Бігун у Лабіринті

Розділ 22

Минуло півгодини.

Ні Томас, ні Мінхо не зрушили з місця ні на дюйм.

Томас нарешті припинив плакати; тепер його лишень хвилювало, що про нього подумає Мінхо і чи не розповість іншим, обзиваючи його дівчиськом. Та його полишили рештки витримки: він розумів, що просто був не в змозі стримати сліз. Попри амнезію, Томас не сумнівався, що то була найдраматичніша ніч в його житті. А біль у обдертих долонях і неймовірна втома лише погіршували ситуацію.

Томас підповз до краю Стрімчака і витягнув шию, щоб краще роздивитися світанок у всій його красі. Поволі темно-фіолетове небо набувало ясно-блакитної барви, на далекому пласкому прузі з’явилися перші проблиски помаранчевого сонця.

Томас глянув униз: мур Лабіринту біля землі переходив у Стрімчак, що зникав десь дуже-дуже далеко. І навіть при кращому освітленні Томас не міг розгледіти, що ж там, унизу. Так ніби Лабіринт збудували на підвалинах за кілька миль над землею.

Але ж це неможливо, думав Томас. «Неможливо. Омана зору».

Томас зі стогоном перекинувся на спину — найменший рух завдавав болю, наче зовні та всередині у нього живого місця не залишилося. Втішало тільки те, що невдовзі відчиниться Брама і можна буде повернутися в Глейд. Хлопець подивився на Мінхо — той сидів, притулившись до стіни коридору.

— Повірити не можу, що ми ще живі, — сказав Томас.

Мінхо кивнув, нічого не відповівши; його обличчя нічого не виражало.

— Як ти гадаєш, можуть з’явитися інші? Чи ми всіх знищили?

Мінхо пирхнув.

— Добре що ми якось протрималися до світанку, а то на наші дупи могло звалитися ще з десяток почвар, — він змінив позу, стогнучи й кривлячись від болю. — Досі не віриться. Серйозно. Ми протрималися всеньку ніч. Раніше таке нікому не вдавалося.

Томас міг пишатися собою і власною сміливістю, та зараз відчував лише полегшення і неймовірну втому.

— Чому в нас вийшло те, що не виходило в інших?

— Не знаю. Важко розпитати загиблого, що він зробив не так.

Томасу ще дещо не давало спокою: чому варто було гріверам звалитися зі Стрімчака, як умить стихав передсмертний скрегіт, і чому не видно було, як вони летіли вниз. У цьому було щось дуже дивне і моторошне.

— Щойно вони перетнули край Стрімчака, то наче здиміли.

— Еге ж. Спершу це доводило до сказу. Дехто з глейдерів припускав, що в прірві щезають й інші речі, але це зовсім не так. Глянь-но.

Мінхо взяв камінь і жбурнув його вниз. Томас простежив за ним очима: камінь летів униз, залишаючись у полі зору, аж став ледве помітною цяткою і зник.

— І що це доводить? — обернувся Томас до Мінхо.

Бігун стенув плечима.

— Але ж камінь не зник, а спокійно падав.

— То що тоді сталося з гріверами?

Інтуїція підказувала Томасу, що у загадці Стрімчака ховається щось дуже важливе.

Мінхо знову стенув плечима.

— Містика якась. Та зараз у мене так болить голова, що я не можу про це думати.

Аж раптом Томаса наче струмом прошило: він згадав про Альбі, й думки про Стрімчак умить відійшли на задній план.

— Треба якнайшвидше повертатися і зняти Альбі з муру.

Він заледве звівся на ноги.

Побачивши подив Мінхо, Томас коротко пояснив, як підвісив Альбі на лозах плюща.

— Навряд чи він досі живий, — промовив Мінхо, понуро дивлячись під ноги.

Томас не хотів у це вірити.

— Звідки ти знаєш? Ходімо.

Похитуючись, він пошкандибав коридором.

— Тому що нікому ще не вдавалося… — Мінхо не договорив, але Томас здогадався, про що той подумав.

— Не вдавалося, бо грівери встигали вбити бігунів ще до того, як ви їх знаходили. Якщо я правильно зрозумів, Альбі отримав тільки укол голкою, так?

Мінхо зіп’явся на ноги, і вони з Томасом повільно почовгали до Глейду.

— Не знаю. Просто раніше ми з таким не стикалися. Були випадки, коли хлопців жалили вдень, але вони встигали отримати сироватку і потім проходили через Переміну. А тих шлапаків, які застрягали в Лабіринті вночі, ми так і не знаходили — хіба що за кілька днів, та й то зрідка. Так от, усі вони загинули такою жахливою смертю, що й уявити годі.

По цих словах Томас мимоволі здригнувся.

— Гадаю, після всього, що ми пережили, я і не таке можу уявити.

— Але ти, мабуть, правильно все зрозумів, — Мінхо з подивом підвів очі на Томаса. — Ми помилялися… сподіваюся, що помилялися. Оскільки ніхто з тих, кого вжалили і хто не повернувся до заходу сонця, не вижив, ми завжди вважали, що існує якась точка неповернення — коли вже марно застосовувати сироватку.

Очевидно було, що Мінхо в захваті від власної думки.

Коли вони звернули в черговий коридор, бігун випередив Томаса і тепер ішов бадьорим кроком. Але й Томас не пас задніх, сам дивуючись, наскільки добре він запам’ятав шлях у лабіринті коридорів. Часом він упізнавав потрібні повороти навіть раніше, ніж Мінхо встигав показати дорогу.

— О’кей, а ця сироватка… — почав Томас. — Я декілька разів чув про неї. Що це таке? І звідки вона береться?

— Це воно і є, шлапак. Сироватка. Проти гріверів.

Томас саркастичний пирхнув.

— А я вирішив, що встиг дізнатися все про це дурнувате місце. Чому сироватка? І чому гріверів називають гріверами?

Вони йшли нескінченними коридорами, звертаючи в дедалі нові й нові проходи, але тепер ніхто з них не забігав уперед.

— Не знаю, звідки пішли всі ці назви, — почав Мінхо, — але сироватку надсилають Творці — так ми їх називаємо. Вона з’являється щотижня в Ящику разом з іншими речами. Так було завжди. Це щось на кшталт ліків чи протиотрути. Вже розлита у шприци, а відтак готова до застосування, — Мінхо жестом показав, як встромляє голку собі в руку. — Вводиш цю чортівню в пораненого — і він врятований. Правда, потім людині доводиться переживати всі принади Переміни, однак вона видужує.

Хвилини дві спливли в тиші, поки Томас перетравлював нову інформацію. За цей час хлопці встигли ще двічі повернути. Томас міркував над Переміною і тим, що за нею криється. І ще, з незрозумілої причини, він думав про новеньку дівчину.

— Однак дивно, — провадив Мінхо. — Ми раніше ніколи про це не замислювалися. Якщо Альбі досі живий, то і справді немає причин, через які сироватка його не врятує. Нам чомусь втовкмачилося в наші гнилі довбешки, що вжаленим гаплик, тільки-но зачиниться Брама. Хочу на власні очі помилуватися цим повісельником на стіні — ти мене, певно, гнило дуриш.

Хлопці йшли далі, й Мінхо був майже щасливий, та в Томаса на душі було неспокійно: його мучила думка, яку він боявся висловити вголос і повсякчас гнав від себе.

— А що як до Альбі дістався інший грівер — потому як я відвернув на себе увагу першого?

Мінхо кинув на нього порожній погляд.

— Я тільки хочу сказати, що треба поквапитися, — мовив Томас. Він дуже сподівався, що його зусилля з порятунку Альбі не виявляться марними.

Хлопці хотіли пришвидшити крок, та тіло боліло так, що невдовзі вони знову пішли повільніше. Вкотре звернувши за ріг, Томас помітив удалині рух. Від несподіванки в нього мало не підкосилися ноги, а серце прискорено закалатало. Втім, він одразу ж зрозумів, що перед ними з’явився гурт глейдерів на чолі з Ньютом. Він полегшено зітхнув: попереду височіла відчинена на день Західна Брама. Хлопцям таки вдалося повернутися!

Ньют, накульгуючи, побіг їм назустріч.

— Що сталося? — майже сердито запитав він. — І як, чорт…

— Я пізніше все поясню, — перебив його Томас. — Зараз треба врятувати Альбі.

Ньют побілів.

— Про що ти? Він що, живий?

— Ходи сюди, — Томас відійшов праворуч. Задерши голову вгору, він у заростях плюща відшукав очима місце на мурі, де, прив’язаний лозами за руки і ноги, висів Альбі. Без слів Томас тицьнув рукою в потрібному напрямку. Втім, він не зовсім вірив в успіх. Альбі висів на тому самому місці, наче і неушкоджений, та геть не ворушився.

Аж і Ньют помітив його у плющі й перевів погляд на Томаса. Якщо раніше Ньют вигляд мав здивований, то тепер здавався просто шокованим.

— То він… живий?

«Дуже сподіваюся», — подумав Томас.

— Не знаю. Був живий, коли я його підвісив.

— Коли ти його підвісив… — Ньют похитав головою. — Так. Ви з Мінхо — хутчіш досередини, нехай медчуки вас оглянуть. Вигляд у вас жахливий. Коли відпочинете, все мені розповісте.

Томасу кортіло затриматись і довідатися, чи все гаразд з Альбі. Він розтулив був рота, але Мінхо схопив його за руку і потягнув за собою до Глейду.

— Нам треба виспатися. І рани обробити. Бігом.

Томас розумів, що Мінхо має рацію. Ще раз глянувши вгору на Альбі, він скорився і рушив геть з Лабіринту.

Шлях до Глейду, а потім до Домівки здався нескінченним, і звідусіль на хлопців глипали глейдери з роззявленими ротами. На їхніх обличчях читався правдивий жах, наче повсталі з могил мерці ідуть через цвинтар. Томас розумів: реакція викликана тим, що хлопці здійснили неймовірне, але така увага оточуючих бентежила.

Побачивши попереду Галлі — той стояв, схрестивши руки і сердито зиркаючи, — Томас мало не застиг на місці, але все-таки пішов далі. Зібравшись на силі, він відповів Галлі довгим твердим поглядом, і коли відстань між ними скоротилася до п’ятьох футів, той опустив очі в землю.

Томас майже здивувався, як добре йому стало. Майже.

Наступні п’ять хвилин розмилися в пам’яті. Двійко медчуків супроводили хлопців у Домівку, а потім відвели нагору, де Томас крадькома зазирнув у прочинені двері й побачив, як хтось годує безтямну дівчину. Він ледве опанував себе, щоб не зайти в палату і не поцікавитися її станом. Потім їх з Мінхо розселили по різних кімнатах, понакладали пов’язки на рани, що для Томаса стало доволі болісною процедурою, дали поїсти, попити і влаштували на спальні місця. Нарешті хлопець залишився на самоті — лежав на найм’якішій подушці у всьому Глейді.

Поволі поринаючи в сон, він думав про дві речі. По-перше, згадував слово, що його прочитав на спинах обох жуків-жалюків, — «БЕЗУМ», — воно знову й знову поставало перед внутрішнім зором.

По-друге, він думав про дівчину.

За кілька годин — а може, і днів, як йому здалося, — до кімнати зайшов Чак і поторсав Томаса. Кілька секунд Томас не міг збагнути, що відбувається, та коли зрозумів, хто його збудив, невдоволено застогнав.

— Дай поспати, шлапак.

— Я вирішив, що тобі захочеться дізнатися…

Томас потер очі й позіхнув.

— Дізнатися що? — він знову подивився на Чака, здивований його широчезною посмішкою.

— Він живий, — промовив Чак. — 3 Альбі все гаразд — сироватка подіяла.

Сонливість мов рукою зняло, і Томаса затопило полегшення: він і сам здивувався, наскільки зрадів почутій звістці. Втім, наступні Чакові слова затьмарили радість.

— У нього почалася Переміна.

Немов на підтвердження його слів з кімнати десь далі по коридору пролунав зойк, від якого холонула кров.