Бігун у Лабіринті

Розділ 7

Почали біля Ящика, де зараз люк затуляли дві металеві стулки, зімкнені на рівні землі; біла фарба на них давно потьмяніла і потріскалася. Було вже доволі ясно, і тіні від предметів падали в інший бік, ніж учора. Сонця ще не було видно, але здавалося: воно щохвилини може з’явитися над східним муром.

Альбі вказав на стулки.

— Це Ящик. Раз на місяць — обов’язково — він привозить новачка, на кшталт тебе. У цьому ж Ящику раз на тиждень сюди доставляють деякі речі — одяг і харчі. Багато нам не треба. В Глейді ми і своїм чудово обходимося.

Томас кивнув. Йому так і кортіло розпитати. «Хоч рота собі скотчем заклеюй», — подумав він.

— Ми гадки не маємо, як працює Ящик, звідки прибуває і хто ним керує. Жоден з прибулих шлапаків нічого про нього розповісти не зміг. У нас є електрика, одяг нам присилають, а їжею ми здебільшого забезпечуємо себе самі. Якось ми спробували відіслати одного новачка назад, та поки він у Ящику сидів, той і з місця не зрушив.

Томас хотів був запитати, що там, за стулками, коли немає Ящика, але передумав. Почуття його змішалися — цікавість, розгубленість, подив; до всього цього додавався непереборний страх перед зловісними гріверами.

— Глейд розділений на чотири ділянки, — провадив Альбі. На Томаса він не дивився. — Город, Різниця, Домівка, Могильник. Запам’ятовуєш?

Томас повагався, потім невпевнено кивнув головою.

В Альбі затріпотіли повіки; він був наче роздратований тим, що в нього до біса невідкладних справ, а він змушений гаяти час на якогось новачка.

— Город, — він указав на північний схід, де розташовувалися сади й городи. — Там ми вирощуємо їжу. Вода надходить через прокладені під землею труби — водогін був тут з самого початку. Якби не він, ми б давно вже передохли з голоду. Дощів тут не буває. Ніколи.

Далі він махнув рукою в бік загонів для худоби в південно-східному куті Глейду.

— Різниця. Там ми вирощуємо і ріжемо худобу… А ось це — Домівка. Нині ця вбога халупа вдвічі більша, ніж була, коли тут з’явилися перші з нас. Ми її поступово добудовуємо, коли Ящик привозить дошки й інший будівельний мотлох. Вигляд у неї жахливий, але жити там можна. Хоча більшість однаково спить просто неба.

Від надміру інформації і непоставлених питань у Томаса розколювалася голова. Він ніяк не міг зібратися на думці.

Альбі тицьнув пальцем у південно-західний кут Глейду, прихований густими заростями. Біля кволих дерев скраю гайка виднілися лавки.

— Он те місце ми називаємо Могильником. Крім цвинтаря — це де густіший ліс — більше немає нічого. Там можна посидіти й відпочити або просто потинятися. Словом, роби, що хочеш, — він кашлянув і замовк, ніби хотів змінити тему. — Щодня впродовж наступних двох тижнів ти працюватимеш під орудою кількох наглядачів. Так ми дізнаємося, яка робота тобі пасує найкраще — помийник, каменяр, пакувальник, землероб. Тут у всіх є фах. Ходімо.

Альбі рушив до Південної Брами, розташованої між Могильником і Різницею. Томас побрів слідом. Він поморщився, коли з боку загонів для худоби в ніс йому вдарив сморід гною. «Цвинтар? — думав він. — Для чого цвинтар, коли тут живуть самі підлітки?» Це турбувало його навіть дужче, ніж велика кількість незрозумілих слів на кшталт «помийник» і «пакувальник». Томас буквально згорав од цікавості, й він мало не перебив Альбі, але вчасно схаменувся і змусив себе мовчати.

Цілком збентежений, він переключив увагу на Різницю.

Кілька корів меланхолійно жували зеленкувате сіно, у брудній калюжі неподалік нерухомо лежали кілька свиней, і якби вони час до часу не ворушили хвостиками, можна було б подумати, що вони поздихали. Крім того, Томас побачив кошару з вівцями; ще там були клітки з індиками і курник. Де-не-де ділянкою діловито снували якісь хлопці; вигляд вони мали такий, немов провели все життя на фермі.

«Чому я пам'ятаю цих тварин?» — здивувався Томас. Для нього в них не було нічого нового і цікавого. Він чудово знав, як вони називаються, чим харчуються і який вигляд мають. Чому ця інформація залишилася в його в мозку, а те, де і з ким він раніше їх бачив, геть забулося? Вибіркову амнезію ніяк не можна було пояснити.

Альбі вказав на великий хлів. Колись червоні його стіни давно вицвіли і набули похмурого іржавого відтінку.

— Отут працюють різники. Брудна у них робота. Брудна. Втім, якщо любиш кров, можеш стати різником.

Томас похитав головою. Його зовсім не приваблювала перспектива стати різником. Хлопці рушили далі, й Томас звернув увагу на протилежний бік Глейду, на ту його частину, яку Альбі назвав Могильником. Ближче до кутка, де розташовувався цвинтар, дерева росли густіше, листя їхнє видавалося здоровішим, наповненим життям. Здається, там панувала постійна напівтемрява. Заплющивши повіки, Томас звів очі вгору і нарешті побачив сонце — правда, вигляд воно мало дивний: більш помаранчеве, ніж зазвичай. Томас знову здивувався незвичайній вибірковості своєї амнезії.

Він знову перевів погляд на Могильник, але вогненний диск сонця досі стояв перед очима. Томас часто закліпав, щоб позбутися світляної плями, і раптом знову помітив червоні вогники, що виблискують глибоко в темних кронах дерев. «А це що таке?» — здивовано подумав він, гніваючись на Альбі за те, що той не відповідає на запитання. Оця надмірна потаємність дратувала.

Альбі зупинився, і Томас із подивом виявив, що вони опинилися біля Південної Брами: обабіч здіймалися величезні мури. Плющ майже цілком оповив подекуди потріскані гігантські блоки з сірого каменю. Дивлячись на них, Томасу подумалося, що, скоріше за все, досі він нічого старішого за ці стіни ще не бачив. Він захилив голову, намагаючись збагнути, як високо вони здіймаються, та з подивом відчув, ніби позирає не вгору, а вниз, у бездонну прірву. Запаморочилося в голові: Томас, похитуючись, відступив назад, знай дивуючись небаченій архітектурі свого нового прихистку. Він повернувся до Альбі; той стояв спиною до проходу.

— Там Лабіринт, — Альбі тицьнув великим пальцем через плече і замовк. Томас подивився в просвіт поміж стінами, який правив за вихід із Глейду. Коридори, що тягнулися за ним, були достоту як ті, що їх він уранці побачив крізь вікно біля Східної Брами. На саму думку про те, що на них щохвилини може напасти грівер, кинуло в жар. Інстинктивно Томас позадкував. «Спокійно!» — осмикнув він себе.

— Я вже два роки в Глейді. Довше за решту. Всі, хто з’явився тут до мене, вже мертві, — промовив Альбі. По цих словах у Томаса закалатало серце. — Ми два роки б’ємося над розгадкою таємниці, та марно. Ночами ці гнилі мури в Лабіринті рухаються, точно як Брами, тож скласти карту Лабіринту збіса складно. Практично неможливо.

Він кивнув у бік присадкуватої бетонної будівлі, в якій минулої ночі зникли бігуни.

Знову розболілася голова — Томас насилу міг перетравити почуте. Альбі тут уже два роки? Мури в Лабіринті рухаються? А скільки людей загинуло? Він ступив уперед, воліючи поглянути на Лабіринт власними очима, немов усі відповіді були написані на його стінах.

Альбі виставив руку і зупинив Томаса, легко відштовхнувши назад.

— Туди не можна, шлапак.

Томас стримався і лише запитав:

— Чому?

— Гадаєш, я задля розваги вранці підіслав до тебе Ньюта? У Правилі Номер Один ідеться, що ніхто — абсолютно ніхто! — крім бігунів, не має права виходити в Лабіринт. Це єдине правило, за порушення якого не буває пощади. Посмієш його порушити — і якщо доти тебе ще не прикінчать грівери, за них це зробимо ми, ясно?

Томас знехотя кивнув, подумавши, що Альбі напевно перебільшує. Принаймні хотілося б у це вірити. Хай там як, та коли після нічної розмови з Чаком ще були якісь сумніви, то нині вони зникли: Томас хоче стати бігуном. І він ним стане. Він зобов’язаний потрапити в Лабіринт. Попри все, що Томас довідався і побачив на власні очі, його магнітом тягло туди.

Раптом його увагу привернув ледь вловний рух у верхній частині лівої стіни. Він швидко обернув голову і встиг помітити, як у заростях плюща щось майнуло і враз зникло, зблиснувши сріблястим.

Томас тицьнув пальцем у тому напрямку.

— Що то було? — не стримався він.

Альбі навіть не озирнувся.

— Скільки разів повторювати — жодних питань до закінчення, шлапак! — він помовчав, потім глибоко зітхнув. — Жуки-жалюки. З їхньою допомогою за нами спостерігають Творці. Тобі ліпше не…

Раптом його урвало пронизливе виття сирени, що пролунало по всьому Глейду. Від несподіванки Томас присів, затулив вуха долонями й очманіло закрутив головою: серце мало не вискочило з грудей. Але, поглянувши на Альбі, він заспокоївся.

Альбі, здається, зовсім не злякався, а лишень… збентежився. Здивувався. А сирена все ревіла.

— Що відбувається? — запитав Томас. У нього відлягло від серця: його «екскурсоводові» не здавалося, що настав кінець світу, — втім, якщо і настав, то Томасу вже набридло повсякчас чогось боятися.

— Дивно, — промовив Альбі та примружився. Томас подивився у бік Різниці: люди, що працювали в загонах, вочевидь, теж вельми здивувалися, бо всі роззиралися навсібіч. Один з них, низенький худий хлопчина, крикнув Альбі, чомусь при цьому дивлячись на Томаса:

— У чому справа?

— Гадки не маю, — сухо кинув Альбі у відповідь.

Томасові урвався терпець.

— Альбі! Що відбувається?

— Ящик, гнилоголовий! Ящик! — кинув Альбі на ходу.

— А що з ним? — не вгавав Томас, намагаючись встигнути за ним. Йому хотілося закричати: «Відповідай мені негайно!»

Альбі не відповів і навіть не збавив кроку, і, наблизившись до Ящика, Томас побачив, що з усіх кінців Глейду збігаються підлітки. Серед них був і Ньют. Намагаючись стримати наростаючий страх і переконуючи себе, що все буде гаразд і всьому цьому є логічне пояснення, Томас гукнув його:

— Ньюте, що відбувається?!

Побачивши Томаса, Ньют кивнув і пішов назустріч йому на диво спокійним — як на таку метушню — кроком. Підійшовши, він поплескав Томаса по спині.

— Це означає, що до нас прибуває черговий чортів новачок, — Ньют замовк, спостерігаючи за реакцією Томаса. — Просто зараз.

— І що?

Уважніше придивившись до Ньютового обличчя, Томас зрозумів: те, що він помилково прийняв за спокій, насправді було розгубленістю; судячи з усього, його новий приятель здивований, а може, навіть зрадів.

— Що? — вигукнув Ньют, навіть трішки роззявивши рота. — Зелений, до нас іще ніколи не надсилали двох новачків упродовж одного місяця, не кажучи вже про два дні поспіль.

Сказавши це, він помчав до Домівки.