Бігун у Лабіринті

Розділ 44

Томас із Мінхо не зупинялися, аж поки не здолали половини відстані до останнього глухого кута у восьмому секторі. Сьогодні просувалися значно швидше — тільки тепер, коли сонце зникло, Томас уповні оцінив користь наручного годинника. Нічого в коридорах не змінилося. Оскільки відпала необхідність робити позначки в блокноті, єдине, що від хлопців вимагалося, — просто оббігти всі коридори і повернутися назад, дорогою видивляючись щось незвичайне — будь-що. Мінхо дозволив зробити двадцятихвилинний привал, після чого хлопці продовжили шлях.

Бігли вони мовчки. Мінхо вчив, що розмови на бігу — марна втрата енергії, тому Томас зосередився на тому, щоб тримати темп і дихати рівно і спокійно. Вдих, видих, вдих, видих. Так, наодинці зі своїми думками, хлопці заглиблювалися в Лабіринт під тупіт власних черевиків, що барабанили по кам’яній долівці.

На третій годині Томас із подивом почув у голові Терезин голос, хоча сама вона перебувала далеко в Глейді.

«У нас прогрес — розшифрували ще слово. Але поки що нічого не зрозуміло».

Першим поривом Томаса було ігнорувати голос — надто вже не хотілося визнавати, що хтось може ось так просто влазити у його свідомість і порушувати особистий простір. Та пересилило бажання поговорити з дівчиною.

«Ти мене чуєш? — запитав він, подумки малюючи у свідомості слова і намагаючись надіслати їх їй у невідомий йому самому спосіб. Томас сконцентрувався і повторив питання: — Ти мене чуєш?»

«Так! — відповіла вона. — Вдруге прозвучало дуже чітко».

Хлопець був вражений. Вражений настільки, що мало не став як стій. Спрацювало!

«Як ти гадаєш, звідки в нас такі здібності?» — звернувся він до Терези.

Розумове напруження від уявного спілкування з нею викликало фізичний дискомфорт — у Томаса вже голова починала боліти.

«Може, ми кохалися» — послала відповідь Тереза.

Томас перечепився і гепнувся на землю. Зніяковіло посміхнувшись Мінхо, який, не зменшуючи темпу, обернувся подивитися, що сталося, Томас скочив на ноги і побіг наздоганяти його. «Що?» — запитав він нарешті.

Томас відчув дівочий сміх — це була наче яскрава акварель у голові.

«Все це так дивно! — сказала Тереза. — Ти наче чужий, а наче й не чужий».

Хлопця раптом немов обдало приємною прохолодою, хоч він добряче таки пітнів.

«Шкода тебе розчаровувати, та ми справді чужі. Ми ж тільки познайомилися».

«Не верзи дурниць, Томе. Я впевнена, що нам змінили мізки і наділили здатністю спілкуватися телепатично. Ще до того, як ми потрапили сюди. З цього я роблю висновок, що раніше ми були знайомі».

Томас і сам про це вже думав. Поміркувавши, він вирішив, що, мабуть, вона має рацію. Принаймні хлопець сподівався на це — Тереза починала йому подобатися.

«Змінили мізки? — перепитав він. — Як?»

«Не знаю. Це один з тих спогадів, за які я ніяк не можу вхопитися. Але мені здасться, що ми виконували якесь важливе завдання».

Томас знову замислився над підсвідомим відчуттям близькості з Терезою, щойно вона з’явилася в Глейді. Він вирішив копнути глибше і подивитися, що вона відповість.

«Це ти про що?»

«Коли б знаття… Я просто висловлюю тобі думки, сподіваючись, що в тебе щось раптом спливе в памяті».

Томасу згадалося те, що говорили про нього Галлі, Бен і Альбі, — згадалися їхні підозри з приводу того, що він по той бік і що йому не можна довіряти… Та ще й Тереза від початку заявила, що саме він і вона якимось чином винні в тому, що глейдери опинилися тут.

«Код заховали в Лабіринт не просто так, — додала дівчина. — І не просто так я написала у себе на руці — „БЕЗУМ — це добре"».

«А може, це й не означає нічого, — відповів він. — Можливо, ми знайдемо вихід. Хто його зна?»

На якусь мить Томас заплющив очі, не припиняючи бігти, і постарався сконцентруватися. Щоразу як вони розмовляли подумки, в грудях немов надувався повітрям якийсь міхур, що дратувало і приводило в захват водночас. Коли ж раптом він усвідомив, що Тереза може прочитати його думки, навіть якщо він не зосереджуватиметься на телепатії, він різко розплющив очі.

Томас зачекав на її реакцію, але Тереза мовчала.

«Ти ще на зв'язку?» — покликав він.

«Так, але від спілкування подумки у мене починає боліти голова».

Почувши, що телепатичні розмови викликають дискомфорт не лишень у нього, Томас заспокоївся.

«І в мене голова розболілася».

«Гаразд, — відповіла вона. — Тоді до зустрічі».

«Ні, стривай!» — Томасові не хотілося переривати розмову, адже за розмовою чудово можна було згаяти час. Йому навіть якось легше біглося.

«Бувай, Томе. Як ми щось розшифруємо, я дамся чути».

«Терезо, а що ти думаєш про те, що написала на своїй руці?»

Минуло кілька секунд. Відповіді не було.

«Терезо!»

Вона відімкнулася. Томас відчув, як міхур з повітрям у грудях наче луснув, випускаючи в тіло отруту. Томаса раптом занудило, а думка про те, що доведеться пробігати решту дня, непокоїла.

Хлопцеві так і кортіло розповісти Мінхо про те, що вони з Терезою спілкуються подумки, поділитися таємницею, поки від цього не вибухнув мозок. Та він не наважився. У їхньому житті не бракувало чудасій, тож наразі зізнаватися в телепатичних здібностях здавалося не надто розважливо.

Томас опустив голову і зробив глибокий повільний вдих. Він вирішив мовчати і просто бігти.

Після двох привалів, коли хлопці опинилися в довгому коридорі, що закінчується глухим кутом, Мінхо перейшов на крок. Дійшовши до кінця коридору, він зупинився і сів біля підніжжя височенної неприступної стіни; у цьому місці її так густо заплів плющ, що крізь зарості не можна було розгледіти жодного кам’яного блоку, і складалося враження, ніби бігуни опинилися всередині живоплоту.

Томас сів поруч, і обидва жадібно накинулися на обід з бутербродів і фруктів, нарізаних скибочками.

— От і все, — сказав Мінхо, проковтнувши останній шматок бутерброда. — Оббігли весь сектор. І сюрприз — ніякого виходу!

Томас і так усе розумів, та коли почув це від свого товариша, у нього серце тенькнуло. Він доїв — Мінхо теж більше не промовив жодного слова — і приготувався ретельно обстежувати глухий кут. Спробувати знайти невідомо що…

Декілька годин вони з Мінхо повзали по землі, обмацували мури і видиралися на них по лозах плюща. Не знайшли нічого, і Томас уже почав впадати у відчай. Єдиною зачіпкою тут була одна з тих дивних табличок з написом «Безпрецедентний ЕКСПЕРИМЕНТ: ЗОНА УРАЖЕННЯ МОЗКУ», на яку Мінхо навіть уваги не звернув.

Перекусивши, хлопці продовжили пошуки, знову нічого не виявили, і Томас був готовий визнати очевидне — шукати тут нема чого. А як прийшов час Брамі зачинятися, він став дослухатися, чи не наближаються грівери. Вони ввижалися йому на кожному кроці. Томас із Мінхо стиснули в руках ножі. Але почвари не траплялися їм на очі майже до опівночі.

Першого грівера зауважив Мінхо; чудовисько зникло за рогом попереду і більше не показувалося. За півгодини Томас помітив ще одного, який так само зник за рогом. Ще за годину третій грівер проповз повз хлопців, брязкаючи залізом по камінню, але навіть не уповільнив ходи. Від страху Томас мало не зомлів.

Вони з Мінхо пішли далі.

— Граються з нами, — невдовзі промовив Мінхо.

Томас зловив себе на думці, що давно вже не зважає на мури і просто понуро дибає в напрямку Глейду. Судячи з обличчя Мінхо, той почувався так само.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Томас.

Наглядач зітхнув.

— Мені здається, Творці дають нам зрозуміти, що виходу немає. Стіни — й ті вже не рухаються. Нас наче помістили в якусь дурну гру, і тепер час її закінчувати. Напевно, вони хочуть, щоб ми повернулися і розповіли про це решті. Закладаюся, що заки ми повернемося в Глейд, грівер злапає ще одного глейдера, як і минулої ночі. Вочевидь, Галлі мав рацію: отак нас і вбиватимуть.

Томас не відповів — він відчував, що Мінхо каже правду. Здиміли рештки надії, яку він плекав до вилазки.

— Повертаймося додому, — пригнічено мовив наглядач.

Томасові страшенно не хотілося визнавати поразку, та він кивнув на знак згоди. Залишалося тільки сподіватися на код, і він вирішив зосередитися на ньому.

До самого Глейду Томас із Мінхо йшли мовчки. Більше на їхньому шляху не трапився жоден грівер.