Бігун у Лабіринті

Розділ 31

Невдовзі після того, як прокотився гуркіт каміння, що свідчив про зачинення Брами на ніч, прийшов Альбі, щоб випустити Томаса на свободу, і це його страшенно здивувало. Заскреготів ключ у замку, і двері до камери розчахнулися.

— Ну як ти, шлапак, не вмер? — запитав Альбі. Томас дивився на нього з роззявленим ротом — ватажок глейдерів разюче відрізнявся від тієї людини, яку він тільки-но вчора бачив. Шкіра знову набула здорової барви, а від криваво-червоної сітки капілярів у очах і сліду не лишилося. Складалося враження, що за двадцять чотири години Альбі набрав п’ятнадцять фунтів ваги.

Альбі помітив, як Томас на нього вирячився.

— От гниляк, хлопче, ти чого так витріщився?

Наче в трансі, Томас лише злегка хитнув головою, намагаючись угадати, чи пам’ятає Альбі що-небудь з учорашньої розмови і чи розповів про неї іншим глейдерам.

— Що?.. Нічого. Просто неймовірно, що ти зміг так швидко одужати. Як почуваєшся?

Альбі відвів убік руку і напружив біцепс.

— Ніколи ще не почувався ліпше. Виходь.

Томас вийшов з камери, намагаючись не нишпорити очима навсібіч, аби не видати занепокоєння.

Альбі зачинив двері Буцегарні, замкнув засув на замок і обернувся до Томаса.

— По правді кажучи, це все брехня. Почуваюся гірше за шматок дристу, двічі загиджений грівером.

— Вчора саме такий у тебе й був вигляд.

Альбі хмуро подивився на нього, але Томас не зрозумів, прикидається той чи ні, тому поквапився пояснити:

— Але сьогодні вигляд у тебе чудовий. Серйозно кажу.

Альбі сховав ключі до кишені та притулився до дверей.

— Шкода, не вдалося нам вчора поговорити довше…

Серце у Томаса підстрибнуло. Тепер він міг чого завгодно очікувати від Альбі.

— Гм… Ну так…

— Я бачив те, що бачив, зелений. Правда, тепер все трохи розпливлося, та однак я ніколи цього не забуду. Спробував розповісти, але щось почало мене душити. А тепер, якщо картинки спливають перед очима, то вмить зникають, наче хтось не хоче, щоб я все згадав.

Перед Томасовими очима постала вчорашня жахлива сцена: Альбі борсається на ліжку і намагається сам себе задушити. Якби він того не побачив на власні очі, то в житті б не повірив.

— А зі мною що? Ти казав, що бачив мене. Чим я займався в минулому? — запитав він, попри страх почути відповідь.

Альбі задумливо задивився кудись удалечінь, помовчав, потім відповів:

— Ти був з Творцями. Допомагав їм. Але це не найстрашніше з того, що я згадав.

Томасу немов вгатили кулаком під дихало. «Допомагав їм?» Він хотів був уточнити, як саме допомагав, але слова застрягли в горлі.

Тим часом Альбі вів далі:

— Сподіваюся, Переміна не повертає справжніх спогадів, а підсовує липові. Дехто підозрює, що так воно і є. Хочеться вірити, що вони мають рацію. Якщо світ реально такий, яким я його побачив… — він не договорив. Запанувала гнітюча тиша.

Томас був збентежений, але вирішив продовжувати.

— Може, розкажеш докладніше, що ти про мене бачив?

Альбі похитав головою.

— Нізащо, шлапак. Бракувало мені ще раз спробувати себе придушити. Підозрюю, вони щось вводять людям у мозок, щоб керувати ними. Зуміли ж вони стерти нам пам’ять.

— Гм… Якщо я ворог, можливо, варто залишити мене під арештом? — напівжартома, напівсерйозно сказав Томас.

— Зелений, ти не ворог. Можливо, ти гнилоголовий баклан, та аж ніяк не ворог, — на зазвичай суворому обличчі Альбі майнула подоба посмішки. — Як на мене, те, що ти зробив — ризикуючи власною дупою, врятував мене і Мінхо, — аж ніяк не ворожий вчинок. Ні, щось тут не так. Є якась загадка в Переміні й протигріверній сироватці. Сподіваюся, все це затіяли винятково заради нашого блага.

Томас так зрадів тому, що Альбі не вважає його ворогом, аж не збагнув і половини сказаного.

— А все-таки — що ти згадав? Невже все так кепсько?

— Дещо згадав з дитинства: яким був, де мешкав і все таке. І знаєш, якби зараз до мене зійшов сам Бог і повідомив, що мене відсилають додому… — Альбі опустив очі та знову похитав головою. — Якщо все, що я бачив, — реальність, зелений, присягаюсь, я б на власне бажання подався б до гріверів, тільки б не повертатися назад.

Його слова про те, що справи кепські, лише розпалили Томасову цікавість. Закортіло дізнатися більше подробиць, вмовити Альбі бодай щось описати. Втім, Томас розумів, що ватажок глейдерів не забув, як душив сам себе, тому не так-то й легко буде розговорити його.

— Хтозна, Альбі. Можливо, спогади і правда фальшиві, а сироватка — просто наркотик, що викликає галюцинації.

Альбі з хвилину про щось міркував.

— Наркотики… Галюцинації… — він похитав головою. — Сумніваюся.

— Та однак ми мусимо вибратися звідси, — спробував Томас востаннє вмовити його.

— Красно дякую тобі, зелений, — саркастично відповів Альбі. — Навіть не знаю, як би ми жили без твоїх порад, — він знову ледь помітно посміхнувся.

Зміна в настрої співрозмовника вивела Томаса з похмурого стану.

— Та годі вже мене називати зеленим. Тепер дівчина — зелена.

— Гаразд, зелений, — Альбі зітхнув, натякаючи, що розмова його вкрай виснажила. — Ходи поїж чогось. Вважай, що вже відбув своє суворе тюремне покарання тривалістю в один день.

— І дня вистачило.

Попри бажання отримати відповіді, Томасу нетерпеливилося втекти подалі від Буцегарні. До того ж він страшенно зголоднів. Усміхнувшись до Альбі, він рушив просто до кухні, до їжі.

Вечеря була чудова.

Казан знав, що Томас пізніше з’явиться, тому залишив для нього велику тарілку з ростбіфом і картоплею, а поруч поклав записку, де йшлося, що в буфеті лежить печиво. Здається, кухар твердо поклав собі активно допомагати хлопцеві й за межами зали нарад.

Незабаром до Томаса приєднався Мінхо, вочевидь, вирішивши трохи підготувати його перед першим днем тренування, і поки той їв, розповів про те, над чим Томасові варто було б поміркувати перед сном.

Коли вони розійшлися, Томас одразу ж попрямував до місця, де спав минулої ночі, — до південно-західного кутка за Могильником. Він ішов, міркуючи про розмову з Чаком і про те, як це — коли є батьки, які можуть побажати тобі перед сном на добраніч.

Кілька хлопців ще нипали Глейдом, закінчуючи якісь справи, та загалом було тихо, наче глейдери прагнули якнайшвидше лягти і заснути, залишивши цей день у минулому. Того ж самого хотілося й Томасові.

Ковдри, які йому принесли минулої ночі, так і лежали на місці. Він підібрав їх і зручно вмостився просто в кутку, на стику двох кам’яних стін, де зарості плюща були особливо густі та м’які. Томас глибоко вдихнув, впускаючи в легені букет приємних лісових ароматів, і постарався розслабитися. Свіже чисте повітря знову навіяло думки про клімат у тутешніх краях — не надто спекотно, не надто холодно, дощів не буває, снігу не буває. Якби не факт, що підлітків відірвали від сімей, друзів і запроторили в Лабіринт разом з монстрами, місце могло б видатися раєм.

Утім, надто вже ідеальним усе тут здавалося. Томас нюхом це чув, та не міг пояснити.

Він замислився над тим, що Мінхо розповів йому під час вечері про розміри Лабіринту. Він не сумнівався в оцінці бігуна. Вперше хлопець усвідомив масштаби конструкції, коли визирнув зі Стрімчака, і досі не розумів, як можна було звести таку величезну споруду, що простягалася на кілька миль у всіх напрямках. Бігуни мали бути в ідеальній фізичній формі, аби щодня витримувати неймовірне навантаження.

Однак вони так і не знайшли виходу. І все одно, попри всю безнадійність ситуації, вони не здавалися.

Під час вечері Мінхо розповів Томасу одну стару байку, яка ні сіло ні впало спливла в його пам’яті, — про жінку, яка заблукала в лабіринті. Вона йшла цим лабіринтом, не відриваючи правої руки від стіни, і звертала винятково праворуч. Таким чином, завдяки простим законам фізики й геометрії, жінка зрештою дійшла до виходу з пастки. Цілком логічно.

Тільки не тут. Тут усі коридори вели назад у Глейд. Очевидячки, бігуни щось не враховували.

Завтра Томас почне тренування. Завтра він почне допомагати бігунам шукати те саме невраховане щось. Отоді-то Томас і прийняв рішення. Він забуде все дивне. Забуде все лихе. Забуде все. І не заспокоїться доти, доки не розгадає загадки і не знайде шляху додому.

«Завтра». Це слово ще довго плавало в голові, поки він нарешті не заснув.