Бігун у Лабіринті

Розділ 36

Томас не хотів її бачити. Він узагалі нікого не хотів бачити.

Щойно Ньют пішов поговорити з дівчиною, Томас непомітно вислизнув, щоб ніхто не зауважив його схвильованого стану. Беручи до уваги, що всі в Глейді тільки й думали про новеньку, яка раптово отямилася після коми, сховатися виявилося нескладно. Він забрався з майдану на околицю Глейду, а потім побіг до облюбованого місця в лісі за Могильником.

Хлопець ліг у кутку, зручно вмостившись у плющі, й накрився ковдрою з головою. Йому чомусь видалося, що в такий спосіб він зможе відгородитися від вторгнення Терези в мозок. За кілька хвилин Томас трохи заспокоївся, серцебиття вирівнялося.

— Найтяжче було забувати тебе.

Спершу Томас подумав, що чує в мозку чергове повідомлення, тож затиснув вуха руками, але голос звучав… по-іншому. Дівочий голос… Він чув його вухами. По спині пробіг холодок, і Томас повільно стягнув ковдру з голови.

Праворуч од нього, прихилившись до масивного муру, стояла Тереза. Тепер вона була зовсім інакша — сповнена життя й енергії, та головне, на ногах. У білій сорочці на довгий рукав, синіх джинсах, коричневих черевиках Тереза видалася йому навіть ще привабливішою, ніж того дня, коли він побачив її без тями. Чорне волосся обрамляло білу шкіру обличчя, на якому синім вогнем сяяли очі.

— Томе, ти і справді не пам’ятаєш мене? — Її м’який голос разюче відрізнявся від того глухого напівбожевільного бурмотіння, яким вона повідомила, що «все зміниться».

— Хочеш сказати, що… пам’ятаєш мене? — запитав Томас і зніяковів — від хвилювання в нього на останньому слові зірвався голос.

— Так. Ні. Напевно… — вона обурено підкинула руки. — Не можу пояснити.

Томас розтулив був рота щось сказати — й одразу стулив.

— Я тільки пам’ятаю, що пам’ятала тебе, — відповіла дівчина, тяжко зітхнувши і сідаючи на землю; притиснувши коліна до грудей, вона обхопила їх руками. — Почуття. Емоції. У мене в голові неначе розставлені стелажі для різних людей і спогадів, але вони порожні. Все, що відбувалося в минулому, ніби відгороджене білою запоною, і ти також.

— Звідки ти мене знаєш? — Томасу здалося, що стіни довкола стали обертатися.

Тереза подивилася на нього.

— Здається, ми були знайомі до того, як потрапили в Лабіринт. Як я сказала, в голові майже цілковита порожнеча.

— Ти знаєш про Лабіринт? Хто тобі сказав? Ти ж тільки-но отямилася!

— Я… я й сама нічого не розумію, — вона простягнула йому руку. — Але впевнена, що ти — мій друг.

Томас скинув із себе ковдру і, мов під гіпнозом, посунувся вперед.

— Мені подобається, що ти називаєш мене «Томом»…

Не встигли ці слова зірватися з його вуст, як він одразу ж пошкодував про це — безглуздішої репліки годі й вигадати.

— А тебе хіба не так звати? — подивилася на нього Тереза.

— Так, але переважно мене тут називають Томасом. Хіба тільки Ньют називає мене Томмі. А «Том» звучить… якось по-домашньому, чи що. Хоча й не знаю, що таке справжня домівка, — він гірко посміхнувся. — Ми, здається, тут усі геть заплуталися.

Терезине обличчя вперше осяяла посмішка. Томас мало не відвернувся, бо така краса разюче контрастувала з цим похмурим сірим місцем. Здавалося, він просто не мав права милуватися цим обличчям.

— І справді заплуталися, — сказала вона. — І мені страшно.

— Можеш повірити, мені також.

Якийсь час вони сиділи мовчки, втупившись у землю.

— Що… — почав нарешті Томас, не знаючи, як сформулювати запитання. — Як… у тебе виходить говорити до мене подумки?

Тереза похитала головою.

«Не знаю. Просто вдається, а як — не знаю», — відповіла вона подумки, потім провадила вголос:

— Це наче якби ти спробував проїхатися тут на велосипеді. Можу заприсягтися, що ти сів би і поїхав, не замислюючись. Та хіба ти пам’ятаєш, як навчався їздити на ньому?

— Ні. Точніше… Я пам’ятаю, як катався, та не пам’ятаю, як учився… — Томас зробив паузу і скрушно додав: — І хто мене вчив, не пам’ятаю…

— Ну… — промовила дівчина і часто закліпала, зніяковівши через те, що мимоволі зіпсувала Томасу настрій. — Загалом, у мене приблизно так само.

— Вичерпне пояснення.

Тереза стенула плечима.

— Сподіваюся, ти нікому не казав про голос у голові? А то всі вирішать, що ми звихнуті.

— Ну… розповів, коли це сталося вперше. Та Ньют, напевно, думає, що в той день я просто перенервував.

Томасу дуже захотілося походити. Здавалося, що як він і далі сидітиме на місці, то збожеволіє. Хлопець підвівся і почав ходити туди-сюди.

— Забагато загадок ти загадала: незрозуміла записка з повідомленням, що ти «остання», кома, здатність спілкуватися зі мною подумки… Ти можеш усе це пояснити?

Тереза стежила очима за Томасом, який нипав перед нею туди-сюди.

— Прибережи сили і не став зайвих запитань. У мене залишилося тільки розпливчасте відчуття, що ми десь відігравали якусь важливу роль, що нас для чогось використовували і ми опинилися тут невипадково. Я знаю, що запустила Завершення чогось… хоч і не пам’ятаю, чого саме, — зітхнула вона. Її обличчя почервоніло. — Від моїх спогадів не більше зиску, ніж од твоїх.

— Помиляєшся. Ти знала, що мені стерли пам’ять, хоч я про це не згадував. Плюс те, про що ти тільки-но сказала. Думаю, ти не така безнадійна, як решта.

Вони довго дивилися одне одному в очі. Тереза про щось глибоко замислилася, наче намагалася збагнути, що відбувається.

«Я в глухому куті», — пролунав голос у Томасовій голові.

— Ну от, знову ти!.. — вигукнув він, хоч із приємністю відзначив, що фокус із телепатією більше його не лякає. — Як у тебе це виходить?

— Виходить, і все. Впевнена, що і в тебе вийде.

— Та щось і пробувати не хочеться, — хлопець сів на землю, зігнув ноги в колінах і обхопив їх руками, копіюючи Терезину позу. — Перед тим як ти мене тут знайшла, подумки ти мені дещо сказала. Сказала, що Лабіринт — це код. Що ти мала на увазі?

Тереза тільки похитала головою.

— Щойно я отямилась, то спершу подумала, що опинилася в божевільні: якісь дивні хлопчаки схилилися над ліжком, усе миготить перед очима, та ще й пам’ять сплуталася. Спробувала вхопитися за якісь уривки спогадів, та в голові чомусь сиділо саме це. А навіщо я тобі таке сказала про Лабіринт, вже й не пам’ятаю.

— Може, ти ще щось згадала?

— Здається, так.

Вона задерла лівий рукав сорочки, оголюючи біцепс. На ньому чорними маленькими літерами були написані якісь слова.

— Що це? — Томас нахилився, намагаючись роздивитися напис.

— Сам прочитай.

Букви були нерівні, та він зміг прочитати їх, нахилившись Майже впритул.

Серце Томаса прискорено забилося.

— БЕЗУМ. Знайоме слово, — він намагався зрозуміти, що може означати фраза на руці дівчини. — Це написано на місцевих маленьких істотах. На жуках-жалюках.

— А це що таке?

— Апарати, що зовні нагадують ящірок. Творці — ті, хто заслав нас сюди, — використовують їх для стеження за нами.

Тереза замислилася, втупившись у порожнечу, а потім подивилася на напис.

— Не можу пригадати, навіщо написала це, — сказала вона і, послинивши палець, заходилася стирати зі шкіри незрозумілі слова. — Якщо забуду, що тут написано, нагадай. Напевно, не просто так я це написала.

Томас міркував про ці три слова.

— До речі, а коли ти це зробила?

— Коли прокинулася. На тумбочці біля ліжка лежали блокнот і ручка…

Томас дедалі дужче заплутувався: спочатку оте відчуття зв'язку з дівчиною, яка раптом з’явилася в Глейді, потім голос у голові, а тепер ще й це.

— Ти — суцільна загадка.

— Судячи з того, що ти ховаєшся в непримітному закапелку в заростях, з тобою також не все гаразд. Чи, може, тобі подобається жити в лісі?

Томас спробував був удати розсердженого, та вийшло тільки усміхнутися. Йому стало трохи соромно, що він ховається.

— Ти здаєшся мені знайомою і стверджуєш, що ми друзі. Тож, вважаю, я можу тобі довіряти, — він простягнув руку, і вони обмінялися рукостисканням — дуже довгим. Дивно, але Томаса аж узяли приємні дрижаки.

— Мені одного хочеться — повернутися додому, — сказала Тереза, забираючи нарешті руку. — Як і всім вам.

Томас здригнувся. Його ніби знову тицьнули носом у реальність, нагадавши, яким похмурим насправді був навколишній світ.

— Так. А надто тепер, коли все почало занепадати. Сонце зникло, небо стало сірим, а тут ще й постачання припинилося. Здається, тутешньому звичному життю приходить кінець.

Не встигла Тереза відповісти, як з-за дерев вискочив Ньют, а слідом за ним Альбі та ще кілька хлопців.

— Якого біса?.. — крикнув Ньют. — Медчук сказав, що ти втекла через секунду після того, як очуняла!

— Здається, — підвелася Тереза, — він забув згадати про одну маленьку деталь: спершу я дала йому по яйцях, а вже потім вистрибнула у вікно.

Томас мало не розсміявся. Ньют повернувся до медчука, обличчя якого враз побуряковіло.

— Мої вітання, Джефе, — кинув йому Ньют. — Тепер ти офіційно вважаєшся тут першим, кому зуміла надерти дупу дівка.

— Говоритимеш у такому тоні — і станеш наступним, — холодно промовила Тереза.

Ньют знову повернувся до неї, та на його обличчі читалося що завгодно, тільки не страх. Хлопець мовчки дивився то на Томаса, то на дівчину, а Томас тим часом допитливо втупився у Ньюта, намагаючись зрозуміти, що в старшого хлопчини на умі.

Альбі ступив уперед.

— Усе. Мене це дістало, — він тицьнув пальцем Томасові в груди. — Я хочу знати, хто ти такий, хто ця дівчина і звідки ви одне одного знаєте!

Томас відразу ж поник.

— Альбі, присягаюся…

— Варто було їй отямитися, як вона побігла до тебе, гнилоголовий!

— І що? Я знаю її, вона знає мене. Ну… принаймні, ми раніше були знайомі. Я однак нічого не пам’ятаю. Як і вона.

— Що ти зробила?! — гаркнув Альбі, звертаючись до Терези.

Томас, здивований запитанням, подивився на дівчину.

— Я питаю, що ти зробила?! — заверещав Альбі. — Спочатку небо, тепер ще це!

— Запустила якийсь процес, — тихо відповіла вона. — Ненавмисне, клянуся. Завершення. Та я не розумію, що це означає.

— Ньюте, в чому проблема? — запитав Томас, не бажаючи звертатися до Альбі. — Що сталося?

Альбі схопив його за футболку.

— Що сталося?! Я скажу тобі, що сталося, шлапак! Ви двоє дуже зайняті, пускаючи одне одному бісики, щоб роззирнутися? І помітити, котра зараз година?

Томас швидко глянув на годинника — і з жахом зрозумів, що саме проґавив. Не встиг Альбі розтулити рота, а він уже знав, що той скаже.

— Мури, гниляк! Брами. Брами сьогодні на ніч не зачинилися.