Бігун у Лабіринті

Розділ 38

Зазвичай більшість глейдерів ночували просто неба, тому, щоб усім розміститися в Домівці, довелося неабияк ущільнитися. Наглядачі розділили глейдерів на гурти і розподілили по кімнатах, забезпечивши ковдрами і подушками. Попри тісноту і плутанину, підготовка до сну відбувалася в напруженій тиші, наче ніхто не хотів привертати до себе увагу.

Коли глейдери розмістилися, Томас разом із Ньютом, Альбі й Мінхо опинився на другому поверсі, де вони могли закінчити розмову, розпочату біля Картосховища. Альбі та Ньют сиділи на єдиному ліжку в кімнаті, а Томас із Мінхо — на стільцях навпроти. Крім ліжка, з меблів тут були тільки стара шафа і маленький стіл, на якому стояла лампа — єдине джерело освітлення в кімнаті. Сіра імла зовні, здавалося, тиснула на вікно, віщуючи лихо.

— Ніколи ще не був такий близький до того, щоб послати все до біса, — сказав Ньют. — Начхати на все і поцілувати грівера на добраніч. Ніякого тобі постачання, Брама відчинена навстіж, чортове небо — і те сіре. Але здаватися не можна. Певен, ви це розумієте. Виродки, з чиєї провини ми тут опинилися, або хочуть нас просто знищити, або спонукати до дії. Хай там як, а доведеться поворушитися, щоб врятувати власні зади. Або не врятувати… Вже як вийде.

Томас мовчки кивнув. Він був цілком згоден з Ньютом, хоч і не знав, чим допомогти. Він сподівався, що, як доживе до ранку, вони разом з Терезою щось вигадають.

Хлопець подивився на Альбі, який мовчки сидів, втупившись у долівку, вочевидь, занурений у похмурі роздуми. На його змарнілому обличчі й раніше читалася депресія, а запалі очі свідчили про відчай. Мабуть, не просто так Переміна отримала свою назву, враховуючи те, які переміни відбулися з хлопцем.

— Альбі, — гукнув його Ньют. — Ти нічого не скажеш?

Альбі звів здивований погляд, наче для нього стало повною несподіванкою, що в кімнаті, крім нього, ще хтось є.

— Що? О! Так. Лацно. Але ж ви в курсі, щó відбувається вночі. І не факт, що іншим вдасться повторити те, що провернув наш клятий зелений супермен.

Томас, глянувши на Мінхо, ледь помітно закотив очі: йому вже набридло ставлення Альбі.

Якщо Мінхо в душі й був солідарний з Томасом, то вправно приховував свої почуття.

— Я підтримую Томаса і Ньюта. Час уже нам припинити скиглити й не шкодувати себе, — Мінхо потер долоні й випростався на стільці. — Завтра зранку ви, хлопці, зберете гнилоголових, які аналізуватимуть карти, а бігуни тим часом продовжать дослідження Лабіринту. Екіпіруємо їх по повній, щоб можна було залишитися там на кілька днів.

— Що?.. — стрепенувся Альбі. В його голосі нарешті проявилися емоції. — Як так — днів?

— А так. Тепер, коли Брама не зачиняється, навіщо квапитися назад? Залишимося там і подивимося, чи не відчиниться прохід, коли перемістяться стіни. Звісно, якщо вони ще переміщаються…

— Нізащо! — заперечив Альбі. — Тут, у Домівці, принаймні можна сховатися, а якщо вона впаде, залишиться варіант із Картосховищем і Буцегарнею. Дідько забирай, Мінхо, не можемо ж ми відіслати людей на вірну смерть! Хто на таке згодиться?

— Я, — відповів Мінхо. — А ще Томас.

Усі подивилися на Томаса. Він мовчки кивнув на знак згоди, хоч і був наляканий до смерті. Зрештою, дослідження Лабіринту — реально ретельне дослідження — було саме тим, про що він мріяв відтоді, як уперше про нього почув.

— Я теж піду, якщо треба, — несподівано озвався Ньют. Попри те, що Ньют жодного разу про це навіть не обмовився, його хвора нога постійно нагадувала Томасу про те, що з хлопцем у Лабіринті сталося щось жахливе. — І я впевнений що всі бігуни згодяться приєднатися до нас.

— А ти куди зі своєю ногою? — сумно всміхнувся Альбі.

Ньют спохмурнів і опустив очі.

— Ну, щось не хочеться мені просити глейдерів зробити таке, чого самому мені робити не до шмиги.

Альбі різко відкинувся на ліжку.

— Роби як знаєш.

— Тобто? — підвівся Ньют. — Та що з тобою, чувак? Хочеш сказати, ми маємо вибір? Чи ти пропонуєш нам просто стирчати тут і чекати, поки грівери всіх не переб’ють?

Томасові раптом захотілося підскочити й заулюлюкати, адже Альбі от-от погодиться.

Та, здається, ватажок зовсім не засоромився і не збирався виправдовуватися.

— Принаймні краще, ніж самому бігти до них в обійми.

Ньют так і сів.

— Альбі, час уже тобі вмикати мозок і припинити верзти дурню.

Хай як прикро Томасу було це визнавати, але якщо хлопці хочуть чогось домогтися, вони потребують допомоги Альбі. Всі глейдери беззаперечно слухалися свого ватажка.

Альбі важко зітхнув і подивився по черзі в очі кожному.

— Щось я зовсім розклеївся, хлопці. Серйозно. Мені… шкода. Чорт, я більше не маю права бути тут головним.

У Томаса перехопило подих. Він не вірив власним вухам.

— Якого дідька… — почав Ньют.

— Ні! — вигукнув Альбі. Судячи з його приреченого виразу обличчя, він остаточно здався. — Я не те мав на увазі. Послухайте. Я не кажу, що ми повинні помінятися місцями абощо. Я кажу, що… гадаю, тепер приймати рішення повинні ви. Я сам собі не довіряю. Отож… я вчиню так, як ви скажете.

Мабуть, Мінхо і Ньют були вражені не менше за Томаса.

— Гм… гаразд, — невпевнено протягнув Ньют. — От побачиш, у нас усе вийде. Обіцяю.

— Еге ж, — буркнув Альбі. І по довгій паузі провадив, та тепер у його голосі виразно чулося дивне збудження. — Слухайте. Зробімо ось що: ви призначите мене головним з аналізу карт, а я, своєю чергою, змушу глейдерів вивчати ці карти, поки дірки в них не прокрутять.

— Мене влаштовує, — відповів Мінхо. Томас хотів був підтакнути, та засумнівався, чи варто зараз влазити йому.

Альбі знову опустив ноги на долівку.

— Знаєте, годі й вигадати щось дурніше, ніж засісти тут на ніч. Сидіти б нам зараз у Картосховищі й працювати.

— Можливо, й так, — Мінхо стенув плечима.

— Ну… Я йду туди, — сказав Альбі й рішуче кивнув. — Просто зараз.

— Забудь, Альбі, — похитав Ньют головою. — Вже чути виття гріверів, хай їм грець. Зачекаймо до ранку.

Альбі нахилився вперед, упершись руками в коліна.

— Народ, ви щойно от розвели кляту пропаганду, а тепер, коли я повівся на вашу балаканину, почали скиглити. Я мушу стати таким, як раніше, і якщо я вирішив щось зробити, то зроблю. Я мушу зайнятися чимось корисним!

Томас відчув полегшення. Всі ці суперечки діяли на нього гнітюче.

— Серйозно, — підвівся Альбі, — мені це необхідно.

Він рішуче рушив до виходу.

— Ти ж це не серйозно? — вигукнув Ньют. — Зараз надвір виходити не можна!

— Я йду, і все, — Альбі витягнув з кишені в’язку ключів і потрусив ними, наче дражнив. Томас ніяк не міг збагнути, з якого доброго дива вожак глейдерів раптом так посміливішав. — Побачимося вранці, гниляки.

І він вийшов.

Дивно було усвідомлювати, що вже давно ніч, що темрява б мала поглинути все довкола, а натомість за вікном панували сірі сутінки. Така зміна освітлення діяла Томасу на нерви, а бажання поспати, яке щохвилини ставало дедалі наполегливішим, сприймалося як щось протиприродне. Час тягнувся болісно довго, і хлопець уже почав сумніватися, чи прийде колись ранок узагалі.

Глейдери давно повдягалися і, закутавшись у ковдри, намагалися заснути, що, втім, здавалося геть неможливим. У кімнаті панувала напружена атмосфера очікування чогось жахливого. Ніхто майже не розмовляв — чулося лишень шарудіння й тихе перешіптування.

Томас силкувався заснути, розуміючи, що таким чином час спливе значно швидше, та марно. Він лежав на долівці горішнього поверху на ковдрі зі ще кількома глейдерами. Єдине ліжко дісталося Ньютові.

Чак був у іншому приміщенні. Томас чомусь уявив, що хлопчик лежить, скулившись у темному кутку, і стискає ковдру, як плюшевого ведмедика. Картина діяла на нього гнітюче, та спроби відігнати її геть не вдалися.

На випадок надзвичайної ситуації майже біля кожного глейдера лежав ліхтар. Але доти, попри тьмяне неживе світло, що лилося ззовні, з метою маскування Ньют заборонив користуватися ліхтарями. Хлопці зробили все, що можна було зробити за такий короткий час для відбиття атаки гріверів: позабивали вікна дошками, перегородили меблями дверні проходи, роздали всім ножі як засоби самооборони…

Але Томаса це не заспокоїло.

Мучило передчуття, що незабаром має статися щось жахливе; відчуття приреченості й паніки каменем причавило груди. Якоїсь миті йому навіть захотілося, щоб нарешті напали ті кляті монстри — та й по всьому. Очікування було нестерпним.

Ніч була нескінченна; кожна наступна хвилина здавалася довшою за попередню. Тим часом віддалене завивання гріверів гучнішало.

Спливла ще година. Потім ще одна. Нарешті Томаса зморив сон, але спав хлопець уривками.

Прокинувся, як йому здалося, годині о другій ночі. Перекинувшись зі спини на живіт — вже й не знати вкотре за ніч, — він підклав долоні під щоку і втупився в ніжку ліжка, ледве помітну в примарному світлі сутінків.

І раптом усе змінилося.

Зовні залунав гучний гул моторів, після якого почулося вже знайоме клацання грівера, що перекочується по кам’яних плитах, наче хтось пригорщами розсипає по Глейду цвяхи. Як і більшість глейдерів, Томас умить схопився на ноги.

Всіх випередив Ньют. Він жестами наказав усім заспокоїтися, а потім, приклавши палець до губ, дав знак зберігати тишу. Намагаючись не наступати на хвору ногу, він навшпиньки, накульгуючи, пробрався до єдиного в кімнаті вікна, похапцем забитого трьома дошками. Широкі щілини між ними дозволяли бачити, що відбувається зовні. Ньют обережно визирнув надвір.

Томас нечутно підійшов до Ньюта. Пригнувся до нижньої дошки і, притулившись до неї щокою, визирнув у щілину; стояти так близько до стіни було страшно. Та, крім порожнього майдану Глейду, Томас нічого не побачив — кут огляду не дозволяв подивитися ні вгору, ні вниз, ні вбік, а тільки просто себе. Десь за хвилину хлопець залишив спроби бодай щось роздивитися і, сівши на долівку біля вікна, притулився спиною до стіни. Ньют теж відійшов від вікна і сів на ліжко.

Минуло кілька гнітючих хвилин. Що десять-двадцять секунд з-за стін долинала чергова серія звуків, що їх видавали грівери: дзижчання невеликих моторів під супровід скреготу заліза, клацання металевих шпичаків об камінь, періодичне цокотіння і брязкіт. За кожного нового звуку Томас мимоволі здригався.

Здається, до Домівки наближалося щонайменше три або чотири грівери.

Томас виразно чув, як підкрадаються потворні напівмашини-напівтварини: наближалося дзижчання двигунів і металевий гуркіт.

У хлопця пересохло в роті — він уже стикався з гріверами близько і занадто добре пам’ятав зустріч з ними; йому довелося змусити себе дихати. Інші хлопці також причаїлися — ніхто не видавав жодного звуку. Здавалося, страх накрив кімнату важкою хмарою чорного снігу.

Один з гріверів, схоже, просувався до Домівки. Раптово брязкання шпичаків об камінь змінили низькі й глухі звуки. Томас одразу ж збагнув, що сталося: істота розпочала підйом по стіні й наближається просто до їхньої кімнати. Він уявляв цю картину: залізні шпичаки чудовиська врізаються в дерев’яну обшивку Домівки, після чого, нехтуючи законами тяжіння, почвара потужним ривком перекочує важке тіло вперед. Томас виразно чув, як кришиться деревина щоразу, коли тварюка видирає зі стіни один ряд шпичаків, щоб, провернувшись, учепитися за неї наступним рядом і піднятися вище. Стугоніла вся будівля.

Хрускіт, рипіння і тріск дощок злилися для Томаса в єдиний моторошний звук. І цей звук гучнішав, наближався, — інші хлопці в кімнаті повідскакували від вікна якнайдалі. Томас вчинив так само, і відразу за ним відбіг і Ньют. Усі втиснулись у протилежну стіну.

Коли звук став оглушливим, Томас зрозумів, що грівер просто за вікном. Аж раптом усе стихло. У тиші хлопець чув калатання власного серця.

Зовні ввімкнулися ліхтарі, відкидаючи химерні відблиски крізь щілини між дерев’яними дошками. Потім світло перетнула тонка смужка тіні й порухалася з боку в бік, — грівер виставив мацаки, вишукуючи жертву. Томас одразу ж уявив, як жуки-жалюки зовні допомагають монстрам знайти шлях до глейдерів. За кілька секунд тінь завмерла, а світло ліхтаря застигло, вдираючись у кімнату трьома яскравими нерухомими променями.

Напруга просто висіла в повітрі; Томас навіть не чув, як дихають глейдери. І не сумнівався, що в інших кімнатах Домівки відбувається те ж саме. І раптом згадав Терезу, яка сиділа в Буцегарні.

Ледь хлопець подумав, як хочеться йому почути щось від неї, як двері кімнати розчахнулися. Від несподіванки всі скрикнули й затамували подих. Глейдери очікували біди з боку вікна, та ніяк не дверей. Томас обернувся подивитися, хто там з’явився, сподіваючись побачити переляканого Чака або ж Альбі, який передумав і вирішив повернутися. Та коли він побачив, хто стоїть на порозі, здалося, що від жаху череп стиснувся і зчавив мозок.

Це був Галлі.