Розділ 53

Томас навіть трохи засмутився, коли Збори закінчилися. Ньют вийшов з Домівки, і стало ясно, що відпочивати вже досить.

Побачивши Томаса з Терезою, наглядач, накульгуючи, побіг до них. Томас зловив себе на тому, що мимоволі випустив руку Терези. Ньют зупинився перед лавою і схрестив руки на грудях, дивлячись на Терезу і Томаса зверху вниз.

— Це просто кляте божевілля, ви ж це розумієте?

З виразу його обличчя неможливо було щось зрозуміти, та, здається, в очах майнув переможний блиск.

Томас підвівся, відчуваючи, як од хвилювання починає тремтіти все тіло.

— То вони погодилися?

Ньют кивнув.

— Усі до ноги. Це виявилося навіть простіше, ніж я гадав. Шлапаки бачили, щó відбувається, коли кляті Брами відчинені. А з цього дурнуватого Лабіринту ми вибратися не можемо. Тому треба робити щось, — він обернувся до наглядачів, які почали збирати навколо себе підпорядкованих їм робітників. — Залишилося переконати решту глейдерів.

Томас був певен, що це завдання виявиться навіть складнішим за спробу переманити на свій бік наглядачів.

— Гадаєш, вони погодяться? — запитала Тереза, підводячись із лавиці.

— Не всі, — відповів явно стурбований Ньют. — Хтось захоче лишитися й випробувати долю — гарантую.

Томас не сумнівався: на саму думку про те, що доведеться бігати Лабіринтом, у глейдерів затремтять жижки. Пропонувати їм відкрито битися з гріверами — то вже занадто.

— А що з Альбі?

— Хто його знає, — відповів Ньют, обводячи очима Глейд, наглядачів і їхніх підопічних. — Повернення додому неборака боїться дужче, ніж зустрічі з гріверами. Та не переймайся, я умовлю його піти з нами.

Томасу страшенно кортіло пригадати бодай щось із того, чого так сильно боявся Альбі, але марно.

— І як ти збираєшся це зробити?

Ньют засміявся.

— Вигадаю який-небудь дрист. Скажу, що в іншій частині світу в нас почнеться нове життя, і проживемо ми довго й щасливо.

— Можливо, — стенув Томас плечима, — так і буде. Хтозна? Знаєте, я пообіцяв Чаку, що поверну його додому. Або, щонайменше, знайду йому нову домівку.

— Ну, — пробурмотіла Тереза, — після цього місця будь-що видасться раєм.

Томас подивився на купки глейдерів, розкидані по всьому Глейду, — точилася суперечка, і наглядачі силкувалися переконати людей, що ті мусять ризикнути і з боєм прорватися до гріверової нори. Дехто не волів це слухати і пішов геть, та більшість уважно вислухали і, здається, всерйоз замислилися.

— І що далі? — запитала Тереза.

— З’ясуємо, хто йде, — зітхнув Ньют, — а хто залишається, і почнемо готуватися. Слід подумати про харчі, зброю тощо, і тільки потім вирушимо в путь. Томасе, коли вже це твоя ідея, то я призначив би головним тебе, але нам і так важко переконати глейдерів вирушити до нори, а як вони довідаються, що ватажком стане зелений… Тільки не ображайся. Просто сиди собі тихо, гаразд? Ви з Терезою візьметеся до коду — без зайвого розголосу.

Томас і сам був радий посидіти тихо. Відшукати комп’ютер і набрати на ньому код здавалося більш ніж відповідальним завданням. Маючи на плечах всього лише оце одне завдання, він заледве притлумлював паніку.

— Як тебе послухати, то все легко, — промовив він нарешті, намагаючись бодай трішки прикрасити ситуацію. Ну, принаймні щоб так здавалося.

Ньют знову схрестив руки і пильно подивився на Томаса.

— Як ти казав: залишимося тут — і один шлапак загине. Вирушимо — і хтось однаково загине. Тоді яка різниця? — він тицьнув Томаса пальцем у груди. — Тільки якщо ти не помилився.

— Не помилився.

Томас знав, що не помиляється щодо нори, коду, секретного виходу і неминучості сутички. Та він не міг передбачити, скільки загине людей — хтось один чи декілька. Хай там як, та інстинкт йому підказував: не можна зізнаватися в своїх сумнівах.

Ньют поплескав його по спині.

— Лацно. Нумо до роботи.


Наступні кілька годин були просто божевільні.

Більшість глейдерів — навіть більше, ніж припускав Томас, — усе-таки зважилися приєднатися до втікачів. І Альбі з ними. Хоча ніхто в цьому не зізнавався, Томас міг заприсягтися: в душі всі сподівалися на те, що грівери вб’ють тільки одного, і вважали свої шанси стати цим бідолахою мізерними. Тільки деякі особливо вперті вирішили залишитися в Глейді; втім, саме вони стали найбільшим джерелом галасу і проблем. З понурими обличчями вони тинялися майданом і всіляко намагалися втовкмачити іншим, що ті — неабиякі бовдури. Зрештою упертюхи здалися й трималися оддалік.

Що ж до Томаса і решти, хто зважився на втечу, то їм належало встигнути переробити чимало роботи.

Всім роздали наплічники, напхом напхані найнеобхіднішим. Казана (за словами Ньюта, з усіх наглядачів кухаря переманити на свій бік виявилося найскладніше) призначили відповідальним за харчі та їхній розподіл по наплічниках. Не забули і про шприци з протигріверною сироваткою, хоча Томас мав сумніви, що монстри жалитимуть їх узагалі. Чаку доручили наповнити і роздати пляшки з питною водою. Оскільки хлопчикові допомагала Тереза, Томас попросив її по можливості применшувати небезпеку в розмові з малим, навіть якщо їй доведеться відверто брехати. Чак намагався триматися гідно, та крапельки поту на шкірі й переляканий погляд зраджували його реальний стан.

Мінхо з гуртом бігунів, озброївшись камінням і сплетеними з плюща мотузками, вирушив до Стрімчака, щоб востаннє перевірити невидиму гріверову нору. Залишалося тільки сподіватися, що почвари не порушать свого звичного розпорядку і не вилізуть серед білого дня. Томас був подумав, що може сам збігати до Стрімчака, стрибнути в нору і швидко набрати код, але побоявся небезпеки, що чигала на нього по той бік. Ньют має рацію: ліпше зачекати до ночі та сподіватися, що більшість гріверів розповзуться по Лабіринту і в норі їх не буде.

Мінхо повернувся цілий і неушкоджений, і, як Томасові здалося, сповнений впевненості, що вони мають справу з реальним виходом. Або входом: то вже з якого боку на нього подивитися.

Томас допоміг Мінхо роздати глейдерам зброю: хлопці постаралися змайструвати і дещо новеньке, щоб підготуватися до сутички з гріверами. Деякі дерев’яні кілки з загостреними вістрями перетворили на списи, решту пообмотували колючим дротом; ножі як слід нагострили і прикрутили до грубих палиць з нарубаних у лісі гілок; бите скло поприклеювали скотчем до лопат. Глейдери враз стали армією. На Томасову думку, доволі жалюгідною і погано підготовленою, але все-таки армією.

По завершенні роботи вони з Терезою усамітнилися в секретному місці в Могильнику, щоб остаточно визначитися, що робити по той бік гріверової нори і як ввести код у комп’ютер.

— Доведеться це зробити нам, — сказав Томас. Вони стояли, притулившись спинами до шорстких стовбурів дерев; зелене листя вже сіріло від браку штучного освітлення. — Якщо ми розділимося, то однак зможемо підтримувати зв’язок і допомагати одне одному.

Тереза обдирала кору з підібраної гілки.

— І все-таки комусь доведеться нас підстрахувати — про всяк випадок.

— Певно, що так. Мінхо і Ньют знають код, тому скажемо їм, щоб вони були готові його набрати, якщо ми… ну, ти розумієш…

Томасу не хотілося думати про погане.

— Виходить, що запасного плану ми не маємо, — позіхнула Тереза, наче життя було цілком звичайне.

— Все доволі просто: відбиваємося від гріверів, вводимо код і виходимо у відчинені двері. А потім поквитаємося з Творцями — чого б то не коштувало.

— Шість слів у коді й до біса гріверів, — Тереза переламала гілку навпіл. — Як гадаєш, як розшифровується «БЕЗУМ»?

Томасові мов під дих врізали. Чомусь тільки тепер, коли він почув слово від стороннього, в мозку ніби щось клацнуло. Він раптом зрозумів сенс, щиро дивуючись, чому досі не розгледів очевидного.

— Пам’ятаєш, я розповідав тобі про табличку в Лабіринті? Металева, з викарбуваними словами? — від хвилювання в хлопця шалено закалатало серце.

Тереза спантеличено наморщила чоло, та вже за мить в її очах зблиснуло розуміння.

— Точно! «Безпрецедентний експеримент: зона ураження мозку». БЕЗУМ. «БЕЗУМ — це добре», — ось що я написала на своїй руці! Цікаво, що це все-таки означає?

— Ніяк не збагну. А тому боюся: все, що ми збираємося зробити, в результаті виявиться грандіозною дурістю. І може перетворитися на криваву різанину.

— Всі чудово розуміють, на що йдуть, — Тереза взяла його за руку. — Нам нема чого втрачати, пам’ятаєш?

Томас пам’ятав, але чомусь слова дівчини не справили належного ефекту — дуже вже мало в них було надії.

— Нема чого втрачати, — повторив він.

Загрузка...