— Все ясно, — сказав Мінхо.
Томас стояв біля нього на краю Стрімчака, вдивляючись у сіру порожнечу. Там не було геть нічого, за що можна було б зачепитися оком, — ні ліворуч, ні праворуч, ні вгорі, ні внизу ні прямо. Нічого, стіна порожнечі.
— Що ясно? — перепитав Томас.
— Ми це бачимо вже тричі. Щось відбувається.
— Еге ж… — Томас розумів, до чого хилить Мінхо, але чекав, поки той пояснить усе сам.
— Той дохлий грівер, якого я знайшов першого разу, зник у цьому напрямку. Ми так і не бачили, щоб він повернувся, і він не пішов углиб Лабіринту. А потім ще ті чотири почвари, яких ми обдурили і які стрибнули звідси.
— Обдурили? — перепитав Томас. — Це ще хто кого обдурив.
Мінхо задумливо подивився на нього.
— Гм… Хай там як, а тепер ще цей, — він махнув рукою на прірву. — Сумнівів не лишається: отак грівери залишають Лабіринт. Схоже на чаклунство, таж і сонце просто так не згасне.
— Якщо вони можуть вийти цим шляхом, — мовив Томас, розвиваючи думку наглядача, — то і ми можемо.
— Знову ти зі своїми самогубчими ідеями, — засміявся Мінхо. — Мабуть, дуже скучив за гріверами. Думаєш, у їхньому лігві тебе бутербродами нагодують?
Томас похнюпився, відчуваючи, як згасає надія.
— Є кращі ідеї?
— Не все відразу, зелений. Давай-но спершу назбираємо каміння й усе перевіримо. Мені здається, десь тут є прихований вихід.
Вони позбирали всі каменюки, що лежали на землі, та здалося, що їх не досить, і тоді хлопці заходилися відламувати шматки кам’яних блоків з тріщин у стіні. Зібравши чималу гірку каміння, вони перетягли його до краю Стрімчака і сіли там, звісивши ноги. Томас подивився вниз, та крім сірої прямовисної стіни нічого не побачив.
Мінхо дістав блокнот з олівцем і поклав на землю.
— Треба все ретельно записати. Якась оптична ілюзія заважає нам побачити вихід. Ти теж не лови ґав і запам’ятовуй усе, що побачиш. Не хочу один відповідати за можливий промах шлапака, який зважиться стрибнути вниз першим.
— Певен, що цим шлапаком мусить стати наглядач бігунів, — спробував пожартувати Томас, відганяючи страх. На саму думку, що вони перебувають дуже близько від місця, звідки щомиті можуть повискакувати грівери, аж у пал кидало. — Не хвилюйся, ми обв’яжемо тебе міцною мотузкою.
— А це ідея! — Мінхо взяв камінь з купи. — Гаразд, кидатимемо по черзі, зиґзаґом — то далі, то ближче. Якщо якийсь чарівний вихід і справді існує, сподіваюся, наша затія спрацює.
Томас узяв камінь і, прицілившись, кинув його ліворуч, туди, де стіна коридору різко обривалася. Гострий уламок полетів униз, аж доки не зник у сірій порожнечі.
Тепер прийшла черга Мінхо. Він кинув камінчик приблизно на фут далі від того місця, в яке цілив Томас. Осколок полетів униз. Потім знову жбурляв Томас, цілячись ще на фут далі. Потім знову Мінхо. Каміння зникало в безодні. Бігуни продовжували кидати доти, доки не прокреслили уявну лінію завдовжки з дюжину футів од краю Стрімчака. Потім вони змістилися правіше, проводячи невидиму лінію вже в напрямку Лабіринту. Все каміння безперешкодно падало вниз.
Ще дві лінії — від краю Стрімчака і в зворотному напрямку. Бігуни вже перевірили весь лівий бік прірви, цілячи уламками на таку відстань, яку хтось — або щось — здатні здолати в стрибку. З кожною новою спробою Томас тільки дедалі розчаровувався.
Неможливо було не думати, що ідея ця геть абсурдна.
І тут камінь, кинутий Мінхо, пропав.
Це була дивовижа, якої Томас у житті не бачив.
Мінхо кинув величенький уламок муру. Томас напружено проводжав кожен пожбурений камінь очима. Цей уламок зірвався з руки Мінхо, полетів уперед майже по центру від краю Стрімчака, почав падати вниз, на невидиму землю. А потім раптом щез без сліду, так наче його поглинула вода або туман.
Ось мить тому камінь ще тут. А наступної миті його вже немає.
Томас закашлявся — в горлі пересохло.
— Ану жбурни ще раз — може, ми просто кліпнули…
Мінхо жбурнув у те саме місце. І знову камінь просто щез.
— Напевно, раніше ви неуважно дивилися, — припустив Томас. — Коли не чекаєш, що може щось статися, то й не надто придивляєшся — і не помічаєш.
Решту каміння вони кидали зі Стрімчака, дюйм по дюйму віддаляючись у різні боки від тієї точки, де зник перший уламок. Яким же було Томасове здивування, коли вони зрозуміли, що площа ділянки, в якій щезали предмети, не перевищувала декількох футів.
— Не дивно, що ми цього не помічали, — сказав Мінхо, швидко замальовуючи в блокноті невидимий отвір і ставлячи позначки про його розміри. — Доволі маленький прохід.
— Грівери ледь проштовхуються в таку діру, — Томас не зводив погляду з ділянки в небі — місця невидимого порталу, намагаючись закарбувати в пам’яті точне розташування проходу і відстань до нього. — Коли вони вилазять, то, напевно, балансують на краю дірки, а потім стрибають на край Стрімчака. Тут доволі близько. Навіть я зміг би стрибнути на таку відстань, а вони й поготів.
Мінхо закінчив малюнок і поглянув на загадкову діру в небі.
— Як таке можливо, чувак? Що взагалі зараз перед нами?
— Як ти й казав, схоже на чаклунство, але насправді ніякого чаклунства немає. Всього лише результат роботи того самого механізму, який зробив небо сірим. Вихід прихований чимось на кшталт оптичної ілюзії або голограми. В цьому місці все навиворіт.
І, змушений був визнати Томас, круто. Хотілося б йому зрозуміти, які високі технології стоять за всіма чудесами, що тут відбуваються.
— Еге ж, точно що навиворіт. Ходімо, — Мінхо крекчучи підвівся й закинув наплічник на спину. — Треба оббігти якнайбільше коридорів. Можливо, на цьому дива не закінчаться — раптом спливе ще щось незвичайне. Увечері розповімо про все Ньютові з Альбі. Не уявляю, як це можна використовувати, та принаймні тепер ми знаємо, де зникають кляті грівери.
— І звідки з’являються, — додав Томас, кинувши останній погляд на невидимий портал. — 3 гріверової нори.
— Нічогенька собі назва, не гірша за інші. Ходімо.
Але Томас і далі сидів, чекаючи, поки Мінхо перший рушить з місця. Кілька хвилин вони отак мовчки сиділи: вочевидь, товариш був не менше вражений відкриттям. Аж нарешті Мінхо без слів розвернувся, готовий рушати. Хоч-не-хоч Томас теж розвернувся, і незабаром вони побігли в сірий морок Лабіринту.
У коридорах Томас із Мінхо не виявили нічого незвичайного — ті ж самі мури і плющ.
Томас робив мітки зі зрізаних стебел і занотовував собі у блокнот. Йому важко було підмічати всі зміни, що відбулися порівняно з учорашнім днем, тоді як Мінхо впевнено вказував на стіни, що встигли за ніч переміститися. Коли хлопці досягли останнього глухого кута і вже час було повертатися додому, в Томаса раптом виникло непереборне бажання начхати на все і залишитися в Лабіринті, щоб подивитися, що станеться вночі.
Вочевидь, Мінхо вловив цю переміну й поклав йому руку на плече.
— Ще рано, чувак. Ще рано.
І вони повернулися назад.
У Глейді було невесело, та воно й не дивно: не до веселощів, коли все довкола сіре. Світло було таким самим тьмяним, як і вранці, й Томас мимоволі спитав себе, чи зміниться освітлення після «заходу сонця».
Коли вони проминули Західну Браму, Мінхо одразу ж повернув до Картосховища, чим дуже здивував Томаса. Той був певен, що наразі це останнє, що їм варто було робити.
— Хіба тобі не кортить якнайшвидше розповісти Ньютові й Альбі про гріверову нору?
— Ми досі бігуни, і ми досі маємо певні обов’язки, — відповів Мінхо. Томас поплентався за ним до важких металевих дверей бетонної будівлі. Наглядач звів на нього очі та виснажено посміхнувся: — Не хвилюйся, у нас залишиться час поговорити з ними — тут ми надовго не затримаємося.
У Картосховищі вони застали інших бігунів — хтось міряв кімнату кроками, хтось, схилившись над столом, креслив карти, — проте ніхто не промовив жодного слова, наче вже вичерпався запас припущень про те, що сталося з небом. Повітря загусло од відчуття безвиході, аж Томасові здалося, ніби він в’язне в ньому, як у трясовині. Хлопець розумів, що має відчувати те саме, та був занадто схвильований — йому нетерпеливилося побачити реакцію Ньюта й Альбі на новину про Стрімчак.
Томас сів за стіл і з пам’яті й записів у блокноті заходився малювати карту. Мінхо сидів поруч і підказував: «Мені здається, прохід закінчувався не там, а тут», «Дотримуйся пропорції» і «Та проводь пряміші лінії, шлапак». Наглядач дратував своєю пунктуальністю, та неабияк допоміг, тому вже за п’ятнадцять хвилин Томас зміг оцінити кінцевий результат роботи — свою першу карту. Він страшенно пишався собою — вона нічим не відрізнялася від усіх бачених ним карт.
— Непогано, — похвалив його Мінхо. — У всякому разі, як на новачка.
Мінхо підвівся, підійшов до скрині з картами першого сектора і відкинув віко. Опустившись навколішки перед скринею, Томас витягнув з неї вчорашню карту і поклав біля свого витвору.
— Що тепер робити? — запитав він.
— Слід порівняти конфігурації сектора. Правда, порівнювати зміни за два дні нема сенсу. Щоб знайти якісь закономірності, потрібні результати кількох тижнів. Невдячна справа, але я впевнений: щось тут приховано. Щось таке, що нам допоможе. Просто поки ми цього не бачимо. Лайно, як я й казав.
Томас відчув, що глибоко в мозку щось заворушилося; те ж саме він відчував, коли вперше потрапив до Картосховища. Рухомі стіни. Конфігурація. Всі ці прямі лінії — може, зовсім не про такі карти йдеться? Може, це на щось вказує? Томас не міг позбутися відчуття, що він не помічає очевидного, а ключ до розгадки лежить на поверхні.
Мінхо ляснув його по плечу.
— Після вечері й розмови з Ньютом і Альбі зможеш повернутися сюди й порівнювати карти, скільки заманеться. Ходімо.
Томас склав аркуші в скриню і зачинив віко, страшенно злий через оце дивне відчуття. Воно засіло як скабка в боці. Рухомі стіни, прямі лінії, конфігурації… Відповідь десь на поверхні.
— Гаразд, ходімо.
Не встигли вони вийти з Картосховища, з брязкотом зачинивши по собі масивні двері, як до них підійшли явно стурбовані Ньют з Альбі. Томасове збудження вмить змінила тривога.
— Привіт, — сказав Мінхо. — Ми саме…
— До справи, — обірвав його Альбі на півслові. — Немає часу. Щось знайшли?
Мінхо спохмурнів.
— І я радий тебе бачити. Так, знайшли дещо цікаве.
Всупереч Томасовим очікуванням, Альбі, здається, засмутився ще дужче.
— Чортове місце починає розсипатися, як картковий будиночок, — він кинув на Томаса недобрий погляд, неначе в цьому винен новачок.
«Що з ним?» — подумав Томас, відчуваючи, як у ньому закипає злість. Вони як прокляті весь день гасали Лабіринтом — і що натомість отримують?
— Ти про що? — запитав Мінхо. — Щось іще сталося?
Відповів Ньют, кивнувши у бік Ящика:
— Сьогодні довбаний Ящик не прийшов. Приходив щотижня впродовж двох років у той самий день і той самий час. А сьогодні — ні.
Всі четверо подивилися на металеві стулки. Томасові навіть здалося, ніби над ними нависає тінь — ще похмуріша, ніж тьмяне сіре світло, яке накрило Глейд.
— Гниляк нам тепер, — пробурмотів Мінхо. Томас зрозумів, що вони опинилися в реальній скруті.
— Сонця для рослин немає, — вимовив Ньют. — Постачання припинилося. Я б сказав, це таки гниляк.
Альбі стояв, схрестивши руки на грудях, і далі задумливо дивився на люк, немов силою думки намагався відчинити його стулки. Томас сподівався, ватажок не згадуватиме того, що бачив під час Переміни, — і взагалі нічого, пов’язаного з Томасом. Особливо зараз.
— Так от, — провадив Мінхо, — як я вже казав, ми виявили дещо дивне.
Томас чекав, сподіваючись, що Ньют з Альбі зрадіють, а може, навіть зможуть надати якусь інформацію, яка пояснить загадку.
Ньют запитально звів брови.
— Що саме?
Мінхо детально описав їхні з Томасом пригоди, почавши з грівера, за яким вони простежили, і завершивши результатами експерименту зі жбурляння каміння зі Стрімчака.
— Напевно, це веде туди, де… ну… живуть грівери, — підсумував він.
— У гріверову нору, — вставив Томас. Усі троє обдарували його роздратованими поглядами, наче він узагалі не мав права висловлюватися. Вперше така реакція майже не образила Томаса.
— Мушу в біса подивитися на це власними очима, — пробурмотів Ньют. І додав: — Навіть не віриться.
Томас не міг не погодитися.
— Навіть не знаю, що можна зробити, — сказав Мінхо. — Може, вийде якось перегородити коридор?
— Без варіантів, — відповів Ньют. — Ти забув, що кляті почвари вміють повзати по мурах? Їх не зупинить жодна перепона.
Розмова раптово перервався: біля Домівки зчинився якийсь переполох. Кілька глейдерів біля входу до будинку щось бурхливо обговорювали, намагаючись перекричати один одного. Серед них був і Чак; щойно він помітив Томаса, то одразу ж кинувся назустріч. Хлопчик перебував у стані сильного збудження, і Томас подумки приготувався до чергових неприємних несподіванок.
— Що відбувається? — запитав Ньют.
— Вона отямилася! — вигукнув Чак. — Дівчина отямилася!
Всередині в Томаса все обірвалося; він притулився до бетонної стіни Картосховища. Дівчина отямилася. Та сама дівчина, чий голос він чув у своєму мозку. Йому закортіло втекти, перш ніж це знову станеться, перш ніж вона з ним подумки заговорить.
Запізно.
«Томе, я тут нікого не знаю. Забери мене! Все розпливається… Я починаю забувати все, крім тебе… Я повинна так багато розповісти тобі! Але все розпливається…»
Він не міг збагнути, як це в неї виходить, як вона опиняється в нього у голові.
Тереза помовчала, потім додала щось зовсім дивне.
«Лабіринт — це код. Томе, Лабіринт — це код».