Бігун у Лабіринті

Розділ 16

Ранок Томас провів у товаристві наглядача Городу, «горбатячись», як сказав би Ньют. Зарт був рослявим чорночубим хлопцем, від якого чомусь пахло квасним молоком. Саме він під час Вигнання стояв найближче до Бена, тримаючи жердину.

Зарт був неговіркий. Він коротко пояснив Томасові, щó той має робити, і дав йому спокій. Довелося Томасові сапати, підрізати гілки на абрикосовому дереві, сіяти насіння гарбуза і кабачків і збирати вже дозрілі плоди. Він був не в захваті від роботи на Городі, на хлопців, що працювали разом з ним, не звертав уваги, та однак тут було значно приємніше, ніж на Різниці Вінстона.

Коли вони вдвох із Зартом заходилися сапати довгий ряд кукурудзяних паростків, Томас вирішив, що це слушна мить про дещо запитати. Наглядач видавався не таким уже неприступним.

— Слухай, Зарте, — почав він.

Той кинув на Томаса швидкий погляд і знову взявся до роботи. На довговидому змарнілому обличчі хлопця вирізнялися сумні очі, і складалося враження, що він постійно чимось дуже зажурений.

— Чого тобі, зелений?

— Скажи, а скільки всього наглядачів у Глейді та які ще бувають професії? — поцікавився Томас.

— Ну, є будівельники, помийники, пакувальники, кухарі, картографи, медчуки, землероби, різники. І, ясна річ, бігуни. Всіх відразу не перелічиш. Можливо, я когось пропустив. Я надто не цікавлюся, хто чим займається.

Значення більшості слів пояснень не вимагало, але Томас вирішив уточнити.

— Чим займаються помийники?

Він пам’ятав, що Чак працював помийником, але про його конкретні обов’язки хлопчисько вперто мовчав. Одразу змінював тему.

— Ці нікуди не придатні шлапаки чистять виходки, миють душові, кухню, прибирають на Різниці після того, як там заріжуть худобину. Словом, займаються найбруднішою роботою. Можеш мені повірити: проведеш бодай день у товаристві цих бідолах — і більше до них повертатися тобі не захочеться.

Томасу раптом стало шкода Чака. Ба більше, він почувався винним. Хлопчик так старається подружитися з іншими хлопцями, а у відповідь отримує лише зневажливе ставлення і байдужість оточуючих. Так, Чак нудний і часто дістає розмовами, але Томасові подобалося спілкування з ним.

— А землероби? — запитав він, висмикуючи з землі великий бур’ян з грудкою глини на корінні.

Зарт кашлянув і відповів, не перериваючи роботи:

— Вони виконують головну роботу на Городі. Риють канави, длубаються в землі тощо, а у вільний час займаються іншою роботою по Глейду. Насправді в Глейді багато хто має кілька професій. Тобі хіба не сказали?

Томас проігнорував питання і продовжив, вирішивши довідатися якнайбільше.

— А пакувальники хто такі? Я вже в курсі, що вони займаються небіжчиками, але ж люди не так часто помирають, правильно?

— Небезпечні люди ці пакувальники. Вони ще виконують функцію охорони і поліції. Просто повелося називати їх пакувальниками. Тобі буде весело, як потрапиш до них.

У Томаса залишалося ще багато питань. Дуже багато. Чак та інші глейдери не квапилися відповідати на них, а Зарт, здається, був не від того, щоб потеревенити. Та, на диво, в Томаса зникло бажання продовжувати розмову. Раптом у голові знову спливли думки про дівчину, потім він подумав про Бена й дохлого грівера, загадкова смерть якого замість радості чомусь посіяла в глейдерів лише неспокій.

Нове життя не складалося.

Томас глибоко вдихнув. «Просто працюй», — вирішив він. І так і зробив.

Минуло всього кілька годин після полудня, а Томас від утоми вже ледве стояв на ногах: надто вже тяжко було працювати зігнутим без перепочину й колінкувати у пилюці. Різниця, Город. Два випробування.

«Бігун, — міркував він, ідучи на обід. — Дозвольте мені стати бігуном». Він знову подумав, що, напевно, безглуздо про це мріяти. Та, не розуміючи причини свого непереборного бажання, Томас не міг йому опиратися. Думки про дівчину теж були нав’язливі, хоч він щосили й гнав їх від себе.

Втомлений і розбитий, Томас попрямував на кухню попити і перекусити. Попри те, що обід був усього дві години тому, він зараз не відмовився б від ще однієї повноцінної порції. Нехай навіть зі свинини.

Томас гризнув яблуко і гепнувся на землю поряд із Чаком. Ньют сидів неподалік, але сам-один, і ні з ким не розмовляв, тільки гриз нігті, чого Томас раніше за ним не помічав. Напружений погляд і глибокі зморшки на чолі видавали сильне занепокоєння.

Дивна Ньютова поведінка не проминула і повз Чакову увагу. Він поставив питання, що вертілося в Томаса на язиці.

— Що це з ним? — шепнув він. — Зовсім як ти, коли тебе тільки-но вийняли з Ящика.

— Не знаю, — відповів Томас. — У нього самого запитай.

— Я чую кожне слово, чорти б вас ухопили, — голосно промовив Ньют. — Не дивно, що коло вас ніхто не хоче спати.

Томас почувався так, ніби його спіймали на крадіжці, але турбота його була щира, бо Ньют був одним з небагатьох у Глейді, хто викликав симпатію.

— Щось не так? — поцікавився Чак. — Не ображайся, але ти сумний, як купа дристу.

— Та взагалі все не так, — відповів Ньют і замовк, дивлячись кудись у порожнечу. Не встиг Томас уточнити, що він має на увазі, як той заговорив знову. — Ця дівка з Ящика… Вона повсякчас марить, верзе якісь нісенітниці, але ніяк не отямиться. Медчуки роблять усе можливе, намагаються її годувати, та щоразу вона їсть дедалі менше. Кажу вам, за цим криється якийсь недобрий замисел.

Томас втупився в яблуко, потім відкусив від нього і відчув у роті гіркоту — він раптом зрозумів, наскільки сильно переймається здоров'ям дівчини. Томас хвилювався про неї, як про близьку людину.

— Якась дурня, та й годі, — голосно зітхнув Ньют. — Але зараз мене найбільше турбує не це.

— А що? — запитав Чак.

Томас аж посунувся вперед, настільки зацікавившись, що навіть про дівчину забув.

Ньютові очі звузилися, і він подивився у бік одного з виходів з Глейду.

— Альбі з Мінхо, — пробурмотів він. — Вони мали повернутися ще кілька годин тому.

Не встиг Томас і оком змигнути, як час було знову повертатися до роботи: він смикав бур'яни і лічив хвилини, коли нарешті зможе покинути Город. Занепокоєння Ньюта передалося і йому, тому час до часу він позирав на Західну Браму, очима шукаючи Альбі й Мінхо.

За словами Ньюта, вони повинні були повернутися до опівдня. Цього часу мало вистачити, щоб знайти дохлого грівера, оглянути його і повернутися. Не дивно, що Ньют хвилювався. Коли Чак припустив, що хлопці, можливо, втратили лік часу і вивчають грівера в своє задоволення, Ньют обдарував хлопчика таким спопеляючим поглядом, що Томас нітрохи б не здивувався, якби Чак в буквальному сенсі спалахнув. Але найбільше Томаса вразило інше: коли він запитав, чом би Ньюту просто не взяти кількох хлопців і не спробувати відшукати друзів у Лабіринті, на його обличчі відбився жах: щоки запали, потемніли і набули землистої барви. Та Ньют умить опанував себе і спокійно пояснив: щоб не втратити ще більшу кількість людей, рятувальні експедиції суворо заборонені. Однак Томас не сумнівався: на Ньютовому обличчі він вловив саме страх.

Ньют страшенно боявся Лабіринту.

Нехай що з ним там сталося (можливо, саме тоді він і пошкодив кісточку), а було це щось жахливе.

Томас постарався відкинути думки про Лабіринт і зосередився на висмикуванні бур’янів.

Вечеря минула у гнітючій атмосфері, але їжа тут була ні до чого. Казан з помічниками приготував ситні страви — смачний біфштекс, картопляне пюре, квасолю і гарячі рулети. Томас уже переконався, що жарти щодо Казанового куховарства таки просто жарти. Всі наминали його страви за обидві щоки, та ще й добавки просили. Але сьогодні ввечері глейдери сиділи за столами з виглядом воскреслих небіжчиків, яким востаннє в житті надали право поїсти, перш ніж запроторити в пекло.

Бігуни повернулися вчасно, і Томас із сумом спостерігав, як Ньют, уже не приховуючи паніки, відчайдушно метався від Брами до Брами, сподіваючись побачити Альбі й Мінхо. Але ті так і не з’явилися. Ньют велів глейдерам не зважати на нього і продовжувати спокійно їсти, а сам стояв і чекав на зниклих товаришів. Ніхто нічого не казав уголос, але Томас і сам розумів, що до закриття Брами залишалися лічені хвилини.

Глейдери послухалися Ньюта і знехотя їли. Томас сидів за столом разом з Чаком і Вінстоном, біля південної стіни Домівки. Він зміг запхнути в себе якусь дещицю, після чого в нього урвався терпець.

— Я не можу просто сидіти і невідь-чого чекати, коли вони застрягли в Лабіринті, — сказав він і кинув виделку на тарілку. — Піду до Ньюта.

З цими словами Томас підвівся і пішов до Брами.

Ніхто не здивувався, коли Чак пішов за ним.

Ньюта вони розшукали коло Західної Брами. Він ходив туди-сюди, раз у раз нервово запускаючи пальці у волосся. Побачивши хлопців, Ньют підвів голову.

— Куди вони могли подітися? — вигукнув він тремтячим високим голосом. Томас був зворушений тим, що Ньют так непокоїться через Мінхо й Альбі, наче ті були для нього рідними.

— Чому ви не посилаєте туди рятувальну команду? — запитав він. Йому здавалося глупством просто сидіти тут і хвилюватися, коли просто можна вибратися в Лабіринт і знайти зниклих.

— Чорт за… — почав був Ньют, але осікся. На секунду він заплющив очі та глибоко зітхнув. — Це неможливо. Розумієш? Більше не будемо про це. Є правила, і ми не можемо їх порушувати. А надто тепер, коли Брама от-от зачиниться.

— Але чому? — не вгавав Томас. Він не розумів, чому Ньют так опирається. — А як вони там застрягнуть і їх схоплять грівери? Хіба ми не зобов’язані їм допомогти?

Ньют обернувся до нього; його обличчя було багряним од злості, а очі буквально метали блискавки.

— Замовкни, зелений! — гаркнув він. — Ти ще й тижня тут не прожив! Ти що — вважаєш, я не ризикнув би власним життям, щоб врятувати цих бовдурів?

— Ні… я… вибач. Я не те хотів… — Томас не знав, що казати; йому лише хотілося якось допомогти.

Ньютів вираз трохи пом’якшився.

— Томмі, ти ніяк не дотумкаєш. Вихід вночі в Лабіринт — то самогубство. Ми тільки втратимо ще більше людей. Якщо ці шлапаки не повернуться… — він замовк, не наважуючись вимовити те, що всі й так розуміли. — Вони обидва дали обітницю, як і я свого часу. Як усі ми. На твоїх перших Зборах, коли тебе остаточно припишуть до котрогось із наглядачів, тобі теж доведеться присягнутися ніколи не виходити в Лабіринт вночі. Нізащо на світі, за жодних обставин.

Томас подивився на Чака: обличчя того було таким самим блідим, як у Ньюта.

— Ньют цього не скаже, — промовив хлопчик, — тому скажу я. Якщо Альбі з Мінхо не повертаються, то це означає, що вони загинули. Мінхо занадто розумний, щоб заблукати. Це неможливо. Вони мертві.

Ньют нічого не відповів. Чак розвернувся і з похнюпленою головою побрів у Домівку. «Мертві?» — повторив про себе Томас. Ситуація настільки погіршилася, що він не знав, як реагувати, — в душі була лише порожнеча.

— Шлапак має рацію, — пригнічено мовив Ньют. — Ось чому ми не маємо права вирушити на пошуки. Не можна допустити, щоб стало ще гірше.

Він поклав руку Томасу на плече, але вона тут-таки безвольно сповзла вниз. По щоках у Ньюта покотилися сльози. Томас був певен, що ніколи в минулому, пам’ять про яке була захована глибоко в темних закапелках свідомості, він не бачив людини, більше убитої горем, ніж Ньют. Густі сутінки відповідали похмурому настрою Томаса.

— Брама зачиниться за дві хвилини, — промовив Ньют. Коротка фраза прозвучала як смертний вирок. Не промовивши більше жодного слова, Ньют пішов геть.

Томас похитав головою. Він ледве знав Альбі й Мінхо, але думка про те, що вони загубилися в Лабіринті та що їх убили моторошні чудовиська, одне з яких Томас бачив крізь вікно рано-вранці, завдавала нестерпного болю.

Тут Глейдом прокотився гуркіт, і Томас здригнувся. Потім залунав скрегіт і хрусткіт каміння: зсувалися мури. Брама зачинялася на ніч.

Розкидаючи уламки каміння та здіймаючи хмари пилу, по землі повзла права стіна. Її замкові стрижні, останні з яких розташовувалися на такій висоті, що, здавалося, здатні проштрикнути небо, повільно наближалися до отворів, що містилися на торці протилежної стіни. Наче заворожений, Томас дивився на кам’яну глибу, яка сунула по землі всупереч здоровому глузду. Йому досі не вірилося, що це не сон.

І раптом ліворуч він помітив якийсь рух.

Просто перед ним у глибині зникаючого коридору в Лабіринті щось майнуло.

Спершу з’явився страх; Томас позадкував, побоюючись, що на нього повзе грівер, та незабаром неясні контури оформилися у дві людські фігурки, які шкандибали в бік Брами. Змахнувши з очей полуду страху, Томас придивився пильніше і зрозумів: це Мінхо, що тягне за собою Альбі, який безсило повис у нього на плечі. Мінхо побачив Томаса і підняв голову. Томас був певен, що цієї миті в нього очі вилазили з орбіт.

— Його зачепило!.. — насилу крикнув Мінхо здавленим голосом. Здавалося, кожен його крок міг стати останнім.

Томас не очікував такого повороту подій, і йому знадобився час, щоб отямитися.

— Ньюте! — гукнув він, насилу відірвавши погляд від Альбі з Мінхо. — Ідуть! Я їх бачу!

Він знав, що слід би вибігти за двері й допомогти, та його зупинило правило, яке забороняє виходити з Глейду.

Ньют, який на той час уже був майже біля Домівки, вмить обернувся і, накульгуючи, побіг назад до Брами.

Томас знову поглянув у просвіт у стінах — і сполотнів: Альбі сповз зі спини Мінхо і впав на землю. Мінхо відчайдушно намагався підняти його на ноги, але здався і, схопивши товариша за руки, поволочив по кам’яній долівці.

Але до Брами залишалася ще добра сотня футів.

Права стіна невблаганно наближалася, і Томасу видалося: що більше йому хочеться сповільнити її хід, то вона швидше повзе. До повного зачинення Брами залишалися лічені секунди. Шансів на те, що Мінхо встигне дотягнути Альбі, уже не зосталося. Жодних шансів.

Томас обернувся в бік Ньюта: кульгаючи, той поспішав як міг, але здолав лише половину відстані до Томаса.

Хлопець знову визирнув у Лабіринт, потім глянув на рухомий мур. Ще кілька футів — і кінець.

І тут Мінхо спіткнувся і впав. Тепер уже напевно стало зрозуміло, що він не встигає. Час сплив, неможливо було щось зробити.

— Не роби цього, Томмі! Не здумай, чорти б тебе вхопили!.. — почув Томас Ньютів крик у себе за спиною.

Стрижні на торці правого муру скидалися на гігантські руки, що тягалися до глибоких пазів навпроти, ніби намагаючись якнайшвидше в них зануритися і спокійно відпочити вночі. Повітря сповнював оглушливий скрегіт каміння.

П’ять футів. Чотири фути. Три. Два.

Томас знав, що вибору не має. Він рвонув уперед і, в останню мить прослизнувши повз шпичаки, вбіг у Лабіринт.

Позаду нього зі страшним гуркотом зімкнулися стіни, і їхнє гудіння, відбившись від оповитого плющем муру, луною прокотилося коридорами, як божевільний регіт.