Бігун у Лабіринті

Розділ 61

Наступна година для Томаса перетворилася на мішанину картин і звуків.

Водій гнав автобус на величезній швидкості крізь міста і села, та через зливу розгледіти їх було майже неможливо. Вогні й будівлі розмило водою, наче в галюцинації наркомана. В одному з населених пунктів до автобуса кинулася юрба людей — всі в обдертому ганчір’ї, з прилиплим до чола волоссям, з обличчями, спотвореними такими самими жахливими виразками, як і в тієї жінки. Нещасні несамовито гамселили по бортах автобуса, наче просили, щоб їх забрали з собою і позбавили злиденного існування.

Автобус навіть не збавив ходу. Тереза мовчала.

Томас нарешті набрався сміливості та звернувся до жінки, що сиділа через прохід.

— Що відбувається? — просто поцікавився він, не знаючи, як сформулювати питання.

Жінка обернулася до нього. Мокре чорне волосся обрамляло її обличчя сплутаними пасмами. Темні очі були сумні.

— Це дуже довга історія.

На диво, голос жінки звучав набагато м’якше, ніж Томас очікував, і вселяв надію на те, що вона справді друг, як і решта людей з-поміж рятівників. Попри той факт, що вони без жалю розчавили оту навіжену.

— Будь ласка, — мовила Тереза — Будь ласка, розкажіть нам бодай щось!

Якийсь час жінка переводила погляд то на Томаса, то на Терезу, а потім зітхнула:

— Мине якийсь час, перш ніж до вас повернеться пам’ять, якщо взагалі повернеться — ми не вчені, тож гадки не маємо, що і як вони там з вами робили.

На саму думку, що, можливо, пам’ять втрачено назавжди, в Томаса обірвалося серце, але він продовжив розпитувати.

— Хто ті люди?

— Усе почалося зі спалахів на Сонці, — відповіла жінка, і погляд її потемнів.

— Що… — почала була Тереза, але Томас цикнув на неї.

«Нехай сама розповідає, — подумки сказав він. — Здається, вона не проти спілкуватися».

«Гаразд».

Жінка говорила, немов у трансі, очі її були прикуті до якоїсь невидимої точки.

— Сонячні спалахи неможливо було передбачити. Спалахи — явище нормальне, але ці викиди були небувалої потужності, яка росла й росла, а коли врешті-решт це помітили, було вже запізно — до тієї миті, як вони обпекли Землю, залишалися лічені хвилини. Спершу згоріли всі супутники і загинули тисячі людей, а за декілька наступних днів жертвами викидів стали мільйони. Велетенські території перетворилися на випалені пустелі. А потім прийшла хвороба.

Жінка замовкла, перевела подих.

— Оскільки загинула вся екосистема, стримувати хворобу стало неможливо — навіть локалізувати її в Південній Америці. Джунглі зникли, а комахи залишилися. Зараз люди називають хворобу Спалахом. Страшна зараза… Лікуватися можуть собі дозволити тільки найбагатші, але цілком вилікуватися однаково неможливо. Хіба що правдиві чутки з Анд.

Томас мало не порушив власний наказ, який тільки-но сам дав Терезі. У мозку роїлися мільйони запитань, але він мовчки слухав розповідь, відчуваючи, як у грудях розростається страх.

— Що стосується вас — усіх вас, — то ви всього лише купка з мільйонів сиріт. Через оті тести пройшли тисячі, і зрештою для найсерйознішого випробування вибрали вас. Для фінального тесту. Все, що з вами відбувалося, було ретельно сплановано і прораховано. Тести — це щось на взір каталізатора, дозволяє вивчити реакції, мозкові хвилі й думки з метою знайти людей, здатних допомогти в боротьбі зі Спалахом.

Вона знову помовчала, заправила за вухо пасмо волосся.

— Більшість фізичних симптомів викликано якимись іншими причинами. Спершу з’являються галюцинації, потім тваринні інстинкти починають домінувати над людськими. Врешті-решт відбувається цілковитий розпад особистості. Все йде від мозку. Спалах живе в мозку жертви — це страшна зараза. Ліпше просто померти, ніж її підхопити.

Жінка, яка весь цей час витріщалася в нікуди, нарешті подивилася на Томаса, на Терезу, потім знову на Томаса.

— Ми не дозволимо експериментів на дітях. Ми своїм життям присяглися, що здолаємо «БЕЗУМ». Людина мусить залишатися людиною незалежно від мети.

Вона поклала руки на коліна й опустила очі.

— З часом ви дізнаєтеся більше. Ми живемо далеко на півночі. Між нами й Андами на кілька тисяч миль простягається величезна територія. Люди називають її Пеклом. Вона розташована там, де колись був екватор, а тепер там тільки спека, пил і натовпи приречених на загибель дикунів, уражених Спалахом. Ми плануємо перетнути ці землі та спробувати знайти ліки. Але спершу знищити «БЕЗУМ» і покласти край нелюдським експериментам, — жінка пильно подивилася на Томаса, потім перевела погляд на Терезу. — Ми дуже сподіваємося, що ви до нас приєднаєтеся.

Вона відвернулася і втупилася у вікно.

Томас поглянув на Терезу й запитально звів брови. Дівчина тільки похитала головою, потім схилила її на Томасове плече і заплющила очі.

«Я дуже втомилася, щоб зараз думати про це, — сказала вона. — Ми поки що в безпеці, а решта не має значення».

«Можливо, і в безпеці, — відповів він. — Можливо…»

Томас почув посопування — Тереза заснула, але до нього — він знав — ще дуже довго не прийде сон. У душі вирували такі суперечливі емоції, що хлопець навіть не міг зрозуміти, які саме. Та однак ліпше вже така незрозумілість, ніж тупий вакуум, у якому він нещодавно перебував. Томас сидів і вдивлявся в темряву, в дощ за вікном, а в голові вертілися слова: «Спалах», «хвороба», «експеримент», «Пекло», «БЕЗУМ». Залишалося тільки сподіватися, що надалі події розгортатимуться краще, ніж у Лабіринті.

Томас підстрибував і погойдувався на сидінні, відчуваючи, як підскакує на його плечі Терезина голова щоразу, коли колеса потрапляли в глибоку вибоїну; чув, як вона ворушиться спросоння і знову провалюється в сон; дослухався до приглушеного перешіптування інших глейдерів, але його думки мимоволі поверталися до одного і того самого.

До Чака.

За дві години автобус зупинився.

Заїхали на багнисту стоянку біля непоказної будівлі з декількома рядами вікон. Знайома вже жінка з іншими рятівниками провела дівчину і дев’ятнадцять хлопців крізь головний вхід до будинку, потім нагору сходами, і завела до просторого дортуару, де вздовж стіни простягався ряд двоярусних ліжок. На протилежному боці стояло кілька шаф і столів. Усі вікна були запнуті шторами.

Томас оглянув приміщення з цікавістю, але без зайвого захвату — тепер його важко було чимось заінтригувати або здивувати.

Це місце рясніло барвами: пофарбовані ясно-жовтою фарбою стіни, червоні ковдри, зелені штори. Після сумної сірості Глейду здавалося, ніби дітей закинули на веселку. Всі ці заправлені ліжка, новенькі шафи й інші речі… відчуття нормальності аж приголомшувало. Надто вже все добре, щоб бути правдою. Переступаючи поріг нового помешкання, мабуть, Мінхо висловився найточніше: «От гниляк, я вмер і потрапив у рай».

Томасові радіти було важко — йому здавалося, що цим він зрадить Чакову пам’ять. Але щось у цьому було. Щось.

Ватажок рятувальників, який вів автобус, залишив глейдерів на кількох людей — дев’ять чи десять чоловіків і жінок у випрасуваних чорних штанях і білих сорочках, бездоганно підстрижених, з чистими руками і сяючими посмішками на обличчях.

Кольори. Ліжка. Персонал. Томас відчував, як у душу заповзає відчуття, здавалося б, неможливого щастя. Та однак у серці зяяла величезна чорна діра — важка скорбота, яка не залишить його ніколи, — спогади про Чака і його холоднокровне вбивство. Про жертву, яку він приніс. І все-таки, попри загибель хлопчика, попри все, щó жінка в автобусі розповіла йому про світ, до якого вони повернулися, — Томас почувався в безпеці вперше відтоді, як отямився в Ящику.

Коли розподілили ліжка, видали чистий одяг та банні причандали, глейдерам подали вечерю. Піцу. Реальну, bona fide[2] піцу, яка лишала масними пальці. Томас смакував кожен шматочок. Голод заглушив інші почуття, і, здавалося, в повітрі витав настрій достатку й умиротворення. Всю вечерю більшість глейдерів намагалися не шуміти, ніби розмовами боялися злякати щастя, що звалилося їм на голови. Раділи всі без винятку. Томас так звик до виразу приречення й відчаю на обличчях друзів, що бачити їхні щирі усмішки було навіть якось бентежно. А надто коли сам він радості не відчував.

Коли по вечері дітям повідомили, що час лягати спати, ніхто не заперечував.

Особливо Томас. Йому здавалося, що він здатний проспати цілий місяць.