Разділ 47

Поринаючи в Переміну, Томас геть втратив відчуття часу.

Все почалося, як і першого дня у Ящику, — темрява й холод. Та цього разу Томас не відчував ані ніг, ані тіла. Він ніби плив у порожнечі, витріщаючись у чорну безодню. Томас нічого не бачив, нічого не чув, не вловлював жодних запахів. Його ніби позбавили п’ятьох головних чуттів, залишивши у вакуумі.

А час тягнувся. І тягнувся. Страх змінився цікавістю, а цікавість — нудьгою.

Нарешті, після нескінченного очікування, щось почало змінюватися.

Ніби повіяв легкий вітерець — він відчувався не тілом, а вухом. Потім десь далеко-далеко Томас побачив білуватий туман — це дим вирував, мов нескінченне торнадо, в якому не видно ні верху, ні низу. І тут Томас відчув порив вітру, що затягував у циклон: він вдарявся у спину, сіпаючи одяг і волосся, мов подерті прапори на щоглах у шторм.

Стовп густого туману спершу сунув на нього — чи, може, сам Томас плив у його напрямку, — спершу повільно, а потім з дедалі загрозливішою швидкістю. Там, де всього кілька секунд тому Томас бачив виразні контури тунелю, тепер простягалася безмежна біла гладінь.

І ось вона його поглинула; Томас відчув, як імла огорнула мозок, і голову затопили спогади з минулого.

І все решта перетворилося на біль.

Загрузка...