Бігун у Лабіринті

Розділ 6

Хтось потрусив Томаса за плече. Він розплющив очі й угледів чиєсь обличчя, що схилилося над ним у досвітніх сутінках. Томас уже розтулив був рота, але холодна рука вмить затиснула йому вуста. Накотила хвиля паніки — і тут він роздивився, хто ж це.

— Ш-ш-ш, зелений. Правда ж ми ж не хочемо збудити Чака?

То був Ньют — здається, він був другим по старшинству; в повітрі завис його несвіжий подих.

Томас здивувався, але страху вже не відчував. Стало цікаво: захотілося довідатися, що від нього потрібно Ньютові. Томас кивнув, очима показуючи: згода, і Ньют прибрав руку й відхилився на п’ятках.

— Ходімо, зелений, — сказав він, спинаючись на ноги і простягаючи руку, щоб допомогти Томасу звестися. Ньют, здавалося, мав таку силу, що міг запросто відірвати йому долоню. — Хочу до підйому дещо тобі показати.

Рештки сну як рукою зняло.

— Гаразд, — з готовністю озвався Томас, розуміючи, що треба бути насторожі, бо тут нікому довіряти не можна, але цікавість узяла гору. Він швидко схопився і взув черевики. — А куди ми йдемо?

— Просто йди за мною. І не відставай.

Вони навшпиньках простували моріжком, переступаючи через сплячих. Кілька разів Томас мало не перечепився. Потім наступив на чиюсь руку, аж сплячий скрикнув од болю, і Томас миттю отримав стусана в ногу.

— Вибач, — прошепотів він, не звертаючи уваги на сердитий Ньютів погляд.

Перетнувши моріжок й опинившись на кам'яних плитах двору, Ньют побіг у напрямку західного муру. Якийсь час Томас вагався, не розуміючи, навіщо йому бігти, потім махнув рукою і помчав слідом.

У тьмяному світлі кожна перешкода на шляху чорніла тінню, тому Томасу не доводилося сповільнювати бігу. Ньют зупинився просто перед височезним муром, що здіймався над ними, як хмарочос, — ще один нечіткий образ з минулого промайнув у закамарках спустошеної пам’яті.

Томас помітив маленькі червоні вогники, які де-не-де спалахували на поверхні муру: вони хаотично рухалися і завмирали, загорялися і раптово згасали.

— Що це? — стурбовано прошепотів він. Миготливі червоні вогники чаїли в собі якусь загрозу.

Ньют стояв за кілька футів од стіни, що потопала в густих заростях плюща.

— Все дізнаєшся, зелений, коли прийде час, чорт забирай.

— Як на мене, безглуздо посилати мене туди, де все здається незрозумілим, і при цьому не відповідати на питання… — Томас замовк, здивувавшись власній рішучості. — Шлапак, — додав він, вкладаючи в незнайоме слово весь сарказм, на який був здатний.

Ньют коротко гмикнув.

— А ти мені подобаєшся, зелений. Я збираюся тобі дещо показати. Гаразд. Мовчи і дивися.

Він підступив до муру, запустив руки в зарості плюща і відсунув убік кілька лозин: під ними виявилося квадратне вікно кілька футів завширшки, вкрите товстим шаром пилу. Зараз воно видавалося геть чорним, наче зафарбоване.

— І куди дивитися? — прошепотів Томас.

— Тримай штани, хлопче. Один ось-ось з’явиться.

Минула хвилина, друга. Потім ще кілька… Томас переступав з ноги на ногу, не розуміючи, чому Ньют нерухомо стоїть і вдивляється у вікно, за яким немає нічого, крім темряви.

Аж раптово щось змінилося.

У вікні з’явилося дивне світіння; проникаючи крізь шибку, воно мінилося всіма барвами веселки на обличчі й на тілі Ньюта, наче той стояв на краю водойми, підсвіченої зсередини. Томас застиг і примружився, намагаючись розгледіти щось потойбіч скла. До горла підступив клубок.

— Що це в біса таке?

— Там, за мурами, Лабіринт, — шепнув Ньют. Очі його були вибалушені, наче у трансі. — Все, що ми робимо в житті, геть усе, пов’язане з Лабіринтом, зелений. Кожен день свого життя ми присвячуємо лише одному — розгадати цю гнилу таємницю, яка не має розгадки. Я хочу, щоб ти дізнався, з чим маєш справу і чому ці гнилі мури щовечора зсовуються. Сподіваюся, після цього ти збагнеш, що тобі ніколи і за жодних обставин не варто вистромлювати туди свою дупу.

І далі притримуючи лози плюща, Ньют відступив на крок і жестом запропонував Томасу стати на його місце і зазирнути у вікно.

Томас нахилився вперед і тицьнувся носом у холодну шибку. За кілька секунд крізь шар пилу і бруду він розрізнив нечіткий рухомий силует: заради цього Ньют і привів його сюди. Від побаченого Томасові перехопило подих, наче крижаний вітер увірвався в легені та скував їх льодом.

Якась кругляста істота завбільшки з корову, але безформна, крутячись і пульсуючи, повзла коридором. Піднявшись на протилежну стіну, вона раптом стрибнула просто на вікно, з гучним глухим звуком ударившись об товсте скло. Томас мимоволі скрикнув і відсахнувся, наче ошпарений, але істота відскочила, не пошкодивши шибки.

Томас двічі глибоко вдихнув і знову припав до вікна. У пітьмі важко було як слід роздивитися істоту, але вона випромінювала дивне світіння, що дозволяло бачити блискучу слизьку шкуру зі сріблястими шпичаками, що стирчали з неї. Замість кінцівок з тіла чудовиська стирчали дивні й моторошні механічні пристосування з усякими інструментами на кінцях: дискова пилка, ножиці, якісь довгі стрижні, про призначення яких можна було лише здогадуватися…

Істота виявилася моторошним гібридом тварини і машини. Вочевидь, вона розуміла, що за нею спостерігають, знала, що перебуває за стінами Глейду, і їй, мабуть, дуже кортіло проникнути всередину і поласувати людським м'ясом. Страх, наче пухлина, розростався в Томасових грудях, утруднюючи дихання. Попри провали в пам'яті, хлопець не сумнівався, що досі не бачив такого жахіття.

Він відійшов од вікна. Добрий гумор, що був у нього минулого вечора, здимів без сліду.

— Що це таке? — запитав Томас, відчуваючи, як від страху зводить живіт. Хлопець знову подумав, що ніколи більше не зможе їсти.

— Ми називаємо їх гріверами, — відповів Ньют. — Огидне видовище, еге ж? На щастя, вони вилазять тільки поночі. Коли б не Брами…

Томас уже засумнівався, що колись узагалі зможе втекти звідси. Десь випарувалася колишня рішучість стати бігуном. І все ж він не мав вибору. Так чи так, а зробити це доведеться. Дивна думка, якщо брати до уваги щойно побачене.

Ньют відчужено подивився у вікно.

— Тепер, друже, ти знаєш, яка чортівня водиться в Лабіринті. Це все не жарти. Та коли вже ти опинився в Глейді, ми розраховуємо, що ти постараєшся вижити і допоможеш виконати те, заради чого нас сюди послали.

— Що саме? — запитав Томас, не сподіваючись почути нічого втішного.

Ньют зазирнув йому в очі. Перші проблиски зорі освітили його, і Томас міг як слід роздивитися Ньютове обличчя — натягнуту шкіру і наморщене чоло.

— Знайти звідси вихід, зелений, — промовив Ньют. — Розгадати таємницю цього гнилого Лабіринту і відшукати дорогу додому.

За кілька годин двері знову відчинилися, гуркочучи, буркочучи та струшуючи землю, а Томас тим часом сидів за старим перехнябленим столиком неподалік Домівки. Він досі думав про гріверів і про те, що вони вночі роблять в Лабіринті. І як воно — бути атакованим цими жахливими тваринами?

Він спробував відкинути думки про гріверів і зосередитися на чомусь іншому. На бігунах. Томас повсякчас думав про них. Бігуни, не сказавши нікому жодного слова, вже покинули Глейд і помчали в Лабіринт, швидко сховавшись у його коридорах. Томас знехотя длубав виделкою яєчню з беконом, ні з ким не розмовляючи, навіть із Чаком, який сидів поруч і мовчки їв. Бідолаха спершу силкувався зав'язати з приятелем бесіду, а той уперто не відповідав. Зараз Томасу хотілося лише одного — щоб йому далі спокій.

Розум відмовлявся вірити в реальність. Ситуація видавалася просто неможливою. Невже Лабіринт такий величезний, що дюжині підлітків не вдалося вивчити його за всі численні вилазки? І як узагалі можна побудувати таку велетенську споруду? І головне: навіщо? Яке в неї може бути призначення? І для чого сюди закидають дітей? Давно вони тут?

Попри всі спроби не думати про грівера, думки про огидну істоту поверталися знову і знову. Щоразу як Томас заплющував або протирав очі, йому здавалося, ніби на нього накидається примарна звірюка.

Томас шостим чуттям знав, що сам він далеко не дурень. Одначе тут усе було незрозумілим. За винятком одного — йому судилося стати бігуном. Цікаво, подумав Томас, а чому він так у цьому впевнений? А надто вже тепер, коли знає, які почвари живуть у Лабіринті…

Хтось ляснув його по плечу, вивівши із задуми. Томас обернувся: за спиною, схрестивши руки на грудях, стояв Альбі.

— Щось ти не дуже виспався? — промовив він. — І як тобі зранку був краєвид з вікна?

Томас підвівся, сподіваючись, що незабаром з’ясує щось важливе або, щонайменше, розвіє похмурі думки.

— Гарний настільки, що захотілося дізнатися про цю місцину детальніше, — відповів він, побоюючись, аби його слова знову не викликали в Альбі спалаху гніву, як напередодні.

— Ходімо зі мною, шлапак, — кивнув Альбі. — Екскурсія починається просто зараз… — Ступивши кілька кроків, він раптом зупинився. — І жодних питань аж до завершення, ясно? Я не маю часу з тобою весь день панькатися.

— Але… — Томас загнувся, побачивши, що Альбі насупив брови. Невже цей хлопець не може бути бодай трішки привітнішим? — Розкажи мені. Я хочу знати про це місце все.

Вночі він вирішив нікому поки що не зізнаватися, що відчуває, наче бував тут раніше, і багато речей здаються йому знайомими. Йому здавалося, такі думки озвучувати не варто.

— Я розповім тільки те, що вважатиму за потрібне, зелений. Ходімо.

— А мені з вами можна? — запитав Чак з-за столу.

Альбі схопив хлопчика за вухо.

— Ай!.. — скрикнув Чак.

— У тебе що, нема роботи, баклан? — гаркнув Альбі. — Помиї вже виніс?

Чак закотив очі, а потім подивився на Томаса.

— Розважайся.

— Постараюся.

Раптом Томасу стало шкода Чака — тут, мабуть, його не надто поважали. Хай там як, а зараз хлопчиську нічим не зарадиш — треба йти.

І він пішов собі з Альбі, сподіваючись, що екскурсія офіційно почалася.