Бігун у Лабіринті

Розділ 34

Томас прокинувся у слабенькому, неживому світлі. Спершу він подумав, що просто прокинувся раніше, ніж зазвичай, і що до світанку є ще часина. Аж тут почулися крики. Він звів погляд угору, щоб визирнути крізь крони дерев.

Замість звичних блідих фарб світанку проглядав сірий колір.

Томас схопився на ноги, вперся рукою у стіну, щоб утримати рівновагу, і, роззявивши рота, витріщився на небо: не блакитне, не чорне, позбавлене зірок або досвітнього пурпурового відтінку. Кожен його дюйм був сланцево-сірий. Безбарвний і мертвий.

Томас подивився на годинник — він проспав зайву годину після підйому. Яскраве сонячне світло мало вже збудити хлопця, як будило щодня з часу його появи в Глейді. Та не сьогодні.

Томас знову глянув угору, сподіваючись побачити, як небо поволі набуває звичайного нормального вигляду. Воно залишалося сірим. Сірим не від хмар, сутінок чи раннього світанку. Просто сірим.

Сонце зникло.

Глейдерів Томас побачив у центрі майдану біля Ящика: вони стояли, тицяючи в мертве небо пальцями, і жваво перемовлялися. Судячи з часу, вже давно мав закінчитися сніданок, а хлопці мали взятися до повсякденних клопотів. Та безслідне зникнення найбільшого об’єкта Сонячної системи порушило звичний лад.

Насправді Томас, мовчки спостерігаючи за поведінкою натовпу, зберігав спокій, хоча інстинкт і підказував йому, що в такій ситуації варто було б хвилюватися. Ба більше, він дивувався тому, що глейдери поводилися наче беззахисні пташенята, які повивалювалися з гнізда. Сміх та й годі!

Певно, що сонце нікуди не зникло — цього не могло статися фізично.

Однак здавалося саме так, бо й справді в небі не було величезної вогняної кулі, а на землі — вранішніх косих тіней. Утім, Томасу, як і решті глейдерів, вистачило розуму і раціональності мислення, щоб не повірити в таку нісенітницю, як зникнення світила. Те, чому вони стали свідками, мало якесь розумне наукове пояснення, та хай що там сталося, Томас розумів одне: той факт, що тепер вони не бачать сонця, міг означати, що насправді вони взагалі ніколи його не бачили. Справжня зірка просто так зникнути не може, і, ймовірно, небо над Глейдом — досконала імітація.

Іншими словами, сонце, що два роки освітлювало Глейд, давало тепло і життя всім його мешканцям, виявилося зовсім не сонцем, а підробкою. По суті, підробкою в цьому місці було все.

Томас гадки не мав, що все це означає і до яких наслідків призведе, але точно знав, що має рацію. Це було єдине пояснення, яке приймав його раціональний мозок. Але, судячи з реакції глейдерів, ніхто з них поки не здогадався, щó відбулося насправді.

До Томаса підійшов Чак, і від переляку в його очах у Томаса аж серце впало.

— Що сталося? — запитав хлопчик з тремтінням у голосі. Він не зводив очей з неба, і Томас подумав, що в Чака напевно вже шия затерпла. — Схоже на здоровенну сіру стелю. Та таку низьку, що здається, можна рукою дотягнутися.

Томас слідом за Чаком звів погляд.

— Ага, цікаве у нас місце.

Це вже вдруге за двадцять чотири години Чак висловив уголос те, що крутилося в самого Томаса в голові. Небо і справді нагадувало стелю — стелю величезної кімнати.

— Може, збій якийсь стався і невдовзі все налагодиться.

Чак відірвав погляд від неба і перевів на Томаса.

— Збій? Про що це ти кажеш?

Не встиг Томас розтулити рота, щоб відповісти, аж раптом згадав Терезині слова, які пролунали в його голові перед сном: «Я щойно запустила Завершення». Збігу не могло бути. Томаса аж у піт кинуло. Хай яким було сонце — справжнім чи штучним, — воно зникло. І нічого доброго це не віщує.

— Томасе? — Чак легенько торкнувся його плеча.

— Що?

— Що ти маєш на увазі під словом «збій»? — повторив хлопчик.

На обдумування Томасові знадобився якийсь час.

— Ну… Гадаю, в цьому місці є щось таке, чого ми поки не знаємо. Не можна просто так змусити сонце згаснути. До того ж світла і так досить, хоч воно і тьмяне. Виникає питання: звідки воно?

Чак витріщив очі, наче щойно от йому розкрили найбільший секрет усесвіту.

— А й справді, Томасе, звідкіля світло? Як ти гадаєш, що тут взагалі відбувається?

Томас поклав руку хлопчикові на плече і легенько потиснув. Чак загнав його в глухий кут.

— Гадки не маю, Чаку. Чесне слово. Та впевнений, Ньют з Альбі з’ясують, що до чого.

— Томасе! — гукнув Мінхо. — Годі вже теревенити з Чакі. Збирайся швидше. І так забарилися.

Томас був приголомшений. Він чомусь вирішив, що зникнення сонця зруйнує всі їхні плани на сьогоднішній день.

— Ви все одно підете в Лабіринт? — запитав не менше здивований Чак. Томас зрадів, що хлопчик поставив це питання замість нього.

— Певно, що підемо, шлапак. А тобі хіба не треба дрист вигрібати? — відповів Мінхо і перевів погляд на Томаса. — Тепер у нас ще більше причин досліджувати Лабіринт. Якщо сонце і справді згасло, рослини і тварини довго не протягнуть. Я б сказав, градус відчаю дещо підвищився.

Коли Томас допетрав, до чого хилить наглядач, то аж сторопів.

— Хочеш сказати, ми залишимося там на ніч, щоб ретельно вивчити мури? — запитав він.

— Ні, — похитав Мінхо головою. — Не сьогодні, але, можливо, скоро, — він задер голову до неба. — Так, цікавенький ранок видався, нічого не скажеш. Гаразд, ходімо вже.

Вони з Мінхо швидко зібрали наплічники і похапки поснідали. За цей час Томас не промовив жодного слова; йому було не до розмов, адже всі його думки крутилися навколо плаского сірого неба і того, що йому подумки повідомила Тереза перед сном, — він не сумнівався, що слова належали їй.

Що вона мала на увазі під Завершенням? Хлопцеві кортіло поділитися з кимсь. З усіма.

Втім, він не розумів, що це означає, та й боявся зізнатися, що в голові чує голос дівчини. Бо ще подумають, що він збожеволів, і зачинять — і цього разу надовго.

Як слід усе зваживши, він вирішив поки що тримати язика за зубами й побіг починати другий тренувальний день з Мінхо під тьмяним безбарвним небом.

Грівера вони побачили ще до того, як досягли брами, яка з’єднувала восьмий і перший сектори.

Мінхо випереджав Томаса на кілька футів. Не встиг він завернути за ріг, як різко загальмував і ледве не впав, по інерції гойднувшись уперед. Відстрибнувши назад, наглядач схопив Томаса за футболку і втиснув у стіну.

— Ш-ш-ш, — прошепотів він. — Там грівер, хай йому грець!

Томас запитально розширив очі; його серце, що й до цього важко билося, шалено закалатало.

Мінхо просто притиснув палець до губ. Випустивши футболку напарника, він відступив на крок, а потім обережно прокрався до рогу, за яким побачив грівера. Дуже повільно він витягнув шию і визирнув. Томас ледве стримався, щоб не крикнути: обережніше!

Голова наглядача сіпнулася назад. Хлопець обернувся до Томаса й ледь чутно прошепотів:

— Сидить нерухомо, просто як той, якого ми вважали дохлим.

— І що нам робити? — якомога тихіше запитав Томас. Він силкувався подолати напад паніки. — Він до нас не наближається?

— Ні, бовдуре, сказав же тобі: сидить і не ворушиться.

— Ну і? — Томас розвів руками. — Що діятимемо?

Йому зовсім не хотілося залишатися так близько від грівера.

Мінхо якийсь час помовчав, мабуть, обмірковуючи, що робити, а потім відповів:

— Іншого шляху в наш сектор немає. Трохи зачекаємо. Якщо ця гадина поповзе до нас, побіжимо назад у Глейд.

Він знову зазирнув за ріг — й одразу ж різко обернувся.

— Чорт, він втік! За мною!

На щастя для Томаса, Мінхо не чекав на відповідь, тому не побачив його перекошеного від страху обличчя. Наглядач зірвався з місця і побіг туди, де щойно був грівер. Попри те, що інстинкт переконував Томаса не рипатися, хлопець помчав слідом.

Пробіг за Мінхо довгим коридором, звернув ліворуч, потім праворуч. Перш ніж повертати в бічні проходи, хлопці зупинялися, Мінхо обережно зазирав за ріг, повідомляв Томасу, що далеко за черговим поворотом зник хвіст грівера, після чого вони бігли далі. Після десяти хвилин гонитви бігуни опинилися в довгому коридорі, що закінчувався Стрімчаком, за яким не було нічого, крім мертвого неба. І грівер прямував просто до цього неба.

Мінхо так раптово зупинився, що Томас мало не налетів на нього. На їхніх очах грівер сховав шпичаки, підкотився до самісінького краю Стрімчака — і стрибнув уперед, у сіру безодню. Чудовисько зникло — наче тінь проковтнула іншу тінь.