Бігун у Лабіринті

Розділ 15

Другу ніч поспіль Томас лягав спати, а перед очима стояло Бенове обличчя. Якби не цей хлопець, як усе було б нині? Томас майже повірив, що почувався б цілком комфортно і щасливо, пристосувавшись до нового життя, повсякчас відкриваючи щось нове заради заповітної мети стати бігуном. Майже… Та в душі відчував, що Бен — лише одна з його численних проблем.

Аж ось Бен зник; його витурили у світ гріверів, щоб там став він жертвою чудовиськ, які потягли його туди, куди тягнуть усю свою здобич. Попри те, що Томас мав об’єктивні причини ненавидіти Бена, перемогло співчуття.

Томас і уявити не міг, як воно — опинитися в Лабіринті, але останні секунди перед вигнанням Бена, коли той бився в істериці, бризкав слиною і репетував, благаючи про помилування, розвіяли в ньому сумніви в обґрунтованості першого правила Глейду: ніхто не має права виходити в Лабіринт, крім бігунів, та й то лише вдень. Якимось чином одного дня Бена вкусив грівер, тож хлопець краще за будь-кого знав, яка доля його спіткає потойбіч муру.

«Бідолаха, — подумав Томас. — Бідолаха».

Здригнувшись, Томас перекотився набік. Що більше він міркував над цим, то менш привабливою здавалася перспектива стати бігуном. Одначе, на диво, щось його вабило в Лабіринт.

Рано-вранці, ледь займалося на світ, Глейд наповнився буденними звуками робочого дня, що розбудило Томаса, — то він вперше по прибутті сюди міцно спав. Він сів і потер очі, намагаючись розвіяти дрімоту, але здався і знову ліг, сподіваючись, що про нього просто забудуть.

Забули — на хвилину.

А потім хтось штовхнув його в плече. Розплющивши очі, Томас побачив над собою Ньюта. «Що ще?» — подумав він.

— Вставай, лобуряко.

— І тобі доброго ранку. Котра година?

— Сьома, зелений. Мав же ти добряче виспатися після всього пережитого за два дні, — відповів Ньют з єхидною посмішкою.

Томас сів, клянучи всіх за те, що не може поспати ще кілька годин.

— Виспатися? До сьомої години? Ви що — селяни якісь, що встають ні світ ні зоря?

Селяни… Цікаво, звідки він знає про них такі подробиці? Томас знову замислився над вибірковістю своєї амнезії.

— Гм… Ну, коли ти сам про це заговорив… — Ньют сів поруч, схрестивши ноги. Кілька секунд він мовчав, спостерігаючи за тим, як прокидається Глейд. — Відішлю-но я тебе сьогодні до землеробів. Подивимося, зелений, може, їхня робота припаде тобі до душі більше, ніж забій нещасних поросят.

Томасу набридло, що до нього звертаються як до дитини.

— Може, годі вже мене так називати?

— Як? Нещасним поросям?

Томас хмикнув і похитав головою.

— Ні, зеленим. Я більше не новачок, хіба не так? Після мене прибула ще дівка. Ось її і називай зеленою, а мене звати Томас.

Думки про дівчину завирували в голові з новою силою, і знову з’явилося відчуття, ніби він колись був з нею знайомий. Томасу стало тоскно. Захотілося побачити новеньку. «Нісенітниця якась, — подумав він. — Я навіть імені її не знаю».

Ньют відкинувся назад і здивовано звів брови.

— Отакої! Ти наче за ніч відростив собі справжні яйця!

Томас вирішив не звертати уваги на глузи і запитав:

— А хто такі землероби?

— Так ми називаємо хлопців, які горбатяться на Городі: орють, сапають, садять тощо.

— А хто у них наглядач? — Томас кивнув у бік городів.

— Зарт. Нормальний хлопець. Ну, поки хто не здумає ледарювати. Це той здоровань, який тримав жердину за передній край.

Томас сподівався, що сьогодні вже не почує ні про Бена, ні про Вигнання. Тема викликала в ньому лише тугу і відчуття провини, тому він поквапився заговорити про щось інше.

— Чому саме ти мене всякчас будиш?

— А що — тобі не подобається бачити вранці моє обличчя?

— Не дуже. Ну…

Та не встиг він завершити фразу, як Глейд здригнувся від гуркоту Брами, яка відчинялася на день. Томас глянув у бік Східної Брами, немов очікував побачити Бена, який стояв по той бік проходу, але натомість помітив Мінхо. Бігун поволі вийшов у Лабіринт і щось підняв із землі.

Це був наконечник жердини зі шкіряним нашийником. Мінхо, який, мабуть, зовсім не був здивований, кинув її одному з бігунів, і той поніс її в сарай із садовим реманентом.

Збентежений Томас обернувся до Ньюта. Як Мінхо може бути таким байдужим до того, що сталося?

— Що за…

— Я бачив тільки три Вигнання, Томмі. І всі не ліпші від учорашнього. Так от, щоразу грівери залишають нашийник біля входу. Як подумаю про це, аж мов хто приском за шкуру сипле.

Томас не міг не погодитися.

— А що вони роблять з людиною після того, як зловлять?

Цікаво, він справді хотів знати відповідь?

Ньют байдуже стенув плечима, але не надто переконливо. Вочевидь, він просто не хотів про це говорити.

— Розкажи мені про бігунів, — раптом попросив Томас. Слова самі зірвалися з язика: він мовчки чекав на відповідь, попри поривання перепросити і змінити тему розмови. Хоч він і бачив грівера крізь вікно, надто вже йому кортіло якнайбільше довідатися про бігунів. Потяг усе дізнатися був таким самим непереборним, як і незбагненним. Томас уже не сумнівався у своєму призначенні.

— Про бігунів? А для чого? — спитав Ньют після тривалої паузи. Його вочевидь спантеличило Томасове прохання.

— Просто цікаво.

Ньют метнув на нього підозріливий погляд.

— Ці хлопці — найкращі з найкращих. А інакше й бути не може. Тут усе залежить від них, — він підібрав камінець і жбурнув його, замислено спостерігаючи, як той підстрибом котиться по землі.

— А чому ти не з ними?

Ньют різко обернувся до Томаса.

— Був — поки кілька місяців тому не пошкодив ногу. Вона так і не загоїлася, — він мимоволі потягнувся рукою до кісточки і потер її. Обличчя скривилося, і Томасові здалося, що спричинив це не фізичний біль, а неприємні спогади.

— Як це сталося? — запитав Томас, поклавши собі викачати з хлопця якнайбільше інформації.

— Тікав од бісових гріверів, як іще? Мало не попався… — Ньют помовчав. — Досі здригаюся на саму думку, що був на волосину від Переміни.

Переміна. Томас був переконаний: коли він зрозуміє, що це таке, багато питань відпадуть самі собою.

— А до речі, що це таке? Що перемінюється? Невже після цього всі стають такими психами, як Бен, і кидаються на людей?

— Випадок Бена нетиповий. Ти, здається, хотів про бігунів поговорити? — своїм тоном Ньют недвозначно натякав на те, що тему Переміни закрито. Це лише дужче розпалило цікавість, але Томас був радий і тому, що розмова знову повертається до бігунів.

— Гаразд. Уважно слухаю.

— Як я сказав, вони найкращі з найкращих…

— І як ви їх добираєте? Перевіряєте на прудкість?

Ньют обдарував Томаса поблажливим поглядом і голосно зітхнув.

— Занадто вузько мислиш, зелений, або Томмі, якщо вже тобі так більше подобається. Прудкість — тільки одна з якостей бігуна. І не найголовніша, мушу сказати.

— Що ти маєш на увазі? — зацікавився Томас.

— Коли я кажу «найкращі з найкращих», то маю на увазі — найкращі у всьому. Щоб вижити в цьому клятому Лабіринті, треба бути кмітливим, прудким і дужим. Треба вміти приймати рішення і правильно оцінювати ступінь ризику, на який можна піти. Там немає місця дурості. А втім, і надмірній обережності теж, — Ньют відкинувся назад, спершись на лікті, й витягнув ноги. — Та й моторошно там, скажу по правді. Я геть не сумую за тими часами.

— А я гадав, грівери тільки ночами вилазять.

Нехай Томасу і призначено долею стати бігуном, та нариватися на одну з цих почвар дуже не хотілося.

— Зазвичай так.

— Тоді чого там боятися?

Про які ще жахи Томас має довідатися?

— Напруження, стрес, — зітхнув Ньют. — Схема Лабіринту змінюється щодня. Доводиться постійно тримати в голові розташування мурів, а потім ще наносити їх на довбані карти. Та найгірше — ти повсякчас трусишся, що не встигнеш повернутися назад. У простому лабіринті легко заблукати, а вже як щоночі стіни пересуваються, одна похибка — і капець: ніч у товаристві кровожерливих почвар тобі забезпечена. Лабіринт не для дурнів і легкодухів.

Томас насупився. Він ніяк не міг збагнути, що за непереборне чуття штовхає його в Лабіринт. А надто після вчорашніх подій. І все-таки його єство вимагало чимшвидше стати бігуном.

— А з чого раптом такий інтерес? — запитав Ньют.

Томас не квапився з відповіддю, боячись промовити це вголос.

— Я хочу стати бігуном.

Ньют обернувся і подивився йому в очі.

— Ти і тижня ще в нас не пробув, шлапак, а вже такі самогубні думки. Не зарано?

— Я не жартую.

Томас геть не розумів, щó спонукає його до цього, але нічого не міг із собою вдіяти. Фактично бажання стати бігуном було єдиним, що допомагало йому не зламатися в умовах, в яких він опинився.

Ньют так само невідривно дивився на Томаса.

— Я теж. Забудь про це. Ніхто ще не ставав бігуном першого ж місяця. Поминаючи вже перший тиждень. Тобі належить пройти дуже багато випробувань, перш ніж ми зможемо рекомендувати тебе наглядачу.

Томас звівся на ноги і заходився згортати спальний мішок.

— Ньюте, ти не зрозумів мене. Я не зможу цілий день вискубувати бур’яни — здурію. Гадки не маю, чим я займався до того, як мене відіслали сюди в залізному ящику, та нутром чую: бігун — моє призначення. Я впораюся.

Ньют пильно подивився на нього.

— Ніхто не спростовує цього, але ти маєш зачекати.

На Томаса накотилася хвиля нетерпіння.

— Але…

— Не сперечайся, Томмі, і просто повір. Почнеш усім язиком молоти, що ти надто хороший для сільськогосподарських робіт і тебе хоч зараз відпроваджуй у Лабіринт, — і наживеш собі купу ворогів. Пригальмуй.

Наживати ворогів Томасові хотілося найменше, та бажання стати бігуном нікуди не зникло, тому він вирішив зайти з іншого боку.

— Чудово. Поговорю про це з Мінхо.

— Ну-ну, спробуй, шлапак чортів. Бігунів вибирають Збори, і якщо ти вважаєш, що це я такий непоступливий, то вони просто тобі в обличчя розрегочуться.

— Як мені вас переконати, що я зможу стати справді добрим бігуном? Змушувати мене чекати значить марнувати час!

— Послухай-но мене, зелений, — підвівся Ньют і тицьнув у Томаса пальцем. — Ти уважно мене слухаєш?

Дивно, але Томас зовсім не злякався погрози. Він звів очі до неба і кивнув.

— Викинь з голови ці нісенітниці, поки інші не дізналися! Існують певні правила, і від цих правил залежить усе наше життя!

Він зробив паузу, але Томас промовчав, готуючись вислухати цілу лекцію.

— Порядок, — провадив Ньют. — Порядок. Постійно повторюй це кляте слово у своїй гнилій макітрі. Й ось причина, з якої ми тут не збожеволіли: ми гаруємо, не розгинаючи спин, і підтримуємо порядок. Саме заради порядку ми виперли Бена — недобре, коли навкруги бігають усілякі психопати і намагаються випустити тобі кишки. Порядок! І найменше нам треба, щоб ти його порушував.

Розуміючи, що ліпше вже йому облишити цю розмову, Томас поступився.

— Гаразд, — тільки й мовив він.

Ньют поплескав його по плечу.

— Укладімо угоду.

— Яку? — в Томаса знову прокинулася надія.

— Ти тримаєш язика за зубами про бігунів, а я постараюся якнайшвидше включити тебе до списку претендентів на тренування. Там і виявиш свої здібності. Але як почнеш базікати, можеш бути певний — назавжди позбудешся можливості стати бігуном. Як тобі така угода?

Томаса аж ніяк не приваблювала перспектива чекати до скону.

— Гнила угода.

Ньют звів брови. Томас нарешті кивнув.

— Гаразд.

— А тепер ходімо пожуємо до Казана. Сподіваюся, не вдавимося до біса.

Того ранку Томас уперше познайомився з сумнозвісним Казаном, щоправда, тільки здаля. Хлопець був заклопотаний приготуванням сніданку для армії голодних глейдерів. Йому було не більш як шістнадцять років, а він уже мав справжню бороду. Втім, все його тіло густо поросло волоссям, яке стирчало з-під засаленого одягу. Не найохайніший кухар на світі порається на кухні, подумав Томас. Надалі він вирішив пильніше придивлятися до вмісту тарілки, щоб не наковтатися огидного чорного волосся Казана.

Не встигли вони з Ньютом приєдналися до Чака, який сидів за садовим столиком на виході з кухні, як чималим гуртом глейдери посхоплювалися з місць і побігли до Західної Брами, про щось жваво перемовляючись.

— Чого це вони? — байдуже спитав Томас, дивуючись власному спокою. Він уже почав звикати до того, що в Глейді повсякчас відбувається щось непередбачене.

Ньют стенув плечима, не відриваючись од яєчні.

— Проводжають Мінхо й Альбі, які хочуть подивитися на того дохлого грівера, хай йому грець.

— До речі, — стрепенувся Чак. З рота у нього вилетів шматочок бекону. — У мене щодо цього виникло питання…

— Та невже, Чакі? — озвався Ньют. — І в чому ж полягає це кляте питання?

— Ну, — мовив Чак замислено, — знайшовся дохлий грівер, так?

— Так, — сказав Ньют. — Дякую, що просвітив.

Кілька секунд Чак задумано постукував виделкою по столу, а потім продовжив:

— А хто прикінчив почвару?

«Чудове питання», — подумав Томас. Він чекав відповіді од Ньюта, але той мовчав. Вочевидь, і сам гадки не мав.