна було б сприйняти за сміх. — Якби ти не зв’язала себе із сином Арії, Зілля життя тобі не знадобилося б. Твоя кров зробила б усе необхідне, а ти не зазнала б такої болісної смерті.

Я хитаю головою.

— Не розумію. Мама була людиною. Якщо в ній теж текла ваша кров, чому вона не стала фейрі у вісімнадцять років?

— Тому що час іще не настав, — відповідає Меб. — Ні для неї, ні для будь-кого до неї. Вони не були обіцяними. Не були тобою. Сила, що могла зробити з твоєї матері фейрі, була притлумлена, як і в тобі та твоїй сестрі.

Її слова повільно проникають у глибини моєї свідомості, ніби завжди були там.

— Мама про це знала.

— І Оберон теж. Тієї ночі, коли врятував тебе, — веде далі Меб. — Його вабила твоя матір, зокрема, її кров, хоча тоді він цього й не відав. Коли він зміг повернутися додому після довгої ночі у світі людей, хотів, щоб вона пішла з ним. Вона відмовила йому, бо знала, яка роль їй відведена. Усвідомлювала, що стане матір'ю наступної Великої королеви Тіней. Що ти будеш потрібна королівству Оберона більше, ніж він буде потрібен їй. І тільки коли ти помирала, він нарешті дізнався всю правду.

Фінн опускає очі й хитає головою:

— Він усе-таки захищав Двір.

Я чую в його голосі полегшення. Йому потрібно було дізнатися це про свого батька.

— У нього було би більше часу, якби не втрутилася королева Арія.

— Арія… Вона знала, що в мені тече ваша кров? — запитую я.

— В ім’я богів, ні. Сила, що ховала тебе, була занадто потужною, щоб її міг виявити нащадок Діґлана. Провидиця Арії передбачила, що старша дочка коханої короля Оберона вб’є її, встромивши в серце її ж клинок. Тому Арія послала своїх мерзенних спрайтів крізь портал, щоб вони спричинили ту пожежу. Вони влаштували пастку, щоби будинок завалився тієї миті, коли ти кинешся до дверей. Але ти вирішила спочатку врятувати сестру. Оскільки ти поставила її життя вище за своє, не опинилася там, де планувалися найжахливіші руйнування. Й оскільки ти врятувала сестру, Оберон зміг врятувати тебе, передавши свою корону, хоч і на декілька років раніше, ніж було заплановано.

Моє серце шалено калатає. Я подумки повертаюся назад та складаю головоломку, яку, як мені здавалося, вже розв’язала.

— Я думала, ти все зрозуміла, коли змогла сісти на трон Тіней, — каже Меб. Її карі очі, такі схожі на мої, ніби готові пропалити в мені дірку. Я відчуваю, що вона бачить мене наскрізь, навіть моє минуле. — Трон був твоїм. Ти могла його зайняти. Хоча смертній правити, ймовірно, було б… непросто.

Я хитаю головою:

— Я не знала. Чому ви мені не сказали?

— Ті з нас, хто лишається в Сутінках, не можуть безпосередньо говорити із живими. Тільки якщо вони самі прийдуть сюди. Ти тут тільки тому, що жриці об’єднали свої сили, щоби послати тобі повідомлення, попри спроби зрадниці Верховної жриці утримати тебе.

— Немилостивий Двір помирає, — кажу я. — Ви стверджуєте, що мені уготована якась роль. Однак я не можу сидіти на троні без корони, а Себастіан не може посісти престол без сили. Розкажіть нам, як посадити когось на трон.

Цього разу вона широко посміхається, показуючи чорні зуби, між якими видніється нескінченна темрява.

— Якщо він відмовиться від свого життя, то зможе віддати корону тобі, дитя моє.

Змії ковзають крізь мерехтливе полум’я навколо основи її трону. їхнє шипіння звучить як попередження, як цокання годинника.

— Невже це єдиний вихід? — питаю я.

— Залежить від того, на яке запитання ти хочеш отримати відповідь, — каже Меб. — Ти хочеш дізнатися, як посадити правителя на трон Тіней чи як врятувати королівство?

Я зустрічаюся поглядом із Фінном і бачу відчай, що заполонив його очі.

— Допоможіть нам урятувати наш Двір, — гарчить він. — Ми тут заради цього.

Змії кидаються на нас, оголюючи ікла, їхнє шипіння стає гучнішим.

— Щоб урятувати Двір Тіней, недостатньо поєднати корону, силу й трон. Королева Арія стала занадто могутньою. Потрібно встановити баланс між Дворами. Рішення вимагає жертви.

Фінн блідне.

— Ви ж не хочете сказати, що Абріелла повинна…

— Пожертвувати собою? Ні. — Меб схиляє голову. — Хоча вона б це радо зробила. Ти ж здогадуєшся про це? Її не втримала б навіть любов до тебе. Якби вона вірила, що син Арії може стати правителем, який потрібен Немилостивим, вона б уже була тут, зі мною. Дурне дівчисько, — цокає язиком Меб.

— Будь ласка, допоможіть нам, — шепочу я. Мій голос зовсім захрип, ніби я кричала. — Діти помирають. Двір помирає.

— Так, тому що сила королеви Арії занадто велика. Навіть якщо принц Ронан погодиться принести себе в жертву, його мати однаково ставатиме дедалі могутнішою, аж доки мій дорогоцінний Двір загине. Вам потрібно розібратися з нею.

— Ваша порада — вбити Арію? — Фінн ледве опановує себе. — І як нам це зробити? Її занадто добре охороняють, занадто добре ховають. Вона занадто могутня.

— І з кожним днем стає могутнішою, — погоджується Меб. — Двір Сонця надто сильний, і що довше триває дисбаланс, то більше та сила зростає.

— Ви хочете, щоб Себастіан пожертвував собою тільки заради того, аби я могла зійти на трон, але навіть цього буде не досить, якщо не вбити Арію?

— Саме так, дівчинко. Ти повинна вбити королеву. Це можеш зробити тільки ти.

— А якщо в мене не вийде? — запитую, дивлячись на свою пращурку. — У мені немає нічого особливого. Я лише дівчина, яка…

— …яка любила так сильно, що хоробро вирушила в незнайомий світ, щоб урятувати сестру, — закінчує замість мене Меб. Вона довго й повільно вдихає повітря, оглядаючи мене з ніг до голови. — Я була лише матір’ю, яка віддала б усе, щоб урятувати свого сина. Саме наша любов, дитя моє, робить нас гідними правління. І вона ж пробуджує нашу злість. Моя любов змусила мене проклясти королівство, а твоя змусила тебе обдурити коханого й обікрасти Милостивий Двір. Не забувай про темряву всередині тебе. Нехай вона послужить світлу.

Я ладна закричати. Ми подолали такий шлях, щоб вона сказала нам те, що ми й так знаємо? Щоб вона запропонувала нам переконати Себастіана зробити те, із чим я не готова змиритися, навіть якби він сам цього захотів?

— Одначе… — каже Меб після довгого мовчання, — якщо ти не можеш змусити себе пожертвувати безсмертям нареченого і вбити королеву Арію, є інший спосіб.

Моє серце пришвидшує ритм, ніби хоче першим кинутися до порталу.

— Який?

— Коли я створювала трон Тіней, у мене вже була корона. Тому я привязала трон до партнера, з яким була зв’язана навічно.

Фінн робить крок уперед, стаючи переді мною.

— Навічно?

— Трон вважає зв’язану пару суджених єдиним цілим, якщо зв’язок між ними скріплений водами Крижаної річки.

— Ні, — видихає Фінн. Його прекрасне обличчя блідне.

Я здивовано переводжу погляд із Фінна на Меб.

— Крижана річка не просто зміцнює зв’язок. Вона сплітає життя воєдино. Тож, якщо із Себастіаном щось трапиться… якщо він помре…

— Помру і я, — пошепки вимовляю.

— Так. Якщо ви вирушите до святих вод і скріпите свій зв’язок, щоб його не можна було розірвати, й ти, й той, хто носить корону, зможете зійти на престол разом, ніколи не порізно. Так корона і її сила будуть єдиними, хоч і належатимуть двом різним фейрі. Якщо на троні разом із моєю кров’ю буде кров принца Ронана, між нашими Дворами знову настане рівновага.

Я не рухаюся, але відчуваю, ніби мене відкинуло на три кроки назад.

Меб переводить погляд на Фінна.

— Я вірю, що ти як споріднена душа підтримаєш будь-яке її рішення. Я вірю, що ти даси їй силу, якої вона потребує, щоб дійти обраним шляхом до самого кінця.

Фінн випростується, його обличчя напружене.

— Звісно. Це буде для мене честю.

Він дивиться на мене. У його очах порожнеча, якої я не бачила, відколи він розповідав про смерть Ізабель у нього на руках.

Фінн усе життя готувався посісти цей трон, а тепер повинен віддати його Себастіану. Повинен віддати мене.

Я проводжу пальцями по його зап’ястку.

— Фінне.

— Нам треба йти.

— Ти йди, — киває йому Меб. — А мені потрібна ще мить — поговорити зі своїм дитям.

Фінн не встигає нічого зробити, як Меб змахує рукою, і він зникає.

Я зойкаю.

— Він повернеться, коли я закінчу з тобою.

— Що вам потрібно? — запитую я. Досі намагаюся усвідомити все, що вона мені розповіла, намагаюся уявити, яким може бути моє майбутнє. Я ж не можу відвернутися від цього королівства.

— Ти жадаєш стати смертною, — вона нахиляє голову і примружується. — Чи то… жадала. Ти швидко змінюєшся. Можливо, тебе вже не хвилює, що ти маєш відповідь, яку сподівалася отримати.

— Не говоріть загадками. Скажіть, як урятувати Двір.

— Урятувати Двір? Цього ти хочеш найбільше? Більше, ніж прожити коротке людське життя у вашому жорстокому світі смертних?

Це запитання здається важливим. Водночас делікатним і складним.

— Найбільше я хочу врятувати Двір.

Вона киває один раз, із рішучістю, яка змушує мене відчувати, ніби якусь важливу частину моєї долі вирішено.

— Ти не готова правити.

Я мало не скрикую від розчарування, але лише прикушую губу.

— Я зроблю все, що мушу, щоб урятувати Двір.

— Але ти зазнаєш невдачі, якщо не приймеш темряву всередині себе. Чому ти відмовляєшся від неї?

— Від кого?

— Від своєї тіньової сутності.

Мені перехоплює подих. Моя тіньова сутність. Образи проносяться у мене в голові. Понівечені трупи орків навколо багаття. Закривавлений ніж, що поблискує в полум’ї. Волосся Джуліани на моїй тумбочці.

— Це зброя, що терпляче чекає свого часу, а ти відмовляєшся її використовувати. Любляча Абріелла. Віддана Абріелла. Турботлива, працьовита Абріелла. Але є й інша. Твоя тіньова сторона. І в неї є сила. Усе, що тобі потрібно зробити, це бути готовою прийняти ті сторони себе, яких, як ти вдаєш, не існує. Прийми темряву — і вона прокинеться, щоб служити тобі.

— Вона мені не потрібна.

— Ще і як потрібна, — усміхається Меб. — Вона зберігає всі твої негативні риси — ревнощі та злість. Егоїзм, завдяки якому вона може хоча б раз узяти те, чого так хочеш ти. — Вона нахиляє голову і примружується, ніби бачить мене наскрізь. Губи Меб кривляться, і я не можу сказати, веселить її це чи викликає огиду. — Пам’ятай, якщо збираєшся пожертвувати принцом Ронаном, щоб зв’язатися зі своїм спорідненим партнером, доведеться знайти інший спосіб урівноважити силу між Дворами. Убий королеву або дивись, як вона нищить Двір Тіней.

— Я не буду приносити його в жертву, — хитаю головою. — Я не така егоїстична.

— Я знаю, — каже вона, і її голос стає на диво мелодійним. — І королева теж. Тому тобі й потрібна твоя тіньова сутність. Тому що вона не така й добросерда. Вона не боїться використовувати всі засоби, що має під рукою.

— Які ще засоби?

— Фінніан, син Оберона, могутніший за свого батька й батька його батька. Ти можеш використовувати його силу. З доступом до його магії ти ніколи не будеш безсила.

— Ризикувати його життям?

— Любляча Абріелла. Віддана Абріелла. Турботлива, працьовита Абріелла, — повторює вона, і я чітко чую глузливі нотки в її голосі. — А твоєму Двору потрібна лиха Абріелла, жорстока Абріелла.

— Ви, мабуть, плутаєте мене з моєю сестрою. Я зовсім не уособлення добра.

— Звісно, ні, — каже вона.

Фінн з’являється поруч зі мною так само раптово, як і зник. На його обличчі вже немає поваги до давньої правительки. Натомість він ледь стримується, бо не може стерпіти нашої розлуки.

— Ідіть, — наказує вона. — Чудовиська вийшли погратися. Вони понад усе на світі хочуть знищити ваш портал, перш ніж ви зможете до нього дістатися.

Від самої думки про те, що я можу опинитися замкненою тут, мене пронизує жах.

— Ви не можете його захистити?

— Портал розташований на перетині світів, а я не можу торкнутися чогось поза межами Підземного світу. Ідіть!

Меб зникає, і стіни потойбічного тронного залу розсипаються. Фінн бере мене за руку, і ми повертаємося тим самим шляхом, яким прийшли. Не знаю, як швидко ми повинні йти, але щоб дістатися цього місця, нам знадобилося декілька годин.

Фінн підштовхує мене вперед.

— Біжи, — каже він.

Я слухаюся й перебираю ногами так швидко, як тільки можу, відчуваючи, як Фінн біжить у мене за спиною. Підземний світ грається з нами, поки ми прокладаємо собі шлях назад до порталу. Гори здіймаються й опадають обабіч нас, земля зсувається під ногами. Океани вириваються з глибин, і їхні хвилі здіймаються до наших ніг, погрожуючи затягнути нас у воду.

Ми не зупиняємось. Я не наважуюся сповільнити крок, поки не побачу вдалині портал — кільце світла, що кличе додому. Я не можу перевести подих, але не можу й зупинитися.

Туман навколо нас перетворюється на дощ, безперервну безжальну зливу, що ріже мені щоки й пробирає холодом до кісток. Гори здригаються. Мої чоботи промокли наскрізь. Коли я дивлюся вниз, вода вже сягає щиколоток.

Фінн напружується і вдивляється в туман.

— Тут мій батько, — шепоче він. — Я відчуваю його.

Я озираюся, але бачу довкола тільки дощ, що хльоскає обличчя, воду, що підіймається, і темне небо.

— Тепер я розумію, — каже він, сповільнюючи крок і зупиняючись. Він говорить не зі мною. Його слова адресовані комусь, кого я не бачу.

Світіння від порталу мерехтить і тьмяніє.

— Фінне, — я смикаю його за руку. Якби в мене була можливість знову поговорити зі своєю матір’ю, я б не роздумувала ні на мить, але нам потрібно вибиратися звідси.

— Чорт, — каже Фінн, не зводячи очей із води. Вона підійнялася нам до колін. — Біжи!

Мені не потрібно повторювати. Я кидаюся до тьмяного світла порталу. Мої ноги не можуть швидко рухатися у воді, що здійнялася вже до стегон. Я починаю плисти.

Озираюся, щоби переконатися, що Фінн пливе позаду мене, але він знову зупинився. Його обличчя скинуте вгору, а очі заплющені.

— Іди! — Його голос сильний, але тіло… ніби тане. Як хмара, що розсіюється в променях сонця.

— Без тебе я не піду. Поквапся!

— Я застряг. Камені зсунулися. Іди!

Підпливаю до нього, та Фінн кричить на мене:

— Чорт забирай, Абріелло! У тебе мало часу.

Портал заманливо мерехтить у мене за спиною, але я не можу кинути Фінна. І не покину. Глузливі слова Меб відлунюють у моїй голові, але я не звертаю на них уваги. Дівчина, яка прийшла в незнайомий світ, щоб урятувати сестру, — та сама дівчина не відвернеться від коханого.

Я набираю повні легені повітря й пірнаю, підпливаючи до каміння біля ніг Фінна. Крижана вода падає на мене потужним потоком, і мені доводиться щосили гребти, щоб утриматися на місці. Вистачить миттєвої слабкості — і мене віднесе від нього течією.

Я обхоплюю рукою його стегно, а іншою розгрібаю камені, що притисли його другу ногу. Вони занадто великі. Занадто важкі. Мені доводиться працювати вже обома руками й весь час боротися з хвилями. Пальці заніміли й не слухаються, але я продовжую відкидати каміння, яке чарівним чином з’являється знову.

Пронизливий крик розриває воду. Я розплющую очі, щоби поглянути, що там, і бачу, як на мене дивляться моторошні білі баньки.

Я розгрібаю й розгрібаю каміння, аж поки це дивне місце визнає мою наполегливість, і брили, що утримують ноги Фінна, відпускають нас.

Руки ковзають мені під пахви, і Фінн витягує мене на поверхню.

— Уперед! — кричить він, штовхаючи мене до порталу — до чудовиська.

Я хапаю ротом повітря й хитаю головою:

— З того боку щось наближається. Нам потрібно обійти.

— Нема часу.

Він обіймає мене однією рукою й тягне за собою.

— Усе добре, — вивільняюсь я і тримаюся поруч із ним. Мої ноги й руки заніміли, я відчайдушно хочу плисти геть від цих очей, а не до них, але змушую себе рухатися до тьмяного світла порталу.

— Ми майже на місці, — каже Фінн.

Моє стегно пронизує раптовий біль, і мене тягне під воду.

Глибше, глибше. Поки мої вуха й легені починають палати від тиску води.

Глибше.

Я не бачу створіння, яке тягне мене донизу, але, судячи з пащі, що стискає мою ногу, це щось величезне. Воно огинає скелі й пливе за течією, аж поки ми опиняємося в підводній печері. Я обмацую все довкола, знаходжу камінь із гострими краями і жбурляю його просто в страхітливе біле око.

Істота відпускає мене, і я, не гаючи часу, випливаю з печери геть. Фінн зустрічає мене на півдорозі, обіймає за плечі й тягне до поверхні. Втягую повітря — і воно обпікає мене, ніби отрута. Мені так боляче, що я не можу змусити себе зробити ще один вдих.

— Я тримаю тебе! — Фінн тягне мене на скелястий виступ над виром води. Він укладає мене на спину й дивиться в очі.

— Дихай, чорт забирай! — кричить він. Його сріблясті очі сповнені болю.

I я корюсь. Я дихаю. Проте це справжня агонія. Хочу знову пірнути у воду й заснути. Як же мені боляче.

— Ще раз! — наказує Фінн.

Я слухаюся. Вдих, два, три, потім іще раз. З кожним подихом біль потроху вщухає.

Тільки тоді Фінн відриває від мене погляд і озирається.

У мене паморочиться в голові, але я намагаюся простежити за його поглядом, щоби побачити те, що бачить він. Небо над нами не темне. Я можу бачити в темряві. Ця чорнота — ніщо. Порожнеча.

Вода хлюпається об скелястий виступ, портал тьмяно світиться вдалині…

— Де він? — мій голос звучить грубо. Це радше набір глухих звуків, ніж слова, але Фінн розуміє мене й так.

— Немає, — шепоче він. — Портал закрився.

Погляд Фінна опускається на моє стегно, і його обличчя похмурнішає.

Тільки зараз помічаю глибоку криваву рану на стегні й відчуваю біль. Через сплеск адреналіну я ніби заціпеніла й не відчувала нічого, але тепер моя нога болить, горить і пульсує, а навколо так багато крові.

Я помру тут.