Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина ІІ "Весна 157" - 6 -

20 Кветовія 157р.

Маг-Рівік

Я мила посуд і міркувала, що робити далі. Сьогодні до мене "підкотив" ще один цінувач моєї "вроди" - на ім’я Асар. Хлопець також запросив на побачення. Я пообіцяла знайти для нього час на наступного тижня, і ми посміхаючись один одному розпрощалися. Цікавість - яку гидоту замислила Айша - зросла ще на декілька пунктів.

- Бачу, твої навички з кожним разом все краще й краще. Тарілки більше не б’єш, - сказала пані Тош застукавши мене за миттям посуду за допомогою магії.

Жінка вже давно дізналася, що я не та кого вона хотіла найняти. Десь за тиждень з’явилась дівчина й зі сльозами на очах почала розповідати, що вона заблукала й не змогла знайти дорогу. Цілий тиждень! Пані Тош звісно їй не повірила. Потім трохи на мене побурчала, але нарікань за час, що я в них вже встигла пропрацювати, не отримувала - тож мене залишили.

- Якщо робити більше нічого, то краще допоможи в залі. Сьогодні в нас співає бард, того великий наплив клієнтів.

- Добре, - погодилась я.

Підхопивши пусту тацю, направилась до залу. Але, зробивши декілька кроків, зупинилася: раптом зрозуміла куди мене кликали гуляти. Відступати було нікуди, а прикинутись хворою - пізно.

Перед тим як увійти до залу захотілося перехреститися. Але стрималася. По-перше, це навряд чи допоможе. По-друге - може бути неправильно розцінено.

Лоеорі був не сам, а в великій компанії приятелів. Окрім нього, зі знайомих мені тут був також Віткар, Фіона, Ванда та Олдрі. А також Айша зі своєю сварою. Був і похмурий хлопець, якого я інколи бачила поряд з Леорі й знала, що вони разом навчаються. Це був третій король. Ну й, звісно, ще трохи їх однокласників.

- Чого застигла? - відволік мене від думок голос Марік, доньки пані Тош, а по суміщенні - подавальниці. - Учні твої.

Мої, так мої.

- Доброго вечора, - привіталася я, підійшовши до столика.

- Ята! Ти все ж вирішила до нас приєднатися! - зрадів Леорі.

- Не зовсім. Я тут працюю. Тож, панове, що бажаєте? - сама посміхалась, та водночас намагалася не дивитися у бік Айши.

- Така важлива по школі ходить. А виявляється працює прислугою, - голосним шепотом сказала Інга, одна з подруг Каштанки.

Дівчата засміялися не всі.

- А я й не знала, що чесна праця в нас вважається чимось огидним, - відповіла їй Фіона. - Рано чи пізно тобі доведеться проходити практику у лікарні. Повір, перший час там будеш виконувати завдання типа: принеси, віднеси, прибери, відмий. І іноді це не лише ліки чи інструменти.

Ванда з Олдрі загадково посміхнулися. Я теж здогадалася, про що йшла мова.

- Простолюдинка була, простолюдинкою й залишиться, - не знаймо до чого тявкнула Айша.

Усі, окрім її друзів, з осудом на неї поглянули.

- Айша, я іноді думаю, що голова в тебе - лише для прикраси. Може, хоч іноді будеш використовувати її за призначенням? - запитав хлопець з червоними очима, колір яких видно було навіть у напівтемряві. - Бо з кожним твоїм вчинком я краще розумію твого батька. Взяти нову дружину - це розумне рішення.

- Ми звідси йдемо, - підскочила Айша, схоже її вжалили в болюче місце. - Тут смердить напівкровками! Ніколи не думала, Леорі, що ти зв’яжешся з таким непотребом.

- Це ти на мене натякаєш? - запитав Віткар. Я вже знала, що він був наполовину людиною, а наполовину - вінором.

- Та ні. Скоріше на мене, - обізвався червоноокий. - Бо ти, не зважаючи на незаконне народження, поки вважаєшся єдиним спадкоємцем. А от родина моєї матері відреклась від неї ще до її народження. Хоч моя бабка і мала старовинний титул, та я ж назавжди залишусь виродком брудної байстрючки. Так Айша? Бо такі, як я і Віктар - живий доказ того, що аристократи іноді люблять повалятися у багнюці.

Хлопець говорив все в повному спокою. З такою собі іронією. А обличчя Айши від його слів все більше й більше покривалося червоними плямами, доки повністю не стало схожим на томат.

- Ти мені краще скажи: чого взагалі спілкуєшся з такими як ми?

- Більше не буду. Мені й пів року вистачило.

Разом з нею пішли чотири її подружки, та два хлопці - Асар з Шион. Мої так і не відбувші кавалери.

Я ж стояла весь цей час мовчки й спостерігала зі сторони. Й телевізора не потрібно. Такі італійські пристрасті тут розгорнулися.

- Весело у вас. А я ще за інтернетом сумувала.

- Що таке інтернет? - запитала Олдрі, як сама цікава.

- Потім розповім, - схаменулась я, ледь зайвого не сказала. - Так що будите замовляти?

- Зараз зробимо. Але спершу давай я тебе зі всіма познайомлю, - перебив Леорі. - Фіону, Ванду та нашу красуню Олдрі ти вже знаєш. З Віткаром також знайома. Далі - Рівіс, Імар, Шимір, Юдіан, Арбін та Калін. А також майбутній некромант, мабуть тому завжди такий похмурий - Соренто.

- Приємно познайомитись, - сказала я, а сама ретельно оглянула названого останнім червоноокого брюнета. Хотілося переконатися: чи він справді спокійно сприйняв образу від Айші, чи лише зовні шматок льоду. Але знімати сережку зараз було не зручно.

- А ось й останні члени компанії, - до столика підійшло ще двоє, - це Джер та Елбон.

- А-а-а! - викрикнув здоровань. - Це я через неї ледь не осліп на вступних іспитах! - й тикнув в мене пальцем.

- То ви вже знайомі? - підхопив Леорі. - Тоді час замовити. Дівчата, ви яке вино будите?

На невеличкий поміст вже принесли стілець - отже скоро розпочнеться виступ.

Дівчата обрали червоне вино, а хлопці - ель. Прийнявши замовлення, я пішла за пляшками та глечиками. А тим часом на поміст вийшов бард - з напрочуд незвичною зовнішністю. Вперше бачила такого в цьому світі: темно-фіолетова шкіра, зі світлого волосся стирчать великі вуха та маленькі ріжки, а ще мав зріст - не перевищував півтора метра. Ця раса називалась Ті-тч. Коли прийду додому, потрібно буде замалювати його та записати дані про цю расу до власного довідника, який я почала нещодавно вести, щоб не заплутатися де хто.

24 Кветовія 157р.

Маг-Рівік

Сьогодні знову була в кабінеті декана. Може, варто поставити там особистий стілець, бо ті, що є, не дуже зручні?

Цього разу причиною стала скарга, що прийшла на ім’я ректора від магічної варти: начебто одна з учениць варить приворотне зілля і з його допомогою виманює гроші в учнів та мешканців міста. І ця учениця була я. Декан Лавер, звісно цьому не вірив, бо “була під постійним наглядом”, але профілактичну бесіду провів.

Та на цьому неприємності не закінчилися.

Повертаючись додому після роботи у “Ведмедику”, я почула крик про допомогу. Не розмірковуючи, чи може мене там очікувати загроза, кинулась в бік, звідки лунали голоси.

На двох дівчат насувалися бандити - ті самі, що раніше вже намагалися зашкодити мені. Швидко зрозумівши, що до чого, я застосувала заклинання вибивання пилу, потужності якого вистачило, щоб збити з ніг злочинців.

- З вами все добре?

Тільки й встигла запитати я у дівчат, як з’явилися знайомі мені вартові-перевертні. А ще з ними був незнайомий мені чоловік.

- Що тут відбувається? - запитав незнайомець, явно найстарший за званням.

- На нас напали ці бандити, - сказала одна з дівчат.

- Ви впевнені в цьому? - зло запитав він. - Чи, може, з клієнтами в ціні не зійшлися?

- Що ви таке говорите?! - обурилась я.

- Правду. Схоже даремно ваш декан вас захищає. Треба йому уважніше слідкувати за своїми ученицями.

Я аж ледь не вдавилась, від цих слів. У цього чоловіка явно великі проблеми з жінками, якщо він ображає всіх підряд.

- Вибачте, голова, але ця дівчина не з нами, - знов заговорила одна з потерпілих. - Вона прийшла нам на допомогу, так само, як і ви.

- Звісно. Всі вільні. Поки вільні, - та якось не приязно окинув мене поглядом. Аж моторошно стало - захотілося звернути йому шию.

- А що з цими робити? - запитав блондин, вказуючи на нападників, які ледь підвилися на ноги.

- Також хай йдуть додому. Їх провини не бачу, - та пішов геть.

Злодюжки вставши на ноги, теж пошкандибали з місця пригоди, не чикаючи доки на них знов якесь заклинання відпрацюють.

- Вибачте, - звернулися дівчата до мене. - Це через нас, вас помилково прийняли за повію.

Я уважно розгледіла дівчат. Освітлення, звичайно, було замало, але його вистачило, щоб помітити яскравий макіяж та відкриті сукні під плащами. І ще від них пахло важкими, дешевими парфумами.

- Нічого. Гірше ви точно не зробили.

Дівчата також пішли, їх викликались супроводити перевертні. Залишились лише я та блондин, незадоволене сопіння якого, мабуть, було чутно навіть в порту. Здається, мені знову хочуть прочитати нотацію.

- З мого боку це було не розумно, я знаю, - одразу перейшла в наступ.

Перевертень тяжко зітхнув.

- Я проводжу вас, - навіть не поцікавившись, чи це мені потрібно, ствердив хлопець. - Ми минулого разу не встигли познайомитись. Мене звати Нолан Сент Луй.

- Ятаар Ольше, - сперечатися не стала. Хоче проводжати - хай проводжає. Хто я така, щоб йому це боронити?

- Ви вибачте за слова голови. Руперт Суфо завжди різкий із жінками - без винятку. Не важливо, чи то дівчинка, чи то літня жінка.

- Як для голови варти, він має погану рису характеру. Це може зашкодити невинним людям.

- Будемо сподіватися, що ні.

Далі шли мовчки. Говорити нема було про що. Та коли вже були біля дверей, хлопець замість ввічливого “до побачення” запитав:

- Ви кожного вечора так пізно повертаєтесь?

- Так.

- А де працюєте?

- В “Ситому Ведмедику”.

- Будемо намагатися вас вчасно зустрічати та проводжати додому. До побачення.

- До побачення, - розгублено попрощалася, не знаючи як реагувати на такі заяви. Чи радіти, бо хтось за мене хвилюється, чи злитися, бо спостереження вже майже цілодобове.

26 Кветовія 157р.

Маг-Рівік

Несподіване побачення відбулося в дорогущій таверні "Золота Качка", куди мене привів Санрей, після роботи в “Кристалі”. Тут збиралася вся аристократи та багатії - не лише смачно поїсти, а й для обговорення важливих питань. Для цього у закладі були окремі кімнати, де ніхто не міг підслухати.

Взагалі я сюди не хотіла йти. Але всі мої відмовляння, що маю багато роботи, пішли нанівець, оскільки пан Прієр почув нашу розмову. Доброзичливий старий негайно відпустив мене з роботи раніше.

І от тепер я, у цьому дорогому закладі, почувалася жебрачкою. На мені було просте вовняне плаття, волосся заплетене в звичайну косу, прикраси відсутні. Я постійно ловила на собі не лише незадоволенні погляди, а й хвилі обурення від тутешніх відвідувачів - особливо від жінок, - від чого шматок в горла не ліз. Та Санрею, здавалося, байдуже: чи то як я одягнена, чи до надмірної увага інших. Він з апетитом поглинав м'ясо, запиваючи його вином. Я ж ліниво колупала запечену в тесті рибу.

Втомивши перший голод чоловік почав розпитувати про навчання. Я чесно хвалилася успіхами - особливо в артефакториці, розповідала про перші спроби створити щось нове. Але Санрей швидко втомився слухати й, неввічливо перебивши мене, почав розповідати про свої пригоди у Вільних Землях. Я слухала мовчки, чекаючи закінчення цих “катувань”.

А коли подали десерт, то до закладу завітав, кого я зовсім не хотіла бачити. Руперт Суфо. Й, як на зло, він підійшов до нас.

- Я шукаю тебе по всьому місту. А ти тут розважаєшся в сумнівній компанії.

- Руперт, приятель. Давно не бачилися. Не лякай мою гостю. Люба, познайомся - це голова магічної варти, Руперт Суфо. Руперт, ця прекрасна дівчина - Ята Ольше, учениця школи магії.

З якого дива я йому “люба”?

- Ми нещодавно бачились. Смак в тебе не змінюється.

- Не звертай на нього увагу. Він самотня людина, от і заздрить, - сказав маг та взяв мене за руку.

Мене пересмикнуло, але, здавалося, Санрей цього не помітив.

- То що ти від мене хотів?

- Потрібна твоя допомога. Терміново.

- Ну, якщо терміново, тоді терміново. Люба, ти сильно образишся, якщо я раптово залишу тебе на нашому першому побаченні?

- Звісно ні, - відповіла я, намагаючись при цьому щиро посміхнутися.

Емпатія після контакту наших рук мовчала, а це означає, що маг носить захисний артефакт. І досить потужний. Поганого в цьому звісно нічого немає - кожен має право на захист та особисте. Та щось мені підказувало, що цей чоловік намагається приховати дещо набагато важливіше, ніж професійні таємниці.

- Тоді до зустрічі.

Й пішов. Пішов - та не заплатив. Я зрозуміла це, коли до мене підійшла подавальниця. Записати обід на рахунок мага не вийшло. Шкода. Ну, принаймні, у мене були при собі гроші, в потрібній сумі. А то охоронець, що стояв на вході, вже був готовий використати палицю, що тримав в руках.

А неприємності, як пізніше виявилось, тільки починались.

28 Кветовія 157р.

Маг-Рівік

- Й що це означає? - голосно запитав мене Шиор під час обідної перерви в “Ложці”, коли там зібралося максимальна кількість учнів.

Сьогодні обідала в компанії Улли обговорюючи наближення свята. Філл, знову, окопався в бібліотеці.

- Що саме? - здивовано запитала я, бо вважала питання про ті “побачення” давно закритими після зустрічі в “Ведмедику”.

- Мені також цікаво знати, - сказав Асар, наближаючись до нашого столика.

- Уважно вас обох слухаю.

- Це ми тебе слухаємо. Кожен з нас вважає, що зустрічається з тобою. А ти таємно спала з іншим.

- О це так новина! Ми навіть на побачення не встигли сходити - а вже зустрічаємось й навіть спимо! - не витримала та огризнулася у відповідь. - І коли ж це встигли?

- То ти шльондра, ще й на пам’ять слабка? - якомога голосніше оголосив Шиор.

- То плітки, що ти за гроші спиш, мабуть, не безпідставні, - додав Асар.

Ох, не дарма, тема повій піднялась після того, як я зустрілася з Суфо, а він дізнався, де я навчаюсь. Щось підказувало: без Айши тут не обійшлося - як і з плітками про приворотні зілля та фінансові махінації.

- Ви щось прийняли? - запитала Улла. - Може, отруїлися?

- Ми - ні. А ти, певно, так. Якщо з такою швалею спілкуєшся. Може разом працюєте?

За сусідніми столиками роздався сміх. Вистава мала шалений успіх.

- Тобто на все, що здатна ваша господарка - це розкидатися непідтвердженими звинуваченнями? Та підсилати своїх шакалів? Передайте її: хай краще працює над сценарієм. Бо він - нікуди не годиться. Вихід - там.

В тому стані, в якому я перебувала, це єдине, на що була спроможна.

На диво, хлопці більше нічого не стали говорити - лише розвернувшись і дійсно пішли геть. Шкода, не назавжди.

32 Кветовія 157р.

Маг-Рівік

Ледь відмивши руки від соку трав, ми з Філлом прийшли на "Руни". Минулого тижня ми нарешті закінчили вивчання рун, а цього почали засвоювати як правильно їх поєднувати, щоб випадково не нашкодити.

Магістр Яла час від часу кидала незадоволені погляди на наші з Філлом зелені пальці, а після закінчення лекції попросила затриматися.

- Я чула, у вас обох є певні успіхи в артефакториці та алхімії, - сказала вона, знов поглянувши на наші руки.

Ми не вагаючись з цим погодились. Адже дійсно, було чим пишатися.

- Тож я не хочу затримувати ваше навчання через розтягнутість програми мого предмета. Я написала вам дозвіл на виніс з бібліотеки трьох книг. Кожна - на тиждень, не більше. Вам буде корисно прочитати їх.

- Щіро дякуємо! - в один голос зраділи ми з Філлом.

Взявши дозвіл, ми вже майже дійшли до дверей, коли магістр озвалась знову:

- Й ще дещо. Я звісно розумію, що деякі трави добре фарбують. Але невже ви, не були стурбовані, вивченням заклинання очищення в Стефі?

Заклинання ми з Філлом знали добре, та навіть не здогадалися використати його на собі. Подякувавши ще раз, ми поспішили до "Ложки", де на нас чекала Улла.

***

Так добрий початок дня зіпсували двоє ідіотів.

Ми з Філлом хвалилися книжками, які можемо почитати вдома, коли до нашого столика підійшли Асар та Шиор.

- Ми тут думали, й вирішили, - голосно, щоб почуло якомога більше вух, почав Асар. Від них тягнуло чимось мерзенним й брудним. Навіть артефакт, що до цього добре захищав, не допоміг. Та й вигляд вони мали переможний.

- Ого! То ви здатні самостійно думати та вирішувати? - не втрималась Улла, поки я приходила до тями після напливу гидких емоцій.

- Оскільки для тебе одного чоловіка недостатньо, можемо бути втрьох одночасно, - проігнорувавши запитання соліенки, продовжив хлопець.

- Тільки май на увазі: грошей платити не будемо. Але можемо знаходити більш багатшу клієнтуру, - підхопив Шиор.

Почуло ці слова багато хто. Але розізлився лише один. Й цим одним опинилась не я. Я була в прострації від почутого. А Філл розлютився не на жарт. Мене на хвилини зо дві накрило бажанням вбивства.

Філл же прямо на очах почав збільшуватися в розмірах - і не лише в зрості. Шкіра задубіла, бугристі м’язи намагалися розірвати одяг. Виросли роги, а обличчя почало бути більше схожим на пташине. Замість волосся з’явилося пір’я. Очі при цьому палали, а на столі залишилися сліди від пазурів.

Таверна наповнилась тишею. Було чути, як на кухні булькає бульйон.

- Філл, - покликала я друга, впоравшись з чужими емоціями. - Облиш їх. Вони вже добре злякалися. Навіть звідси сморід відчуваю.

Але той ніяк не реагував, лише, мов хижак, пильно спостерігав за жертвою, чекаючи коли та зробить хибний крок.

Я зняла сережку, а сама всяк випадок, під одягом вкрилася лускою. Схопивши Філліграна за руку почала “трансляцію” спокою, але марним. Раптово ал’єр заричав і згуртувався, наче перед стрибком. Мабуть, саме це змусило Уллу, забувши про небезпеку, схопити хлопця за другу руку.

Це подіяло.

Філл нарешті отямився.

Глянувши на переляканих відвідувачів таверни, Шое дозволив вивести себе з приміщення. І вже на дворі повернув собі “людський” вид.

А потім нас, трьох, викликали до декана. Хтось доніс про перетворення Філла в “Великій Ложці”.

***

- І що це було? - запитав Лавер, дивлячись при цьому чомусь на мене.

- Я не зміг стримати емоції. Тож частково трансформувався, - одразу зізнався Філл.

Частково?! То це було не все?!

- А що стало причиною? Може, ця дівчина, що сидить ліворуч?

- Ні. Це не її провина. Навпаки - вона стримувала мене.

- Що ж, сподіваюся, це більше не повториться. Бо будувати нову школу нема грошей. А якщо ви втратите контроль над бойовою формою, то не тільки школу, а й місто поглинуть руїни. Зрозуміло?

- Так, - в один голос відповіли ми втрьох.

Декан ще трохи потримав в кабінеті, прочитав лекцію про користь контролю емоцій, а потім відпустив. Мені чомусь здалося, що чергові нотації щодо емоцій були здебільше спрямовані на мене.