Бігун у Лабіринті

Розділ 32

Мінхо збудив Томаса вдосвіта і, помахавши ліхтариком, дав команду йти за ним назад у Домівку. Від радості, що тренування починається, Томас легко скинув ранкову дрімоту. Хлопець вибрався з-під ковдри і без зайвих слів пішов за своїм учителем, обережно лавіруючи між тілами глейдерів, що влаштувалися на нічліг на моріжку, — якби не хропіння, можна було подумати, що вони мертві. Займалося на світ, і все навколо забарвилося в темно-сині тони, окреслилися тіні. Томас ніколи ще не бачив Глейд таким мирним. З Різниці долинуло кукурікання півня.

Нарешті, обігнувши Домівку й зупинившись у непримітному закутку, Мінхо витягнув ключ і відчинив перехняблені двері, що вели до невеликої комори. Томас аж затремтів від нетерплячки, намагаючись угадати, що ж там зберігається. У світлі ліхтаря його погляд вихопив якісь мотузки, ланцюги тощо, та коли промінь освітив відчинений ящик, доверху набитий взуттям, Томас мало не розсміявся — настільки все виявилося банальним.

— Тут зберігається найнеобхідніше, — пояснив Мінхо. — Принаймні для бігунів. Нам регулярно надсилають нове взуття. Якби не черевики, то ноги в нас давно б до кісток стерлися, — він схилився над ящиком. — У тебе який розмір?

— Розмір? — Томас замислився. — Я… навіть не знаю.

Хлопець знову здивувався тому, що мав лише загальне уявлення про речі, тоді як деталі зовсім вивітрилися з пам’яті. Він нахилився, зняв один з черевиків, у яких з’явився в Глейді» й зазирнув усередину.

— Одинадцятий.

— Боже, шлапак, ну й лижа в тебе… — Мінхо випростався, тримаючи в руці пару блискучих черевиків сірого кольору. — Так, здається, дещо знайшлося. Здуріти можна! Та в них, як в каное, можна плавати!

— Які моднячі.

Томас із черевиками в руках вийшов з комори і всівся на землю, щоб швидше їх приміряти. Невдовзі, взявши з полиць ще якісь речі, до нього підійшов Мінхо.

— Їх носять тільки бігуни і наглядачі, — сказав він. Не встиг Томас звести очі, як йому на коліна впав наручний годинник. Чорний, з пластиковим браслетом, простенький — електронний циферблат показував лишень час.

— Одягни і ніколи не знімай. Від нього може залежати твоє життя.

Томас страшенно зрадів — хоч він і вмів приблизно визначати час за положенням сонця і тіней, та очевидно, що бігун потребує точнішої інформації. Надівши годинник, Томас заходився приміряти черевик.

Тим часом Мінхо провадив:

— Ось тобі наплічник, пляшки на воду, коробка на обіди, запасні шорти, футболки і всілякі дрібниці, — він штурхнув Томаса в плече. Той звів очі: Мінхо простягав йому дві пари щільних трусів з білого блискучого матеріалу. — Ми називаємо їх «бігунками». В них завжди буде… гм… легко і комфортно.

— Легко і комфортно?

— Ну так. Розумієш, твій…

— Ясно. Можеш не продовжувати, — Томас узяв нижню білизну й інші дрібниці. — Я так бачу, ви все продумали до деталей.

— Ще б пак! За два роки клятої біганини сто разів можна зрозуміти, чого саме не вистачає, і попросити це прислати, — мовив Мінхо і заходився збирати свій наплічник.

— Хочеш сказати, ви можете замовляти необхідні речі? — здивувався Томас. Цікаво, з якого доброго дива Творці так опікуються глейдерами?

— Звісно. Просто кидаємо в Ящик записку, і справу зроблено. Правда, не факт, що Творці надішлють те, що попросимо. Буває, вони виконують прохання, буває — ні.

— А карту коли-небудь просили?

— Еге ж, — посміхнувся Мінхо, — було таке. І ще телевізор просили, та не пощастило. Напевно, ці гнилоголові не хочуть, щоб ми бачили, яке чудове життя за межами клятого Лабіринту.

Щось підказувало Томасу, що життя на волі далеко не мед — хіба в нормальному світі могли так вчинити з дітьми? На саму таку думку стало незатишно, наче у темних закапелках мозку Томас раптом надибав світло і побачив щось дуже важливе. Втім, це почуття зникло так само швидко, як і виникло. Він хитнув головою. А як зав’язав шнурки на черевиках, то підвівся, зробив невелике коло підтюпцем і кілька разів підстрибнув на місці, щоб перевірити, як ногам у новому взутті.

— Наче нормально. Гадаю, я готовий.

Мінхо досі сидів навпочіпки, складаючи речі в наплічник. Він подивився на Томаса з неприхованим обуренням.

— Що ти, як ідіот, скачеш тут балериною? Готовий, кажеш? Ну-ну. Цікаво, чи довго ти там протримаєшся без доброго сніданку в шлунку, харчів у наплічнику і зброї?

Томас, який уже припинив стрибати, застиг на місці.

— Зброї?..

— Зброї, — Мінхо підвівся і попрямував до комірчини. — Ходи сюди. Зараз сам усе побачиш.

Томас пройшов за Мінхо в маленьку кімнату, де наглядач відсунув від задньої стінки кілька ящиків. Під ними виявився секретний люк, за яким хлопець побачив дерев’яні сходи, що вели у непроглядну темряву.

— Зберігаємо її в підвалі, щоб шлапаки типу Галлі не дісталися. Вперед.

Томас обережно почав спускатися сходами слідом за Мінхо. Кожна з дюжини сходинок так загрозливо рипіла під вагою хлопців, наче от-от зламається. Попри гострий запах цвілі й пилу, прохолодне повітря бадьорило. Нарешті хлопці ступили на землю. У темному підвалі неможливо було нічого розгледіти, поки Мінхо, смикнувши за мотузку, не ввімкнув лампочку.

Приміщення виявилося значно просторішим, ніж припускав Томас, — щонайменше тридцять квадратних футів. Полиці, що тяглися вздовж стін, і кілька масивних столів були завалені такою кількістю різноманітної зброї, що в Томаса подих перехопило. Дерев’яні списи, металеві піки, великі сітки, подібні до тих, що ними вкривають курники, бухти колючого дроту, пилки, ножі, мечі… Одна зі стін була цілком відведена під спорядження лучників; тут лежали стріли, дерев’яні луки і запасні тятиви. Угледівши їх, Томас згадав Могильник і Бена, вбитого стрілою Альбі.

— Ого, — пробурмотів Томас; у замкненому просторі маленького приміщення голос його вмить заглух. Думка про те, що бігунам потрібно так багато зброї, спершу збентежила хлопця, та побачивши, що здебільшого вона тут припадає порохами, Томас заспокоївся.

— Більшу частину не використовуємо, — пояснив Мінхо, — та про всяк випадок тримаємо про запас. А в Лабіринт зазвичай беремо лише кілька добре нагострених ножів.

Бігун кивнув на велику дерев’яну скриню в кутку. Вона була відчинена, а її віко притулене до стіни. Скриня була вщерть повна ножів усіх форм і розмірів.

Залишалося тільки сподіватися, що решта глейдерів не знають про існування підвалу.

— А чи не небезпечно зберігати тут усе це добро? — запитав Томас. — От уяви, якби Бен спустився сюди перед тим, як з глузду з’їхати і напасти на мене?

Мінхо витягнув з кишені в’язку ключів і з дзенькотом потрусив ними перед Томасовим обличчям.

— Вони є тільки у кількох щасливчиків.

— І все-таки…

— Годі скиглити. Вибери собі пару зручних ножів, тільки перевір, чи вони добре нагострені. Потім поїмо і спакуємо харчі в дорогу. І ще: перед виходом хочу показати тобі Картосховище.

Томас страшенно зрадів: приземкувата будівля не давала йому спокою відтоді, як він побачив першого бігуна, який сховався за її застрашливими дверима. Хлопець вибрав короткий сріблястий кинджал з гумовим руків’ям і ще один з довгим чорним лезом. Утім, Томасів захват трохи пригас. Хоча тепер він добре уявляв, які почвари водяться в Лабіринті, все одно не хотілося думати про те, для чого йому там зброя.

За годину, поївши і спакувавшись, хлопці вже стояли перед клепаними сталевими дверима, що вели до Картосховища. Томасу страх як кортіло потрапити досередини. Світанок постав у всій своїй красі, і глейдери прокидалися: підлітки снували по майдану, готуючись до нового дня, а в повітрі витав аромат смаженого бекону — Казан зі своїми помічниками гарував на кухні, щоби нагодувати кількадесят голодних шлунків. Мінхо відімкнув замок, повернув круглу ручку, обертаючи її доти, доки зсередини не долинуло клацання, і потягнув на себе. З гучним рипінням масивні металеві двері розчахнулися.

— Тільки після вас, — жартівливо вклонившись, промовив Мінхо.

Томас мовчки увійшов усередину. Його охопив такий страх, змішаний з цікавістю, що довелося нагадати собі про необхідність дихати.

У темній кімнаті пахло цвіллю і вогкістю з таким сильним присмаком міді, що, здавалося, її можна було відчути на язиці. В голові раптом промайнув розпливчастий спогад про те, як у дитинстві, коли Томас ще пішки під стіл ходив, він тягнув у рота мідні монети.

Мінхо клацнув вимикачем, запалюючи кілька флуоресцентних ламп. Коли вони розгорілися, Томас зміг детально роздивитися кімнату. Її простота дивувала: Картосховище було майже порожнім приміщенням кроків двадцять завдовжки, з голими бетонними стінами. Просто в центрі стояв дерев’яний стіл, оточений вісьмома стільцями. На столі, навпроти кожного зі стільців, лежали охайні стоси паперу і набір олівців. Крім столу і стільців, в кімнаті було вісім скринь, подібних до тих, що в них зберігали ножі в зброярні. Скрині були зачинені та стояли на однаковій відстані одна від одної, по дві біля кожної стіни.

— Ласкаво просимо до Картосховища, — оголосив Мінхо. — Найцікавіша місцина, що ти досі бачив.

Томас був трохи розчарований — він очікував чогось більш вражаючого. Хлопець глибоко вдихнув.

— Ну тут і смердить — як на закинутій мідній копальні.

— А мені подобається запах, — Мінхо висунув з-під столу два стільці й сів. — Сідай. Хочу, щоб ти отримав бодай якесь уявлення про те місце, куди ми зараз вирушимо.

Коли Томас усівся, бігун узяв чистий аркуш паперу, олівець і заходився малювати схему. Томас нахилився ближче. Мінхо зобразив великий квадрат, який зайняв майже всю площу аркуша, а потім розділив його на квадрати меншого розміру. Тепер схема була схожа на збільшене поле гри в «хрестики-нулики» — три ряди квадратів однакового розміру. У центральному квадраті він написав слово «Глейд», а решту пронумерував цифрами від одного до вісьмох, почавши з верхнього лівого квадрата і далі за годинниковою стрілкою. Насамкінець Мінхо намалював кілька коротких рисок, що перетинають лінії.

— Це Брами, — пояснив він. — Ти бачив тільки ті, що ведуть з Глейду, але в самому Лабіринті є ще чотири — вони ведуть у перший, третій, п’ятий і сьомий сектори. Самі Брами стоять на місці, та шляхи до них повсякчас змінюються через переміщення мурів уночі, — він замовк і підсунув аркуш до Томаса.

Томас узяв намальований план і почав його вивчати, захоплюючись тим, що Лабіринт виявився такою чітко структурованою спорудою. Мінхо тим часом провадив:

— Таким чином, Глейд оточений вісьмома секторами, кожен з яких є ізольованим квадратом. От уже два роки ми б’ємося над розгадкою, але так і не наблизилися до неї. Єдине місце, яке з натяжкою можна вважати виходом з Лабіринту, — Стрімчак. Та цей варіант годиться, тільки якщо хочещ політати і розбитися на смерть, — Мінхо стукнув пальцем по схемі. — Кляті мури щовечора зсуваються у всіх місцях воднораз — саме в той час, коли у нас зачиняється Брама. Ми так вважаємо, бо ніколи не чули гуркоту в інший час.

Томас відірвався від аркуша.

— Коли ми вночі застрягли в Лабіринті, я не бачив, щоб рухалася бодай одна зі стін, — він був радий додати від себе бодай дрібку інформації.

— Головні коридори біля Брами ніколи не рухаються. Стіни, що переміщаються, розташовані значно глибше.

— A-а, он воно як… — Томас знову придивився до грубої схеми, намагаючись подумки уявити Лабіринт і мури в тих місцях, які Мінхо позначив лініями.

— У нас завжди є щонайменше вісім бігунів з наглядачем разом. Один бігун на сектор. Щоб оббігти весь сектор, у надії відшукати клятий вихід, потрібно цілий день. Потім ми повертаємося і переносимо план на папір. Один день роботи — один аркуш, — Мінхо кивком указав на одну зі скринь. — Ось чому ці чортові скрині так натоптані картами.

Томасу раптом спало на думку дещо неприємне — і навіть моторошне.

— Мене… взяли на заміну якогось загиблого?

— Ні, — похитав головою Мінхо, — ми просто тебе тренуємо. Але хтось із бігунів може попросити відпустку. Не хвилюйся, бігуни вже давно не гинули.

На диво, така відповідь лише посилила занепокоєння, яке, як сподівався Томас, не відбилося на його обличчі.

— То, значить, у вас… забирає цілий день дослідження одного жалюгідного квадрата? — запитав він, побарабанивши пальцями по третьому сектору на карті.

— А ти як думав? — Мінхо підвівся і підійшов до скрині позаду них, опустився навколішки і, піднявши віко, відкинув його на стіну. — Поглянь сюди.

Томас з-за спини Мінхо зазирнув у скриню, в якій могло вміститися рівно чотири стоси паперу. І рівно чотири стоси до верху там і були. Карти мало чим відрізнялися одна від одної: грубі начерки квадратних секторів займали майже всю поверхню аркуша. У правому верхньому куті всіх карт значився напис «Сектор 8», далі було ім’я «Генк» і слово «Дата» з указаним за нею числом. На останньому аркуші фігурувало число 749.

— Ми, — провадив Мінхо, — з самого початку зрозуміли, що стіни рухаються, й одразу ж почали фіксувати їхнє переміщення. Думали, що, порівнявши розташування мурів по днях і тижнях, зможемо знайти закономірність у русі. Так воно і вийшло — розташування стін у всіх секторах Лабіринту повторюється з періодичністю близько місяця. Справа залишалася начебто за малим: обчислити момент, коли відкриються проходи, що ведуть за межі секторів, та саме проходів якраз і не виявилося.

— Два роки минуло, — сказав Томас. — Невже ви жодного разу не доходили до такого відчаю, щоб залишитися в Лабіринті на ніч і пошукати прохід після того, як стіни перемістяться?

Мінхо подивився на нього з неприхованим роздратуванням.

— Чувак, звучить як образа. Серйозно.

— А що таке? — зніяковів Томас. У нього й думки не було скривдити товариша.

— Ми два роки дупи рвемо, і тут з’являєшся ти й питаєш: чому це ми такі боягузи, що жодного разу не заночували в Лабіринті? На самому початку знайшлися сміливці, які спробували залишитися там на ніч. Усі вони загинули. Може, хочеш повторити їхній подвиг? Гадаєш, один раз вижив, то зможеш до нескінченності долю випробовувати?

Томас від сорому почервонів.

— Ні. Вибач.

Він почувався шматком дристу. З Мінхо важко було сперечатися. В душі Томас розумів, що й сам волів би щовечора повертатися в Глейд живим і неушкодженим, ніж зустрічатися з гріверами. На саму думку про них він здригнувся.

— Так от, — Мінхо, до Томасового полегшення, знову перевів увагу на стоси карт у скрині. — Можливо, життя в Глейді не таке вже й солодке, та принаймні тут ми у безпеці. Харчів удосталь, є захист від гріверів. Тож ми не маємо права просити бігунів, ризикуючи життям, залишитися в Лабіринті на ніч. За жодних обставин. У всякім разі, не тепер. Принаймні не раніше, ніж конфігурація мурів підкаже, що прохід, нехай і тимчасовий, реально може десь відкритися.

— Наскільки ви наблизилися до розгадки?

— Важко сказати, — знизав Мінхо плечима. — Ми не знаємо, що ще можна зробити, і це неабияк гнітить. Та ми не маємо права пропустити бодай один день, адже є ймовірність, що саме цього дня прохід і справді десь відкриється. Ми не маємо права здаватися. В жодному разі.

Томас задоволено кивнув — йому імпонувала рішучість Мінхо. Хай які в них кепські справи, та якщо вони здадуться, буде ще гірше.

Мінхо витягнув із шухляди ще кілька аркушів — карти, складені за останні декілька днів. Швидко переглянувши їх, він пояснив:

— Кожен бігун відповідає за складання карт закріпленого за ним сектора. Як я казав, ми порівнювали карти за днями, тижнями й місяцями, але, по-правді, так і не знайшли ключа до розгадки. А якщо вже всю правду казати — ми навіть не знаємо, що шукати. Таке лайно, чувак. Отаке ось лайно.

— Ми не маємо права здаватися, — спокійно промовив Томас, наче під гіпнозом повторюючи те, що Мінхо сказав трохи раніше. Слово «ми» мимоволі зірвалося з язика, і хлопець зрозумів, що справді вже належить до Глейду.

— Точно, братан. Не можна здаватися, — Мінхо охайно склав папери назад, зачинив скриню і підвівся. — Гаразд, щось ми засиділися, тепер доведеться поквапитися, — перші дні ти будеш просто ходити за мною. Готовий?

Томас відчув, як нерви напружилися, а в животі залоскотало. Ось воно: більше ніякої балаканини, ніяких роздумів, — починається перший справжній похід.

— Ну… так.

— Без «ну». Готовий чи ні?

Томас глянув на Мінхо, витримавши його несподівано суворий погляд.

— Я готовий.

— Тоді побігли.