Бігун у Лабіринті

Розділ 62

Томас розділив двоярусне ліжко з Мінхо, якому заманулося спати нагорі; Ньют з Казаном вляглися на сусідньому ліжку. Персонал віддав Терезі окрему кімнату, і її забрали так швидко, що вона не встигла й попрощатися. Не минуло й трьох секунд, як Томас відчайдушно занудьгував без неї.

Він саме влаштовувався на м’якому матраці на ніч, коли його покликали.

— Гей, Томасе, — мовив з верхнього ярусу Мінхо.

— Що? — хлопець так утомився, що ледь вичавлював слова.

— Як ти вважаєш, що сталося з глейдерами, які залишилися?

Досі Томасові не було коли над цим замислюватися. Спершу всі його думки були про Чака, а тепер — про Терезу.

— Не знаю, але, судячи з того, скільки полягло дорогою сюди, не хотів би я опинитися в Глейді. Там, напевно, все так і кишить гріверами, — відповів Томас і здивувався тому, наскільки байдуже прозвучало це.

— А як вважаєш, з цими людьми ми в безпеці? — запитав Мінхо.

Якийсь час Томас міркував. Зараз виправдати все могла тільки одна відповідь.

— Так. Думаю, в безпеці.

Мінхо сказав ще щось, але Томас його вже не чув — перемогла втома. Він лежав і думав про той короткий період, коли був бігуном у Лабіринті, про те, як мріяв ним стати — мріяв від першої своєї ночі в Глейді. Тепер усе здавалося нереальним і таким далеким, наче сталося сотню років тому.

У кімнаті було чути приглушене перешіптування, але Томасові воно наче долинало з паралельного світу. Він втупився в перехрещені дерев’яні планки ліжка над ним, відчуваючи, як поринає в сон. Але йому дуже хотілося поговорити з Терезою, і звернувся він до неї подумки.

«Ти як там? — запитав він. — Шкода, що ти не з нами».

«Та невже? — відгукнулася вона. — Спати з цими смердючими хлопчаками? Е ні».

«Так. Твоя правда. За останню хвилину Мінхо вже тричі перднув».

Томас розумів, що спроба пожартувати була незграбна, та нічого кращого йому на думку не спало.

Він відчув, що Тереза засміялася, і хотів би й собі засміятися. Запала довга пауза.

«Мені дуже шкода Чака», — нарешті подумки промовила Тереза.

У Томаса замлоїло в грудях, і він заплющив очі, прокручуючи в пам’яті події неймовірної ночі.

«Він бував таким нудним, — сказав Томас і замовк. Раптом йому пригадався вечір, коли Чак налякав Галлі до півсмерті у вбиральні. — Але мені так боляче! Неначе рідного брата втратив».

«Розумію».

«Я пообіцяв йому…

«Облиш, Томе».

«Що?» Він хотів, щоб Тереза його заспокоїла, сказала якісь чарівні слова, які допомогли би притлумити біль.

«Не картайся. Половина з нас вижила. Якби ми залишилися в Лабіринті, то всі були б мертві».

«Але Чак усе одно загинув», — сказав Томас. Його мучила совість, бо він знав напевно, що без вагання обміняв би на Чака будь-кого з присутніх глейдерів.

«Він загинув, рятуючи тебе, — відповіла Тереза. — Це був його вибір. Тепер постарайся зробити так, щоб його смерть не була марною».

Томасові на очі накотилися сльози; одна з них, випорснувши з-під повік, ковзнула по скроні й потонула у волоссі. Спливла хвилина, перш ніж Томас промовив:

«Терезо».

«Що?»

Важко було ділитися найпотаємнішим, але Томас вирішив зізнатися:

«Я хочу згадати тебе. Згадати нас. Ну, ти розумієш, до всього цього…

«І я хочу».

«Здається, ми…» — він ніяк не наважувався висловити свою думку.

«Знаю».

«Цікаво, що буде завтра».

«Довідаємося за кілька годин».

«Ага. Ну, тоді добраніч». Він хотів сказати ще багато, дуже багато. Але не зміг.

«Добраніч», — відповіла вона саме тоді, як погасили світло.

Томас повернувся на бік, радіючи, що в темряві ніхто не побачить виразу його обличчя.

Це була не зовсім усмішка. Не зовсім щастя. Але майже.

Утім, зараз і цього «майже» було досить.