Бігун у Лабіринті

Розділ 26

Томас закам’янів у кріслі, відчуваючи, як вирує у шлунку, наче там завелися паразити. За короткий час перебування в Глейді він встиг пережити цілу гаму емоцій. Страх, самотність, розпач, гіркоту і навіть легенький натяк на радість. Та зараз він відчував щось нове — йому ніколи ще не заявляли, що ненавидять настільки, аж готові вбити.

«Галлі божевільний, — запевняв він себе. — Геть з глузду з’їхав». Та ця думка не принесла заспокоєння — навпаки, злякала ще дужче. Божевільні здатні на все.

Члени Ради притихли; хто сидів, хто стояв, але всі без винятку були шоковані побаченим, як і Томас. Вінстон з Ньютом відпустили Мінхо, і всі втрьох з похмурими обличчями розсілися по своїх місцях.

— Нарешті він цілком зваріював, — майже прошепотів Мінхо. Томас не був певен, що ці слова призначалися іншим.

— Можна подумати, ти у нас тут святий, — вигукнув Ньют. — Про що ти взагалі думав? Тобі не здається, що це занадто?

Мінхо примружився і хитнув головою: мовляв, щиро здивований питанням.

— Годі вже верзти дурниці! Кожен з присутніх залюбки помилувався, як той баклан отримав своє. Певен, що ти такої самої думки. Хтось мусів поставити того дриста на місце.

— Він став членом Ради не просто так, — сказав Ньют.

— Чувак, він відкрито пригрозив скрутити мені в’язи і вбити Томаса! Галлі повний варіят. На твоєму місці я б негайно наказав зв’язати його і кинути в Буцегарню. Він реально небезпечний!

Томас не міг не погодитися з Мінхо і знову мало не порушив дану собі обіцянку тримати язика за зубами, але вчасно загнувся. На нього й так чимало неприємностей звалилося, тож не хотілося погіршувати ситуації. Втім, довго так тривати не могло — він розумів, що ще трохи — і він вибухне.

— А може, він і мав рацію, — пробурмотів Вінстон собі під носа.

— Що? — вигукнув Мінхо — саме так подумав і Томас.

Здавалося, Вінстон і сам здивувався, що висловив думку вголос. Він забігав очима по кімнаті, потім спробував пояснити:

— Ну… Галлі пройшов Переміну — грівер його вжалив серед білого дня просто біля Західної Брами. Значить, до нього повернулися якісь спогади. Гадаю, він не просто так товкмачить, що знає зеленого.

Томас знову подумав про Переміну, а надто про той факт, що вона здатна повернути пам’ять. І раптом йому на думку спала божевільна ідея: чи не варто дозволити гріверу вжалити себе заради того, щоб згадати минуле, навіть ціною жахливих мук? Утім, спогади про Бена, який звивався на ліжку, та про нелюдські стогони Альбі вмить відбили бажання провести експеримент. «Нізащо», — вирішив він.

— Вінстоне, ти бачив, що зараз сталося? — запитав Казан, здивовано дивлячись на наглядача. — Галлі — псих. Безглуздо намагатися шукати здорового глузду в його маячні. Чи, може, ти вважаєш, що Томас — замаскований грівер?

Томас більше й секунди не міг мовчати, нехай йому і доведеться порушити порядок Зборів.

— А можна мені сказати? Мене вже дістало, що всі мене обговорюють, наче мене тут і немає, — роздратовано запитав він, підвищуючи голос.

Ньют подивився на нього і кивнув.

— Вперед. Кляте засідання й так зіпсоване.

Томас швидко зібрався на думці, добираючи потрібних слів, що було зовсім непросто — роздратування, збентеження і гнів заважали мислити чітко.

— Я не знаю, чому мене ненавидить Галлі. Мені на це начхати. Він точно псих. Що ж до того, хто я насправді, то я знаю не більше за вас. Правда, якщо мене не зраджує пам’ять, ви збиралися обговорити вилазку в Лабіринт, а не те, чому якийсь ідіот вважає мене втіленням зла.

Пролунав чийсь стриманий смішок, і Томас замовк, сподіваючись, що зміг донести до слухачів свою точку зору.

— Лацно, — кивнув Ньют. — Закінчуймо, а що робити з Галлі — подумаємо пізніше.

— Рада не має права голосувати в неповному складі, якщо тільки наглядач не відсутній через хворобу. Як Альбі, — сказав Вінстон.

— Господи, Вінстоне! — вигукнув Ньют. — Уже хто-хто, а Галлі сьогодні точно хворий, тож обійдемося без нього. Висловлюйся на свій захист, Томасе, та й почнемо голосування щодо твоєї долі.

Томас зловив себе на тому, що стиснув кулаки на колінах так міцно, аж побіліли кісточки пальців. Він змусив себе розслабитися, витер спітнілі долоні об штани. І заговорив, не маючи чіткого плану.

— Я не вчинив нічого поганого. Я всього лише побачив, що двоє людей намагаються доповзти до Брами, але не встигають. І не допомогти їм через якусь дурнувату заборону було би боягузтвом, егоїзмом і… взагалі дурістю. Якщо хочете запроторити мене до Буцегарні за спробу врятувати комусь життя — вперед. Обіцяю, що наступного разу просто стоятиму біля Брами і реготатиму, тицяючи пальцем у запізнілих бігунів, а потім піду на кухню до Казана і спокійно нажеруся з почуттям виконаного обов’язку.

Томас навіть і не думав жартувати. Він щиро не розумів, чому його вчинок викликав такий рейвах.

— Ось моя рекомендація, — мовив Ньют. — Ти порушив кляте Правило Номер Один, тому вирушаєш на добу в Буцегарню. Це твоє покарання. Я також рекомендую обрати Томаса бігуном, зі вступом рішення в силу відразу по закінченню засідання. Вважаю, ніч, проведена тобою в Лабіринті, варта декількох тижнів випробувань. Ти, що називається, довів професійну придатність. А що ж до посади наглядача — забудь, — Ньют розвернувся до Мінхо. — У цьому я з Галлі згоден — безглузда ідея.

Хоча Томас у глибині душі й розумів, що Ньют має рацію, останнє зауваження його все-таки зачепило. Хлопець подивився на Мінхо, чекаючи реакції.

Той, здається, зовсім не здивувався відмові. Та він так само наполягав на своєму:

— Чому? Я можу ручатися, що серед нас він найкращий. А найкращі стають наглядачами.

— Давай так, — сказав Ньют. — Дамо Томасу місяць, щоб хлопець показав, який він у справі. Провести заміну завжди встигнемо.

Мінхо стенув плечима:

— Лацно.

Томас полегшено зітхнув. Бажання стати бігуном — дивовижне для нього самого, враховуючи, щó йому довелося пережити в Лабіринті, — нікуди не поділося, але раптово стати наглядачем — це вже занадто.

— Отже, — Ньют обвів поглядом кімнату. — Ми вислухали кілька рекомендацій, тепер кожен може висловитися з…

— Та годі, — перебив Казан. — Відразу голосуймо, і по всьому. Особисто я голосую за твою пропозицію.

— І я, — відгукнувся Мінхо.

Схвальні вигуки почулися і з інших місць, вселяючи в Томаса надію і переповняючи його гордістю. Тільки Вінстон заявив категоричне «ні».

— Твій голос нічого не вирішує, — сказав йому Ньют, — але все-таки поясни, чому ти так опираєшся?

Вінстон пильно подивився на Томаса, потім повернувся до Ньюта.

— Загалом я не проти, але ми не можемо цілком нехтувати тим, що сказав Галлі. У його словах є сенс. Я впевнений, що він не вигадує. Ви й самі чудово знаєте, що тільки-но в нас з’явився Томас, все пішло шкереберть.

— А й правда, — сказав Ньют. — Кожен з нас як слід усе обміркує, а потім, як знудимося, скличемо нові Збори й обговоримо справи. Лацно?

Вінстон кивнув.

На саму думку, що його знову ігнорують, Томас невдоволено застогнав.

— Як мені подобається, коли ви ото так про мене говорите, наче мене взагалі тут немає!

— Послухай-но, Томмі, — промовив Ньют. — Ми щойно обрали тебе бігуном, чорт забирай. Тож облиш скиглити і забирайся звідси. Тобі ще багато чого доведеться навчитися у Мінхо.

Тільки тепер Томас усвідомив, що саме сталося: він тепер справжній бігун і невдовзі вирушить досліджувати Лабіринт. Попри хвилювання, хлопець затремтів од захоплення; чомусь він був певен, що ліміт приготованих йому нещасть вичерпаний і більше вночі в Лабіринті вони не застрягнуть.

— А що з покаранням?

— Завтра, — відповів Ньют. — Потому як відсидиш у Буцегарні від підйому і до заходу.

«Один день, — подумав Томас. — Могло бути й гірше».

Нарешті збори закінчилися, і всі — за винятком Ньюта і Мінхо — поквапилися покинути приміщення. Ньют продовжував сидіти, щось там шкрябаючи у блокноті.

— Добре все минулося, — пробурмотів він.

Мінхо підійшов до Томаса і жартівливо штовхнув його кулаком у плече.

— А все цей шлапак винен.

Томас штовхнув його у відповідь.

— Наглядачем, кажеш? Правда хотів призначити мене наглядачем? Та ти ще більший псих, ніж Галлі!

Мінхо вдавано насупився.

— А що, спрацювало! Замахнувся на нездійсненне, зате отримав те, чого хотів. Віддячиш потім.

Лише тепер Томас зрозумів хитрий задум Мінхо і розплився в задоволеній усмішці.

І тут у двері постукали. Томас, обернувшись, побачив Чака. Той сиротою стояв на порозі з таким виглядом, ніби за ним щойно гнався грівер. Від усмішки Томаса не залишилося і сліду.

— Що сталося? — Ньют підвівся зі стільця. В його тоні було щось таке, від чого Томас захвилювався ще дужче.

— Мене медчуки послали… — Чак зніяковіло дивився в підлогу.

— Навіщо?

— Альбі б’ється в якомусь нападі, геть з котушок злетів — каже, йому треба з деким поговорити.

Ньют попрямував до дверей, але Чак підніс руку, зупиняючи його:

— Е-е… Не з тобою.

— Що ти маєш на увазі?

Чак указав на Томаса.

— Просить, щоб привели його.