Бігун у Лабіринті

Розділ 3

Томас просидів довгенько, не маючи сил ворухнутися. Нарешті він змусив себе подивитися в бік перехнябленої споруди. Біля неї крутився гурт хлопчаків, які раз у раз тривожно позирали на верхні вікна, ніби чекали, що ось-ось звідти з вибухом, у хмарі осколків і трісок, на них вилетить якась почвара.

Томасову увагу привернуло дивне джерґотіння. Він глянув угору — і встиг помітити блідий червоний вогник, що вмить зник у гіллі. Підвівшись, Томас обійшов дерево з другого боку, витягуючи шию і намагаючись з’ясувати, звідки лунає джерготіння, та не побачив нічого, крім голого сіро-коричневого гілля, що стирчало мов кістляві пальці, надаючи дереву подоби живої істоти.

— Це один із цих… жуків-жалюків, — промовив хтось.

Томас обернувся — поруч стояв невисокий гладун, роздивляючись його. Зовсім юний — імовірно, наймолодший з усіх, кого Томас встиг тут зустріти; на вигляд йому було років дванадцять-тринадцять. Довге темне волосся, закладене за вуха, сягало плечей, на рум’яному круглому обличчі сяяли сумні блакитні очі.

Томас кивнув йому.

— Жуків… як-як?

— Жуків-жалюків, — повторив хлопчик, вказуючи на верхівку дерева. — Якщо у тебе стане клепки не лізти до них, вони тебе не чіпатимуть, — і по паузі додав, — шлапак.

Останнє слово він сказав так, наче ще не вповні опанував сленг Глейду.

Знову почувся моторошний зойк, — цього разу протяжніший, — від якого Томаса пройняв холодний піт.

— Що там відбувається? — запитав він, показуючи на споруду.

— Не знаю, — відповів кругловидий хлопчик високим дитячим голоском. — Це Бен. Йому добряче перепало. Вони таки до нього дісталися.

— Вони?..

Томасу дуже не сподобався зловісний тон, яким хлопчик вимовив це слово.

— Еге.

— Хто вони?

— Сподіваюся, тобі не доведеться це відчути на власній шкурі, — відповів хлопчина якось аж надто спокійно і невимушено. Він простягнув руку. — Мене звати Чак. Поки не з’явився ти, я вважався зелепушем.

«То он хто повинен подбати про мій нічліг?» — подумав Томас. До відчуття цілковитого дискомфорту додалось роздратування. Від нерозуміння того, що відбувається, розболілася голова.

— Чому всі називають мене зелепушем? — запитав він Чака, коротко потиснувши йому руку.

— Бо ти найновіший з-поміж новачків, — Чак тицьнув у Томаса пальцем і засміявся.

З будинку знову долинув навісний вереск, подібний до ревіння тварини на різниці.

— Як ти можеш сміятися? — здивувався Томас, нажаханий загадковим вереском. — Там наче хтось помирає.

— З ним усе буде гаразд. Ще ніхто не помирав, якщо встигав отримати сироватку. Тут усе — або нічого. Смерть або життя. Просто дуже боляче.

— Що — боляче? — запитав Томас по короткій паузі.

Очі Чака забігали.

— Ну… коли жалять грівери.

— Грівери?

Томас дедалі більше заплутувався. Жалять… Грівери… Почувши слова, від яких віяло чимось зловісним, він уже не був певен, що хоче знати подробиці.

Чак знизав плечима і, закотивши очі, відвернувся.

Томас досадливо зітхнув і знову притулився до дерева.

— Здається, ти знаєш не набагато більше за мене, — мовив він, хоч і розумів, що це зовсім не так. Його втрата пам’яті була дуже дивною: Томас пам’ятав, як влаштований світ, але багато подробиць, таких як обличчя людей і їхні імена, геть вилетіли з голови. Це якби в новій книжці було відсутнє кожне десяте слово, від чого неможливо зрозуміти сенс. Томас не пам’ятав навіть свого віку.

— Чаку… як ти гадаєш, скільки мені років?

Хлопчик окинув його поглядом з ніг до голови.

— Я б сказав, шістнадцять. Ну, якщо тобі цікаво, зріст приблизно метр вісімдесят… шатен. А ще бридкіший, ніж обсмажений на багатті шматок печінки, — він хихикнув.

Томас був вражений настільки, що останніх слів уже не чув. Шістнадцять?! Невже йому всього шістнадцять? Він почувався значно дорослішим.

— Ти серйозно? — він замовк, силкуючись добрати потрібні слова. — Як…

Томас почувався геть кепсько.

— Заспокойся. Спершу буде погано, потім звикнеш. Як я, наприклад. Та воно ліпше, ніж жити у купі дристу, — він зиркнув на Томаса, немов чекав на нове питання. — Дристом ми називаємо лайно. Лайно з отаким звуком «дрис-с-ст» ляпає в нічний горщик.

Томас втупився в Чака, не вірячи власним вухам.

— Очманіти можна, — лишень вихопилося в нього.

Томас підвівся, пройшов повз Чака і попрямував до старого будинку; до його зовнішнього вигляду, вочевидь, найбільше пасувало визначення «халупа». Заввишки будинок був три- або й чотириповерховим, та складалося враження, що він от-от розвалиться. Судячи з безладного нагромадження балок, дощок, вікон і грубих мотузок, очевидячки, будинок збили нашвидкуруч. Перетинаючи майдан, Томас вловив виразний запах диму і пахощі смаженого на вогні м’яса. У животі забурчало. Тепер, коли Томас дізнався, що то просто кричав хворий хлопчик, йому стало легше. Певна річ, коли не думати, від чого він захворів…

— Як тебе звати? — запитав Чак, намагаючись не відставати від Томаса.

— Що?

— Твоє ім’я. Ти нам досі не сказав. Напевно, ти його пам’ятаєш.

— Томас.

Він ледве чув власний голос. Його думки потекли в новому руслі: якщо Чак каже правду, тоді Томас щойно виявив дещо спільне поміж мешканцями Глейду. Втрата пам’яті у всіх була схожою — вони пам’ятали власні імена, але чомусь не пригадували імен своїх батьків, своїх друзів, не пригадували свого прізвища.

— Радий знайомству, Томасе, — сказав Чак. — Не хвилюйся, я подбаю про тебе. Тут я вже місяць і вивчив Глейд уздовж і впоперек. Покладися на Чака, о’кей?

Біля входу до халупи, де юрмилася група хлопчаків, Томаса охопив раптовий напад роздратування. Він різко розвернувся і, підійшовши до Чака впритул, гаркнув йому просто в обличчя:

— Та ти навіть на мої питання нормально відповісти не здатен!

Здивувавшись власній рішучості й відвазі, він розвернувся і попрямував до дверей з твердим наміром увійти досередини й отримати відповіді.

Чак знизав плечима.

— А що путнього я можу тобі розповісти?! Я ж іще новачок, як і ти. Але я міг би стати тобі другом…

— Мені не потрібні друзі, — відрубав Томас.

Потягнувши на себе двері, збиті з вицвілих на сонці дощок, Томас побачив кількох хлопців. Вони стояли біля сходів з такими кривими сходинками й поруччям, що дошки стирчали на всі боки. Стіни холу і коридору були обклеєні тьмяними шпалерами, місцями обдертими. З прикрас тут був хіба стіл на трьох ніжках, на якому стояла запорошена ваза, й чорно-білий портрет якоїсь жінки, вбраної в старомодну білу сукню. Усе це скидалося на будинок з привидами. Тут навіть бракувало мостин.

Пахло пилом і цвіллю, що вельми контрастувало з приємними пахощами зовні. Зі стелі звисали мерехтливі флуоресцентні лампи, але Томасу не було коли думати, звідки в Глейді електрика. В цю мить його увага була прикута до літньої жінки на портреті. Вона тут колись мешкала? Дбала про місцевих?

— Лишень поглянь, зелепуш прийшов.

Томас здригнувся, коли зрозумів, що це вимовив той самий чорнявий хлопець, який нещодавно дивився на нього зі смертельною ненавистю. З вигляду років п’ятнадцятьох, довготелесий і худий. Ніс був завбільшки з маленький кулак і нагадував картоплину неправильної форми.

— Мабуть, шлапак штани обдристав, коли почув, як верещить друзяка Бенні. Може, тобі підгузка поміняти, гнилоголовий?

— Мене звати Томас.

Він не знав, як поводитися далі, та й не хотілося зв’язуватися, тому без слів він рушив до сходів — найближчого шляху до відступу. Заводій миттєво заступив йому шлях, виставивши руку.

— Туди не можна, зелений, — він вказав великим пальцем на стелю. — Новачкам заборонено дивитися на… гнилих. Ньют і Альбі цього не схвалюють.

— У чому проблема? — спитав Томас, намагаючись приховати страх і не думати про те, що хлопець мав на увазі під словом «гнилий». — Я навіть не знаю, де я. Мені просто потрібна допомога.

— Слухай мене, зелепушу, — підліток схрестив руки на грудях і спохмурнів. — Я бачив тебе раніше. І мені підозріло, що ти в нас тут з’явився…

— А от я тебе досі на очі не бачив, гадки не маю, хто ти такий, і мені начхати на тебе, — засичав Томас.

Хлопець коротко розсміявся, потім посерйознішав і спохмурнів.

— Я бачив тебе, шлапак. Рідко кому в цих краях траплялося бути вжаленим, — він вказав пальцем вгору. — Я один з них. Я знаю, як почувається зараз Бенні. Я був там. Я бачив тебе під час Переміни, — він тицьнув Томасові пальцем у груди. — Закладаюсь на твою першу вечерю у Казана, що й Бенні тебе бачив.

Томас і далі мовчки дивився в очі заводія. Його знову опанував страх. Невже це жахіття ніколи не закінчиться?

— Чуєш про грівера — і в штанці дзюриш? — гигикнув хлопець. — Жижки трусяться? Либонь, не хочеш бути вжаленим?

Знову це слово! Вжалений. Томас спробував відігнати від себе тривожні думки і вказав на сходи, звідки по всьому будинку відлунювали стогони.

— Якщо Ньют там, я повинен з ним поговорити.

Хлопець кілька секунд свердлив Томаса поглядом, потім кивнув.

— А знаєш, ти маєш рацію, Томмі. Мені не слід бути таким грубим з новачками. Ходи нагору. Впевнений, Альбі з Ньютом усе тобі пояснять. Серйозно, йди. І перепрошую.

Він легенько поплескав Томаса по плечу, а потім відступив на крок і жестом запросив пройти. Томас розумів: той щось затіває, — через відсутність певних фрагментів пам’яті він аж ніяк не зробився ідіотом.

— Як тебе звати? — запитав Томас, міркуючи, чи варто взагалі підніматися.

— Галлі. До речі, не дозволяй вводити себе в оману. Справжній ватажок тут — я, а не ті двоє дурних шлапаків нагорі. Добре собі затям. Якщо хочеш, можеш називати мене капітаном Галлі, — вперше він посміхнувся. Зуби пасували до жахливого носа: двох-трьох бракувало, а решту не можна було назвати білими. Сморід з рота Галлі нагадав Томасу щось огидне з минулого життя.

— О’кей, — відповів він, так утомившись від хлопця, що кортіло заверещати і затопити Галлі по мармизі. — Нехай буде капітан Галлі.

Відчувши прилив адреналіну, Томас демонстративно відкозиряв йому.

Над натовпом зірвався приглушений смішок. Галлі почервонів, обернувся, потім знову з ненавистю втупився в Томаса. Його чоло прорізали глибокі зморшки, ніздрі на величезному носі роздулися.

— Давай, піднімайся. І тримайся від мене подалі, баклан, — він знову тицьнув пальцем угору, при цьому не зводячи погляду з Томаса.

— Як скажеш.

Томас іще раз обвів очима оточуючих. Від розгубленості, збентеження і злості до обличчя прилила кров. Ніхто, крім Чака, що стояв у дверях і хитав головою, не ворухнувся, щоб його зупинити.

— Не треба, — сказав хлопчик. — Ти новачок і не маєш права туди йти.

— Ну ж бо, піднімайся! — повторив Галлі. — Чого стоїш?

Томас устиг пошкодувати, що взагалі зайшов у будинок, але бажання поговорити з Ньютом було непереборне.

Він почав підніматися сходами. Кожна сходинка загрозливо рипіла під його вагою, і якби не бажання швидше викрутитися з незручної ситуації, Томас тричі подумав би, чи варто йти далі, ризикуючи провалитися крізь гнилі дошки. Він так і піднімався, здригаючись від найменшого рипіння, досяг майданчика, звернув ліворуч і опинився в довгому коридорі з поруччям уздовж стін і декількома дверима. Тільки з-за одних з них крізь щілину пробивалося світло.

— Переміна! — крикнув Галлі знизу. — Радій, гнилоголовий!

Глузування надало Томасові сміливості, і він, не звертаючи уваги на тріск мостин під ногами й улюлюкання знизу, підійшов до входу в освітлену кімнату, повільно повернув мідну ручку і прочинив двері.

Ньют з Альбі схилилися над кимось, хто лежав на ліжку.

Томас витягнув шию, щоб краще розгледіти пацієнта, і зрозумів, що спричинило такий переполох.

Від побаченого на голові заворушилося волосся, а в горлі застрягла грудка.

Томас дивився всього лише кілька секунд, але вистачило й цього: кінцівки й голі груди хлопця були вкриті густою мережею дивно-зелених набряклих жил, що випирали з-під шкіри, наче мотузки. Тіло сіпалось і корчилося — все у багряних синцях, червоних виразках і кривавих порізах. Налиті кров’ю очі вилазили з орбіт. Картина врізалася Томасу в пам’ять — і тут перед ним виріс Альбі. Виштовхнувши хлопця з кімнати, він зачинив по собі двері, що, одначе, не змогло заглушити стогони і зойки нещасного.

— Що ти тут робиш, зелений?

Томас відчув себе геть кепсько.

— Я… я хотів дещо запитати, — пробелькотів він тремтячим голосом, бо слова застрягали в горлі. Що могло статися з тим хлопцем? Прихилившись до поруччя, Томас утупився в підлогу.

— Ану бігом на сходи, смердюк, — наказав Альбі. — Чак тобі допоможе. І якщо до завтрашнього ранку ти бодай раз трапишся мені на очі, цей день стане для тебе останнім. Я особисто скину тебе зі Стрімчака! Затямив?

Від приниження і страху Томас аж ніби змалів до розмірів щура. Він мовчки прошмигнув повз Альбі й майже бігом спустився по хистких сходинках. Не звертаючи уваги на дітей, що пороззявляли роти від здивування, — а надто на Галлі, — Томас вискочив надвір і схопив Чака за руку.

Томас ненавидів їх. Усіх. Крім Чака.

— Забери мене від них.

Він раптом зрозумів, що Чак — його єдиний друг на всьому світі.

— Певна річ, — бадьоро відповів той, вочевидь, у захваті від власної значущості. — Спершу зазирнемо до Казана і візьмемо для тебе поїсти.

— Не впевнений, що після побаченого я взагалі колись зможу їсти.

— Зможеш, — кивнув Чак. — Зустрінемося біля того дерева. Я буду хвилин за десять.

Томас страшенно радів, що забрався подалі від моторошного будинку, тому попрямував назад до дерева. Варто було йому уявити, як непросто буде тут вижити, — і накривало бажання тікати звідси щодуху. Хотілося згадати бодай щось із минулого життя. Найменшу деталь — матір, батька, друга, школу, хобі. Дівчину…

Він кілька разів міцно заплющив очі, намагаючись викинути з голови побачене у старому будинку.

«Переміна». Галлі назвав це Переміною.

Томас здригнувся, хоч і не було холодно.