Бігун у Лабіринті

Розділ 2

Руки, допомагаючи, зусібіч підтримували Томаса, аж він нарешті спромігся стати рівно; зі штанів і сорочки йому обтрусили пил. Засліплений яскравим світлом, він хитнувся. Він згоряв од цікавості, але слабкість досі не дозволяла до ладу роздивитися довкілля. Присутні мовчки спостерігали, як він мотає головою, намагаючись увібрати все, що бачить.

Томас повільно розвернувся, і між дітей, які витріщалися на нього, прокотилися смішки; хтось тицьнув Томаса пальцем у ребра. Тут було щонайменше з півсотні дітей у брудному пропітнілому одязі, так наче вони тяжко працювали, різних за статурою, віком і національністю, з волоссям різної довжини. Томас безтямно роздивлявся то підлітків, то краєвид незвичайного місця, в якому опинився.

Вони стояли в центрі величезного майдану завбільшки з кілька футбольних полів, оточеному чотирма височенними сірими мурами, подекуди густо в’юнився плющ. Мур, не менше як кількасот футів заввишки, утворював ідеальний квадрат, й посередині кожної з його сторін зяяв прохід до самої гори, що вів, як звідси здалося Томасові, в якісь ходи і довгі коридори.

— Гляньте на зелепуша, — пролунав рипучий голос; Томас не бачив, хто це сказав. — Йому так припала до душі нова землянка, що він собі зараз гнилі в’язи скрутить.

Кілька хлопців засміялися.

— Стули пельку, Галлі! — озвався грубший голос.

Томас знову перевів погляд на дюжину незнайомців, які його обступили. Він міг уявити, який зараз має вигляд: почувався-бо так, наче його наркотиками накачали. Високий білявий хлопець із квадратною щелепою хмикнув, байдуже дивлячись на нього. Інший, дебелий, дивився на Томаса круглими від подиву очима, нервово переминаючись із ноги на ногу. Ще один, кремезний м’язистий хлопець з азіатською зовнішністю і високо закасаними рукавами, аж видно було біцепси, також уважно вивчав Томаса. А темношкірий, той, який привітав Томаса, спохмурнів. Решта витріщалися.

— Де я? — запитав Томас — і здивувався, вперше на його короткій пам’яті почувши власний голос. Звучав голос якось не так: хлопець очікував нижчого тембру.

— У кепській місцині, — відповів темношкірий. — Розслабся.

— Хто буде його наглядачем? — хтось гукнув з натовпу.

— Я ж казав тобі, гнилоголовий, — озвався пронизливий голос, — це ж дрист, от і стане помийником — без сумніву.

Натовп вибухнув дружним реготом, наче хлопців досі не чули нічого кумеднішого.

Од великої кількості незрозумілих слів Томас геть розгубився. Шлапак. Дрист. Наглядач. Помийник. Слова вилітали у хлопців з такою легкістю, що здавалося дивним, чому Томас їх не розуміє. Напевно, через втрату пам’яті він забув частину словникового запасу, а це страшенно дезорієнтувало.

Різні почуття вирували у ньому, борючись за першість. Замішання. Цікавість. Паніка. Страх. Та гору взяла безвихідь, так наче світ для нього закінчився: його стерли з пам’яті й замінили чимось жахливим. Хотілося дати драла і сховатися від людей.

— …та навіть у такому разі, закладаюся на свою печінку, — долинув той самий рипучий голос. Томас досі не бачив обличчя мовця.

— Стули пельку, кажу! — гаркнув темношкірий хлопець. — Ще слово — і наступну перерву буде скорочено наполовину!

Мабуть, це ватажок, збагнув Томас. Витрішки незнайомців дратували його, і він зосередився на огляді місця, яке хлопець назвав Глейдом.

Майдан був вимощений величезними кам’яними блоками, з тріщин і стиків яких стриміли пучки гінкої трави і бур’яну.

В одному кутку розташувалася дивна на вигляд стара дерев’яна споруда, що разюче контрастувала з сірим муром. Будівлю оточували кілька дерев, що корінням, як вузлуватими руками, чіплялися за кам’яний підмурок. В іншому кутку прозирав город — Томасові вдалося розгледіти кукурудзу, помідори, фруктові дерева.

На тому боці майдану розташувалися дощаті загони для овець, корів і свиней. Нарешті, четвертий кут приховували зарості дерев; найближчі були хирявими — здавалося, що вони от-от засохнуть. Було дуже ясно, однак сонця на блакитному і безхмарному небі Томас не побачив. Неможливо було визначити ані сторін світу, ані часу за тінями, що їх мали відкидати мури. Зараз міг бути як ранній ранок, так і пізній вечір. Томас глибоко вдихнув, силкуючись заспокоїтися, і вловив цілий букет запахів: свіжозораного ґрунту, гною, глиці, чогось гнилого і чогось ароматного. Чомусь він був певен, що саме так пахне ферма.

Томас знову подивився на людей, що поневолили його: попри зніяковіння, йому страх як хотілося засипати їх питаннями. «Поневолювачі, — подумав він. А тоді: — І чому це слово спливло в пам’яті?» Він вдивлявся в обличчя, намагаючись оцінити, з ким має справу. Очі одного з хлопців палахкотіли неприхованою ненавистю, і Томас мимоволі зіщулився. У хлопця був настільки лихий вигляд, що Томас зовсім не здивувався б, коли б той просто зараз напав на нього з ножем. Чорний чуб упав хлопцеві на очі, й він відкинув його назад різким рухом голови, після чого розвернувся і попрямував до масної металевої жердини коло дерев’яної лавиці. На вершечок жердини поповз різнобарвний прапор і мляво повис у нерухомому повітрі, тож малюнку роздивитися було неможливо.

Збентежений Томас спостерігав, як хлопець, піднявши прапор, повернувся і сів на лавицю. Томас швидко відвів очі.

Зненацька ватажок гурту, на вигляд сімнадцятирічний хлопець, ступив крок вперед. На ньому була доволі звична одежина: чорна футболка, джинси й кросівки, на руці красувався електронний годинник. Дивно було бачити людину, вбрану в такий пересічний одяг, адже Томас чомусь вирішив, що кожен тут мусить носити щось на кшталт тюремної роби. Волосся темношкірого було коротко підстрижене, а обличчя — ретельно виголене. В його зовнішності не було нічого загрозливого, хіба незмінний сердитий погляд.

— Це довга історія, шлапак, — промовив хлопець. — Помаленьку ти все дізнаєшся — завтра я візьму тебе на екскурсію. А доти… постарайся нічого не зламати. Я — Альбі, — простягнув він руку. Чекав на потиск.

Томас на потиск не відповів. Інстинктивно він одвернувся від Альбі, мовчки побрів до найближчого дерева і сів під ним, прихилившись спиною до шорсткого стовбура. На нього знову накотив майже нестерпний страх, та він глибоко вдихнув і спробував подолати паніку. Просто змиритися. «Якщо піддасися страху, то вже не зможеш нічого з’ясувати».

— Так розкажи, — мовив Томас тремтячим голосом. — Розкажи мені довгу історію!

Альбі озирнувся на приятелів, закотивши очі, і Томас знову обвів поглядом натовп. Він не помилився — тут було п’ятдесят-шістдесят хлопців різного віку: були ще зовсім діти, були й старші підлітки, як Альбі. Той видавався одним з найстарших. І раптом Томас із жахом збагнув, що зовсім не пам’ятає, скільки років йому самому.

— Я серйозно, — запитав він, вже не приховуючи страху. — Де я?

Альбі підійшов до Томаса і сів навпроти, схрестивши ноги; за ним наблизилися й інші хлопці, збившись позаду. Всім кортіло бачити мовців краще, тому підлітки штовхалися і витягали голови.

— Коли тобі не страшно, — почав Альбі, — це означає, що ти не нормальна людина, а псих. Поводитимешся не як усі — скину зі Стрімчака.

— Стрімчака?.. — перепитав сполотнілий Томас.

— Забудь, — Альбі потер очі. — Я не можу пояснити все відразу, втямив? Ми тут не вбиваємо шлапаків, як-от ти, гарантую. Але ти мусиш постаратися не загинути, вижити — називай, як тобі заманеться.

Альбі замовк.

Томас відчув, як кров відринула від обличчя.

— Слухай, — важко зітхнув Альбі, провівши пальцями по коротко стриженому волоссю, — у таких справах я не спец: відтоді як загинув Нік, ти в нас перший зелепуш.

Від цих слів у Томаса перехопило подих.

З натовпу виступив якийсь хлопець і, підійшовши до Альбі, жартома відважив йому запотиличника.

— Альбі, дочекайся цієї гнилої Екскурсії, — промовив він хрипким голосом з незвичним акцентом. — Хіба не видно, що в хлопця зараз серцевий напад буде? Вперше чує про такі речі. — Він нахилився і простягнув Томасу руку. — Мене звати Ньют, і ми всі будемо дуже вдячні, зелений, якщо ти пробачиш нашого новоспеченого дристомозкого ватажка.

Цього разу Томас потиснув руку, Ньют йому видавався більш приязним. Трохи вищий на зріст за Альбі, він виглядав десь на рік молодшим. Довге світле волосся спадало на обтягнуту футболкою спину, на м’язистих руках проступали жили.

— Облиш, гнилоголовий, — буркнув Альбі, жестом запрошуючи товариша сісти поруч. — Він навряд чи розуміє половину з того, що я кажу.

Подекуди залунали смішки. Щоб краще чути Ньюта й Альбі, хлопці підійшли до них майже впритул.

Альбі широко розвів руками.

— Це місце називається Глейд. Тут ми живемо, їмо і спимо. Себе ми називаємо глейдерами. Це все, що…

— Хто мене сюди заслав? — вимогливо запитав Томас. Страх поступився місцем злості. — І як…

Не встиг він договорити, як рука Альбі метнулася до Томаса і вхопила його за футболку.

— Вставай, шлапак! Вставай! — Альбі скочив на ноги, потягнувши за собою Томаса.

Збентежений Томас підвівся і позадкував від Альбі, який наступав до нього, аж поки Томас спиною не вперся в дерево.

— Не смій мене перебивати, малий! — гаркнув Альбі йому просто в обличчя. — Слухай, вар’яте, якби ми розповіли тобі все відразу, ти б замертво впав, тільки спершу штанці обдристав би від страху! А потім пакувальники викинули б тебе к бісовій матері, бо вже від тебе взагалі не було б зиску, ясно?

— Не розумію, про що ти, — повільно промовив Томас, однак завважив, що нарешті голос його набув твердості.

До Альбі підскочив Ньют і обхопив за плечі.

— Альбі, охолонь, бо так тільки гірше буде. Хіба ж ти не розумієш?

Важко сапаючи, Альбі відпустив Томасову футболку.

— Не час на люб’язності, зелепушу. Немає вже старого життя. Настало нове. Хутко навчайся, слухай інших і припни язика. Затямив?

У пошуках підтримки Томас подивився на Ньюта. Всередині все вирувало, очі пекли від сліз.

Ньют кивнув.

— Чув, що він сказав, зелений?

Томас кипів од злості, страшно хотілося накинутися на кого-небудь з кулаками, та він лише відповів:

— Чув.

— Лацно, — сказав Альбі. — Перший День — це твоє сьогодні, шлапак. Невдовзі споночіє, скоро повернуться бігуни. Сьогодні Ящик прибув пізно, тож на Екскурсію часу катма. Прогуляємося взавтра, по підйомі… — він повернувся до Ньюта. — Забезпеч йому лежак. Нехай поспить.

— Лацно, — відповів Ньют.

Альбі пильно подивився на Томаса.

— За кілька тижнів освоїшся, шлапак. Насолоджуватимешся життям і нам допомагатимеш. Першого Дня кожному було тяжко, ти не виняток. Відзавтра в тебе почнеться нове життя.

Томас розвернувся, натовп розступився, і він попрямував до похилої дерев’яної споруди в кутку. Інші теж почали розходитися, кидаючи на Томаса довгі погляди наостанок.

Томас схрестив руки, заплющив очі й глибоко зітхнув. Порожнеча, що зжирала його зсередини, швидко поступилася місцем такому смутку, що аж закололо в серці. Забагато всього навалилося. Де він? Що це за місце? Щось на кшталт в’язниці? Якщо так, за що його сюди відпровадили і на який строк? Мова тутешніх мешканців незвична, а їх самих, здавалося, взагалі не турбує, житиме він чи помре.

Знову навернулися сльози, але Томас стримався.

— І за що все це? — прошепотів він, не думаючи, що його хтось почує. — Чому мене сюди кинули?

— Ми всі пройшли через це, зелений, — Ньют поплескав Томаса по плечу. — В усіх нас був Перший День, і кожного колись витягли з темного Ящика. У тебе і справді неабиякі неприємності, далі може бути ще гірше. Але згодом ти станеш справжнім бійцем. Видно, що ти не якийсь там слимак.

— Це в’язниця? — запитав Томас. У сутінках свідомості він марно намагався відшукати найменший проблиск, що дозволив би згадати минуле.

— Забагато питань, — сказав Ньют. — Нічого оптимістичного сказати не можу. Наразі. А тепер заспокойся і сприймай усе як належне — завтра буде новий день.

Томас промовчав, похнюпивши голову і роздивляючись під ногами тріщини в камінні. По краю одного з кам’яних блоків росла смужка бур’яну з дрібними листочками. Крихітні жовті квіточки пнулися вгору, наче намагалися дотягнутися до сонця, прихованого велетенськими стінами Глейду.

— Гадаю, Чак буде гарним напарником для тебе, — провадив Ньют. — Трохи гладкий шлапак, зате, як так подивитися, непоганий хлоп. Побудь тут. Я скоро повернуся.

Ледве він встиг закінчити фразу, як повітря розітнув несамовитий зойк — високий, пронизливий, майже нелюдський, він луною рознісся по брукованому майдану, змусивши обернутися всіх присутніх. На саму думку про те, що зойк пролунав з дерев’яної споруди, у Томаса кров захолола в жилах.

Навіть Ньют підскочив, як ужалений.

— От гниляк! На якихось десять хвилин відлучишся; і медчуки одразу ж починають катувати бідолаху! — він похитав головою і легенько штовхнув Томаса ногою. — Знайди Чака і перекажи, що я доручив йому подбати про твоє спальне місце.

Сказавши це, він щодуху помчав до споруди.

Томас сповз на землю по грубій корі дерева, прихилився спиною до стовбура і заплющив очі, мріючи прокинутися з цього жахливого сну.