Бігун у Лабіринті

Розділ 13

На згадку про гріверів Томас розхвилювався. Неможливо було спокійно згадувати про цих почвар, та йому стало цікаво, чому дохлий грівер зчинив такий рейвах. Невже раніше такого не траплялося?

Альбі дивився з недовірою, наче йому пообіцяли, що в нього виростуть крила і він злетить.

— Зараз не найкращий час для жартів, — сказав він.

— Знаєш, на твоєму місці я б теж не повірив, — відповів Мінхо. — Але я на власні очі бачив цю тварюку дохлою, це точно.

«Значить, точно це щось небувале», — подумав Томас.

— Отже, ти знайшов дохлого грівера, — задумливо повторив Альбі.

— Саме так, — трохи роздратовано підтвердив Мінхо. — Він за кілька миль звідси, неподалік Стрімчака.

Альбі подивився у просвіт у стіні, потім знову перевів погляд на бігуна.

— Ну гаразд… А чому ти не притягнув його з собою?

Мінхо реготнув — чи то засміявся, чи то пирхнув.

— Чувак, ти що, Казанового гострого соусу переїв? Та вони по півтонни важать! І взагалі, я не торкнуся жодної з цих почвар, навіть якщо мені пообіцяють вихід з Лабіринту!

— А який він був? — засипав його питаннями Альбі. — Залізні шпичаки на тілі були сховані чи випущені? Він хоч трохи ворушився? Шкура була слизька?

Томаса розпирало від цікавості. «Залізні шпичаки? Слизька шкура? Та про що вони взагалі?..» Однак він мовчав, намагаючись не нагадувати про свою присутність. Навряд чи такі теми слід було обговорювати при сторонніх.

— Гальмуй, старий, — сказав Мінхо. — Ти маєш сам на нього подивитися. Він… дивний.

— Дивний? — збентежено перепитав Альбі.

— Чувак, я збіса втомився, хочу жерти, та ще й мені сонцем голову напекло. Та якщо ти наполягаєш, можемо туди змотатися. Встигнемо повернутися до закриття Брами.

Альбі подивився на годинник.

— Відкладімо ліпше до ранку.

— Це найрозумніше, що я почув від тебе за останній тиждень, — Мінхо випростався, жартівливо тицьнув Альбі кулаком у плече і, злегка похитуючись, поплентався в Домівку. Уже на ходу він кинув через плече, при цьому вигляд мав такий, наче в нього все болить: — Як подумати, я мав би повернутися в Лабіринт, та мені начхати. Піду випрошу в Казана його бридкої запіканки.

Томас був трохи розчарований. Він розумів, що Мінхо втомився і йому потрібно відпочити й поїсти, але все одно кортіло якнайбільше довідатися.

Альбі несподівано розвернувся до нього.

— Якщо ти щось знаєш, але приховуєш…

Томасу остогидло, що його звинувачують у приховуванні інформації. Невже у них інших проблем немає? Він-бо і справді нічого не приховував.

— За що ти мене так ненавидиш? — просто запитав він, дивлячись Альбі в очі.

На обличчі Альбі відбилися водночас збентеження, гнів і подив.

— Ненавиджу тебе? Ти так нічого і не навчився відтоді, як виліз із Ящика, хлопче. Тут не йде мова про ненависть, симпатії, любов, дружбу чи інші дурниці. Тут ми думаємо лише про те, як вижити. Тож облиш свої дівчачі замашки, шлапак, і вмикай свій гнилий мозок, якщо він у тебе є.

Томас наче отримав ляпас.

— Але… чому ви всякчас мене звинувачуєте…

— Тому що не може бути збігу, гнилоголовий! Спершу з’являєшся ти, а наступного дня — ця дівка з незрозумілим посланням, потім на тебе накидається Бен, а тепер ще грівери дохнуть! Щось тут не так, і я не заспокоюся, поки не з’ясую!

— Я нічого не знаю, Альбі, — твердо відповів Томас. Здається, зараз був вдалий момент для того, щоб виявити характер. — Я навіть не знаю, чим займався три дні тому, тим паче не в курсі, чому Мінхо наскочив на дохлу істоту, яку ви називаєте грівером! Тож відчепися!

Альбі відхилився і якусь мить порожніми очима дивився на нього. Потім сказав:

— Гальмуй, зелений. Дорослішай і починай уже думати. Ніхто нікого ні в чому не звинувачує. Та як щось згадаєш, як щось тобі здасться знайомим, відразу скажи. Пообіцяй.

«Не раніше, ніж спогади до мене повернуться цілковито, — подумав Томас. — І не раніше, ніж я сам захочу ділитися ними».

— Я думаю… Гаразд, але…

— Просто пообіцяй!

Томас не договорив — Альбі з його настирливістю вже остобісів йому.

— Як скажеш, — нарешті відповів він. — Обіцяю.

Альбі кивнув, розвернувся і, більше не промовивши жодного слова, пішов геть.

Томас знайшов найрозлогіше дерево на узліссі біля Могильника — воно давало найбільшу тінь. Він побоювався повертатися на ферму до Колія Вінстона. Томас розумів, що треба поїсти, та йому не хотілося нікого ні бачити, ні чути, тому він вирішив уникати людей доти, доки його не шукатимуть. Він сидів, прихилившись до товстого стовбура дерева, і мріяв бодай про слабенький вітерець, та вітру не було.

Томас уже майже задрімав, коли раптом тишу порушив Чак.

— Томасе! Томасе!.. — кричав хлопчик, на ходу розмахуючи руками. З обличчя видно було, що він дуже збуджений.

Томас потер очі й невдоволено застогнав; понад усе на світі зараз він хотів трохи поспати. Він звів погляд на Чака тільки тоді, коли почув просто перед собою його уривчасте дихання.

— Чого тобі?

— Бен… Бен… він… не помер, — насилу вичавив Чак, намагаючись відсапатися.

Почувши це, Томас аж підскочив. Утому як рукою зняло.

— Що?!

— Він… не помер. По нього пішли пакувальники… стріла не зачепила мозку… Медчуки сяк-так його підлатали.

Томас озирнувся на ліс, де минулого вечора на нього напав знавіснілий глейдер.

— Ти що — знущаєшся? Я сам його бачив…

Він не помер? Навряд чи Томас зараз відповів би, що відчував сильніше: сум’яття, полегшення або страх від того, що на нього знову можуть напасти…

— Атож, і я його бачив. З величезною пов’язкою на голові, — відповів Чак. — Його замкнули в Буцегарні.

Томас знову повернувся до нього.

— Буцегарні?.. Тобто?

— Так, у Буцегарні. У нас на північ від Домівки є в’язниця, — Чак тицьнув пальцем у бік будинку. — Його запроторили так швидко, що медчукам довелося надавати йому допомогу просто в камері.

Томас потер очі. Він зрозумів, щó насправді відчував, і від цього стало соромно, — він відчував полегшення, вирішивши, що Бен загинув і більше не доведеться його боятися.

— І що тепер з ним буде?

— З цього приводу вранці скликали Збори наглядачів. Ухвалено одностайне рішення. Тепер, думаю, цей шлапак дуже шкодує, що стріла відразу не проткнула йому гнилі мізки.

Томас скоса подивився на Чака.

— Про що ти?

— Сьогодні ввечері на нього чекає Вигнання. За те, що намагався тебе вбити.

— Вигнання? А це ще що таке? — запитав Томас, хоч він і здогадувався, що коли вже Чак вважає це гіршим за смерть, нічого доброго за цим словом не криється.

Аж тут Томас побачив, мабуть, найтривожніший знак з часу прибуття в Глейд. Чак нічого не відповів, а тільки посміхнувся. Посміхнувся, попри весь жах новини, яку приніс. А тоді розвернувся і побіг геть — мабуть, щоб поділитися приголомшливою звісткою з кимсь іще.

Увечері, коли небо почало сутеніти, десь за півгодини до закриття проходів, Ньют з Альбі зібрали всіх глейдерів біля Східної Брами. Бігуни лише нещодавно повернулися й одразу ж зникли в таємничому Картосховищі, задраївши по собі важкі залізні двері. Мінхо вже був там. Альбі попросив бігунів якнайшвидше закінчити свої справи і виділив їм на все двадцять хвилин.

Томас досі бентежився з приводу того, що Чак посміхався, повідомляючи звістку про Вигнання Бена. Він гадки не мав, що криється за покаранням, але був певен, що це щось жахливе. А надто коли врахувати, що всі глейдери зібралися просто біля виходу в Лабіринт.

«Невже вони хочуть випхати його звідси? — міркував він. — Просто до гріверів?»

Наче грозова хмара, над усіма повисла гнітюча атмосфера очікування чогось зловісно. Глейдери напружено перешіптувалися. Томас мовчки стояв, схрестивши на грудях руки, і терпляче чекав вистави. Нарешті бігуни вийшли зі своєї будівлі. Вони були страшенно втомлені, а на обличчях застиг вираз глибокої задуми. Мінхо вийшов перший, — це навело Томаса на думку про те, що він був їхнім наглядачем.

— Виводьте його! — скомандував Альбі, аж Томаса здригнувся й вийшов із задуми.

Томас опустив руки, повернувся і пошукав очима Бена, занепокоєно думаючи, як поведеться знавіснілий хлопець, коли його побачить.

З дальнього краю Домівки показалися троє міцних парубків, які буквально волочили Бена по землі — той відмовлявся йти самостійно. Одяг на хлопцеві був такий подертий, що ледь тримався, а голову й обличчя затуляла груба, мокра від крові пов’язка. Він був схожий на мерця — таким самим Томас бачив його востаннє на цвинтарі. За винятком однієї деталі: тепер його очі були розплющені та повні страху.

— Ньюте, — сказав Альбі дуже тихо. І коли б Томас не стояв за декілька футів од нього, він не розчув би слів. — Неси Жердину.

Вочевидь, Ньют чекав цього наказу, тому кивнув, уже прямуючи до невеликого сараю з садовим реманентом, що стояв на Городі.

Томас знову перевів погляд на Бена і його конвоїрів. Неборака не намагався чинити опір, дозволяючи волочити себе по запорошених кам’яних блоках. Порівнявшись із натовпом, конвоїри поставили Бена престо поперед Альбі, і бранець лише безвольно звісив голову, не наважуючись дивитися присутнім в очі.

— Ти сам винен, Бене, — кинув Альбі, похитавши головою, і подивився на сарай, до якого пішов Ньют.

Томас простежив за його поглядом: Ньют саме вийшов з перекошеного дверного отвору з кількома алюмінієвими трубами в руках і став з’єднувати їх в одну жердину завдовжки двадцять футів. По завершенні він закріпив на одному з кінців якийсь дивний предмет і поніс готову конструкцію до зібрання. У Томаса сироти побігли по спині, коли долинув страшний скрегіт, з яким труба волочилася по камінню.

Томас був нажаханий усіма приготуваннями і чомусь ніяк не міг позбутися відчуття відповідальності за те, що сталося, хоч і розумів, що нічим не спровокував Бена. Попри це, Томас хвилювався. Що він зробив не так? Відповіді не було, але докори сумління однаково отруювали йому кров, як хвороба.

Нарешті Ньют підійшов до Альбі й передав тому один кінець жердини. Тільки тепер Томас зміг роздивитися дивний предмет, що його Ньют прикріпив до протилежного кінця: до залізної труби була прибита петля з грубої шкіри. Велика защіпка у вигляді кнопки вказувала на те, що петля могла відкриватися і закриватися. Призначення механізму стало очевидним.

Це був нашийник.