Бігун у Лабіринті

Розділ 28

Томас мчав за Ньютом, який квапився сходами вниз і геть з Домівки — на залитий пообіднім сонцем двір. Довший час хлопці мовчали. Для Томаса все робилося тільки гірше й гірше.

— Зголоднів, Томмі? — надворі запитав Ньют.

Томас не повірив власним вухам.

— Зголоднів? Та мені після всього побаченого блювати хочеться — ні, я не зголоднів.

— А я би поїв, — широко всміхнувся Ньют. — Ходімо на кухню, шлапак, може, там щось залишилося після обіду. Заодно дещо обговоримо.

— Так і думав, що ти скажеш щось таке…

Потроху Томас долучався до життя в Глейді, тому міг дедалі краще передбачати події.

Хлопці попрямували на кухню, де, попри протести Казана, взяли бутерброди з сиром і трохи сирих овочів. Томас зауважив, що наглядач кухарів якось підозріло позирає на Томаса, та варто було йому подивитися на Казана, як той вмить відводив погляд. Щось підказувало хлопцеві, що відтепер така поведінка стане нормою — місцеві чомусь вважали його особливим. Попри те, що Томас усього тиждень жив у Глейді, він почувався так, ніби перебуває тут вічність.

Вони вирішили пообідати надворі й уже за кілька хвилин сиділи біля західного муру, притулившись до оповитого плющем каменя і спостерігаючи за глейдерами, які займалися своїми буденними справами. Томас змусив себе поїсти — судячи з того, з якою швидкістю розвивалися події, чергової несподіванки можна очікувати щомиті, а отже, він мусить підкріпитися.

— Таке вже колись бувало? — запитав Томас, помовчавши хвилину-другу.

Ньют глянув на нього, раптово спохмурнівши.

— Ти про Альбі? Ні. Ніколи. З іншого боку, ніхто ніколи і не намагався розповісти, що саме згадав під час Переміни, а коли ми запитували — не зізнавалися. Може, з Альбі таке і сталося, бо він вирішив усе розповісти.

В Томаса аж шматок у горлі застряг. Невже люди десь із того боку Лабіринту якимось чином можуть їх контролювати? На саму думку про це кинуло в дрож.

— Треба знайти Галлі, — змінив тему Ньют, гризучи морквину. — Десь сховався, паскуда. Як поїмо, одразу ж за це візьмуся. Давно вже він в ув’язненні не сидів.

— Правда?

Томас неабияк зрадів почутому. Він з величезним задоволенням особисто зачинив би по Галлі двері камери, а ключі закинув би якнайдалі.

— Цей шлапак погрожував прикінчити тебе, тому ми зобов’язані подбати про твою безпеку. Нехай радіє, що ми не засудили його до Вигнання, та обіцяю, що цей гнилоголовий дорого заплатить за свої витівки. Пам’ятаєш, що я казав тобі про порядок?

— Еге ж.

Томас подумав, що, відсидівши у в’язниці, Галлі зненавидить його ще дужче. «Байдуже, — переконував себе він. — Я більше його не боюся».

— От як ми вчинимо, Томмі, — сказав Ньют. — До кінця дня будеш біля мене — ми маємо обговорити певні справи. Завтра відсидиш, а наступний день проведеш з Мінхо. Я хочу, щоб ти якийсь час тримався подалі від інших шлапаків. Зрозумів?

Томас нічого не мав проти.

— Звучить чудово. Значить, Мінхо мене тренуватиме?

— Саме так. Ти тепер бігун, і він тебе навчатиме. Лабіринт, карти тощо. Багато чого доведеться повчитися. Сподіваюся, що ти добре попрацюєш.

На диво, Томаса не злякала думка про те, що доведеться знову виходити в Лабіринт. Він твердо вирішив виправдати Ньютові сподівання, до того ж наполегливе тренування допоможе не думати про інші проблеми. І потайки Томас сподівався якнайшвидше покинути Глейд. Його новою метою в житті стало уникати людей.

Хлопці мовчки доїдали обід, коли Ньют раптом заговорив про те, що турбувало його насправді. Зім’явши рештки їжі в кульку, він повернувся до Томаса і зазирнув йому прямо в очі.

— Слухай, — почав Ньют. — Ти маєш у дечому зізнатися. Надто вже часто ми чули про це від інших, тож немає сенсу заперечувати. Прийшов час сказати правду.

Томас розумів, що рано чи пізно до цього дійде, та однак здригнувся. Він мовчав.

— Галлі казав про це, Альбі казав, Бен казав, — провадив Ньют. — Дівчина — і та казала, коли ми витягли її з Ящика, — він замовк, можливо, чекаючи зустрічного питання від Томаса, але той мовчав. — Усі як один кажуть, що будуть зміни.

Ньют відвернувся, подивився кудись удалину, потім заговорив знову.

— Сумнівів і бути не може. Галлі, Альбі й Бен стверджували, що бачили тебе у своїх спогадах під час Переміни, і з цього я роблю висновок, що там, у минулому, ти аж ніяк не садив квіточки і не допомагав стареньким леді переходити вулицю. Щось із тобою і справді не так, коли у Галлі руки сверблять тебе вколошкати.

— Ньюте, я й справді не розумію… — почав був Томас, але Ньют не дав йому договорити.

— Я чудово знаю, що ти нічого не пам’ятаєш, — можеш не повторюватися. У нас у всіх пам’ять відшибло, і нема чого нам укотре про це нагадувати. Я про те, що ти від нас чимось відрізняєшся, і, я вважаю, час над цим замислитися.

Томас відчув раптовий напад злості.

— Чудово! І що тепер робити? Я не менше за вас хочу згадати минуле. Це ж очевидно.

— Ти маєш відкрити свою підсвідомість. Будь відвертий і скажи, чи є бодай найменша річ, що видається тобі знайомою?

— Нічого… — почав був Томас, але затнувся. З часу прибуття в Глейд відбулося стільки всього, що він уже й забув, як він першої ночі в Глейді лежав біля Чака і міркував над тим, яким знайомим видається йому Глейд і як по-домашньому затишно він тут почувається. А такого не мало бути.

— У тебе щось на думці. Я ж бачу, — вкрадливо промовив Ньют. — Говори.

Томас зачекав, побоюючись, аби зізнання не обернулося для нього лихом, та тримати це в собі він уже не мав сили.

— Ну… Я не можу тицьнути пальцем в якусь конкретну річ і сказати: «Я це пам’ятаю», — він говорив повільно, ретельно добираючи слова. — Та від самого початку мені здалося, наче я тут уже бував, — хлопець зазирнув у очі Ньютові, сподіваючись побачити в них розуміння. — 3 іншими новачками хіба не так?

Ньютове обличчя залишалося непроникним. Він лише сказав:

— Ні, Томмі. Більшість із нас першого тижня тільки скиглили й штанці собі обдристували від страху.

— Ну що ж… — Томас замовк, засмучений і несподівано збентежений. Що все це означає? Чим він відрізняється від інших? Може, з ним і правда щось не так? — А мені все здалося знайомим, і я від самого початку знав, що маю стати бігуном.

— А це в біса цікаво, — Ньют допитливим поглядом кинув на Томаса, вже не приховуючи підозр. — Ну, дослухайся до себе й далі. У вільний час попорпайся в пам’яті, думай про цю місцину. Як слід напруж мозок і постарайся знайти відповідь. Заради всіх нас.

— Гаразд, — Томас заплющив очі, збираючись відшукати відповідь в темних закутках свідомості.

— Та не зараз, гнилоголовий, — Ньют засміявся. — Я маю на увазі потім. У вільний час, за обідом, перед сном, під час роботи або в перервах між тренуваннями. Повідомляй мені про все, що хоч віддалено здасться знайомим. Ясно?

— Ясно.

Томаса турбувало, що своїм зізнанням він наче подав Ньютові сигнал про небезпеку і тепер той ставитиметься до нього з підозрою.

— Лацно, — невимушено всміхнувся Ньют. — А почнемо з провідин декого.

— Кого ще? — запитав Томас, хоч уже знав відповідь. Він знову злякався.

— Дівчини. Витріщатимешся на неї до крові в очах. Може, хоч так заворушиться твій чортів мозок, — Ньют підвівся. — А ще я хочу, щоб ти до останнього слова передав мені вашу розмову з Альбі.

Томас, зітхнувши, теж підвівся.

— Гаразд, — відповів він покірливо.

Хлопці попрямували в Домівку, де без тями лежала дівчина. Томаса дуже хвилювало, що тепер думає про нього Ньют. Томас відкрився, бо Ньют йому подобався. Якщо Ньют повернеться до нього спиною, Томас цього, певно, не витримає.

— В крайньому разі, — заявив Ньют, перериваючи хід його думок, — віддамо тебе гріверам — вони тебе вжалять, і ти пройдеш через Переміну. Нам дуже потрібні твої спогади.

У відповідь Томас саркастично розсміявся, але Ньют навіть не усміхнувся.

Здавалося, що дівчина мирно спить і щохвилини може прокинутися. Томас очікував побачити скелет — людину при смерті, проте шкіра її була рожева, а груди мірно здіймалися й опускалася в такт диханню.

З нею був один з медчуків — низькорослий хлопець, імені якого Томас не запам’ятав, — він саме напував дівчину, тонкою цівкою заливаючи в рот воду. На тумбочці стояли тарілка і миска з залишками обіду — картопляним пюре і супом. Медчуки докладали всіх зусиль, щоб підтримувати в дівчині життя і здоров’я.

— Чудово, Клінте, — кинув Ньют невимушено, ніби вже не вперше провідував незнайомку. — Житиме?

— Житиме, — відгукнувся Клінт. — Одужує, постійно розмовляє уві сні. Напевно, скоро отямиться.

У Томаса тьохнуло серце. Чомусь він не сприймав усерйоз імовірність того, що дівчина може отямитися, цілком одужати і поговорити з глейдерами. Дивно, та на цю думку хлопець занервував.

— Ви записуєте її слова? — поцікавився Ньют.

Клінт кивнув.

— Здебільшого це — нерозбірливе бурмотіння, та ми записуємо все, що почуємо.

— Розповідай, — сказав Ньют, тицьнувши пальцем у блокнот, що лежав на столі.

— Та все те саме, що й тоді, коли її з Ящика вийняли: що невдовзі все зміниться, про Творців і про те, що «все має закінчитися». І ще… — тут Клінт покосився на Томаса, даючи зрозуміти, що не хоче говорити в його присутності.

— Все гаразд. Він має право чути те, що чую я, — заспокоїв його Ньют.

— Ну… я не зміг як слід розчути всіх слів, але… — Клінт знову скоса глянув на Томаса, — вона повсякчас повторює його ім’я.

Томас мало на підлогу не гепнувся. Невже його ім’я взагалі ніколи не припинять згадувати? Невже вони з дівчиною і справді знайомі? Наслання якесь, від якого не сховатися.

— Дякую, Клінте, — тон Ньюта не залишав сумнівів у тому, що медчук вільний. — Напишеш про все докладний звіт, гаразд?

— Напишу, — медчук кивнув обом відвідувачам і вийшов з кімнати.

— Тягни сюди стілець, — сказав Ньют, сідаючи на край ліжка. Томас із полегшенням зауважив, що Ньют не перейшов до відвертих звинувачень. Він висунув з-під столу стілець, поставив його біля ліжка і сів, нахилившись вперед, щоб уважніше роздивитися обличчя дівчини.

— Щось пригадуєш? — запитав Ньют. — Бодай щось?

Томас не відповів, і далі вдивляючись в обличчя дівчини, силкуючись зруйнувати невидимий бар’єр у мозку і відшукати її у своєму минулому. Подумки повернувся до того моменту, коли її витягли з Ящика і вона на якусь мить розплющила очі. Темно-сині очі, такого насиченого відтінку, якого він більше ні в кого ніколи не бачив. Він спробував поєднати два образи в один, уявити ті очі на обличчі сплячої. Чорне волосся, перлинно-біла шкіра, повні вуста… Томас знову здивувався незвичайній вроді дівчини.

І раптом десь у найдальшому закапелку пам’яті наче щось сколихнулося — ледве відчутний трепет крил у темному кутку, невидимий, але реальний. Відчуття тривало лише мить і відразу розчинилося в надрах утраченої пам’яті. Але Томас справді щось відчув!

— Я і справді її знаю, — прошепотів він, відкидаючись на спинку стільця. Коли він промовив це вголос, в нього наче камінь з душі звалився.

— Правда? — підвівся Ньют. — І хто ж вона?

— Гадки не маю. Але в мозку щось клацнуло — десь я з нею бачився, — Томас потер очі, роздратований нездатністю вхопитися за спогад.

— Чудово, тоді продовжуй думати, не втрачай зачіпку. Сконцентруйся.

— Та намагаюсь я, тому помовч.

Томас заплющив очі та спробував побачити в чорній порожнечі обличчя дівчини. Хто вона? Абсурдне питання — він не знає навіть, хто він такий.

Томас посунувся вперед на стільці й тяжко зітхнув, потім подивився на Ньюта, скрушно хитаючи головою.

— Я просто не…

«Тереза».

Томас підскочив, поваливши стілець на підлогу, і злякано став роззиратися на всі боки. Йому здалося…

— Що таке? — запитав Ньют. — Щось згадав?

Не звертаючи уваги на питання, збентежений Томас і далі роззирався, впевнений, що почув чийсь голос. Потім знову подивився на дівчину.

— Я… — він знову сів, нахилився вперед, вдивляючись у її обличчя. — Ньюте, перед тим як я схопився, ти щось говорив?

— Ні.

Ну звісно ні.

— Мені здалося, що я почув… Сам не знаю. Може, це у мене в голові лунає голос. Вона зараз нічого не говорила?

— Вона? — здивувався Ньют. Очі в нього спалахнули. — Ні. А що ти почув?

Страшно були зізнатися.

— Я… присягаюся, що почув ім’я. Тереза.

— Тереза? Ні, я нічого такого не чув. Ім’я, напевно, спливло з глибин твоєї клятої пам’яті. Виходить, її звати Тереза. Скоріше за все, так.

Томас почувався вкрай незатишно, наче на його очах щойно сталося щось надприродне.

— Присягаюся, я справді чув голос! Але тільки в голові. Чорт, не можу пояснити…

«Томасе».

Цього разу він не просто схопився зі стільця, а ще й відлетів од ліжка на протилежний бік кімнати, зваливши при цьому зі столу лампу — вона з гуркотом упала на долівку й розбилася на дрібні скалки.

Голос. Голос дівчини — ніжний, але твердий шепіт. Томас його чув. Тепер він не сумнівався, що справді чув.

— Та що з тобою в біса коїться? — вигукнув Ньют.

Томасове серце шалено калатало, а в скронях пульсувала кров. У шлунку огидно замлоїло.

— Вона… Чорт, вона зі мною говорить. Подумки. Вона щойно вимовила моє ім’я!

— Що?!

— Присягаюся! — світ крутонувся, голову здавило. Томас відчував, що божеволіє. — Я… чую у своїй голові її голос — щось таке… Це не зовсім голос…

— Сядь, Томмі. Що ти верзеш?

— Ньюте, я серйозно. Це… не зовсім голос… і все-таки це голос.

«Томе, ми останні. Невдовзі все закінчиться. Має закінчитися».

Слова відлунювали в голові, торкаючись барабанних перетинок, — тепер він справді їх почув. Однак голос звучав так, наче не проникав у вуха ззовні, а виникав у Томаса в мозку, буквально з нізвідки.

«Томе, не бійся мене».

Він затиснув вуха долонями і примружився. Розум відмовлявся повірити в реальність того, що відбувається.

«Пам'ять поступово стирається, Томе. Коли я прокинуся, то майже нічого не пам'ятатиму. Ми здатні пройти Випробування. Воно мусить завершитися. Мене послали як такий собі пусковик».

Томас більше не міг цього витерпіти. Не звертаючи уваги на Ньютові запитання, він кинувся до дверей, рвучко відчинив їх і вилетів у коридор. Скотившися сходами, він кулею вискочив з дверей і побіг геть. Але голос не змовкав.

«Все зміниться», — повторила дівчина.

Йому хотілося кричати і бігти до знемоги. Опинившись біля Східної Брами, Томас промчав крізь неї і вибіг за межі Глейду. Він долав коридор по коридору, заглиблюючись у самісіньке серце Лабіринту, геть забувши про Правила. Але від голосу втекти не міг.

«Це ми з тобою, Томе. Ми винні в тому, що сталося з ними. І з нами».