Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Усі зібралися в Мішиній кімнаті для перемовин. Голоси долинають у коридор приглушеним бурмотінням, тож я не можу зрозуміти, чи вдалий час обрала, щоб втрутитися, чи ні. Міша, мабуть, сказав би, що і те, і те водночас. Хоча Фінн і був його союзником, але Міша налаштований показати принцу Тіней, що і я — його союзниця.

Здійнявши підборіддя і розправивши плечі, я відчиняю двері й заходжу до кімнати. Вовчиці Фінна сидять у дальніх кутках і нашорошуються, коли я з’являюсь, а тоді одразу опускають голови.

Навколо масивного полірованого овального столу стоять вісім стільців, хоч місця ще багато. Міша й Аміра сидять на протилежних кінцях столу, Прета і Фінн — спиною до мене, Тінан, Кейн та Джалек — навпроти них. Лишився єдиний вільний стілець праворуч від Фінна, і мені цікаво, чи навмисно Міша спланував зустріч отак? Він сам просив мене доєднатися пізніше, щоб застати Фінна зненацька. Міша лишив вільне місце поруч із принцом Тіней, щоб збентежити Фінна чи мене?

Першим мене помічає Джалек, і його зелені очі округлюються. Потім Кейн, який зі скрипом відсуває стілець і підводиться на ноги. У кімнаті западає тиша, і сім голів повертаються в мій бік.

У Прети відвисає щелепа.

Вона зітхає — один лише мій вигляд приносить їй невимовне полегшення.

— Брі.

Проте реакція Фінна змушує мене заклякнути — не те щоб він зробив щось особливе. Його обличчя байдуже, очі прискіпливо оглядають і оцінюють мене, затримуючись на чоботах, штанах, поясі з ножами на стегнах. Моя сила муркоче в його присутності, і я не намагаюся стримувати її. Тоненькі нитки тіней просочуються з кінчиків моїх пальців і обплітають зап’ястя, звиваються вгору по руках. Фінн незворушно стежить за ними.

— Ах! — вигукує Міша, не приховуючи захоплення в голосі. — Моя гостя доєдналася до нас.

— Ти ж казав, що принцеса вже не мешкає в замку, — холодно підмічає Фінн. Він досі не підвівся, щоби привітатися, хоча не зводить із мене очей. Його сріблястий погляд відривається від моєї блузи й затримується на обличчі. Цікаво, про що він думає. Злиться, що я відштовхувала його, коли він приходив у мої сни?

— Справді? — запитує Міша, стинаючи плечима. — Визнаю свою помилку. Принцеса тут.

Очі Фінна палають, коли він переводить погляд на Мішу. Мені майже шкода свого нового друга.

— Ми хвилювалися за тебе, — каже Прета, підводячись і підходячи ближче до мене.

Я вигинаю брову.

— За мене чи за силу, яку я досі маю?

Прета виструнчується:

— Мене турбує дещо значно більше, ніж твоя магія, Абріелло.

— Та невже? Ти плануєш вбити кожного, хто тобі не байдужий, чи я маю почуватися особливою?

Прета заплющує очі й зітхає.

— Брі…

— Не треба. Це не має значення.

— Для мене має, — протестує Прета. — Те, що ти думаєш про нас, про рішення, які ми ухвалили… Це дуже важливо для мене.

Важко ковтаю, пригадуючи, що Фінн сказав мені вві сні після того, як я випила зілля. Він сказав, що знайшов мене у світі смертних два роки тому, і замість того щоб обманом позбавити сили, шукав інший спосіб. Проте це нічого не змінює.

— Ти знав, що це станеться? — запитую Фінна. — Чи міг Себастіан, даючи мені зілля життя, здогадуватися, що все закінчиться так?

Я вже чула відповідь від Міші, але хочу почути й від Фінна.

— Ми не знали, — пояснює він. — Ніхто нічого не знав. Були лише здогадки. Але те, що сталося, абсолютно логічно: зілля врятувало тобі життя й так пов’язало його з твоєю магією. — Він стинає плечима, ніби це так само несуттєво, як те, хто випив останню порцію кави, і зовсім не впливає на руйнування його королівства.

Порожній стілець поруч із Фінном сам відсувається від столу.

Міша пропонує:

— Доєднуйтеся до нас, принцесо. Ми саме говоримо про майбутнє твого Двору.

Кейн розвертається й витріщає очі на Мішу:

— Її Двору?

Міша стинає плечима.

— Вибач. Тобі більше до вподоби, щоб я називав його Двором принца Ронана?

— Це Двір Фінна, — гарчить Кейн.

Фінн ставить лікті на стіл і сплітає пальці.

— Це нічийний Двір, доки корона і її сила розділені. Сідай, принцесо. Здається, ти збиралася доєднатися до цієї невеличкої наради, тож почнімо.

Залишитися стояти видається спокусливим, щоб дошкулити йому, але впертість не дасть мені нічого, крім дитячого задоволення, тому я сідаю.

Тінан з іншого боку столу зустрічається зі мною поглядом і лагідно усміхається:

— Радий бачити, що з тобою все гаразд, Абріелло.

Я важко ковтаю.

— Дякую вам. І тобі, Тінане.

Тінан — найспокійніший з усієї ватаги, він мені завжди подобався. Вони з Претою — Дикі фейрі, але Прета вийшла заміж за Немилостивого, тоді як Тінана ніщо не пов’язує з Двором Тіней, окрім дружби з Фінном. Тепер, познайомившись із Мішею, я замислююсь: можливо, метою Тінана була не стільки допомога Фіннові, скільки посередництво між ним і королем Диких фейрі.

«Ну, звісно, — каже Міша в моїй голові. — Я довіряю Фіннові, але я не такий наївний, щоб думати, ніби він не зруйнує всі мої плани заради власного Двору. У кожного з нас свої пріоритети, принцесо.»

Я кидаю на Мішу гнівний погляд за те, що копирсається в моїх думках, а він лише підморгує.

«Ти тільки поглянь, як ревнує принц Тіней. Якщо хочеш, щоб він збожеволів від ревнощів, я з радістю допоможу».

«І не сподівайся».

Кидаю на нього пронизливий погляд, щоб він це затямив, і Міша посміхається.

Поруч зі мною Фінн гарчить і сам зиркає у бік Міші:

— Якщо ви двоє закінчили, я хочу повернутися до теми нашої розмови.

Міша усміхається до Фінна, анітрохи не наляканий.

— Можливо, нам варто ввести принцесу в курс справи.

Прета складає руки на столі й нахиляється вперед, дивлячись повз Фінна, щоб зустрітися поглядом зі мною.

— У нас є команди в Милостивому Дворі, що працюють над знищенням таборів королеви та перевезенням Немилостивих біженців у безпечне місце. Але з останнім десятком таборів, які ми знайшли, хтось уже владнав справу ще до того, як ми туди дісталися.

Себастіан. Я стримую усмішку, в моїх грудях розливається тепло.

— І перш ніж ти подумаєш, ніби королева розібрала їх від доброти свого маленького чорного серця, ми повинні пояснити, що їх не просто розпустили, — каже Джалек, прискіпливо дивлячись на мене. Він ніколи не довіряв мені, хоча, безумовно, подобрішав після того, як я врятувала його з підземелля Золотої королеви. — Ці табори були взяті в облогу. Довкола все завалено тілами Золотих гвардійців.

— Схоже, що хтось намагався допомогти, — кажу невинно. — Ви вже знаєте хто?

«Твоїх рук справа? — запитує Міша подумки. — Я мав би знати, але поглянь на себе — навчилася зберігати секрети».

— На превеликий подив, це був Себастіан, — каже Фінн і хитає головою. — Перш ніж прибути до палацу Немилостивих, він устиг зібрати солдатів Золотого війська, які присягнули йому на вірність. Себастіан звільняє всіх, хто відмовляється виступати проти табору королеви. Ходять чутки, ніби він доправив стільки загонів для звільнення в’язнів із Двору Сонця, що у Дворі Тіней у нього майже не лишилося війська.

Він залишив себе вразливим заради біженців. Я важко ковтаю. Себастіан не раз зраджував мене, але яке полегшення — знати, що бодай у чомусь він залишається саме таким, яким я його вважала. Це той чоловік, якого я кохала.

— Ти ж знаєш, йому ніколи не подобалися ті табори.

— Так, — відповідає Фінн і примружується, уважно вивчаючи мене. — І тепер він довів це. Своїми вчинками Себастіан завойовує прихильність. З’явилися Немилостиві, які доєднуються до його лав у палаці.

— Себастіан, імовірно, сподівається цими діями довести, що може бути королем, якого народ так довго потребував, — втручається Прета.

«Ти тому це зробила? — запитує Міша в моїй голові. — Щоб допомогти Себастіанові здобути прихильність Двору, який йому обіцяла мати?»

Я хитаю головою.

— Він не може бути королем. Трон відкинув його.

— Мордею вдавалося правити без трону й без корони, — зауважує Фінн. — Але ми ніколи не збиралися присягати на вірність моєму дядькові.

— Як і об’єднуватися із Золотим принцом, — гиркає Джалек. Його щелепа напружується, коли вони з Фінном зустрічаються поглядами. — Довіряти йому не розумніше, ніж довіряти тій сучій королеві. Я цього не робитиму.

— І саме цього хоче королева Арія, — додає Аміра, від-кидаючись на спинку стільця. Вона була такою тихою, аж я майже забула, що вона тут. Цікаво, як багато вона дізнається просто тому, що інші забувають про її присутність.

Прета кладе руки на стіл перед собою й зосереджується на них, щоб не дивитися на Аміру.

— Джалек має рацію, треба бути обережними, — визнає вона. — Себастіан може нищити табори, але в нас немає підстав вважати, що коли дійде до сутичок, він обере матір, а не Двір Місяця. Нам не відомі його справжні мотиви.

Аміра киває в мій бік.

— Абріелла може щось знати.

Усі погляди за столом звертаються до мене. Я хитаю головою.

— Арія переконала Себастіана, що він може об'єднати Двори і правити ними обома. Оскільки він належить до обох Дворів, то вірить, що врятує тисячі життів від загибелі в черговій війні.

— Він вважає себе дитям із пророцтва, — гарчить Кейн.

— Вона виростила його на брехні та красивих історіях, — каже Джалек. — Навіть якби Дворами можна було керувати як одним королівством — а це вже інше питання, — дозволити йому правити обома означає, що Арія мала би передати йому свою владу. Ми всі знаємо, що вона цього не зробить.

Розумію, що видаю бажане за дійсне, але я нестримно хотіла би побачити, як королева відмовляється від влади, тому запитую:

— Ми так у цьому впевнені?

— Так, — тихо каже Фінн. — Інакше вона б не перекидала свої війська в Гоблінські гори.

Звісно. Якби вона планувала передати синові владу над обома Дворами, вона б не готувалася до війни.

Чи є в нас хоч якась надія стримати її без правителя на троні?

— Ні, — похмуро відповідає Джалек.

— Корону повинен носити Фінн, — наполягає Кейн.

— «Повинен» нічого нам не дає, — гиркає на нього Прета.

— Чи може Себастіан віддати Фіннові корону? — невпевнено питаю я. — Себастіан дбає про народ Немилостивого Двору, і він довів це, рятуючи біженців. Якби він міг допомогти, віддавши корону Фіннові…

— Щоби передати корону, необхідно позбавити життя, — пояснює Джалек, — тож якщо ти пропонуєш Себастіанові пожертвувати собою, щоб Фінн міг її носити…

— Як на мене, звучить непогано, — втручається Кейн.

— Чому так? — запитую я. — Хіба це працює не так само, як передавання королем корони своєму спадкоємцю?

Міша хитає головою.

— Тутешні правила не такі, як у світі смертних. Влада передається спадкоємцеві, тільки коли правитель фейрівського Двору — чи Золотого, чи Двору Тіней, чи мого — втрачає життя на цьому світі й переходить у Сутінки. Оскільки влада пов’язана з життям, єдиний спосіб передати її — це віддати життя.

Фінн схиляє голову набік і вивчає мене:

— Ти ж це знаєш. Саме так мій батько врятував тебе.

— Так, але я… — думала, зі мною все інакше. Думала, те, що Оберон зробив для мене, було якоюсь дивною, невикористаною магією, а не традицією поколінь правителів. — Я не розуміла.

— Усі ці роздуми — лише трата часу, — каже Джалек. — Принца Ронана виховали у вірі, що трон належить йому. Якщо хтось думає, що він вкоротить собі віку, аби передати владу Фіннові…

Фінн зустрічається зі мною поглядом.

— Це все одно не матиме значення. Без сили корони трон відкине мене, як відкинув Себастіана.

Джалек втуплює в мене погляд.

— Ти готова закінчити свої дні, щоби передати силу?

— Я… — не знаю, що сказати. Одне життя проти тисяч життів. Я не можу сказати «ні», але…

— Це не варіант, — відрубує Фінн. — Як ти й згадував, у Абріеллі немає крові Немилостивих. Тому ми не знаємо, що із цього вийде. Ми ризикуємо взагалі втратити владу над троном.

— Я однаково не довіряю Себастіанові на троні, — бурмоче Кейн. — Хай як кричить, що хоче кращого для фейрі Тіней. Я не довіряю нікому, хто був близьким із цим стервом.

Фінн зітхає:

— У нас може не бути вибору, Кейне. Якщо доведеться обирати між правлінням недосконалого хлопчика та загибеллю мого королівства, то вибору немає.

— Тоді за що ми боролися весь цей час? — запитує Джалек.

— Подумай про майбутнє Двору. Подумай про… — просить Кейн.

— Себастіан — хороший, — перебиваю я їх.

Усі замовкають і переводять погляди на мене.

— Ти — остання, від кого я очікувала почути щось на захист Себастіана. Не після всього, що він вчинив, — каже Прета.

— І ти, як ніхто інший, маєш розуміти, чому він зробив те, що зробив, — хитаю головою. — Я не захищаю рішення, які він ухвалив, але можу припустити, що на його місці ви всі вчинили б так само.

— Я не дав би тобі того клятого зілля, — каже Джалек смертельно спокійним голосом. Наші погляди зустрічаються, і він додає: — Ніколи не сумнівайся в моїй вдячності за те, що ти врятувала мене з пазурів королеви, принцесо, але, з усією повагою, на кону стоять речі важливіші, ніж твоє розбите серце.

— Не будь дурнем, Джалеку, — пирхає Прета.

Він стинає плечима.

— Я не відмовлятимуся від своєї готовності пожертвувати кимось або чимось заради боротьби тільки тому, що ти вважаєш цю дівчину надто тендітною.

— Це не так, — швидко кажу я, виструнчуючись, і відчуваю на собі важкий погляд Фінна. — Я не тендітна і хвилююся не про своє розбите серце.

Невже вони не розуміють, що зрада Себастіана — не єдина причина мого душевного болю?

— Саме моє існування, — продовжую я, — може призвести до знищення цілого Двору. Кожне Немилостиве дитя, беззахисне перед королевою, в небезпеці лише тому, що я дихаю. І все це через рішення, яке мені нав’язали. Тож, повірте, я розумію, що стоїть на кону.

* * *

Після зустрічі з Фінном та його союзниками в мене паморочиться в голові, я почуваюся пригніченою. Коли всі встають з-за столу, Прета обертається до мене, але я ігнорую її й виходжу з кімнати, простуючи до своїх покоїв.

Коли йшлося про локації й чисельність військ Фінна та сил союзників, я опустила щит, щоби перевірити, чи зможу відчути Фінна й Кейна так само, як відчуваю дітей Немилостивих у поселенні. Однак єдине, що мені вдалося, — відчути Себастіана. Він у біді, не знаю чому. Я ще не повністю зрозуміла, як працює цей зв’язок, щоб дізнатися, де Себастіан, окрім того, що він десь далеко. Мене охоплює непоборне відчуття страху. Тепер я не можу припинити думати — непокоїтися — про нього. Я не хочу хвилюватися за нього. Не хочу піддаватися спокусі скинути свій щит, щоб стежити за ним протягом дня.

Коли я доходжу до своєї кімнати, перед дверима бачу Голлі. Її очі спалахують, щойно вона помічає мене.

— Дозвольте принести вам свіжої кави, міледі?

Я хитаю головою, дивуючись, як незвично, що дбайливі слуги стали невіддільною частиною мого нормального життя. Хоча що в моєму житті взагалі нормального?

— Ні, дякую, — відмовляюсь я. — Мені лише треба декілька хвилин, перш ніж вирушити до поселення.

— Я підготую вам кошик із їжею, щоб ви могли взяти його із собою.

Розтуляю рота, щоб сказати їй, що в цьому немає потреби, але стримуюсь. Я маю дозволити їй робити свою роботу, хоч як мені через це некомфортно.

— Дякую, Голлі. Це було б чудово.

Щойно опиняюсь у своїй кімнаті, з моїх плечей спадає тягар і я голосно зітхаю. Зачиняю двері й притуляюся до них.

— Важкий ранок? — запитує занадто знайомий глибокий голос.

Я не намагаюсь випростатися чи розплющити очі. Правду кажучи, мені навіть краще не дивитися на нього.

— Що ти робиш у моїй кімнаті, Фінне?

— Просто чекав на тебе, принцесо.

Я все-таки розплющую очі, щоби поглянути на нього. Фінн стоїть біля вікна, заховавши руки в кишені, й розглядає краєвид. Мій погляд мимоволі ковзає по його широких плечах. Після нашої зустрічі він зняв мантію і зібрав темні кучері на потилиці, ніби підготувався до роботи. Або до бою.

— Як ти опинився тут раніше за мене?

— Здається, це називається магія?

Мої очі округлюються. Я занадто шокована, щоб дратуватися через його сарказм.

— Ти можеш подорожувати… як гоблін?

Він пирхає й обертається до мене.

— Гобліни б образилися, якби почули твої припущення. Я можу переміщатися з однієї частини кімнати в іншу або з одного поверху на інший. Однак, якщо хочеш, щоб я завдяки магії забрав тебе звідси й відніс до палацу Немилостивих, аби ти відвідала свого коханого, боюсь, допомогти не зможу.

Я стискаю зуби й вирішую не клювати на цю наживку.

— Чому ти покинув палац? Навіщо віддав його Себастіану?

Фінн підходить до мене, і кімната раптом здається замалою для нас двох. Якщо не враховувати снів, востаннє, коли ми з Фінном були наодинці, я тримала в руках ніж, яким убила Мордея, і вмовляла себе зробити те саме з Фінном. Проте не змогла. Навіть тоді в глибині душі я знала, що він не був лиходієм.

— Палац не належить нікому, крім Двору, і якщо в ньому заночує якийсь фейрі, це не зробить його важливою фігурою. Зовсім як ночі, проведені в підвалі відьми, не зроблять когось нікчемним, — стинає він плечима. Його сріблясті очі сканують кожен сантиметр мого тіла. — Але тобі це й так відомо.

У мені спалахує захисний інстинкт.

— Себастіан не… неважливий, — ціджу крізь зуби.

Фінн округлює очі, вдаючи саму невинність.

— Я цього й не казав.

Гарчу й іду до своєї шафи. Я потребувала декілька хвилин спокою, щоби переварити все. Треба подумати не лише про те, що я дізналася під час зустрічі, а й про те, що робити з почуттями Себастіана, які я вловила, опустивши щит. Однак, здається, мені не пощастило.

Я дістаю плащ. Він знадобиться, якщо затримаюся в поселенні до заходу сонця.

— Скільки ще до твого від’їзду? — запитую, зачиняючи дверцята шафи трохи гучніше, ніж варто.

Я розвертаюсь. Фінн перегороджує мені шлях до дверей.

— Уже сумуєш через це?

— Анітрохи.

Але щойно це слово злітає з моїх вуст, розумію, яка ж це брехня. Боги, ненавиджу ці суперечливі почуття до Фінна. Я сумую за нашою дружбою, за тим відчуттям приналежності, яке з’явилось, коли я тренувалася з його ватагою невдах, хоча, виявилося, навіть воно не було справжнім. Єдина причина, чому він зі мною подружився, чому їм узагалі було до мене діло, — та клята корона. Я надто горда, щоб отак просто дати волю своєму гніву.

Однак тепер, коли він так близько, я згадую муркотіння моєї сили в його присутності. Моєї сили й… не тільки.

Можливо, і цей фізичний потяг не був справжнім. Можливо, реакція Оберонової сили на близькість королівської крові Немилостивих заморочила мені голову, змусила думати, що відчуваю пристрасть — хімію, коли насправді це лише могутня магія, яку я досі неспроможна контролювати.

— Я мав би здогадатися, що Міша скористається нагодою і спробує тебе причарувати, — Фінн усміхається, і цього разу його губи навіть не складаються в такий добре мені відомий цинічний вигин. — Він завжди був одним із найрозумніших.

— Мені більше не було куди йти, — кажу, схрещуючи руки. — Не те щоб я стрімголов кинулася шукати союзників. Якось я вже зробила таку помилку.

— То ось хто я для тебе? — запитує він, підходячи ближче. — Помилка?

Фінн такий високий і широкоплечий. Коли він так близько й дивиться на мене лагідними очима, я відчуваю себе… в безпеці.

Усе це несправжнє. Їм потрібна сила Оберона. Нічого не змінилося.

— Перепрошую, — кажу я і ступаю вбік, хоча між Фінном і ліжком достатньо простору, щоби просто обійти його. — Я запізнююся.

— Я піду з тобою.

— Що? Ні, — хитаю головою. — Я щодня спускаюсь у поселення. Я можу впоратися сама.

Фінн вигинає брову.

— Не сумніваюся, але я однаково планував зазирнути туди сьогодні, тож і подумав, що ми могли би піти разом. — Він відступає вбік, нарешті дозволяючи мені пройти. — Після вас, принцесо.