Бігун у Лабіринті

Розділ 8

Просигналивши повні дві хвилини, сирена врешті замовкла. За той час цілий натовп зібрався у центрі майдану навколо сталевих стулок, крізь які — з подивом згадав Томас — він потрапив сюди лише вчора. «Вчора? — подумав він. — Невже це було тільки вчора?»

Хтось постукав його по ліктю; обернувшись, він знову побачив Чака.

— Як справи, зелепушу? — запитав той.

— Чудово, — відповів Томас, хоча це була чистісінька брехня. Він кивнув на стулки. — Чому всі так сполошилися? Адже всі ви потрапили сюди саме так.

Чак знизав плечима.

— Не знаю, просто завжди все відбувалося чітко за розкладом. Раз на місяць, в один і той самий день. Можливо, керівники вирішили, що послали тебе сюди з великої дурості й тепер відпровадили когось на заміну, — Чак штовхнув Томаса ліктем у бік і по-дитячому хихикнув, що, на диво, викликало в Томаса ще більшу симпатію до хлопчика.

Він підкреслено суворо подивився на нового приятеля.

— Часом ти просто нестерпний. Серйозно кажу.

— Еге ж, але ми тепер друзі, правда? — тепер Чак аж захрюкав од сміху.

— Здається, ти не залишаєш мені вибору.

Томасові й справді потрібен був друг, і Чак був найкращою кандидатурою.

Хлопчик задоволено схрестив руки на грудях.

— Радий, що питання залагоджено. В такій дірі кожен потребує приятеля.

Томас жартівливо схопив Чака за комір і сказав:

— Гаразд, приятелю. Тоді будь ласкавий називати мене на ім’я. Томас! Запам’ятав? Бо скину тебе в шахту, коли поїде Ящик…

Його раптом осінило; він відпустив Чака.

— Стривай-но. Ви ніколи не…

— Пробували, — відповів Чак, не встиг Томас і договорити.

— Пробували — що?

— Залізти в Ящик після того, як нам доставили посилку, — сказав Чак. — Не спрацьовує. Ящик не рушить з місця, поки в ньому хтось є.

Томас згадав, що те саме йому розповідав Альбі.

— Я знаю, та що як…

— Пробували.

Томас ледве стримався, щоб не заричати від досади.

— Хлопче, з тобою важко говорити. Що саме пробували?

— Проникнути всередину, коли Ящика не було. Марно. Стулки відчинити можна, але за ними нічого — порожнеча і непроглядна темрява. І ніяких тросів, nada.[1] Спуститися не вийде.

Як таке можливо?

— А якщо…

— Пробували.

Цього разу Томас гучно й незадоволено зітхнув.

— Гаразд. Кажи.

— Кидали в шахту різні предмети. Але так і не почули, щоб вони об щось стукнулися. Шахта йде казна на яку глибину.

Томас помовчав, перш ніж заговорити, побоюючись, щоб Чак і цього разу не перебив його.

— Ти що — думки читати вмієш? — саркастично запитав він.

— Просто я дуже розумний, от і все, — підморгнув Чак.

— Слухай, Чаку. Ніколи мені більше так не підморгуй, — невдоволено промовив Томас. Чак і справді трохи його дратував, та все ж таки у хлопцеві було щось, від чого навколишній світ здавався не таким похмурим. Томас глибоко зітхнув і знову перевів погляд на натовп, що оточив люк.

— А скільки часу займає підйом Ящика?

— Зазвичай приїжджає через півгодини після сирени.

Томас замислився. Напевно повинно бути щось, чого вони ще не випробували.

— Ти певен щодо шахти? Ви не намагалися… — він зробив паузу, але цього разу Чак змовчав. — Ви не намагалися самі зробити мотузку?

— Еге ж, намагалися. Сплели з плюща найдовшу, яку тільки змогли. Скажімо так, експеримент виявився невдалим.

— Тобто?

«Цього разу що за прикрість?» — подумав Томас.

— Мене тут ще не було, але я чув, що хлопець, який зголосився злізти по ній, не встиг спуститися і на десять футів, як знизу щось вилетіло і перерубало його навпіл.

— Та ну? — засміявся Томас. — Нізащо не повірю.

— Мабуть, вважаєш, що ти найрозумніший? Я особисто бачив рештки цього бідолахи. Його розрізало точно навпіл — як ножем збиті вершки. Те, що залишилося, виставили напоказ у спеціальній труні, щоб іншим не кортіло.

Прийнявши слова Чака за черговий жарт, Томас очікував, що той зараз засміється чи бодай усміхнеться. Хіба можна перерубати людину навпіл? Та Чак був серйозний.

— Ти не жартуєш?

Чак спокійно подивився Томасові в очі.

— Я не брешу, зеле… е-е-е, Томасе. Ходімо, глянемо, кого до нас закинули. Повірити не можу, що ти всього лише день проходив у зелепушах. Гнилоголовий.

Дорогою Томас поставив ще одне питання, яке його мучило.

— А з якого такого дива ви вирішили, що Ящик привіз людину, а не речі?

— У такому разі сирена не виє, — просто відповів Чак. — Речі доставляються раз на тиждень у визначену годину. Агов, глянь-но!

Чак зупинився і показав пальцем на когось у натовпі. З неприхованою ненавистю на них дивився Галлі.

— От гниляк, — вимовив Чак. — Ти явно йому не подобаєшся.

— Так, — пробурмотів Томас. — Я це встиг помітити.

Чак штовхнув Томаса ліктем, і приятелі пішли далі. Підійшовши до інших хлопців, вони зупинилися і мовчки стали чекати. Зустріч з Галлі відбила у Томаса бажання продовжувати бесіду.

А от Чак, вочевидь, не наговорився.

— Пішов би ти ліпше з’ясував з ним стосунки відразу, не відкладаючи, — мовив він, намагаючись говорити твердо. Томасу хотілося вірити, що у нього стане відваги підійти до Галлі, та зараз це було б чистим глупством.

— Почнімо з того, що в нього набагато більше друзів, ніж у мене. Тож Галлі — не та людина, з якою варто привселюдно сваритися.

— А й правда, але ти розумніший. І спритніший. Я впевнений, тобі до снаги впоратися і з ним, і з усіма його приятелями.

Один з підлітків, що стояли перед ними, кинув сердитий погляд через плече. Томас подумав, що то, мабуть, якраз і є один з приятелів Галлі.

— Помовч ліпше, гаразд? — прошипів він. За його спиною гримнули двері. Томас обернувся — з Домівки вийшли Альбі з Ньютом. Обидва вигляд мали вельми втомлений.

У пам’яті спливла жахлива картина — як Бен звивався на ліжку.

— Друже, ти маєш мені розповісти, що таке Переміна і що там робили з бідолахою Беном.

— Та я, — стенув Чак плечима, — не дуже в курсі. Знаю тільки, що грівери щось таке роблять з людиною, від чого та потім довго мучиться. А коли все закінчується, людина стає… іншою.

Томас відчув, що в нього з’явився шанс нарешті отримати бодай одну чітку відповідь.

— Іншою? В якому сенсі? Яким чином грівери можуть змінити людину? Галлі саме це мав на увазі, коли говорив про «ужалених»?

— Ш-ш-ш, — приклав Чак палець до губ.

Від досади Томас мало не заверещав, але стримався. Він твердо вирішив повернутися до цієї розмови пізніше, захоче Чак того чи ні.

Альбі з Ньютом протиснулись крізь натовп у центр і зупинилися біля люка, що вів до Ящика. В тиші Томас розчув скрегіт і гуркіт підйомника і згадав власну страхітливу подорож напередодні. Йому стало зле, наче він заново переживав жахливі хвилини по пробудженні в темній кабіні. Хай хто б там зараз перебував в Ящику, Томас щиро йому співчував, розуміючи, як йому тяжко.

Пролунав приглушений стукіт: підйомник прибув.

Згоряючи від нетерплячки, Томас спостерігав, як Ньют з Альбі зайняли позиції обабіч люка, взялися за прості гакуваті клямки, закріплені на кожній зі стулок, і водночас потягнули їх. З гучним гуркотом стулки впали на землю, піднявши в повітря клуби пилу.

Запанувала напружена мовчанка. Десь іздаля долинуло мекання кози. Ньют нахилився, щоб краще розгледіти новачка, і Томас теж гойднувся вперед, наскільки було можливо, намагаючись побачити людину в кабіні.

Раптом Ньют різко випростався; на його обличчі читався подив.

— Святий… — видихнув він, дико роззираючись навсібіч.

Реакція Альбі, який встиг доти теж зазирнути до кабіни, була такою самою.

— Не може бути… — пробурмотів він, як у трансі.

Натовп жваво загомонів і кинувся до невеликого отвору люка. «Що такого вони там побачили, — здивувався Томас. — Що там?!» У душу закрався огидний страх: відчуття було схоже на те, що його він пережив уранці при вигляді таємничого світіння у вікні.

— Стривайте! — голосно наказав Альбі. — Стривайте!

— Хто там? — крикнули в натовпі.

Альбі випростався.

— Два новачки за два дні, — ледь чутно прошепотів він. — І тепер ще це… Два роки ніяких змін, і ось — будь ласка…

Тут він чомусь подивився на Томаса.

— Що відбувається, зелений?

— А я звідки знаю? — відповів Томас, ніяково дивлячись на Альбі. Щоки залив рум’янець, а в животі неприємно стиснулося.

— Може, просто скажеш нам, що там за шлапак сидить унизу? — крикнув Галлі. По цих словах підлітки зашуміли і знову подалися вперед.

— Стуліть пельки, шлапаки! — заревів Альбі. — Ньюте, скажи їм!..

Ньют іще раз зазирнув у Ящик, потім повернувся до натовпу.

— Там дівка, — похмуро промовив він.

Всі збуджено заговорили; до Томаса долинали лише окремі уривки фраз:

— Дівка?

— Моя буде.

— Гарненька?

— Скільки їй років?

Томас був геть збентежений. Дівчина?.. Досі він чомусь не замислювався, чому в Глейді живуть самі хлопці. Втім, досі він і не мав часу над цим замислюватися. «Хто вона? — міркував він. — Чому…»

Ньют жестом закликав хлопців до тиші.

— Але це ще в біса не все, — сказав він і кивнув у бік Ящика. — Здається, вона мертва.

Щоб витягти тіло дівчини з Ящика, кілька хлопців підхопили мотузки, сплетені з лози плюща, і спустили вниз Альбі з Ньютом. Натовп притих. Глейдери з серйозними обличчями переминалися з ноги на ногу, подеколи про щось неголосно перемовляючись. Ніхто не зізнавався, що йому нетерпеливиться подивитися на дівчину, але Томас був певен, що всі не менше за нього згоряють від цікавості.

Серед тих, хто тримав мотузки, щоб витягнути з Ящика Альбі, Ньюта і тіло, був і Галлі. Томас пильніше придивився до нього: очі хлопця потемніли, і в них читалося якесь нездорове збудження. Дивлячись на нього, Томас відчув, що починає побоюватися Галлі сильніше, ніж буквально хвилину тому.

З глибини шахти почувся крик Альбі, й Галлі з кількома підлітками заходився тягнути мотузку. За хвилю бездиханне тіло дівчини витягли з кабіни і поклали на землю. Глейдери миттєво кинулися до нього, оточивши щільним кільцем. Напруга, що зависла в повітрі, здавалася матеріальною. Томас залишився стояти на місці. Від гнітючої тиші в нього по спині поповзли мурашки, ніби хлопці щойно-от розкопали свіжу могилу.

Попри цікавість, він вирішив не продиратися крізь натовп ближче до тіла дівчини — надто вже щільно всі поставали. Та перш ніж коло зімкнулося, Томас усе-таки встиг краєм ока побачити незнайомку: вона була тоненькою, але не такою вже й маленькою — десь п’ять з половиною футів. На вигляд років п’ятнадцять-шістнадцять. Але що його вразило найбільше, то це її шкіра — світла, майже біла, як перли; і чорне волосся.

Вибравшися з шахти, Ньют з Альбі протиснулися крізь натовп до тіла і зникли з поля зору. Та буквально за кілька секунд усі хлопці раптово розступилися, і в утвореному просвіті Томас побачив Ньюта, який тицяв на нього пальцем.

— Підійди-но сюди, зелений! — крикнув він грубо.

Томасове серце підстрибнуло до самісінького горла, долоні спітніли. Чого їм від нього треба?.. Здається, ситуація ускладнювалася. Зусиллям волі Томас змусив себе ступити крок уперед, намагаючись триматися невимушено і при цьому не мати винуватого вигляду. «Заспокойся, — наказав він собі, — ти нічого поганого не зробив!» Однак його не полишало дивне відчуття, ніби він несвідомо міг стати причиною неприємностей.

Глейдери розступилися. Поки Томас ішов, вони свердлили його злісними поглядами, наче він ніс особисту відповідальність за все, що відбувається, — за Лабіринт, за Глейд, за гріверів. Томас намагався ні з ким не зустрічатися поглядом, щоб у ньому хлопці не прочитали провини.

Він підійшов до Ньюта й Альбі, які схилилися над тілом дівчини. Щоб не зустрічатися з ними очима, Томас зосередив увагу на незнайомці. Так, вона була симпатична. Ба більше — вродлива. Шовковисті коси, оксамитова шкіра, ідеальної форми вуста, довгі ноги… Оцінювати зовнішність мертвої людини було дуже неприємно, але Томас не міг відвести погляду від дівчини. «Довго вона такою не залишиться, — промайнуло в голові, і в животі тенькнуло. — Скоро почнеться процес гниття…» Його пересмикнуло.

— Знаєш цю дівчину, шлапак? — роздратовано запитав Альбі.

Томаса вразило запитання.

— Знаю її? Певно, що ні! Я взагалі нікого, крім вас, не знаю…

— Не в цьому сенсі… — почав був Альбі, але одразу ж осікся, добираючи слова. — Ну, в сенсі… вона тобі не видається знайомою? Є таке відчуття, ніби ти бачив її раніше?

— Ні. Зовсім ні, — похитав головою Томас, дивлячись то під ноги, то знову на дівчину.

— Ти впевнений? — скривився Альбі. Судячи з сердитого виразу його обличчя, він не вірив жодному Томасовому слову.

«Та з чого він узяв, що я маю до цього якийсь стосунок?» — подумав Томас. Витримавши погляд Альбі, він відповів:

— Так, упевнений. А що?

— От гниляк, — пробурчав Альбі, дивлячись на дівчину. — Збігу бути не може. Два дні та два новачки. Один живий, один мертвий.

Тільки зараз Томас почав розуміти, до чого хилить Альбі, й обімлів від жаху.

— Та ти що… — слова застрягли у нього в горлі.

— Розпружся, зелений, — сказав Ньют. — Ніхто не каже, що це ти прикінчив дівку.

Голова в Томаса пішла обертом. Він був певен, що ніколи досі її не бачив, але чомусь тепер його опосіли сумніви.

— Присягаюся, що вона мені абсолютно не знайома…

— А ти… — Ньют поперхнувся і замовк: дівчина раптом сіпнулася і сіла. Хапаючи ротом повітря, вона часто закліпала і почала крутити головою, диким поглядом вирячившись на людей, що її обступили. Альбі, скрикнувши, повалився на спину, Ньют злякано зойкнув і відскочив назад. Томас не рушив з місця, паралізований страхом, і продовжував, немов заворожений, дивитися на те, що тільки-но вважалося трупом.

Блакитні очі дівчини були широко розплющені, рот жадібно хапав повітря. Потім вона спробувала щось сказати, та неможливо було розібрати слів. І раптом дівчина вимовила одну-єдину фразу голосом глухим і гробовим, але виразним:

— Усе зміниться.

Томас із подивом спостерігав, як після цього дівчина закотила очі, повалилася горілиць і затихла. При цьому її зігнута в лікті права рука піднялася вгору і застигла, вказуючи в небо. В кулаці був затиснутий згорнутий аркуш паперу.

Томас спробував ковтнути, але в роті занадто пересохло. Підскочив Ньют і насилу витягнув аркуш зі зціплених пальців колишнього трупа. Тремтячими руками Ньют розгорнув записку і, ставши навколішки, розгладив її на землі. Томас підійшов ближче і зазирнув Ньюту через плече.

На аркуші жирними чорними літерами було написано п’ять слів: