Розділ 58

Грівери вимкнулися майже миттєво: залізні кінцівки втягнулися в м’які тіла, прожектори згасли, мотори заглухли. А двері…

Розтиснулися клішні чудовиська, що схопило його, і Томас гепнувся на підлогу. Попри біль од кількох глибоких порізів на спині та плечах, хлопця охопила така ейфорія, що він і не знав, як реагувати. Він хапав ротом повітря, потім розсміявся, потім почав схлипувати, знову засміявся.

Чак миттю відскочив від гріверів і налетів просто на Терезу. Вона обійняла хлопчика і міцно пригорнула до себе.

— Це твоя заслуга, Чаку, — сказала дівчина. — Ми так зациклилися на безглуздому коді, що нам і на думку не спало, що «ТИЦЬ» слід розуміти буквально. Останнє слово, останній шматочок пазлу.

Томас знову розсміявся, дивуючись, що здатний на сміх після всього пережитого.

— Вона має рацію, друже! Ти врятував нас, чувак! Казав же я, що ми потребуємо твоєї допомоги! — Томас підвівся і, майже не тямлячись од щастя, обійняв їх обох. — Чак у нас тепер герой!

— А що з рештою? — запитала Тереза, кивнувши у бік входу до нори. Томасова радість згасла. Він відступив і обернувся до отвору нори.

Наче у відповідь на Терезине питання, крізь чорний квадрат у стелі хтось пролетів.

Мінхо. Здавалося, що садна, порізи й уколи вкривали відсотків дев’яносто його тіла.

— Мінхо! — вигукнув Томас, відчуваючи неймовірне полегшення. — Як ти? І що з рештою?

Мінхо, похитуючись, підійшов до круглої стіни тунелю і знесилено прихилився до неї, жадібно хапаючи ротом повітря.

— Ми втратили купу людей… Там, нагорі, суцільне криваве місиво… А потім вони раптом всі враз вимкнулися, — він замовк, глибоко вдихнув і з шумом видихнув. — Вам таки вдалося. Повірити не можу, що план спрацював.

Незабаром один по одному в отвір проскочили Ньют, Казан, Вінстон та інші. Зрештою до Томаса і двох його друзів приєдналися вісімнадцять вцілілих у бою — всі як один у подертому одязі, з ніг до голови перемащені людською кров’ю і слизом гріверів. Загальне число глейдерів в тунелі досягло двадцять одного.

— А решта? — запитав Томас, боячись почути відповідь.

— Половина, — відповів Ньют слабким голосом, — загинула.

Більше ніхто не промовив жодного слова. Запанувала тривала мовчанка.

— А знаєте що? — промовив Мінхо, випроставшись. — Так, половина загинула, та чорт забирай: друга половина таки вижила. І нікого не вжалили. Як Томас і припускав. Гадаю, час уже звідси забиратися.

«Надто багато, — подумав Томас. — Надто вже багато». Радість зникла без вороття, і її заступила глибока жалоба по двох десятках глейдерів, які поклали свої голови в нерівній сутичці. Попри відсутність вибору, попри впевненість, що якби вони не пішли на прорив, то загинули б усі, Томас відчував гіркоту втрати. Хоч і не знав загиблих близько. Невже такий бенкет смерті можна вважати перемогою?

— Забираймося, — погодився Ньют. — Негайно.

— І куди? — запитав Мінхо.

Томас махнув рукою в бік довгого чорного тунелю.

— Я чув, як там, у глибині, відчинилися двері.

Він старався не думати про всі жахи битви, яку вони щойно виграли. Про її жертв. Відкинув зайві думки, розуміючи, що до цілковитої безпеки глейдерам ще далеко.

— Тоді вперед, — сказав Мінхо. Він розвернувся і, не чекаючи на реакцію решти, поплентався в тунель.

Ньют кивнув, запрошуючи інших глейдерів іти за наглядачем, і вони один по одному зникли, поки в приміщенні не лишилися тільки він сам, Томас, Чак і Тереза.

— Я піду останнім, — сказав Томас.

Ніхто не заперечував. Ньют, потім Чак, а за Чаком Тереза вирушили в чорний тунель, непроглядна темрява якого, здається, поглинала навіть світло ліхтарів. Томас пішов слідом, навіть не обернувшись наостанок на дохлих гріверів.

Десь за хвилину він раптом почув попереду зойк, потім ще один і ще. Зойки поступово вщухали, наче ті, в кого вони вихоплювалися, кудись провалювалися…

Вервечкою глейдерів прокотився шепіт, і нарешті Тереза повернулася до Томаса:

— Мабуть, у кінці тунелю жолоб униз.

У Томаса тенькнуло в животі. Все і справді скидалося на гру — принаймні з точки зору тих, хто створив це місце.

Попереду й далі лунали охкання і зойки, що стихали десь унизу. Нарешті прийшла черга Ньюта, а за ним і Чака. Тереза спрямувала під ноги промінь ліхтаря, у світлі якого чорним зблиснув слизький металевий жолоб, що круто вів униз.

«Здається, ми не маємо вибору», — пролунав її голос у Томасовій голові.

«Мабуть, так». Томас нутром відчував, що це не кінець жахіть. Залишалося тільки сподіватися, що в кінці спуску на них не чекає чергова зграя гріверів.

Тереза ковзнула вниз із захопленим вереском, і Томас, не гаючи часу на сумніви, поквапився стрибнути за нею — все що завгодно, тільки не Лабіринт.

Його тіло ухнуло вниз по крутому жолобу, змащеному якоюсь слизотою з неприємним запахом чи то паленої пластмаси, чи то старим відпрацьованим моторним мастилом. Томас на ходу вивернувся, щоб ковзати ногами вперед, потім спробував сповільнити падіння, виставивши в боки руки. Марно — слизька бридота вкривала не тільки кожен дюйм жолоба, а й кам’яну арку; вхопитися було неможливо.

Крики глейдерів, які спускалися далеко внизу, луною докочувалися до Томаса. Він запанікував. Хлопець уявив, що всіх їх проковтнула якась гігантська істота, і тепер вони ковзають її довгим стравоходом й ось-ось опиняться у величезному шлунку. І тут, наче ця думка матеріалізувалася, Томас відчув зміну довколишніх запахів — потягнуло вогкістю і гниллю. Томас затиснув ніс руками, ледь стримуючи блювоту.

Тунель почав плавно звертати, потім закрутився спіраллю, що уповільнило рух, і раптом Томас врізався в Терезу, вціливши їй у голову. Він умить прибрав ноги. Вони падали й падали, а час, здавалося, розтягнувся, перетворившись на вічність. Хлопця охопив розпач.

Виток по витку, вони й далі спускалися по спіральному жолобу. Томаса мало не вивертало від смороду і нескінченного обертання у цій слизькій бридоті, якою він вимастився з ніг до голови. Він уже зібрався відвернутися до стіни й виблювати, коли раптом Тереза пронизливо зойкнула — й цього разу її голос не відлунював. Томас вилетів з тунелю, приземлившись просто на дівчину.

Повсюди один на одному лежали глейдери. Крекчучи, вони борсалися на землі, намагаючись вибратися з мішанини тіл. Перебираючи руками і ногами, Томас швидко відкотився від Терези, потім проповз іще кілька футів убік і все-таки виблював.

Досі тремтячи від пережитого, він мимоволі витер рота рукою, але тільки дужче перемастив обличчя слизькою бридотою. Томас сів, витер долоні об землю і тільки після цього оглянув місце, в якому опинився, одразу ж зауваживши, що решта глейдерів позбивалися в купу і теж із роззявленими ротами оглядають нову обстановку. Під час Переміни Томас бачив це приміщення, але тоді спогад був геть розпливчастим і швидко стерся.

Вони опинилися у великій підземній залі, такій просторій, що в ній могли б уміститися з десяток Домівок. Від підлоги і до стелі всі стіни зали були заставлені найрізноманітнішою електронікою і комп’ютерами, обплутані дротами і трубками. Уздовж однієї зі стін, по праву руч од Томаса, стояло з сорок здоровенних білих контейнерів, подібних до величезних трун. На протилежному боці розташовувалися великі скляні двері, але через брак світла неможливо було розгледіти, що за ними ховалося.

— Погляньте! — скрикнув хтось саме тієї миті, коли Томас і сам усе побачив і в нього перехопило подих. Тіло обсипали сироти, а по хребту, немов мокрий павук, пробіг холодок страху.

Просто попереду простягався горизонтальний ряд приблизно з двадцятьох затемнених вікон. За кожним із них сиділи люди — чоловіки і жінки, всі бліді й худі, — які, примружившись за склом, уважно спостерігали за глейдерами. Томаса лихоманило від страху — всі вони здавалися примарами. Злими, зголоднілими, лихими примарами, які, ймовірно, і за життя були не надто щасливі, а вже по смерті й поготів.

Утім, хлопець розумів, що перед ними далеко не примари. Це люди, які кинули їх у Глейд. Люди, які позбавили їх колишнього життя.

Творці.

Загрузка...