Бігун у Лабіринті

Розділ 46

Решту дня Томас уникав розмов.

Тереза кілька разів намагалася заговорити до нього. Але він раз у раз відповідав, що почувається зле, хоче побути на самоті в своєму улюбленому куточку за лісом, як слід виспатися і, можливо, трохи подумати. Спробувати відшукати захований глибоко в мозку секрет, який би дозволив вирішити, що робити далі…

По правді, Томас просто хотів психологічно підготуватися до того, що замислив зробити сьогодні вночі, переконуючи себе в правильності відчайдушного вчинку — по суті, єдиного, який йому залишався. До того ж він страшенно нервував і не хотів, щоб інші це помітили.

Нарешті, коли годинник сповістив про настання вечора, Томас разом з усіма вирушив у Домівку. Він зрозумів, наскільки зголоднів, тільки коли вечеряв томатним супом і бісквітом, нашвидкуруч приготованими Казаном.

А потім прийшла чергова безсонна ніч.

Будівельники вже позакладали зяючі дірки в стіні, залишені монстрами минулої й позаминулої ночі, коли забрали Галлі й Адама. Вигляд це мало жахливий, наче роботу виконували якісь пияки, але трималося начебто міцно. Ньют і Альбі, який уже настільки зміцнів, що міг самостійно пересуватися, хоч і з товстою пов’язкою на голові, — наполягли на плані, згідно з яким щоночі глейдери повинні змінювати кімнати.

Цього разу Томас опинився у великій вітальні на першому поверсі разом з тими самими підлітками, з якими ночував нагорі два дні тому. Тиша в кімнаті запанувала досить швидко, хоча він і не знав, чи було це викликано тим, що глейдерів і справді зморив сон, або ж вони просто зачаїлися, плекаючи хистку надію, що грівери більше не з’являться. На відміну від позаминулої ночі, Терезі дозволили залишитися в Домівці разом з іншими глейдерами. Дівчина лежала біля Томаса згорнувшись на двох ковдрах. Якимось незбагненним чином він відчував, що вона справді спить.

Певно, що він не міг склепити повік, хоч і відчував, що тіло доконче потребує відпочинку. Хлопець марно намагався заснути: щосили заплющував очі та змушував себе розслабитися. Ніч тяглася повільно, а передчуття чогось лихого тяжко причавлювало груди.

А потім, як усі й очікували, здалеку долинуло моторошне клацання гріверів. Час прийшов.

Усі скупчилися біля дальньої стіни, намагаючись і не писнути. Томас усівся в кутку поряд з Терезою, обхопивши коліна руками, і напружено вдивлявся у вікно. Від усвідомлення того, що ось-ось доведеться втілити свій відчайдушний намір, хлопець заціпенів — його серце стиснула крижана рука страху. Але він розумів, що від його вчинку може залежати багато чого, коли не все.

Напруга в кімнаті дедалі наростала. Глейдери сиділи зовсім беззвучно, наче кам’яні статуї. Раптом Домівкою прокотився луною далекий скрегіт металу, після якого почувся тріск дерева; Томас вирішив, що грівер надумав піднятися по задній стіні будинку — протилежній тій, яку монстри трощили в попередні рази. За кілька секунд тріск повторився, але вже значно гучніший, і линув він одразу зусібіч — найближчий грівер був просто за вікном. Здавалося, що аж повітря в кімнаті застигло, перетворившись на лід, і Томас притиснув кулаки до очей: очікування буквально вбивало його.

Раптом десь нагорі пролунав оглушливий хрускіт дощок і дзвін битого скла; затрусився весь будинок. Почувши чиїсь несамовиті зойки й тупіт утікача, Томас закляк од жаху. Рипіння і зойки свідчили, що всі, хто був нагорі, кинулися на перший поверх.

— Він схопив Дейва! — заверещав хтось тонким від страху голосом.

Ніхто поруч із Томасом не ворухнувся. Хлопець не сумнівався, що всі без винятку в кімнаті відчули полегшення й водночас докори сумління від радості, що бодай цієї ночі більше ніщо не загрожує. Дві ночі поспіль грівери забирали тільки по одній людині, тому глейдери повірили в сказане Галлі.

Коли за дверима пролунав жахливий гуркіт, а за ним — вереск і тріск, наче монстр із залізними щелепами почав жерти сходи, Томас аж підскочив. За мить тріск дерева повторився — цього разу грівер розніс на друзки парадний вхід, — почвара проповзла через весь будинок і тепер вилізла назовні.

Томаса прошив страх. Зараз або ніколи.

Хлопець схопився на ноги і кинувся до дверей кімнати, ривком відчинивши їх. За спиною почув Ньютів крик, але проігнорував його і кулею вилетів у коридор, перестрибуючи і маневруючи поміж сотень трісок і уламків, розкиданих на підлозі. Просто попереду — там, де мали бути вхідні двері, — він побачив величезну діру, яку обрамляли уламки дощок. Томас кинувся до неї і вискочив надвір, у Глейд.

«Томе! — пролунав Терезин крик в його голові. — Що ти коїш!»

Томас не звернув уваги. Він біг.

Грівер, що схопив Дейва — хлопця, з яким Томас жодного разу так і не поспілкувався, — брязкаючи залізними шпичаками об камінь, з дзижчанням котився до Західної Брами. Решта гріверів чекали його в центрі майдану і враз кинулися слідом за своїм товаришем у Лабіринт. Томас розумів, що глейдери подумають, ніби він вирішив вкоротити собі віку, та, не вагаючись ані секунди, кинувся в самісіньку гущу монстрів. Очевидячки, ті не чекали на такий поворот подій, і на мить завмерли.

Томас швидко схопився за того, що тримав Дейва, і спробував вивільнити хлопця, сподіваючись, що гадина послабить хватку і візьметься до нього. Пронизливі крики Терези прошивали голову, мов кинджалом.

Три грівери наче за командою кинулися на нього, враз наїжившись кліщами, голками і гаками. Томас відчайдушно молотив ногами і руками, відштовхуючи страхітливі металеві пристосування, заодно примудряючись завдавати ударів і штовхати пульсуючі слизькі туші монстрів — йому зовсім не хотілося розділити долю Дейва; він лишень хотів, щоб його вжалили. Шалений натиск посилювався, і Томас відчув, як буквально кожен дюйм тіла вибухає від болю: численні уколи голок свідчили про те, що Томас домігся своєї мети. Несамовито розмахуючи руками і ногами, з криком відбиваючись, Томас покотився по землі подалі від чудовиськ. У крові вирував адреналін. Й на мить не припиняючи боротьби, він нарешті відкотився на відносно вільну ділянку землі, потім схопився на ноги і дав драла.

Щойно він опинився поза зоною досяжності кінцівок гріверів, ті одразу відступили і зникли в Лабіринті. Завиваючи від болю, Томас упав долі.

Вже за мить до нього підбіг Ньют, а за ним Чак, Тереза і ще кілька людей. Ньют схопив Томаса під пахви і підняв.

— Хапайте за ноги! — скомандував він.

Томасу здавалося, ніби світ крутонувся; у голові пливло, його нудило. Хтось — він не зміг зрозуміти хто — кинувся виконувати Ньютів наказ. Томаса пронесли через майдан, втягли у Домівку, потім через понівечений коридор віднесли в якусь кімнату і поклали на ліжко. Світ довкола вже не просто обертався, а став розвалюватися.

— Ти що в біса накоїв? — заволав Ньют йому в обличчя. — Як можна бути таким бовдуром?!

Томас повинен був усе пояснити, перш ніж провалиться в небуття.

— Ні… Ньюте… ти не розумієш…

— Стули пельку! — наказав Ньют. — Не марнуй сил.

Томас відчув, як хтось обмацує його руки і ноги, здирає з нього одяг, намагаючись зрозуміти, наскільки серйозно він постраждав. Почувся голос Чака, і Томас полегшено зрозумів, що з його другом усе гаразд. Потім медчук сказав щось про кількадесят уколів на тілі.

Тереза стояла у нього в ногах, рукою стискаючи його праву щиколотку.

«Навіщо, Томе? Навіщо ти це зробив?»

«Тому що…» В нього забракло сили на спілкування.

Ньют крикнув, щоб принесли сироватку, і раптом Томас відчув укол у руку. З цього місця по всьому тілу поширилося тепло — заспокійливе, воно пригасило біль. Але Томасу і далі здавалося, ніби світ розвалюється, і він зрозумів, що невдовзі знепритомніє.

Кімната оберталася дедалі швидше, кольори зливалися. Томас зібрався на силі й, поки темрява не поглинула його остаточно, сказав одну-єдину річ.

— Не хвилюйтеся, — шепнув він, сподіваючись, що його почують. — Я зробив це навмисно…