Бігун у Лабіринті

Розділ 27

Вдруге за сьогодні у Томаса від подиву мову відібрало.

— То ходімо, — сказав Ньют і схопив Томаса за руку. — Без мене ти не підеш.

Томас рушив за Ньютом, а за ними поплентався Чак; вони вийшли з кімнати засідань і попрямували коридором до вузьких спіральних сходів, яких раніше Томас не помітив. Ньют уже поставив ногу на першу сходинку — і тут кинув на Чака сердитий погляд.

— Ти! Лишайся тут.

На диво, Чак нічого не відповів і просто кивнув. Томас подумав, що малого щось дуже налякало в поведінці Альбі.

— До речі, — сказав він, звертаючись до Чака. Ньют тим часом уже піднімався сходами. — Щойно мене прийняли в бігуни, тож тепер ти дружиш із крутим чуваком.

Він спробував пожартувати, щоб розвіяти наростаючий страх перед майбутньою зустріччю з Альбі — що як той, як і Бен, накинеться на нього зі звинуваченнями? Або, що гірше, накинеться в буквальному сенсі…

— Ага, точно, — пробурмотів Чак, відчужено втупившись у дерев’яні сходинки.

Томас, стенувши плечима, почав підніматися. Чоло зросилося потом, а долоні змокріли — йому страх як не хотілося туди йти.

Похмурий і серйозний Ньют чекав на Томаса нагорі. Піднявшись, хлопець опинився в протилежному кінці найдовшого темного коридору, в який потрапив у день своєї появи в Глейді. Він мимоволі уявив Бена, який борсався від болю, і в животі неприємно замлоїло; залишалося сподіватися, що Альбі минув гостру стадію Переміни і Томасу не доведеться знову спостерігати огидну картину: як набрякають жили на блідій шкірі, як глейдер б’ється в конвульсіях… Утім, він не виключав чогось гіршого, тому заздалегідь постарався взяти себе в руки.

Підійшли до других дверей праворуч, і Ньют легенько постукав. У відповідь пролунав стогін. Ньют відчинив двері — слабке рипіння сколихнуло в Томасовій пам’яті розпливчасті спогади з дитинства, коли він дивився фільми про будинки з привидами. Та не вдавалося зібрати докупи крихітні уривки спогадів: він пам’ятав фільми, але не обличчя акторів або своїх близьких, з якими ходив у кіно. Хлопець загалом пригадував, для чого потрібні кінотеатри, але деталі про те, які вони — ці кінотеатри, стерлися з пам’яті. Неможливо було описати це відчуття, навіть самому собі.

Ньют увійшов до кімнати і жестом закликав його. Переступаючи поріг, Томас подумки приготувався до найгіршого, та нічого страшного не побачив — на ліжку з заплющеними очима лежав звичайний хлопець, щоправда, вкрай виснажений.

— Він спить? — шепнув Томас, хоча на думці в нього крутилося зовсім інше питання: «Він точно не помер?»

— Не знаю, — тихо відповів Ньют, ступив уперед і сів на дерев’яний стілець біля ліжка. Томас сів на протилежному боці.

— Альбі, — прошепотів Ньют. Потім додав голосніше: — Альбі. Чак сказав, ти хочеш поговорити з Томмі.

Альбі повільно розплющив очі — дві криваво-червоні кулі, що блищали в яскравому світлі знадвору. Подивився на Ньюта, потім на Томаса і зі стогоном сів, відкинувшись на спинку ліжка.

— Так, — ледве чутно прошепотів він.

— Чак сказав, що в тебе була істерика і що ти взагалі збожеволів, — Ньют посунувся вперед. — Що з тобою? Ніяк не очуняєш?

Альбі заговорив, але здавалося, кожне слово давалося йому ціною неймовірних зусиль. Він буквально вичавлював із себе слова — зі свистом, важко дихаючи.

— Усе… зміниться… Дівчина… Томас… Я їх бачив… — він склепив повіки, знову розплющив очі, сповз униз на ліжку і ліг горілиць, утупившись поглядом у стелю. — Щось мені кепсько…

— Тобто — «бачив»? — перепитав Ньют.

— Я кликав Томаса! — вигукнув Альбі несподівано гучним голосом, що буквально мить тому здавалося неможливим. — Ньюте, я не з тобою хотів поговорити, а з ним. Я клятого Томаса кликав!

Ньют подивився на Томаса, здивовано звівши брови. У відповідь той лише стенув плечима; щосекунди він нервував дедалі більше. Чому Альбі закортіло поговорити саме з ним?

— Чудово, гниляк ти буркотливий, — відповів Ньют. — Ось він сидить. Говори.

— Вийди, — попросив Альбі. Його очі знову були заплющені, а груди важко здіймалися.

— Ні — я повинен чути.

— Ньюте, — пауза. — Залиш нас. Негайно.

Томасу ставало дедалі незатишніше: він не був певен, що подумає про них Ньют і що збирається сказати Альбі.

— Але… — спробував був заперечити Ньют.

— Геть!.. — гаркнув Альбі тремтячим од напруги голосом. — Забирайся!

На Ньютовому обличчі відбилася неприхована образа, хоч і без сліду злості, що неабияк здивувало Томаса. Минуло кілька напружених секунд, а потім Ньют підвівся і попрямував до виходу. «Він що, і справді піде?» — промайнуло в Томасовій голові.

— Не чекай, що я цілуватиму тобі дупу, коли прийдеш перепрошувати, — кинув Ньют і вийшов у коридор.

— І двері зачини! — крикнув Альбі, наче наостанок дав Ньютові ще один ляпас. Ньют послухався, зачинивши по собі двері.

Серце в Томаса шалено закалатало — він сам на сам залишився з хлопцем, який до нападу грівера не вирізнявся поступливим характером, а тепер ще й Переміну пережив. Томасові кортіло якнайшвидше вислухати Альбі й забратися звідси геть, але пауза затягнулася на декілька виснажливих хвилин. Від хвилювання в Томаса затрусилися руки.

— Я знаю, хто ти, — нарешті прохрипів Альбі, порушуючи тишу.

Томас не знав, що відповісти. Він хотів був щось сказати, та нічого, крім невиразного мукання, не вийшло. — він був украй схвильований і вельми наляканий.

— Я знаю, хто ти, — повільно повторив Альбі. — Я бачив. Бачив усе. Звідки ми прийшли і хто ти такий. І дівчину бачив. Я згадав Спалах.

«Спалах?» Зусиллям волі Томас змусив себе заговорити.

— Я не розумію, про що йдеться. Що саме ти бачив? Я й сам хотів би про себе бодай щось довідатися…

— Приємного мало, — відповів Альбі та вперше відтоді, як вийшов Ньют, звів сумні очі, запалі, наче чорні діри. Він подивився на Томаса. — Якби ти бачив цей жах… Чому ті виродки хочуть, щоб ми пригадували таке? Чому просто не залишити нас тут і не дати спокійно жити?

— Альбі… — Томас дуже пошкодував, що не може влізти в голову хлопця і побачити все на власні очі. — Що відкрила Переміна? Що ти згадав? Я нічого не розумію.

— Ти… — почав був Альбі, та одразу ж схопився за горло і захрипів, задихаючись. Висолопивши язика і кусаючи його, він судомно сіпав ногами і почав люто кидатися на ліжку, наче його хтось душив.

Переляканий Томас схопився зі стільця і відступив — Альбі, здавалося, боровся сам із собою, вчепившись руками собі в горло і безладно дриґаючи ногами. Його зазвичай темна шкіра, яка всього хвилину тому була надзвичайно бліда, почервоніла, а очі повилазили з очниць так сильно, що більше нагадували білі з червоними прожилками кульки з мармуру.

— Альбі!.. — крикнув Томас. — Ньюте! Ньюте, сюди!..

Не встиг він закінчити фразу, як двері розчахнулися. Влетівши в кімнату, Ньют підскочив до Альбі, схопив товариша, що бився в конвульсіях, за плечі й, навалившись усім тілом, притиснув його до ліжка.

— Хапай за ноги!

Томас рвонув уперед, та Альбі так молотив ногами, що підійти до нього, не отримавши удару, виявилося майже неможливим — ногою він поцілив йому просто в щелепу. Вилицю пройняв різкий біль, і Томас відскочив, потираючи забите місце.

— Та хапай же ти його за ноги! — крикнув Ньют.

Томас застиг на місці, приміряючись, потім різко стрибнув на Альбі, схопивши обидві ноги і причавивши їх до ліжка. Ньют, притиснувши плечі бідолахи коліньми, заходився віддирати його руки, якими той сам себе душив за горло.

— Відпусти!.. — кричав Ньют, смикаючи Альбі. — Ти себе задушиш!

Від натуги на його руках набрякли вени, м язи напнулися. Нарешті йому вдалося відірвати долоні Альбі від горла і притиснути йому до грудей. Альбі ще кілька разів сіпнувся всім тілом, вигинаючи спину, але помалу став заспокоюватися. Поступово вирівнялося дихання, потім він остаточно втихомирився, втупившись скляними очима в стелю.

Однак Томас і далі міцно тримав Альбі за ноги, боячись, що, відчувши свободу, той знову почне борсатися. Зачекавши хвилину, Ньют обережно відпустив руки бідолахи, потім ще за хвилину прибрав коліна з плечей товариша і зліз із ліжка. Томас вчинив так само, вирішивши, що напад закінчився.

Альбі втомлено подивився на Ньюта.

— Вибач, друже, — прошепотів він. — Сам не знаю, що сталося. Наче… моїм тілом хтось керував. Вибач…

Томас глибоко зітхнув, сподіваючись, що йому вже не доведеться брати в такому участі — більшого стресу годі уявити.

— Вибач, кажеш… Ну-ну… — відповів Ньют. — Ти намагався до біса задушити себе.

— Це не я, клянуся, — пробурмотів Альбі.

— Тобто — «не ти»?

— Не знаю… Це… це був не я… — схоже, він і сам нічого не розумів.

Ньют вирішив за краще не допитуватися. У всякому разі поки що. Натомість підняв з підлоги розкидані під час нападу ковдри і вкрив хворого.

— Пізніше поговоримо, а поки спи, — Ньют приклав долоню до чола Альбі й додав, — ти зараз не в найкращій формі, шлапак.

Але Альбі вже засинав і лише злегка кивнув із заплющеними очима.

Ньют глянув на Томаса і жестом указав на двері. Томас тільки того і чекав. Хотілося чимшвидше забратися з цього божевільного будинку, тому він поквапився за Ньютом до виходу. Та не встигли вони переступити поріг, як почули невиразне бурмотіння Альбі.

Хлопці завмерли й обернулися.

— Що? — перепитав Ньют.

Альбі розплющив очі й уже голосніше повторив сказане.

— Обережніше з дівчиною, — його повіки знову заплющилися.

Знову вона — дівчина. Так чи так, усе чомусь крутиться довкола неї. Ньют кинув на Томаса здивований погляд, та у відповідь той тільки знизав плечима. Він гадки не мав, про що мова.

— Ходімо, — шепнув Ньют.

— І ще, Ньюте, — гукнув Альбі, не розплющуючи очей.

— Так?

— Бережіть карти, — Альбі повернувся до них спиною, демонструючи, що нарешті висловився.

Прозвучало це недобре. Ой недобре. Томас із Ньютом вийшли з кімнати і тихо причинили по собі двері.