Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина І. “Зима 156-157рр. ” - 8 -

29 Сребния 157р.

Дикий Ліс

Я витратила ще два дні та жменьку срібників, купуючи все необхідне для комфортного життя в будинку - від круп до подушок. А сьогодні вперше наважилася вирушити на розвідку цієї місцевості. Компас був зі мною, тому я не боялася заблукати. Тільки іноді здригувала, коли місцеві - живі чи не дуже - істоти шуміли у лісі. А от Самідір був спокійним, що добре впливало на мене.

Приблизно через годину продирання крізь кучугури та буреломи ми раптом вийшли до руїн. Там я вирішела зупинитися, щоб розім'яти ноги та зробити ковток ще теплого чаю з фляжки, схованої під курткою.

- Як вважаєш, вони не небезпечні? - запитала я в Діра, вказуючи на руїни.

Кінь, звісно, відповісти не міг, лише тицьнув носом у моє плече. Сприйнявши це за схвалення, пішла на розвідку пішки: я попереду, Дір - за мною.

Колись це, мабуть, було гарне місто. Зі своєю історією, легендами, звичаями. Але зараз - лише голі стіни без дахів, із чорними проваллями вікон. Все, що залишилось від будинків.

У всьому цьому мені вдалося знайти відносно цілу споруду. Вона мала дах та скошені кам'яні двері, щілина в яких дозволяла проникнути до всередини. А от чого не було - так це вікон, навіть натяку на них. Лише стіни в павутині, сторічний пил та сніг біля входу. Найбільш всього воно нагадувало склеп.

Попри все це, я наважилась на самостійний огляд. Діставши сірники, запалила смолоскип, взятий на всяк випадок за порадою домового. І добре, що послухала: усередині було темно, наче в сраці троля. Наскільки там темно - й гадки не мала, та так завжди висловлювався Террі.

Інтуїція мене не підвила - це дійсно був склеп.

Навпроти дверей, біля дальньої стіни стояв вівтар. Уздовж інших стін тягнулися ряди кам'яних химер різних видів. Стельова ліпнина давно відвалилася й тепер лежала на підлозі разом із поваленими колонами, заважаючи пересуватися.

Від несподіваного шурхоту я перечепилася й, впавши, болісно вдарилася носом об камінь. Й, звісно, пішла кров. Хустинка з собою була - десь глибоко у внутрішній кишені куртки. Поки шукала, переді мною з’явилася висока фігура, загорнута з голови до ніг в ганчірки, що різко тхнули цвіллю.

- Кров… - застогнало воно, простягаючи до мене кісткову руку.

Від руки я ухилилася, але істота, незважаючи на весь хворобливий вигляд, виявилася напрочуд спритною - наче хижак на полюванні. Я й оком не встигла кліпнути, як її обличчя опинилось впритул до мого, а шорсткий язик облизнув з мене кров.

Істота на мить відступила, а потім знову прошепотіласказала:

- Кров… - і її очі запалали червоними, а потмі потяглась знов до мене з наступним словом. - Ще.

Я вже почала вкриватися лускавками для захисту, як тіло створіння скрутило судома, та вона голосно завило. Відскочивши від мене, створіння почало носитися склепом, натикаючись на стіни.

- Що?!! Що ти зробила?!! - волало воно все голосніше й голосніше. А після чого, повністю ставши чорним туманом, розчинилося у повітрі.

Ось тут я відмерла. Озирнувшись по сторонах, та не став більше ризикувати, поспішила залишити склеп.

Діра на місці не опинилося, але, слідуючи слідам, залишеними ним, знайшла свого коня за два квартали - на площі, де в центрі була триметрова статуя чоловіка без голови.

- Ти де був? Що, якби мене з'їли? - запитала в коня.

Він подивився на мене своїми величезними каріми очима й сором'язливо відступив убік.

- Гаразд. Йдемо додому.

Сівши в сідло, ми якнайшвидше залишили руїни позаду.

***

- Швидше за все, це був вампір, - вніс вердикт Коша, наливаючи чай у чашки.

- Вампір?

- Ну, так. Він, мабуть, пив кров тварин у лісі. В іншому випадку ти б з ним не впоралися.

- А я й не впоралась. Стояла, як статуя в музеї. Він сам втік: спробував мою кров, закричав й став туманом.

- Туманом, кажеш, - Кога на мить замовк, замислився замовк, але все ж простягнув чашку та уважно на мене подивився. - Ти у нас дракон. Цікаво виходить.

- Що в цьому цікавого? - запитала я, прийнявши напій.

- А те, що твоя кров - не проста. Отже, вампіра чекає несподіванка. Я більше не можу сказати, бо не знаю. Їх, вампірів, свого часу винищували натовпом. А ті ще швидше розмножувались.

- Їх й зараз знищують?

- Звичайно. Вони включені до напіврозумних немерців. Якщо ще десь залишились, звісно. Бо наскільки мені відомо, сьогоднішній випадок не враховуємо, про них років двісті ніхто не чув.

Я замислилась. Одна з дівчат, які потрапили зі мною крізь портал, теж була вампіром. Цікаво, на неї також влаштовують полювання? Чи, як у моєму випадку, приховають її расу?

- Одне можу сказати напевно, - відволік мене від думок домовий. - Ти з ним іще зустрінешся.

Ото порадував.

03 Лютерія 157р.

Маг-Рівік

Я прийшла до школи вчасно, незважаючи на те, що міського дзвону в лісі не чути. Усе завдяки Кошу - домовий не лише мене вчасно розбудив, а й приготував сніданок.

Біля воріт стояв той самий охоронець, який знов люб'язно показав, до якої споруди сьогодні йти. Цього разу - головний навчальний корпус. У холі вже було двоє хлопців: один високий і худорлявий, а інший - навпаки, наче цілими днями тягав брила, настільки випирали його м'язи.

Десь за десять хвилин до восьмої підішли ще двоє дівчат однієї раси. Обидві світлошкірі, з темно каштановим волоссям. Гострими вушками та хвостиками з пензликами.

Щойно дзвін пробив вісім годин, “качок” відразу оголосив:

- Усі охочі вступити до магічного факультету, йдіть за мною, - й поважно попрямував углиб будівлі.

Зупинилася наша невеличка компанія біля дверей, де нас вже очікував молодий санкор в довгій мантії.

- Це все? - здивовано запитав він у нашого супроводжувача. - Елбан, ти впевнений, що нікого по дорозі не загубив?

- Впевнений, - та й глянув на нас в пошуках підтримки.

Ми підтвердили.

- Не густо… Моє ім'я Варді Ергін. Я - заступник декана магічного факультету та сьогодні особисто буду приймати у вас іспит.

Я відчула, що він незадоволення - очевидно, його явно проти бажання призначили на цю роботу.

- Заходимо в ці двері по одинці. Елбан, куди вже ноги намилив? Будеш оголошувати “наступний”, чи я цим повинен займатися?

Першими по черзі увійшли дівчата. Потім мене ввічливо пропустили вперед - я й пішла.

У кабінеті, зокрема заступника та Елбана, було ще двоє: сивий чоловік в мантії та молода дівчина.

- Ваші документи, - попросив сивий.

Я протягнула сувій.

- Так, що в нас тут. Хм. Чужинка. А де інших загубили? - запитав він, передаючи мої папери дівчині, щоб та переписала з них дані.

Це питання мене вже дістало - хотілося випалити щось типу: “з'їла по дорозі”, та стрималась.

- В Доримі.

- Сподіваюсь, самі знайдуться. Так, пані Ольше, покладіть свою руку сюди, на цей артефакт, рівненько по центру, та думайте про щось приємне.

Артефакт виявився кам'яною плитою квадратної форми. По центру - намальована пентаграма в колі з рун, з якої шля таємнича енергія. Хоча дівчата назад до коридору не повернулися, та й в кабінеті їх не було, я зі спокійним серцем поклала руку.

Артефакт засіяв - так яскраво, що навіть я на декілька хвилин осліпла.

- Магічний дар присутній, - вирік сивоволосий. - Ось ваші документи, проходьте тими дверима.

Подякувавши, я пішла у вказаному напрямку.

У звичайному класі за партами вже сиділи подружки й про щось не голосно розмовляли.

- Теж пройшла? - запитала одна з них у мене.

- Так, - відповіла я й зайняла вільний стіл біля вікна.

- Тоді можна вважати, що тебе вже прийняли. Навіть якщо не вмієш писати, чи рахувати. Головне - мати дар. Мене звати Меллі Кхіра, її - Еліса Неріод. А тебе як?

- Ятаар Лий-Фо Ольше, - назвала я повне ім'я. Може, хоч воно справить на них враження, й перестануть відчувати в собі перевагу. - А є такі, хто цього досі не вміє?

- Є. Зазвичай це селяни, в яких першими в роду прокинувся дар, - вже не так зухвало відповіла дівчина.

Двері скрипнули - розмову довелося закінчити. До кімнати увійшов четвертий претендент з заступником.

- Візьміть з мого стола пергамент, пір'я та чорнила. Почнемо другу частину іспиту.

Всі хутко підхопившись розібрали інвентар і повернулись на місця.

- Почнемо з диктанту. Отже, слухаємо уважно.

Заступник декана хвилин двадцять монотонно зачитував життєпис одного відомого - звісно в цьому світі, архімага.

Після цієї тортури, я намагалась якомога рівніше писати нові літери, не плутаючи їх із мого світу, на дошці з'явилися задачі для молодших класів школи. Впоралась з цим завданням швидко, й поки мою роботу перевіряли - від нудьги стала роздивлятися парк, що розкинувся за вікном. Взагалі школа була на узбережжі моря, але його, на жаль, звідси видно не було - заважав паркан.

- Пані Ольше, якщо ви ще не заснули, то беріть допуск та йдіть в деканат - узгодити юридичні питання.

Двічі повторювати не було потреби, й взявши документи пішла до вже знайомої мені будівлі.

***

- Травологія. Зіллєваріння. Руни. Основи трансформації неживих об'єктів. Побутові заклинання. Метіомагія. Основи елементаристики. Геологія. Основи артефакторики. Види нерозумних немерців та нечисті. Все вірно? - запитала дівчина в казначействі.

Взагалі-то, останній предмет я спочатку не планувала вивчати, але у зв'язку з таким небезпечним сусідством довелося плани поміняти.

- Так, все вірно, - підтвердила я, киваючи.

- З вас двісті ассімів. Ось, підпишіть тут і тут. Один екземпляр - вам, один - нам. Чудово. Тепер вам потрібно підійти до деканату тридцять четвертого або тридцять п'ятого лютерія та отримати свій розклад.

- Дякую. До побачення.

***

Залишивши академію, я розмірковувала над тим, чим би мені зайнятися цілий місяць, коли на очі потрапила вивіска школи фехтування. А що? Було б непогано навчитися захищати себе за допомогою мечів. Чи даремно я їх за собою тягаю?

Але там з мене тільки посміялися та порадили піти до школи вишивальниць. Я не образилася. Може, саму грамульку. Самотужки вчитимуся стріляти з лука - як Террі показував. У дворі Лісового Дому я встановила мішені та вже тиждень щодня тренувалася. Виходило не дуже, але я не здавалася.

06 Лютерія 157р.

Маг-Рівік

Через непридатність обігрівних артефактів будинок доводилося опалювати дровами. Це було незручно. Тож, зібравши всі зламані плитки з невідомого мені матеріалу, я понесли їх до артефакторної крамниці “Чистий Кристал”, яку знайшла коли вчора гуляла містом.

Пан Прієр, взявши мої пластини, попросив трохи зачекати, щоб оцінити рівень шкоди. У лавці зі співробітників більше нікого не було, тож чоловік постійно відволікався на чергового покупця.

- Ви вже вибачте, - сказав він якось зі сумом. - Не вистачає співробітників. Нещодавно одна з моїх продавчинь вийшла заміж та поїхала до міста чоловіка. А поки я не знайшов того, хто погодиться працювати у крамниці у вихідні, у першій половині дня. Усього тричі на тиждень по чотири години. Але всі люблять у цей час поспати.

У мене в голові вмить народилася ідея.

- А учнів ви берете?

- Учнів? А це ідея. Але зачекайте. Чи не на себе, ви дівчино, натякаєте?

- Так. Мені потрібне підробіток, якраз у вихідні дні. Ось шукаю варіанти.

- Тоді приходьте завтра на десяту. Буде моя дружина, тоді й вирішимо це питання. Пластини робочі, їх треба лише зарядити енергією. З вас три ассіми.

Я дістала гаманець та відрахувала необхідну кількість монет.

***

Увечері я знов відправилася гуляти містом, щоб краще його роздивитися й запам’ятати де що знаходиться. Залишивши Коша одного, щоб той у тиші згадав, які ще міста мають портальний зв'язок з будинком, вирушила до “Ситого Ведмедя”. Я давно помітила цю таверну, та все не було часу в неї зазирнути. Там сьогодні панував повний аншлаг, й вільних місць не було. Та тільки розгорнулася, щоб знайти інше місце для вечері, як мене гукнули.

- Ти нова посудомийка? - запитала мене жінка у білому фартусі.

- Ні-і-і-і. Та-а-ак.

А що? Ще один підробіток мене не завадить. Не варто світити своїми заощадженнями.

- Тоді пішли, чого ти стоїш? Й так запізнилася, - і мене в буквальному значенні слова, схопили за руку й потягли до кухні.

- Ось фартух, ось посуд - починай, а я все поясню, - сказала жінка, при цьому сама засунула ложку у велику каструлю. - Виходиш щодня, з сьомої вечора до десятої. Вдень самі впораємося. Твоє завдання - мити посуд, а якщо його немає - допомагати на кухні. Тобі все зрозуміло? Як тебе звути?

- Ята. Ята Ольше.

- Я Крістік Тош, дружина та співвласниця цього закладу. Сімейна справа. З рештою потім познайомлю.

- Угу, - видала я, віддираючи жир з тарілок, шкодуючи, що в цьому світі ще не винайшли супермийного засобу. Навіть не замислюючись, що буде коли прийде дівчина яку хотіли найняти на цю роботу. Мене тішила думка, що в один день знайшла одразу дві підробітки, які не заважають один одному та навчанню.

12 Лютерія 157р.

Дикий Ліс

Відіспавшись після вечірнього підробітку, я займалася тим, що намагалася стрілою потрапити не те щоб до центру, а хоча б у саму ціль. Виходило це набагато частіше, аніж на початку - приблизно кожен другий постріл. Коли втомилася, вирішила перепочити: зжувати бутерброд на свіжому повітрі та підібрати стріли, які не досягли своєї мети. Ось тут мене застали зненацька.

- Їжа, - видав вампір, несподівано вихопивши з рук недоїдений бутерброд. І як в нього вийшло непомітно до мене підійти? Навіть сніг під ногами не хруснув, не кажучи про запах. - А ще є?

- Кров більше не потрібна?

- Ні. Їжа. М'ясо.

- Там у кошику ще один лежить.

- Давай.

Вампір проковтнув їжу миттєво й, переконавшись, що жодної крихти не залишилося, зник у лісі.

13 Лютерія 157р.

Дикий Ліс

Сьогодні був рівно місяць, як наші з Террі шляхи розійшлися. Я писала йому щодня, складала листи в скриньку, не маючи нагоди їх відправити. Мені його не вистачало, адже він став моїм першим другом в обох світах.

А ще сьогодні, з кошиком повної їжі, я їхала до руїн. Коли як не тринадцятого числа спробувати налагодити контакт із розумним немерцем?

Залишивши Діра, сама з важким кошиком полізла у склеп.

- Тук-тук. Є хто живий? Чи неживий?

Тільки-но поставила кошик на вівтар, як захотілося заверещати - так, як за спиною відчула чиюсь присутність. Пересувався вампір безшумно навіть для вуха, але не носа. Запах цвілі все ще йшов від нього.

- Ось принесла. Пригощайся.

Та вампіру моє запрошення було не потрібне - уже уплітав смажену ковбасу за обидві щоки, й здавалося, ковтав, майже не жуючи.

- Як смачно... Давно такого не їв.

- Давно - це скільки? - запитала я, простягаю фляжку з узваром.

- Не пам'ятаю. Ще до сну.

Вампір, вгамувавши перший голод, став їсти більш обережно, ретельно пережовуючи.

- Дивись, з довгого голоду переїдати шкідливо.

- Я їв. Нещодавно.

- Мій бутерброд?

- Його теж.

Я насторожилася й, про всяк випадок, почала частково покриватися лускою.

- Кролів багато. Але сире м'ясо не смачне, - продовжив вампір.

Трохи заспокоївшись, почала розглядати співрозмовника. Біле волосся, що розсипалося по спині, діставало, напевно, до колін. Шкіра мала трохи сіруватий відтінок і виглядала пергаментною. Очі - червоні. Гострі зуби та пазурі. Сам високий, приблизно як Террі, але худий - скелет можна вивчати. Весь закутаний в обшарпану тканину невизначеного кольору. Як не мерзне?

- Чого тобі? - запитав він, помітивши мою зацікавленість.

- Думаю, як тобі не холодно?

- Холодно?.. Так, часом стає дуже холодно. Та зараз мені тепло.

І як це розуміти?

- Як тебе звати? - Вирішила продовжити розмову. - Я Ятаар Ольше.

- Вальдегор Та... Ка... Не пам'ятаю як далі.

Від усвідомлення цього він розлютився, навіть шматок каменю від вівтаря відламав. Нічого собі сила?!

- Ти мене не боїшся. Чому? - запитав вампір.

Замість відповіді я повністю вкрилася лускою. При цьому випустивши хвіст та крила. У новому одязі, зшитому спеціально, це можна було зробити без втрат.

- Ти дракон! Ось чому твоя кров на мене так подіяла!

- Як так?

- Я тепер не боюсь сонячного світла. Можу їсти звичайну їжу. Не втрачаю контролю над собою від запаху крові. До того ж, я знову почав відчувати холод та тепло.

- Але ж її була зовсім крихітка.

- Схоже, цього вистачило для змін.

- А це так на кожного вампіра буде діяти?

- Не знаю, але на Вищих - точно.

- А ти знаємо “Вищий”?

- Так. Був. Але після того, як спробував твоєї крові, й сам не знаю хто я.

- А як тут опинився?

- Не пам'ятаю. Я прокинувся в цьому склепі від чиєїсь магії.

Я навіть здогадуюсь, чия це була магія - я тоді якраз зняла печатку-захист з домівки.

- Приходь завтра після полудня до будинку. Пригощу ще їжею.

- Прийду, - погодився вампір й знову зник чорним туманом.

14 Лютерія 157р.

Дикий Ліс

- Забери свого фамільяра! - попросив вампір, сидячи на дереві.

- Якого свого фамільяра? - запитала я з сусідній гілці дуба, куди нас загнав здоровенний вовк.

- Та ось його, - відповіла той та вказав на звіра.

- Це не моє… - й заткнулась. Щось знайоме було у цьому вовкові. Темно-коричневе хутро, пісочні підпалини на лапах, хвості та грудці. І запах. - Самідір?

Звір перестав скалитись й дружно замахав хвостом.

Так! Так! Так ось якого коня мені підсунув ельфятишка. Фамільяра! Але ж це… здорово? Мабуть.

Обережно спустившись, я підійшла до екс-коня й погладила його.

- І як тепер на тобі їздити? Куди сідло кріпити? - Запитала я у хвостатого, а сама прикинула розміри вовка. Якщо трохи підігнути ноги, то цій подобі цілком може замінити коня. А ще його зараз буде легше переміщати між Лісом та містом. Тягти коня до крамниці, те ще задоволення.

Ляск! - й ось переді мною стоїть мій шоколадний скакун.

Тим часом Вальдегор ризикнув залишити гілку, але чергове перетворення фамільяра на вовка не дозволило йому спуститися.

Як незручно.

- Самідір! - спробувала заспокоїти звірюгу, коли зрозуміла, що для мене небезпеки немає. - Це наш гість. А з гостями слід поводитись чемно.

Дір уважно подивився мені у вічі, лизнув щоку й побіг до будиночка.

- Можеш спускатись.

- Ти не казала, що маєш імперського фамільяра.

- Сама не знала.

- Як це - не знала? Тобі коли його продавали, хіба не сказали?

- А я його й не купувала. По дорозі знайшла. Нічийного. Мені потрібен був кінь - от і порадили взяти до себе.

- Неймовірно. Той, хто тобі його порадив, мабуть, трохи схиблений.

- Друзів ображати не дозволю.

- Я не хотів образити. Просто здивований. Хто в цьому світі не впізнав імперського фамільярна драконів?

- Ельф.

- Ельф?!!! Цікаво… А скільки йому років? Мабуть, ще дитина.

- Та ні, дорослий. Дев’ятнадцять виповнилось торік.

- Ельфи ж безсмертні, тому дев’ятнадцять - це ще підліток.

- Сказав той, хто навряд чи набагато старший.

- Десь так... Тобто, ти інші форми ти ще не бачила? - запитав вампір, повертоючись до теми фамільяра.

- А будуть ще?

- Будуть. Їх десь сім.

- І чим мені його тепер годувати? - це питання було адресоване швидше самій собі, ніж гостеві.

***

З того самого дня Гор, так скоротили ім'я вампіра, став частим гостем у нашому домі. А незабаром він й зовсім переїхав - бо ночувати в снігу, навіть у новому одязі, стало неможливим через нормалізовану чутливість до температури.

27 Лютерія 157р.

Маг-Рівік

Сьогодні Вальдегор уперше наважився пройти через портал у Маг-Рівік. Майже за два тижні регулярного харчування він набрав вагу й більше не був схожий на скелет в одязі. Довге волосся погодився зістригти - тепер біла коса звисала трохи нижче лопаток. Червоні очі вже не світилися так яскраво. Сірувата шкіра більше не скидалася на пергамент, хоч відтінок й зберігся. Запах цвілі зник - натомість йому, хлопець став пахнути озоном. Новий одяг, куплений “на око”, сидів цілком пристойно. Пазурі були заховані в рукавичках, а іклами у місті світив кожен другий - тож у новому приятелі навряд чи хтось упізнає напіврозумного немерця.

Сам Гор активно крутив головою роздивляючи місто, й додавав: “А раніше було не так... А раніше було краще, чи гірше”, - хоча що саме не так, сказати не міг - не пам'ятав. Я б у ньому запідозрила ще одного потраплянця, який замість Кола опинився у склепі, якби вампір так добре не знав місцеву географію.

Спочатку ми пройшлися крамницями й купили більш відповідний по розміру одяг. А потім відвідали театр. Давно хотіла туди потрапити, але все не ризикувала сама в нього ходити. Театер те ще місце, не помітиш, як вмить без гаманця залишишся.

На подив, Гору п'єса сподобалася навіть, більше, ніж мені. Він виявив бажання ще сходити. Я пообіцяла зробити це, як буде час. Але, як кажуть, у кожній бочці меду, знайдеться своя ложка дьогтю. Веселий день зіпсував мерзенний вечір.

Сьогодні у “Ведмедику” знову було переповнено. Чергова кампанія шукачів повернулася з Дикого Лісу з трофеями. Вони голосно кричали, горланили пісні, вимагали випивки та їжі, при цьому нахабно хапали за руки подавальниць у спробі посадити тих на коліна. Мені, як посудомийці, було байдуже, що коїться в залі - але, як на зло сьогодні Сієра, одна з подавальниць злягла з температурою, тож мені довелося її підмінити.

Я успішно відбивалася від домагань усі три години тортури, але варто було піти додому, як троє нетверезих чоловіків ув'язалися слідом. А Гор, як на лихо, вирішив зустріти.

Не знаю наскільки глибоко ті шукачі заходили в Ліс заходили і з чим доводилося стикатися, але вигляд одного худого вампіра довів їх до переляку. З криками "Вампір у місті" втекли в ніч. Вартова, звісно, їм не повірила, але справно протягом двох тижнів перевіряла місто.

34 Лютерія 157р.

Маг-Рівік

Під дверима деканату вишикувалася величезна черга -й не лише з першокурсників. І це були ті, хто прийшов до початку робочого дня. Страшно уявити, що буде пізніше. Я була впевненна, що прийшовши зрання, потраплю при гіршому розкладі у першу десятку. Але тут, здається, вже зібралась перша сотня.

- Схоже, маги люблять прокидатися на світанку, - почувся за моєю спиною знайомий голос.

Озирнувшись, впізнала хлопця, з яким нещодавно складала вступні іспити. Трохи вище за мене, худорлявий. Невеличкі ріжки й гострі вухастрі вуха - довші, ніж у більшості. Темне волосся заплетене у довгу косу. Шкіру прикрашала золотиста засмага. І запах - жару. Цікаво, якої він раси?

- Я Філлігран Шое, - порушив незручну тишу, що виникла між нами. - Ми зустрічалися на вступних іспитах.

- Так, я тебе теж запам'ятала. Я Ятаар Ольше.

- Яке незвичне ім'я. Це тому, що ти одна з чужинок?

- Так. Можеш називати мене просто Ята.

- Тоді ти мене - Філл.

Ми зайняли чергу й, аби якось згаяти час, завели розмову. Здебільше розповідав мій новий однокласник. Я лише іноді ставила уточнюючі питання - особливо коли щось мене зацікавлювало.

***

У деканаті мені видали розклад, список необхідних речей на перший семестр, допуск до бібліотеки та браслет - він означав, що я учениця школи.

Порівнявши розклади з новим знайомим, ми з'ясували, що більшість предметів у нас збігалося. Філл, як і я, ґрунтовно підійшов до питання з вибору предметів. Різниця лише в трьох пунктах: замість “Елементаристики”, “Артифакторики” та “Метіомагії” у нього стояли “Прокляття”, “Алхімія” та “Астрономія”. Що ж, на семи з десяти предметів буде з ким сидіти за партою.

Домовившись зустрітися біля воріт першого числа, ми розбіглися в різні боки. Куди пішов Шое - не знаю, а я в торговий квартал. Котел обирати.