Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Немов прокинувшись від сну, я знову опиняюсь у своєму тілі, за столом на терасі в Міші. До горла підступає нудота. Я відсуваю стілець і встаю, підходжу до поруччя, наче від споглядання краплин води зможу вкоренитися у власному тілі, зможу перевести подих.

— Не розумію. Чому Себастіан не може зайняти трон? У ньому тече королівська кров Немилостивих, він має корону, але чому не має сили?

— Тому що вона в тебе, — лагідно відповідає Міша. — Зв’язок із Золотим принцом убив тебе, а оскільки ти нікому не передала свій магічний спадок, корона за вашими путами, як за мапою, перейшла до Себастіана.

— То в чому ж тоді проблема?

— Себастіан заволодів короною Зоряного Сяйва і, зв’язавшись із тобою, отримав би її силу. От тільки він не обмежився церемонією зв’язування. Він дав тобі зілля життя й перетворив на фейрі. Це прив’язало магію Оберона до твого життя, перш ніж сила встигла перейти за короною.

Прив’язав магію до мого безсмертного життя.

— Магія — це життя, — шепочу, згадуючи слова, яких навчив мене Фінн. Здається, це було так давно, хоч насправді я тільки декілька тижнів тому дізналася про таку особливість фейрі.

— Без корони та її магічної сили Себастіан не може зайняти трон.

Отже, це ще не кінець. Я струшую головою, щоби прогнати цю думку.

— Я не можу володіти магічною силою Оберона. Я лише людська дівчина. — Хитаю головою, перш ніж Міша встигає вказати на мою помилку. — Ти розумієш, що я маю на увазі.

— Ще і як розумію, але ти більше, ніж просто людина, яка перетворилася на фейрі. Може, ти не помітила, що занурила палац у темряву, коли тікала? Що замкнула вартових із табору в клітках небуття?

— Так, але я думала… — важко ковтаю. Магія — це життя. Я знала, що зберегла свої сили, перетворившись на фейрі, але ніколи не думала, як це вплине на корону.

— Ніхто не знав, що це станеться, — каже Міша.

— Ти, здається, знав.

— Ми всі здогадувались, як корона може перейти від смертної до королівського нащадка Двору Місяця, але ніхто не знав, як саме це відбуватиметься й що станеться, якщо, скажімо, ти помреш, так і не уклавши зв’язку з тим, хто міг би посісти трон. Наприклад, якби ти зв’язалася із Золотим фейрі, в якому не тече Немилостива кров, чи перейшла б корона до нього після твоєї смерті? Це здавалося малоймовірним, адже, щоб успадкувати корону й посісти трон, треба бути Немилостивим. Але те, що Оберон зміг урятувати тебе — віддати життя за людську дівчинку й передати корону смертній, — порушило всі правила, які ми, як нам здавалося, розуміли. Ще були всі ці розмови про те, що станеться з короною, якщо ти помреш, не встигнувши взагалі ні з ким укласти зв’язок. Були всілякі здогади, але ніхто ніколи не ставив під сумнів, що станеться, якщо дати тобі зілля життя після того, як ти зв’яжешся з Немилостивим.

Я на мить уявляю, як вони всі сидять і так невимушено споглядають мою смерть. Похмуро зиркаю через плече на Мішу.

Король Диких фейрі сміється.

— А що не так?

— Ти знав. Тому й привіз мене сюди. Ти зрозумів раніше за них усіх.

— Мої шпигуни доповіли, яку могутність ти проявила в Золотому палаці, й потім я на власні очі побачив твої сили в таборі королеви. Тоді я ще не був упевнений, але тієї самої ночі моя племінниця зазирнула до мене в сон, а вона, як ти знаєш, провидиця.

— Ларк, — шепочу я. Дивно, що цей величезний новий світ виявляється таким тісним. Я вже й забула, що Міша — дядько Ларк.

Він киває.

— Саме так. Вона сказала, що Себастіанові бракує дечого важливого, щоби посісти трон, і що ти тікаєш. Вона попросила заховати тебе, доки ти зміцнієш. Тож я побачив очевидний зв’язок між потужною силою, яку ти продемонструвала, і її пророцтвом. Коли Шторм показав мені трон, що відкидає Себастіана, мої підозри підтвердилися.

— То коли ти кажеш, що Фінн і Себастіан б’ються за мене, ти маєш на увазі саме це. Їм потрібна моя сила.

Точнісінько так вони боролися за мою прихильність, коли я носила корону. Це ніколи не закінчиться.

— Думаю, все значно складніше, але на базовому рівні — так. Трон не прийме Себастіана, бо той не має магічної сили корони, як не прийме і Фінна, бо той не має ані корони, ані сили. Також, очевидно, він не прийме тебе, тому що…

— Тому що я навіть не зовсім фейрі, а тим паче не спадкоємиця королівського роду Немилостивих.

— Ну, так, — стинає плечима Міша. — Але навіть якби ти була Немилостивою фейрі, все одно Себастіан носить корону. Неважливо, як усе закінчиться. Ти потрібна братам, щоб утримати Двір Тіней.

— Вони знову хочуть мене вбити? — Рвучко розвертаюся й поволі йду до столу. З моїх вуст зривається істеричний сміх. — Одного разу було замало?

Міша наповнює свій келих.

— Це зовсім не те, що я пропоную.

— Я ніколи не хотіла всього цього.

Він примружує очі.

— Ми це вже проходили. Жоден із нас не хотів тягарів, які ми несемо. Проте це не применшує важливості того, як ми даємо собі з ними раду.

— Чому не можна зробити новий трон?

Міша пирхає.

— Трон — це не просто вишуканий стілець, принцесо. Це метафора. І його магія сильніша, ніж ти можеш собі уявити.

— Ось чому ти допомагаєш мені, — кажу я тихо й покірно тягнуся до пляшки вина, а тоді наповнюю свій келих. Можливо, воно отруєне. Можливо, це все якийсь підступний план, щоб убити мене, й тоді Міша зміг би забрати мою силу й віддати її Фіннові. Сестра Міші була заміжня за братом Фінна, тож вони практично сім’я. А може, Міша хоче сам заволодіти силою. Я дивлюся йому просто в очі, підношу келих до губ і якусь мить вагаюсь.

— Вино не отруєне. У мене немає причин вбивати тебе. Як я вже казав, ми на незвіданій території. Важко уявити, що станеться, якщо ти помреш.

Я закочую очі й роблю ковток.

— Ти вмієш заспокоювати.

— Ти мені потрібна. Навіть якби Себастіан отримав корону та її силу й сидів би зараз на троні, ти однаково була б мені потрібна. Королівство Немилостивих глибоко розколоте. Послідовники Мордея були віддані не так йому, як його правлінню. Несправедливі закони й покарання надавали привілеї еліті, а вона тільки цього й хотіла.

— Привілеї еліті? — не розумію. — Я думала, що Мордея підтримав народ, і саме тому Оберон не зміг зайняти своє законне місце правителя, коли повернувся зі світу смертних.

— Народ не підтримував Мордея, — каже Міша, і його голос звучить втомлено. — Народ гинув у тій клятій війні. Але голосна меншість стояла за фальшивим королем. Саме вона мала владу і вплив. Вони підтримали Мордея, коли той украв трон в Оберона, бо знали, що Фінн відданий простолюду — його правління перерозподілило б владу і привілеї у Дворі. Прибічники Мордея були готові розпочати громадянську війну, щоб уникнути цього, і, закладаюся, готові й зараз, хай де вони є. Себастіан цього навіть не усвідомлює.

Я насуплююсь. Хочу прикусити язика й не запитати зайвого, але якщо я чогось і навчилася від друга-гобліна Бейккена, так це того, що інформація — сила.

— Вони готові розпочати війну? Що ти таке кажеш?

Міша стинає плечима.

— Кажу тільки, що вони переховуються. Після того як ти вбила фальшивого короля, його послідовники втекли, боячись, що Фінн поведе свої таємні легіони на палац. Проте, хай де вони є, вони повернуться.

— У Фінна є таємні легіони? Типу армія?

Це та Орда Проклятих, яку вони згадували у видінні?

Міша відкидається на спинку стільця й вивчає мене.

— А як, по-твоєму, Фінн провів останні двадцять років? Він збирав свої війська в горах, тренував їх, готувався до того, що корона може бути назавжди втрачена і йому доведеться скидати Мордея з трону без неї.

Я задивляюсь у своє вино. Під час нашої першої зустрічі з Фінном я дорікала йому, що він живе в розкоші, поки його народ страждає. Однак, пізнавши його краще, зрозуміла: він зробить будь-що для свого Двору. Навіть зараз, попри все, я відчуваю провину за свою необдуману жорстокість.

— Отже, є ті, хто підтримував Мордея, — продовжує пояснювати Міша, — а є ті, хто йде за Фінном. Але є і такі, хто хоче бачити на троні принца Ронана, який воював у Великій війні фейрі. Вони вважають, що тільки правитель, у крові якого є і сонце, і тінь, зможе об’єднати королівства й урятувати їхніх дітей від нескінченної війни.

Я хитаю головою, згадуючи сварку, яку бачила очима яструба.

— Фінн сказав, що це неможливо, що Себастіан не зможе правити обома Дворами.

— Фінн має рацію, але перевага правління Себастіана не в тому, що він правитиме обома Дворами. Надія на те, що королева Арія не піде війною на королівство свого сина.

— Ага. Невже не піде?

Міша пирскає від сміху.

— Я ще не бачив того, чого вона не зробила б заради більшої влади. Тож думаю, ті, хто сподівається на це, роблять занадто оптимістичні припущення. Хай там як, факт залишається фактом: Двір Тіней ніколи не був більш розколотим, ніж зараз, і доки королівство таке розбите, воно слабке.

— Гаразд, але ж ти король Диких фейрі. Чому тебе так турбує Двір Немилостивих?

Його очі спалахують, ніздрі роздуваються, емоції на мить вислизають з-під контролю, та він швидко опановує себе.

— Дивне запитання від колишньої смертної, яка ризикувала власним життям, щоб допомогти десяткам дітей Немилостивих утекти від королеви.

— Будь-хто на моєму місці допоміг би.

Міша гмикає.

— Я не був би таким упевненим, але мені здається дуже милим, що навіть після всього пережитого ти в це віриш.

Я відводжу погляд, моє обличчя палає від збентеження. Не хочу, щоб Міша вважав мене наївною дівчинкою, але й не хочу, щоб він дошукувався, чому я відчуваю потребу допомагати.

Правда робить мене вразливою.

Міша зітхає.

— Мені не байдуже до Немилостивих, бо те, що відбувається між Дворами, впливає на мої землі та мій народ. Мені не байдуже, бо я знаю, що доки Двір Тіней слабкий, Золота королева скористається цією слабкістю.

— Що це означає?

— Війна неминуча, — каже він, — але цього разу вона не затягнеться в багатовіковій битві між двома однаково сильними Дворами. Цього разу Милостиві здобудуть перемогу. Золота королева переможе, і наслідки будуть катастрофічними не лише для Двору Немилостивих, але й для моїх земель і світу людей.

— Чого ще вона хоче? Що варте того, щоб ризикувати тисячами життів?

Міша розводить руками.

— А за що ведуться війни? Ресурси, територія, влада.

Я примружуюсь і пронизливо дивлюся на нього.

— А конкретніше?

— Гоблінські гори між двома Дворами просто посередині розтинає Крижана річка. Гори на схід від річки належать Двору Немилостивих, а на захід — Милостивим. Велика війна фейрі розпочалася, коли Золоті фейрі спробували захопити весь гірський хребет.

— Що в цій гряді гір варте того, щоби покласти стільки солдатів?

— На перший погляд, нічого. Підступні гори такі священні, що гобліни не використовують свою магію, щоби переносити фейрі далі передгір’я. Але в глибині цих гір можна знайти наш найцінніший ресурс, — він киває на мої груди, де досі звисає кулон, подарований Себастіаном. Я забороняю собі думати про те, чому його не зняла. — Вогняні самоцвіти.

Я беру кулон і вивчаю його м’яке сяйво.

— На що здатні ці камені?

— Вони роблять усе… кращим. Сильнішим. Вогняні самоцвіти — підсилювачі магії. — Міша здіймає руку й ворушить середнім пальцем, на якому у вечірньому світлі виблискує канарково-жовтий камінь.

— Якщо носиш бодай один такий камінчик, діапазон і сила твоєї магії значно збільшуються.

Я зверхньо пирхаю.

— Знаю, як фейрі ставляться до магії, тож здивована, що ти не обвішаний ними з ніг до голови.

Міша стинає плечима й майже сором’язливо каже:

— Припускаю, так і було б, якби носіння кількох каменів давало більше користі, але один вогняний самоцвіт посилює магію так само, як і сотня.

— Що ж тоді? Самоцвітів бракує на всіх? Тому за них б’ються?

— Поклади вогняних самоцвітів, знайдені в цих горах, значні, але не безмежні. Поодинці камені цінні, та у великій кількості вони придатні не лише для особистого використання. Наші предки збирали їх, дарували своїм жрицям, використовували для зміцнення кордонів і створення магічних трунків, які без сили вогняних самоцвітів були б немислимими.

— Яких трунків? — запитую я, ховаючи кулон під блузку.

— Як-от зілля життя, або відновлювальне зілля, яке випила Золота королева, щоб вижити після прокляття. Як отрута, що вони вводять дітям, щоб викрасти їхні сили. Підсилюючи магію, камінь може служити нам століттями, але для зілля й трунків потрібні сотні самоцвітів. Проте використати їх можна лише раз. За всіма підрахунками, запаси королеви мали б вичерпатися за останні два десятиліття. Тож вона нестримна у своїх спробах зібрати ще більше самоцвітів. — У його очах спалахує гнів. — Їй не досить покладів на її боці гірського хребта, тож вона збирається відродити місію свого діда. Колись він розпочав Велику війну фейрі, щоби проголосити Немилостиву частину Гоблінських гір своєю власністю.

— Він не хотів, щоб фейрі Тіней мали доступ до вогняних самоцвітів.

Міша киває. Його очі тьмяніють, і він відвертає голову, щоби подивитися на яскравий сонячний день.

— Покоління Милостивих правителів посилали свої армії воювати за землі на схід від Крижаної річки, що розсікає гірський хребет посередині. Вони переконані, що мають право вважати ці землі своїми. Чимало Золотих фейрі загинуло, виконуючи цю місію, і безліч фейрі Тіней віддали життя, захищаючи свої землі. Мої джерела повідомляють, що зараз історія може повторитися. От тільки, боюся, цього разу Двір Місяця буде заслабким, щоб захистити свої землі.

Арія завжди була такою холодною й безсердечною? Чи це зрада Оберона щось у ній зламала?

— Мабуть, і те, і те, — каже Міша, відповідаючи на моє мовчазне запитання. Цього разу я не скаржуся, що він заліз мені в голову. — Арія — наймолодша правителька, яку коли-небудь мало її королівство. Не можна було дозволяти їй сходити на трон.

Я хитаю головою.

— Війна, вогняні самоцвіти, королева — до чого тут я?

— Тільки ти маєш владу над Себастіаном і Фінном. Ти єдина володієш силою корони Немилостивих. Ти можеш стати ключем до об’єднання Дворів, можеш захистити майбутні покоління. Якщо ти допоможеш мені, допоможеш їм, ми зможемо…

— Ні. — Мій стілець скрегоче підлогою, коли я штовхаю його назад і підхоплююся на ноги. — Я не дозволю, щоби мною знову маніпулювали.

— Ніхто тобою не маніпулює. Я прошу тебе про допомогу. Думаєш, що вся справа у владі. Думаєш, не можеш зробити нічого, щоб допомогти таким, як ти — фейрі, котрі стали жертвами власних обставин.

— Геть із моєї голови, — гарчу. Я така розлючена, що аж тремчу. Я сердита, розчарована, і мені так остогидло, що мене використовують ці розбещені фейрі та їхні зіпсуті Двори, й усе заради влади, якої вони жадають.

— Я маю показати тобі ще дещо, Абріелло. — Міша простягає руку, і ще один яструб злітає вниз та сідає на його зап’ястя. — Тут є на що подивитися. Невже не хочеш дізнатися, що сталося після того, як трон відкинув Себастіана?

Я хитаю головою.

— Ні. Не хочу цього бачити. Мені байдуже. Досить із мене фейрівської політики. Хай хоч увесь цей світ знищать, мені байдуже. Розбирайтеся без мене.

Розвертаюся на підборах і кидаюся до своєї кімнати, хоча вона не зовсім моя. Тут немає нічого мого, і йти мені нікуди.

* * *

Я збрехала Міші.

Сказала, що мені байдуже, але ми обоє знаємо, що це брехня. Мені небайдуже значно більше, ніж хотілося б. Проблема в тому, що я не довіряю — ні Міші, ні Фіннові, ні почуттям, що відлунюють у мені через наш із Себастіаном зв’язок.

На жаль, на відміну від Міші, я не вмію читати думки, щоб дізнатися бодай чиїсь справжні наміри.

Позаяк я не знаю, як працює сила Міші, тому не наважуюся використовувати свої тіні, щоб шпигувати за ним. Припускаю, він відчув би мої думки, навіть якби не бачив мене в кімнаті, тож моя здатність ховатися в тіні не допоможе.

Щойно король Диких фейрі згадав, що Фінн хотів допомогти звичайному народові в королівстві Немилостивих, я відчула, як полагіднішала й стала слухати трохи уважніше. Потім він сказав про захист майбутніх поколінь, і я зрозуміла, що зі мною граються. Міша нічим не відрізняється від інших: говорить саме те, що я хочу почути, аби змусити мене діяти саме так, як бажає він.

Однак я більше не дозволю себе обдурити. Єдине, у що вірю, — це те, що нікому не можна вірити.

Валюся на ліжко, навіть не знявши чобіт, і намагаюсь обміркувати все. У глибині душі я хочу вислухати план Міші. Хочу знати, як можу допомогти Фіннові та Себастіанові уникнути ще однієї кровопролитної війни. Хочу зрозуміти, що зробити, щоб королева не могла зазіхнути на більшу владу. У голові на мить постає жахлива картина табору. Спогад про дітей у клітках розливається по тілу хвилею гніву.

Сховавши обличчя в подушку, я приглушено кричу. Мені нікуди йти. Якщо залишитися в цій кімнаті я зможу, лише погодившись допомагати Міші, то не знаю, що робити. Мені просто потрібен… час. Час, щоб отримати більше інформації. Час, щоб вирішити щось самій.

Нехай я не можу стежити за Мішею, але Себастіан не має здібностей короля Диких фейрі. Якщо я розчинюся в тінях навколо нього, то, можливо, зумію роздобути потрібну мені інформацію.

Схоплююся з ліжка й кидаюся до дверей. Коли відчиняю їх, переді мною стоїть Міша, здійнявши кулак, ніби збирається постукати.

Я впираю руки в боки:

— Навіщо стукати? Невже не знав, що я йду до дверей?

Міша опускає руку й ховає в кишеню.

— Я не провидець.

— І це має мене заспокоїти?

— Я не намагаюся читати твої думки — ну, не щоразу, — але іноді ти аж занадто виштовхуєш їх. — Він зітхає. — Я прийшов перепросити за те, що тиснув на тебе. Моя дружина була досить люб’язною, щоб вказати на помилковість моїх дій. Ти багато пережила, і, як зауважила Аміра, ніхто на твоєму місці не був би готовий змиритися з думкою, що може взятися за розв’язання проблеми, коріння якої сягає углиб століть.

Мої плечі розслаблено опускаються.

— Дякую.

Я ніколи не зустрічалася з Амірою, але вона мені вже подобається. Не тому, що довіряю її словам, а тому, що це привід виграти більше часу, поки я з’ясую, кому можна вірити.

— Де вона? Королева… Я хочу з нею познайомитися.

Міша здивовано підводить брови — здається, йому подобається моя зацікавленість його дружиною, але він хитає головою.

— Боюся, вона вже поїхала. Вона збиралася ввечері відвідати поселення Немилостивих у долині.

— Ясно.

Я ще не можу довіряти Міші, але це не применшує того, скільки добра вони з Амірою зробили, привівши сюди Немилостивих біженців.

— Вона багато часу там проводить?

— Трохи, — стинає плечима Міша. — Ти явно збиралася кудись іти. Тобі щось потрібно? Я міг би тебе провести, або це може зробити твоя служниця, якщо з тебе досить мого товариства на сьогодні.

Не можу стримати усмішку. Може, я й стала уїдливою і холодною, проте, припускаю, що не застрахована від Мішиних чар.

— У вашому палаці є гоблін? Я хочу побачити Себастіана.

Міша вигинає брови, але більше нічого не виказує його здивування.

— Навіщо?

— Ну, я хочу… — закушую губу, намагаючись придумати гарне пояснення того, що мені потрібно зібрати якомога більше інформації.

— А-а, — протягує Міша, розпливаючись в усмішці. — Ми називаємо це шпигунством.

Я зиркаю на нього.

Він хихоче.

— Будь ласка, зрозумій мене правильно. Я таке абсолютно схвалюю.

— Гаразд. Так, я хочу шпигувати. Хочу бачити, що він робитиме тепер, коли зрозумів, що не може сидіти на троні.

— Він оселився в палаці Немилостивих. Нагріб собі стільки вартових, що Фінн і його команда… Евакуювалися.

— Добре, але хочу знати, що він говорить, коли думає, що я не слухаю.

Міша киває.

— Я відправлю Шторма.

Хитаю головою.

— Я маю побачити все на власні очі.

Він схрещує руки.

— Ти забула, що зв’язана із Себастіаном? Що він знає, як ти почуваєшся і де перебуваєш?

— Ні. Я не забула. І не можу забути. — Торкаюся скронь пучками пальців: — Він тут, — притискаю долоню до грудей. — І тут.

Я відчуваю його, коли згортаюся клубочком у ліжку, щоб заснути. Однак не можу змусити себе зізнатися в цьому.

— Ти сказав, що можеш навчити мене блокувати…

— Для цього потрібна практика. І терпіння, й багато енергії, якої в тебе зараз немає, але обіцяю дати тобі урок із самого ранку.

Він має рацію. Я не сплю лише декілька годин і вже зовсім виснажена, мені кортить знову залізти під ковдру. Проте тоді прийдуть сни, а уві сні я ризикую відкритися Фіннові чи Себастіану.

— Завтра, — наполягає Міша. — Після того як виспишся і зможеш обміркувати все, що сьогодні дізналася, ми повправляємося в блокуванні зв’язку. Але мушу застерегти: більшість пар, поєднаних зв’язком, відчувають присутність одне одного сильніше, коли вони поруч. Навіть після років тренувань, ти, імовірно, не зможеш непоміченою шпигувати за партнером.

Я киваю.

— Гаразд.

Навіть якщо я ніколи не зможу шпигувати за Себастіаном, хочу опанувати все, чого тільки навчить Міша. Повсякчас відчуваючи, що Себастіан поруч, я слабшаю. Якби він просто зараз увійшов у ці двері, не впевнена, що змогла би стриматись і не кинулась би в його обійми.

— Стосовно сьогоднішнього вечора, — каже Міша, — не заперечуватимеш щодо справжньої екскурсії моїм замком?

Я б не заперечувала. Від жодного місця мені так не перехоплювало подих, як від тих частин Скелястого замку, в яких я встигла побувати. Проте не так хочу провести вечір.

— Можна я піду з Амірою? До… табору? — прикушую губу. Хочу переконатися, що Міша — добрий фейрі. Однак хочу знати це для себе чи для вразливих дітлахів Немилостивих?

— О, не знаю, чи вдасться, — сумнівається Міша. Він довго мовчить, його погляд відсторонений, і мені цікаво, чи не намагається він змусити мене передумати.

— Якщо ти намагаєшся щось приховати…

Раптом він киває й усміхається мені.

— Аміра досі в стайні. Вона сказала, що почекає, і ми зможемо поїхати всі разом.

Я розгублено роззираюсь.

— Ти щойно… говорив із нею?

Усмішка Міші розпливається ширше:

— Саме так.

Він постукує себе по скроні, ніби це все пояснює, а тоді каже:

— Ти поїдеш у цьому чи хочеш перевдягнутися?

Я опускаю погляд на шкіряні штани й чоботи, які вдягнула до вечері.

— Поїду в цьому.

— Добре. — Міша киває. Він розвертається і, простуючи до сходів, додає: — Аміра просить узяти плащ. Коли ми повернемося, вже стемніє, а із заходом сонця стає прохолодно.

Я помічаю чорний плащ, що висить біля дверей, і хапаю його, перш ніж кидаюся вслід за королем Диких фейрі. У нього такі довгі ноги, що, коли я його наздоганяю, він уже спускається сходами.

— А я зможу робити так із Себастіаном?

Я і сама не впевнена, яку відповідь хочу почути. З одного боку, ладна зробити все, щоб ігнорувати постійний гул його почуттів, що мордують мою свідомість. З іншого боку, було б дивовижно мати змогу говорити з кимось, перебуваючи в різних місцях.

Міша хитає головою:

— Я не втаємничений у магічні здібності Золотого принца, та й твої сили ще до пуття не відомі. Але, як я знаю, ви двоє не можете спілкуватися телепатично.

— Отже, те, як працює зв’язок, залежить від магічних сил партнерів?

Внизу сходів Міша повертає ліворуч і виводить мене із замку на інший сходовий майданчик. Сходи оточують нас звідусіль. Я усвідомлюю, що всі вони висічені в скелі. Здається, ніби Скелястий замок побудований у найвищій точці земель Диких фейрі й, щоб дістатися до чогось поза ним, треба спуститися вниз.

Міша дивиться на мене, схиливши голову набік. «Це не результат зв’язку, — його слова відлунюють у моїй голові так чітко, наче він промовляє їх уголос. — Це мій дар. Як і можливість отримати твою відповідь».

— Ого. Це…

«Моторошно» — перше слово, яке спадає мені на думку, але я надто ввічлива, щоб його вимовити.

Міша хихоче, все одно почувши його.

— От мені цікаво, — каже він, — учора здавалося, що ти хочеш розірвати емоційний зв’язок із Себастіаном, а тепер запитуєш, як можна зробити його більш… точним, щоб ви могли спілкуватися через нього.

Я стенаю плечима.

— Не можна картати мене за допитливість.

— Але що саме тобі потрібно? Ти хочеш відгородитися від нього чи мати змогу вільно спілкуватися з ним?

Інстинкт підказує мені, що я хочу відмежуватися, ніколи більше не знати його думок чи почуттів, ніколи більше не бачити його, не думати про його обличчя. Проте розумію, що насправді це говорить моє розбите серце.

— Здається, і те, і інше, — замислено відповідаю. — Я хочу мати змогу ігнорувати його за власним бажанням, але, визнаю, мене заінтригувала можливість спілкуватися з кимось без слів. Для мене це про вибір. Я хочу контролювати власні розум і почуття.

— Це справедливо, — киває Міша.

Підводжу голову і стримую усмішку, бо мені щойно спала на думку надзвичайна ідея:

— Як далеко діє твій дар?

— По-різному. Якщо розум, до якого я звертаюся, слабкий або свідомо робить вибір посилити наш ментальний зв’язок, можу подумки говорити з кимось на іншому боці Двору. Але коли йдеться про захищені думки, треба бути в одній кімнаті з цією особою, і навіть тоді, якщо фейрі добре натренований, це може не спрацювати.

— А як щодо людей?

Він усміхається.

— Людські думки зазвичай легко читати.

— А ти не міг би… Не міг би перевірити, як там моя сестра? Переконатися, що з нею все гаразд?

Міша хитає головою.

— Боюсь, моя сила не працює між світами.

— А… Ну звісно.

Я вивчаю тонкий шар пилу на своїх чоботах.

— Можу послати Шторма, щоб ти побачила її на власні очі.

Мені не подобається думка, що його створіння шпигуватимуть за моєю сестрою. Недовіра, певно, відображається на обличчі, тому що Міша виправляє сказане:

— Якщо не довіряєш тому, що бачиш крізь очі моїх фамільярів, можеш відправити листа через мого гобліна.

— Справді?

— Буду радий допомогти. Я знаю, як це — бути далеко від молодшої сестри. — Він дарує мені сумну усмішку.

— Щиро тобі дякую. Теоретично, я знаю, що з нею все гаразд, але тепер, коли я фейрі… — намагаюся дібрати слова, однак очі печуть, і я важко ковтаю, щоб утримати раптові недоречні сльози. Коли ми із Себастіаном відвідували Джас, мені й на думку не спадало, що я бачу її востаннє.

— Хочеш привезти її сюди?

Так, будь ласка. Ці слова майже зриваються з моїх вуст, але я стримую їх. Понад усе хочу, щоб Джас була поруч зі мною, але не можу. Ніколи не забуду жаху в її очах, коли я запропонувала повернутися зі мною до світу фейрі. Хай що вона пережила у в’язниці Мордея, це залишило на ній свій відбиток і змусило мою веселу довірливу сестру боятися всіх фейрі. Я не позбавлятиму її вибору, як Себастіан позбавив мене.

— Ні, — нарешті кажу я. — Ні. Вона там, де хоче бути. Надішлю їй листа.

Не уявляю, що напишу, та знайду спосіб переконати її, що не варто хвилюватися за мене.

Міша сповільнює крок, а тоді зовсім зупиняється. Він озирається, пронизує мене поглядом, і на його обличчі з’являється таке щире співчуття, що я на мить відвертаюсь, щоб опанувати себе.

— Так буде не завжди, — тихо каже він. — Тобі добре знайома самотність, але колись… Обіцяю, колись усе зміниться.

Опускаю погляд на свої чоботи.

— Я думала, ти не провидець.

— Не провидець. Але я дуже, дуже старий і розпізнаю добру душу з першого погляду, а добрі душі ніколи не бувають самотніми надовго.

Міша стискає моє плече. Тоді я чую шурхіт кроків — він іде геть.