Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина III "Літо 157р." - 6 -

04 Врожарія 157р.

Дикий Ліс

Вибравшись із бурелому ми знов знайшли залишки дороги, яка відрізнялась від тієї, що проходила недалеко від мого будиночка. Штучно створенні квадратні плити були потріскані й майже поросли мохом. Йти такою дорогою було набагато приємніше - лише інколи доводилось перелазити через повалені дерева. А коли наші голови добре напекли промені зірки, ми вийшли до стін чергових руїн.

Цього разу це був не замок, не храм та не село, а величезне місто із захисною стіною та аркою для воріт - самих воріт, доречі, не було. Чи то розсипались від часу, чи то їх винесли, не залишивши навіть уламків.

Витративши не одну годину на обстеження вулиць ми вирішили залишитись тут на декілька днів. Тисячі будинків, які опинились в нашому розпорядженні, на диво не лише зберегли цілісність, але й меблі з посудом. Обравши будинок з цілими вікнами, ми, не довго думаючи, тимчасово зайняли його. Спати під дахом набагато спокійніше. Та й ванна тут була, а щоб наповнити її гарячою водою - моїх магічних знань вистачить.

Встановивши захисні артефакти по периметру будинку й повечерявши запасами, ми лягли спати одразу після того, як розділили ніч на чергування.

05 Врожарія 157р.

Гаяв-Ток

Дощ, який розпочався опівночі, на світанку перейшов у зливу, перетворивши вулиці на справжні річки. Рівень води в них досягала верхньої сходинки обраного нами будинку - це мені майже по носа. Підвал дивом не затопило - мабуть, діяло якесь заклинання. Хлопці спали нагорі, я ж стояла перед вікном та думала, як вибратись з цієї пастки.

Як показав досвід, плавати я вміла лише одним стилем - “сокирою”: швидко опускаючись на дно, й не як інакше. Усі в цьому переконались, коли ми, вибравшись на пляж, вирішили трохи поплавати в морі. Зробивши кілька невдалих спроб, Філл, зітхнувши, відступив. Ось того я стояла й думала - що робити далі. Човнів з нами не було.

- Може, спробувати розвіяти цю грозу, - сонним голосом запропонував Атарільдо.

Ельф підкрався майже непомітно - його кроки потонули в черговому гуркоту грому.

- Я думала про це, та не ризикнула.

- Чого? Подобається дощ?

- Подобається. Але не через це. Саме цей дощ - магічний.

Террі після моїх слів завмер, дивлячись у вікно.

- Мабуть, якийсь артефакт спрацював. Або ваш загадковий спостерігач постарався.

- Я не відчувала його вже давно. Гадаєш, він міг непомітно за нами стежити всю дорогу?

- Легко. Вважити себе наймогутнішим - дурість. Завжди є той, хто хоч в чомусь тебе сильніше.

Я тяжко зітхнула, погоджуючись:

- Треба Гора будити, досить йому спати.

***

Ідея вийти з дому вампіра також не надихнула, тож після сніданку було вирішено вивчити будинок, у якому ми опинились наче в пастці. Вчора ми обшукали кухню та підвал, а сьогодні перейшли до кабінету з бібліотекою.

- Я можу привітати нас! - із захопленням вигукнув Вальдегор, тримаючи в руках напівзруйновані листи. - Ми перебуваємо в столиці семи королівств, колись розташованих на цій території. - А саме в Гаяв-Токі.

- Може Гіяв?

- Можливо, Гіяв. Це залежить від того, як читати цю руну. Але зараз точно знаємо, де знаходимось на мапі.

- Хоча б щось.

- Звісно.

- Тоді я знаю, чому це місце виглядає так, начебто з нього тікали, не збираючи речі.

Й замовчав. От любить ельф ці паузи.

- Добре, добре. Зараз розповім. Мені в дитинстві розповідав старший брат, як магія в Гаяв-Токі вийшла з-під контролю. Усе, де було хоча б зерно магії. Дерева ожили й почали атакувати жителів. Артефакти вибухаючи, спричинаючи пожежі. Заклинання, накладені на будівлі та дороги, викликало землетруси. Спроба нейтралізувати магію провалилась - лише погіршила ситуацію. Незабаром усе це вийшло за межі міста й, наче лавина, охоплювало нові території. Тому була масова втеча з цієї частини світу.

- І як довго це тривало? - запитала я.

- Десятиріччя. Сюди намагались повернутись, але не затримувались надовго. Минуло дві сотні років - почалась війна. А тут стали помічати перших чудовиськ. І поки розумні вирішували, на чиєму боці правда - нерозумні спокійно оселялися та розмножувались. Після оголошення миру вирішили розібратися з цією проблемою - та було запізно. Цілі орди потвор, з невтримним бажанням знищувати, зайняли ці землі. Було декілька спроб їх звільнити - всі закінчились поразкою. От тому Вільні Землі досі вільні.

- А якщо були землетруси, то чому дома цілі? - запитала я коли друг закінчив розповідати.

- В мене є підозра, що все це була ілюзія, - відповів Террі.

- Настільки сильна, що люди не лише одяг з посудом залишили, а й коштовності? Ята їх цілу скриню знайшла в комоді.

Я винувато схилила голову, моя драконяча натура вимагала їх забрати собі, з чим я й досі боролась. Совість проти жадібності.

- Я не здивуюсь, якщо це опиниться правдою. Залишається лише декілька питань: хто цьому посприяв та чому він цим зараз не користується?

Ельф замов - мабуть, і йому прийшла в голову думка про нашого загадкового спостерігача.

- Якщо це через нього тут таке відбулось - не дивно, що він розігнав усіх небезпечних тварюк до кордону, - підсумував вампір. - І ще. Не відомо, які він тут встановив пастки і як вони реагували на нашу магію.

Вальдегор слушно говорив. Магією ми користувались постійно: вогонь розвести, дерево з дороги прибрати, освітити темряву чи захист навколо табору встановити. Вчора воду гріла для ванни.

- Отже, сьогодні-завтра більше не використовуємо магію, й подивимось що буде, - завершила я. А після повернулись до вивчення книжок.

07 Врожарія 157р.

Гаяв-Ток

Злива закінчилась несподівано, наче кран перекрили. За добу вода залишила вулиці міста, й зараз дороги вкривав слизький, зелений наліт від невідомої рослини. Крихітне кругле листя було прикріплено до тонких гілочок, яке більше нагадувало коріння, та мало той самий запах аміаку. Запах, який супроводжує будь-яких немерців.

- Я не здивуюсь, якщо ядро цього дива ми знайдемо там, - сказав Вальдегор, вказуючи на невеличкий ставок розташований у центрі виявленого парку.

- Згоден. Та наближатись до нього не раджу - темна енергія так й тягнеться до нас.

- А я б підійшла. Може щось корисне знайду.

- Ята! - покликав мене Террі й боляче схопив за руку.

А до мене щойно дійшло, що я, наче загіпнотизована, намагалась дістатися до води.

- Дякую. Попустило. В центрі водосховища є якісь коштовний камінь-артефакт - він змушує мою драконицю до нього наблизитись.

- Краще йдемо звідси, - ельф не випускав моєї руки та потягнув за собою.

Але піти просто так не вдалось. Щойно ми озирнулись, як помітили величезну рослину, схожу на мухоловку мого світу. Бутон-щелепа розкрився, і ми змогли оцінити довжину й гостроту іклів.

- Біжимо! - викрикнула я та потягла ельфа в бік невеличкої споруди. Вампір трохи затримавшись, але хутко нас наздогнав.

Рослина, набираючи швидкості, вміло маневрувала між деревами - ще трохи, й наздожене нас. Та раптово нам на зустріч “вистрибнули” ще шість.

Вальдегор одразу перекинувшись туманом напав на першу, звільняючи нам шлях для відступу. Тим часом Террі, діставши лука, спробував здолати потвору срібляними стрілами. Самідір прийняв бойову форму вовка з рогом та шипами. Я ж в свою чергу частково трансформувалась - бо окрім цих семи “квіточок”, на горизонті помітила ще. Доведеться покладатися на міцні пазурі та непробивну луску.

В крові заграло бажання полювання, тож, не звертаючи на оклик друга, побігла в саму гущу цього квітника. Корити себе не стала - хоча й розуміла всю дурість цього вчинку, та іншого способу витягти мого ельфа не бачила. Добре, що Вальдегор вмів злітати.

З кожною хвилиною кількість рослин зростала, тож я давно перестали косити погляд в бік друзів, зосередившись на противнику. І все одно пропустила один з бутонів. Він розкрив свою пащу - і мене… проковтнув.

Мене проковтнуло!

Як же всередині смерділо. Ледь свідомість не втратила. Та ще й ця гидотна слиз. Чи шлункова кислота. Фе! Але якщо нічого не робити - то мене зараз переварять.

Але що? Що робити?

Спочатку спробувала роздерти потвору зсередини - та стінки його шлунка були міцними й погано дряпались. Потім спробувала магію вогню. Не знаю, якою гидотою був наповнений шлунок, але він почав горіти. Кисню, й так майже не було, а тут його стало ще менше. Рослина ж від болю смикалась, кидаючи й мене зі боку в бік.

Я розізлилась. Сильно. Аж до темряви в очах. Тож сильно здивувалась, коли опинилась на свіжому повітрі. Спочатку вирішила, що рослину вбили, тим самим звільнивши мене. Та все виявилось інакше.

- А звідки ти в такому вигляді повернулась? - запитав мене Філл. - Улла! Хутчіш сюди, треба твоя допомога!

Озирнувшись, одразу вилаялась рідною мовою. Я опинилась біля Лісового Будинку. Телепортація. От не могла трохи пізніше проявитись?

- Ята! Як? Що трапилось?

- Потім розповім. Відійдіть трохи. Там хлопцям треба допомога.

- Я з тобою…

- Ні. Тебе там не вистачає. Й так сподіваюсь, що залишилось кого рятувати. Відійди трохи, прошу.

- Добре, - погодився ал’єр, відходячи від мене якомога далі.

Як же це боляче - повна трансформація. Це було моє перше свідоме перевтілення. І перший політ. Попередньо скориставшись компасом та визначившись с курсом, я злетіла. Крила вверх-вниз, вверх-вниз. Впала. Знов злетіла. Вверх-вниз, вверх-вниз. Та більше не падала. Я летіла. От чого я цього раніше не зробила?! Але саму себе лаяти зараз - марна трата уваги. Мені хвіст виявилось треба тримати рівно. Рівно!

Щойно пристосувалася до польоту та стала набирати швидкість - зрозуміла, що ліс внизу, який я пролітала повз, дуже швидко змінювався. А за хвилин десять я повернулась до Гаяв-Тока.

Хлопці, хвала силі, були живі. Їх затиснуло біля споруди, яку ми спочатку хотіли використати як укриття. Гор захищав Террі, а той, коли була нагода стріляв з лука звичайними стрілами. Декілька експериментальних стріл з вибухівкою, вже встигли закінчитись до моєї появи. Про їх використання свідчили обвуглені стебла.

Окрім друзів, з висоти я змогла розгледіти й центр ставка. Драконів зір добре бачив, що майже на поверхні води знаходився камінь-артефакт. Недовго думаючи, взяла й “плюнула” в нього вогнем. Вода зашипіла в спробі загасити полум’я. Та я “плюнула” ще раз, й ще, й ще - поки камінь не тріснув навпіл від високої температури.

А потім мені прийшла в голову думка: таким же чином розібратись із рослинами. Квіточкам вогонь не сподобався, та я їх не запитувала - просто палила все підряд. Так розігралась, що ледь не забула про друзів та фамільяра внизу.

Спустившись на землю, я використала воду зі ставка, щоб загасити пожежу. Магістр Дафстін може мною пишатися.

- Ята! Ти як? Не поранена? Як ти врятувалася з пащі? Ти не казала, що вже добре володієш полум’ям дракона. Ти ж… назад обертатись думаєш? - складалось враження, що до мене зверталось одночасно цілий натовп, а не двоє друзів.

- Зі мною все в порядку. З пащі телепортувалась прямісінько до Лісового Будинку. Потім там повністю трансформувалась - та швидко прилетіла до вас. А де Самідір? - говорити в такому вигляді було важко - та я впоралась.

Переконавшись, що ці двоє майже не поранені, я стала шукати свого вовко-коня, та ніде не бачила.

- Він подався на схід майже одразу, як тебе проковтнули, - відповів Атарільдо. - Більше я його не бачив.

- Я також, - підтвердив Гор.

- Самідір! - голосно покликала я свого фамільяра.

- Самідір! Самідір! - підхопили хлопці.

Та він не з’являвся. Я вже готова була розплакатись, коли почула перебір вовчих лап.

- Самідір! Де ти був? Я думала, що втратила тебе! - кинулась я до пухнастика з обіймами.

Фамільяр же, вставши на задні лапи, облизував мені обличчя. А ще я зрозуміла, що він, відчувши мене на великій відстані, побіг рятувати. Мій молодець. Мій красень.

На сьогодні вражень було достатньо, тож ми повернулись до вже відомого нам будинку.

Де на мене чекала чергова трансформація.