Бігун у Лабіринті

Розділ 5

Хлопці опинилися на задвірках Домівки (так Чак назвав триповерхову перехняблену дерев’яну будівлю з вікнами) — в густій тіні між нею і кам’яним муром.

— І куди ми йдемо? — запитав Томас, на якого досі тиснули спогади про те, як з’їжджаються стіни, і думки про лабіринт, розгубленість, страх. Щоб не збожеволіти, він наказав собі не думати про це. Щоб повернутися до реальності, зробив слабку спробу пожартувати. — Навіть не розраховуй на поцілунок на добраніч.

Чак не сповільнював кроку.

— Помовч і не відставай.

Томас глибоко зітхнув і, стенувши плечима, пішов за Чаком уздовж тильної стіни будинку. Тихо, навшпиньках, вони наблизилися до невеликого тьмяного віконця, крізь яке пробивалося м’яке світло. Всередині хтось був.

— Убиральня, — прошепотів Чак.

— І що? — Томас відчув поколювання в шкірі.

— Люблю утинати таких штук. Перед сном кращої розваги годі вигадати.

— Яких ще штук? — Щось підказувало Томасу, що Чак замислив недобре. — Мабуть, мені ліпше…

— Мовчи — і просто дивися.

Чак тихо виліз на велику дерев’яну скриню, що стояла під вікном, прихилився, щоб людина всередині не змогла його помітити, а потім витягнув руку і легенько постукав по шибці.

— Що за дурниці? — прошепотів Томас. Недоречнішої миті для такого жарту годі було вибрати: там запросто міг виявитися Ньют або Альбі. — Мені не потрібні неприємності — я щойно до вас потрапив!

Чак, затиснувши рота долонею, беззвучно сміявся. Не звертаючи уваги на Томаса, він знову постукав у вікно.

За склом майнула тінь, віконце відчинилося. Томас швидко відскочив і втиснувся в стіну будинку. Що за дурниця — якийсь молокосос підбив Томаса на ідіотську витівку!.. Поки що його не помітили, але варто буде людині у вбиральні вистромитися з вікна — і вони з Чаком зловилися.

— Хто там? — рипучим голосом хтось роздратовано гукнув з убиральні. У Томаса перехопило подих, коли він зрозумів, хто кричить, — голос Галлі він добре запам’ятав.

І тут різко, без попередження, Чак випростався перед вікном і щосили гаркнув. Судячи з гуркоту в убиральні, жарт удався, але брутальна лайка Галлі свідчила про його незадоволення. Томас відчув одразу страх і зніяковіння.

— Я тебе вб’ю, гнилоголовий! — заволав Галлі, але Чак уже встиг зістрибнути зі скрині й тепер мчав геть. Почувши, як Галлі відчиняє внутрішні двері й вибігає з убиральні, Томас похолов.

Проте він швидко опанував себе і рвонув слідом за своїм новим і єдиним другом, та не встиг завернув за ріг, як ніс до носа наскочив на Галлі, який вилетів з Домівки. Той був схожий на розлюченого дикого звіра, який вирвався на волю.

— Ходи-но сюди!.. — закричав Галлі, тицьнувши в Томаса пальцем.

У Томаса опустилося серце. Все свідчить про те, що кулаком по пиці йому не уникнути.

— Це не я! Клянуся!.. — крикнув він. Втім, змірявши противника поглядом, Томас вирішив, що боятися його, мабуть, не варто — не таким уже й дужим видавався Галлі, щоб з ним не можна було впоратися.

— Не ти?! — люто гаркнув Галлі з виряченими очима. — Тоді звідки знаєш, що трапилося, якщо не робив цього?

Томас нічого не відповів. Він уже трохи заспокоївся.

— Я не дурень, зелений, — прошипів Галлі, тицьнувши пальцем у груди Томасу. — Я бачив у вікні гладку пику Чака. Ти мусиш якнайшвидше вирішити для себе, хто твої вороги, а з ким краще не сваритися. Допетрав? Мені начхати, чия це була ідея, але ще одна така витівка — і проллється кров. Ти мене зрозумів, новачок?

Не встиг Томас відповісти, як Галлі розвернувся і пішов геть.

Однак Томасу дуже хотілося зам’яти конфлікт.

— Вибач, — пробурмотів він, розуміючи, наскільки безглуздо це звучить.

— Я тебе знаю, — кинув Галлі, не обертаючись. — Я бачив тебе під час Переміни і невдовзі з’ясую, навіщо ти тут.

Томас провів забіяку поглядом, поки той не зник у Домівці. Попри провали в пам’яті, щось підказувало йому, що досі він ще не стрічав людини, огиднішої за Галлі. Навіть дивно, як сильно можна зненавидіти людину, що її вперше в житті побачив. А Томас таки по-справжньому ненавидів Галлі. Розвернувшись, він угледів Чака, який уже стояв поряд, явно знічений.

— Дякую тобі, друже, — сказав Томас.

— Вибач… Якби я знав, що там Галлі, то нізащо б такого не вчинив. Чесно.

Несподівано для самого себе Томас засміявся, хоча всього годину тому був певен, що більше ніколи в житті не почує власного сміху.

Чак пильно подивився на нього і ніяково всміхнувся.

— Що таке?

Томас похитав головою.

— Не вибачайся. Так і треба цьому… шлапаку, хоч я і не знаю, що це слово означає. Але все одно — кумедно вийшло.

Йому трохи стало легше.

За кілька годин Томас лежав поруч із Чаком у м’якому спальному мішку на траві поруч з городом. Тут був просторий моріжок, якого він раніше не помітив. Багато хто вибрав його місцем для ночівлі, що Томасу здалося дивним. Хоча, з іншого боку, всім у Домівці однак забракло б місця. А тут принаймні було тепло, і це вкотре змусило Томаса подумати про те, в якій частині світу вони перебувають. Він зовсім не пам’ятав ні географічних назв, ні назв держав, не мав гадки про ключові події в світі. Мешканці Глейду, вочевидь, також нічого цього не відали, а як щось і знали, то вважали за краще мовчати.

Томас довго лежав у тиші, дивлячись на зорі й дослухаючись до чужих неголосних розмов. Спати зовсім не хотілося: його не відпускали відчай і безвихідь, а полегшення, викликане Чаковим жартом над Галлі, здиміло. Це був нескінченний і дуже дивний день.

Усе було так… незвично. Томас пам’ятав велику кількість дрібниць з минулого життя — щось про їжу, одяг, навчання, розваги. Та все це не складалося в цілісну картину. Він наче дивився крізь товстий шар каламутної води. Понад усе, мабуть, він відчував… смуток.

— Ну, зелений, Перший День ти пережив, — урвав Чак його роздуми.

— То й що?

Дуже хотілося сказати: «Не зараз, Чаку. Я не в гуморі».

Чак підвівся на лікті й уважно подивився на Томаса.

— За декілька днів ти дізнаєшся набагато більше. Почнеш потихеньку звикати. Лацно?

— Ну, так… здається, лацно. До речі, звідки взялися всі ці дивні слівця?

Здавалося, ніби мешканці Глейду запозичили їх з чужої мови.

— Не знаю, — Чак знову плюхнувся на землю. — Якщо пам’ятаєш, я тут усього місяць.

Цікаво, Чак і справді нічого не знає — чи воліє тримати язика за зубами? Цей кмітливий і веселий хлопчисько на вигляд — сама невинність, та чи хто поручиться за нього? Як усі в Глейді, для Томаса він залишався загадкою.

Минуло кілька хвилин, і Томас відчув, що втома після тривалого дня нарешті перемогла — його долав сон.

І тут хлопця немов струмом ударило — настільки несподіваною була раптова думка.

Глейд, мури, Лабіринт — усе це раптом здалося якимось… рідним і затишним. Приємне відчуття тепла і спокою розлилося в грудях, і вперше відтоді, як Томас опинився тут, він подумав, що Глейд — не найгірше місце у всесвіті. Він завмер, широко розплющивши очі й затамувавши подих. «Що це зі мною? — подумав він. — Що змінилося?» Дивно, але на саму думку, що все буде добре, стало якось не по собі.

Він уже знав, щó повинен робити, хоч і не розумів, звідки взялася така впевненість. Це осяяння було дивним — чужим і знайомим водночас, але прийняте рішення здавалося правильним.

— Я хочу стати одним з тих хлопців, які вибираються назовні, — голосно сказав він, не певен, що Чак досі не спить. — У Лабіринт.

— Що? — перепитав Чак. Томас вловив у сонному голосі Чака нотки роздратування.

— Я про бігунів. Хай що вони там роблять, я хочу в цьому брати участь, — пояснив він.

«Цікаво, — подумав він, — що це таке на мене найшло?..»

— Ти гадки не маєш, про що говориш, — пробурчав Чак і відвернувся. — Спи вже.

Хоч Томас і справді не розумів, про що говорить, та він був налаштований рішуче.

— Я хочу стати бігуном.

Чак знову повернувся до нього і підвівся на лікті:

— Можеш просто зараз розпрощатися з цією думкою.

Реакція Чака трохи здивувала Томаса, та він не вгамовувався:

— Не намагайся мене…

— Томасе. Новачок. Друже мій новий. Забудь про це.

— Поговорю завтра з Альбі.

«Бігун, — подумав Томас. — Я ж навіть не знаю, хто вони такі. Може, я і справді збожеволів?»

Чак зі сміхом відкинувся на спину.

— Ну ти й шматок дристу! Спи давай!

Однак Томас не міг заспокоїтися.

— Щось є в Лабіринті таке… Все здається до болю знайомим…

— Та спи вже ти, кажу!

Томас раптом відчув, що в його мозку склалися воєдино кілька фрагментів мозаїки. Він не уявляв, що то зрештою буде за картинка, але наступні слова прийшли до нього ніби ззовні, немов за нього говорив хтось сторонній:

— Чаку, мені здається, я вже тут бував.

Він почув, як приятель різко сів і якось рвучко зітхнув, але Томас повернувся на бік, не зронивши більше ні слова, побоюючись, аби не розгубити рішучості, аби його не полишило відчуття душевного спокою, який наповнив серце.

В сон він поринув легше, ніж очікував.