Бігун у Лабіринті

Розділ 52

І знов у кімнаті здійнявся ґвалт. Ньют спокійно підвівся, підійшов до Томаса і, схопивши за руку, потягнув до дверей.

— Забирайся. Вже.

Томас був приголомшений.

— Забиратися? Чому?

— Певен, ти вже досить наговорив, як на одне засідання. Тепер ми все обговоримо і вирішимо, що робити. Без тебе, — вони підійшли до дверей, і Ньют легенько виштовхнув Томаса в коридор. — Чекай на мене коло Ящика. Як звільнюся, поговоримо віч-на-віч.

Не встиг він відвернутися, як Томас його затримав:

— Ти мусиш мені вірити, Ньюте. Це єдиний шлях до свободи. Присягаюся, у нас усе вийде! Ми для цього відібрані.

Ньют нахилився й обурено засичав Томасові просто в обличчя:

— Еге ж, мені особливо сподобалася та частина плану, де ти маєш накласти на себе руки.

— Я без вагань піду на це, — сказав Томас переконано, адже почувався винним. Винним за те, що якимось чином допомагав проектувати Лабіринт. Утім, глибоко в душі він сподівався, що зможе відбивати атаки гріверів доти, доки хтось устигне набрати код і вимкнути чудовиськ, і його не встигнуть вбити. Сподівався побачити заповітний вихід.

— Та невже? — роздратовано мовив Ньют. — Ну просто Шляхетний Лицар.

— У мене чимало й особистих мотивів. Я ж таки трохи винен, що всі ми тут, — Томас замовк і зітхнув, збираючись на думці. — Словом, рішення остаточне, тож ліпше не змарнуйте мого життя.

Ньют насупився, а тоді в його очах з’явилося співчуття.

— Якщо ти і справді допомагав проектувати Лабіринт, Томмі, то в цьому немає твоєї провини. Ти всього лише хлопчик і не можеш опиратися, коли тебе змушують.

Але Томас для себе вирішив, що ніхто на нього не вплине, навіть Ньют. Він справді вважав, що несе частину відповідальності, і що довше він про це думав, то гіршими ставали докори сумління.

— Я просто… відчуваю, що повинен урятувати інших. Спокутувати провину.

Ньют відступив, повільно похитавши головою.

— Знаєш, що найкумедніше, Томмі?

— Що? — насторожився Томас.

— Я тобі вірю. По очах бачу, що ти не брешеш. А зараз скажу таке, у що сам у житті б не повірив, — він помовчав, — Я повернуся на засідання і спробую переконати шлапаків зробити так, як ти сказав: стрибнути в гріверову нору. Краще вже відкрито прийняти бій, ніж сидіти тут і чекати, поки нас усіх переб’ють по одному, — він підніс угору палець. — Але послухай: я більше не хочу чути від тебе про самопожертву і весь цей геройський дрист. Якщо ми вирішимо прориватися, то всі разом. Чуєш мене?

Томас підняв руки, зітхнувши з полегшенням.

— Я лише хочу сказати, що справа того варта. Коли вже нам так і так судилося гинути поодинці щоночі, можна скористатися з цього на свій зиск.

— Вмієш ти підбадьорити, — спохмурнів Ньют.

Томас розвернувся іти геть, коли Ньют його гукнув:

— Томмі!

— Що? — Томас зупинився, але не озирнувся.

— Якщо мені вдасться переконати шлапаків — але це тільки якщо, — то ніч — найбільш вдалий час для втечі. Ймовірно, тоді грівери перебуватимуть у Лабіринті, а не в цій своїй норі.

— Лацно, — погодився Томас; тепер залишалося сподіватися на те, що Ньют зможе вплинути на наглядачів. Обернувшись до Ньюта, він кивнув.

На стурбованому обличчі Ньюта ковзнула тінь усмішки.

— Найкраще прориватися сьогодні вночі — поки ще когось не вбили.

І не встиг Томас промовити бодай слово, Ньют зник за дверима.

Томас вийшов з Домівки і попрямував до старої лавки неподалік Ящика. У голові вирувала круговерть думок. Він усе думав про те, що сказав Альбі про Спалах, міркуючи, що ж криється за цією назвою. Ватажок глейдерів ще говорив про випалену землю і хвороби. Томас нічого такого не пам’ятав, та коли все те правда, тоді й дійсно не все гаразд зі світом, до якого вони так прагнуть повернутися. З іншого боку, а що їм лишається? Поминаючи вже те, що на них щоночі нападають грівери, Глейд просто стає непридатним для життя.

Засмучений, схвильований і втомлений від роздумів, він покликав Терезу.

«Ти мене чуєш?»

«Так, — відповіла вона. — Де ти?»

«Біля Ящика».

«Буду за хвилину».

Томас тільки тут збагнув, наскільки йому потрібне її товариство. «Гаразд. Хочу розповісти тобі свій план. Здається, саме час».

«Який план?»

Томас відкинувся на лаві й закинув ногу на ногу, міркуючи над тим, як Тереза відреагує на те, що він зараз повідомить.

«Нам доведеться проникнути до гріверової нори, а потім ввести код, що відімкне цих чудовиськ і відчинить вихід назовні».

Пауза.

«Чомусь я припускала щось таке».

Томас якусь мить думав, потім додав: «Якщо тільки ти не маєш кращої ідеї».

«Ні. Але це буде жахливо».

Томас грюкнув кулаком правої руки по лівій долоні, хоч і знав, що Тереза його не бачить. «У нас вийде».

«Сумніваюся».

«Бодай мусимо спробувати».

Ще одна пауза, цього разу триваліша. Томас уловив Терезину рішучість.

«Ти маєм рацію».

«Думаю, вирушимо сьогодні вночі. Коли прийдеш, обговоримо все детальніше».

«Буду за кілька хвилин».

У Томаса замлоїло в животі. Невідворотність задуманого плану, що його зараз-от Ньют обстоює перед наглядачами, поволі стала доходити до свідомості. Томас чудово розумів ризик, і жахала вже сама думка про те, що доведеться з гріверами воювати замість тікати від них. За найоптимістичнішим сценарієм мінімум один глейдер однаково загине, але й на таке навряд чи варто розраховувати. Можливо, Творці взагалі перепрограмують монстрів. І тоді всі ставки летять до біса.

Томас старався не думати про це.

Тереза розшукала його раніше, ніж він чекав, і сіла поруч, прихилившись до нього плечем — попри те, що місця на лаві вистачало. Потягнувшись, узяла його за руку. У відповідь він щосили стиснув її долоню, аж, мабуть, їй заболіло.

— Розповідай, — попросила вона.

Томас так і вчинив — слово в слово переказав їй усе, що повідомив наглядачам. Тереза слухала, і в її очах дедалі ясніше читалося занепокоєння, а під кінець і жах.

— Легко було план обговорювати, — мовив Томас під кінець. — Але Ньют вважає, що треба діяти сьогодні ж. Тож тепер мені задумка здається не такою вже й вдалою.

А особливо Томас переймався долею Чака й Терези: він уже мав справу з гріверами і добре уявляв, на що це схоже. Йому хотілося б захистити друзів від ризику, та він розумів, що це неможливо.

— У нас вийде, — тихо відповіла Тереза.

Від цих слів він розхвилювався ще дужче.

— Чорт забирай, ну і страшно ж мені.

— Чорт забирай, ти — людина. Ти мусиш боятися.

Томас нічого не відповів, і довгий час вони просто сиділи, тримаючись за руки, не вимовляючи ні слова — ні вголос, ні подумки. Томас відчув легенький натяк на умиротворення, хай і швидкоплинне, і постарався чимдовше насолодитися ним.