Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина ІV "Осінь 157р." - 3 -

16 Рубіния 157р.

Маг-Рівік

- Тебе можна привітати з новим романом? - запитала Улла сідаючи поряд на метіомагії.

- І хто нова жертва моїх чар? - у відповідь запитала я, дивлячись в усміхнені очі кольору яєчного жовтка.

- Не повіриш! - вигукнула дівчина, прибираючи з обличчя довгий чубчик, який відпускала після занять, таким чином ховаючись від навколишніх.

- Здивуй мене, - підтримала я гру.

- Магістр Стер.

Йогпермар скислий.

- Айша! Більше нікому в голову така дурня не прийде. Як її не набридає одне й те саме?

- Важко сказати, що в голові аристократки. Але цю плитку я почула від однієї з її подруг.

- Дай вгадаю. Селеста?

- В яблучко.

Вдих-видих. Вдих-видих. Уже ж мала звикнути. Та ні - знову дратує.

- Розмови залишили. Починаємо заняття, - перервав нас магістр Брінг. - Беремо пір’я в руки та пишемо тему: "Пилові бурі. Види та класифікації".

***

Мене ще декілька разів діставали, чим декан не задовольнив. Але для них в мене була стандартна відповідь: “Виростите - зрозумієте”.

А що? Я й досі була розлючена на Лавера з його орденом. Чи не його. Ще й на Віткара - за компанію. Добре, що він не діставав мене розмовами з вибаченнями та поясненнями, а мовчки спостерігав з далеку. Мабуть, все ж йому доручили охороняти мене.

Свинябул зброджений.

Але от так відповісти не вдалося магістру Стеру. Плітка аж до нього дійшла. Чоловіку я розповіла всю правду - мовляв, це все Айша. Той пообіцяв особисто поговорити з дівчиною та з’ясувати обставини. Я подумки побажала йому успіху - бо, здавалось, що Айші навіть король не зможе заткнути рота. Хіба що кат - голкою та нитками.

28 Рубіния 157р.

Маг-Рівік

"Велика Ложка" знов була забита в обідню перерву - наче тут безкоштовно їжу роздавали.

- Що знов трапилось? - запитала я в Олдрі, самій обізнаній в нашій компанії.

- Ви зі своїм навчанням всі розваги пропускаєте, - натякнула вона на нещодавнє свято рівнодення, яке ми з Філлом пропустили.

- Начебто вас не було з нами на додаткових заняттях у магістра Стера?

- Були. Але наші вушка завжди напоготові. Ось, наприклад, дізналися що Ліона-вампірка носить спеціальний амулет, який відстежує її ауру. Тому, якщо в місті чи за його межами знайдуть знекровлене тіло, зможуть встановити, чи винна чужинка. А ще схожий повішали на її подружку демоницю, - поділилась здобутою інформацією подружка.

- Амулети кажеш? - перепитала я, а самій дуже захотілося на них подивитися.

- Так. А ще ця Ліона ходить в лікарню купувати кров в спеціальних флаконах, щоб не псувалась, - додала Фіона.

Цікаво.

От, наприклад, Вальдегору кров потрібна, щоб прискорити загоєння ран або відновити магічну енергію. Крові тварин для цього достатньо. А от так, щоб кров розумних. Все ж таки нащо вона Ліоні? Може, щоб не збожеволіти як справжній вампір? Тоді чому вона вільно пересувається містом? Чому її не ізолюють?

- За таку інформацію вдячна. Так, а що за новина сколихнула наше болото?

- Я розповідаю! - викликнула Олдрі, не даючи своїм подругам й рота відкрити. - Цей новенький Конн викликав на магічну дуель вгадай кого?

- Декана? - висловила найбільш божевільну думку.

- Та ні. Декана. Скажеш. Але він буде в якості суді. А викликав - Леорі.

- Він же його тонким шаром по землі розмаже, - невпевнено припустила я.

Невпевнено, бо знала, на що здатен бойовик, але навіть не замислювалась на якому рівні потраплянеці. Я навіть не знала, які предмети вони обрали. Так, краєм вуха підслухала одну розмову між ними в бібліотеці, де вони скигли, що освіта не систематизована. Не поділена на факультети, що немає чіткого переліку необхідних предметів, і не можна виносити книги за межі бібліотеки без особистого дозволу викладача. Й так далі.

- Особисто я роблю ставку на Леорі, - радісно сповістила люшитка.

- А роблять ставки?

- Так. Деякі навіть на гроші.

- Коли дуель? - запитала я.

- Після четвертої пари. Там, де у вас практичне заняття по елементаристиці проходить.

Я добре знала те місце. Воно було огороджено, й мало купу артефактів, що поглинають залишки магії

- Ми йдемо дивитися. А ви? - запитав Філл. - Шкода, що дуель не на мечах - Леорі точно виграв.

На нього одразу подивилось п’ять пар зацікавлених очей - включно зі мною.

- Я часто бачу, як він тренується в школі фехтування Дігірса.

Тож брюнетик ходить до тієї школи, де з мене посміялися та вказали на двері.

- Але якщо буде дуель між Леорі та Гором - переможе Гор, - додав хлопець.

- Це той червоноокий блондинчик? - запитала Олдрі.

- Так.

- А чого він рідко в місті з’являється?

- В нього навчання з особистим вчителем. Сама його рідко бачу.

- Шкода. Такий гарний хлопець. Я б з ним на свято сходила ще раз, - зізналася люшитка.

- Як з’явиться - я йому обов’язково це передам, - запевнила я.

А у самій аж серце стиснулося.

Спочатку Террі, а тепер Вальдегор. Я не бачила вампіра вже тиждень, а відчуття - ніби пів року пройшло. Ще мені його не вистачало ранкових тренуваннях. Як показав похід в Ліс - недаремних, я вже впевнено тримала зброю в руках.

***

Тренувальний майданчик був забитий по колу охочими подивитися на бій між першим та другим курсом. Та аби не його форма в вигляді амфітеатру, тим хто запізнився, було б важко щось роздивитися.

Ми з Філлом та Уллою прийшли раніше, тому опинились в першому ряді поряд з Соренто.

- За кого вболіваєш? - запитав майбутній некромант, та підморгнув своїм червоним оком.

- За декана, - відповіла я, але піймавши здивований погляд, додала: - Шкода його. Це стільки папірців потім заповнювати, якщо щось піде не так.

Декана насправді мені, звісно, шкода не було. Зайва писанина йому не завадить. А от Лероі - було, раптом з ним щось трапиться.

- Не так вже й багато, але достатньо, щоб заборонити магічні дуелі на рік, - додав, дивом протиснувшись, Віткар. - Все ще ображаєшся?

- Я з тобою не розмовляю, - відповіла та демонстративно почала роздивлятися натовп напроти.

- Яка кішка між вами пробігла? - запитав Соренто.

- Вперта, - відповів менталіст, - вперта та самовпевнена.

Я ледь стрималась, щоб не розпочати сварку при сторонніх. Не вистачало, щоб про мій статус спостерігача дізналися вся школа. Я лише Гору та Філлу Уллою про це ризикнула розповісти, та, звісно, й Террі - у листі. Поява Темної Орди стосується нас трьох.

Тим часом глядачів зібралась вся школа, а дуелянти увійшли в коло.

Конн аж світився впевненістю. А вирядився як! Шкіряні штани, чоботи до колін, білосніжна сорочка розстібнута до середини м’язових грудей. На руках - рукавички з обрізаними пальцями. Волосся зібрано в низький хвіст. Все новеньке, чистеньке.

Леорі на його фоні дивився жалюгідно: пошарпані замшеві штани, зношені черевики, заплати на ліктях, довга безрукавка з різними ґудзиками. Не зважаючи на зовнішність, поява другокурсника викликала цілу хвилю захоплення. Й не тільки серед дівчат.

Якось я дізналася, чому Леорі, Віткара та Соренто - "Королі школи". Виявилось, що до їх вступу, тут панувало справжнє беззаконня. Старші знущались з молодших, а аристократи - з простолюдинів. Вчителі намагались контролювати ситуацію, та марно. Але це вийшло в першокурсників, що щойно вступили до школи. Не одразу, але за пів року вони навели лад - за що їм дуже вдячна. Лише поодинокі випадки, нагадували про минуле.

- Дуель продовжується, доки хтось переможе або здасться. Абл - коли я вирішу сам зупинити. Питання? - запитав декан.

- Питань немає, - відповів Леорі.

- В мене також, - додав Конн.

Феттер ударив першим. Заклинання я не впізнала. Чи знав про нього хеда - не відомо, але другокурсник з легкістю зупинив його щитом.

Спочатку бій шов на рівних, але незабаром Леорі почав витісняти супротивника. Та чужинець не здавався. Дуель тривала хвилин п’ятнадцять, та в якийсь момент Конн був збитий з ніг черговим заклинанням. Перемога була за “королем” - про що гучно оголосив пан Лавер. Але тут раптово першокурсник витяг з голені ніж й метнув у Леорі, який стояв спиною до супротивника. Моя вогняна стріла опинилась швидшою за щит декана і точним ударом збила зброю.

Майже всі, хто був поряд, зі здивування подивились на мене.

І тут до мене дійшло. Ніж був дивним, і його бачили лише троє: Конн, я та декан.

- Дуель закінчена. Учні Ольше, Феттер та Ей’Крен - до мого кабінету.

***

В приміщенні було тихо.

Декан Лавер дивився на нас й мовчав, наче підбирав слова - як описати ситуацію без уживання нецензурної лексики. Ми ж не заважали - теж мовчали.

- Отже, - порушив тишу іллін, - учень Ей’Крен. Ви показали, що не даремно провели рік в цих стінах. Боролися з гідністю, хоча й стримувались, що затягнуло бій.

Від почутого Конн с недовірою подивився на суперника - не вірив, що з ним бились впівсили.

- Тепер ви, пан Феттер. Бити в спину - це низько. Це не гідно честі мага.

- А хай не повертається до ворога спиною, - пробурмотів Конн.

- До ворога?! - вибухнув Лавер. - Запам'ятай хлопчисько: між чарівниками не повинно бути ворогів. Конкуренти - так. Суперники - так. Але не вороги. Вороги - це ті, хто спалює нас живими, саджає наших дітей на палі. Вороги - це немерці, що блукають на кордоні Дикого Лісу або виповзають з аномальних зон. Чому, ти гадаєш, кожен маг, який себе поважає, їде до кордону Вільних Земель? Якщо ми їх звільнимо - принаймні частково - то отримаємо дім, в якому будемо вільними. Тому що не сьогодні - так завтра, не наділені магічною силою, знову підуть на нас війною. А хто прикриє твою спину? Я відповім: такі ж самі маги, як ти. Але якщо під час навчання ти будеш бити в спину - чи будуть вони прикривати твою в справжньому бою? Можеш не відповідати. Просто подумай над моїми словами. Я вважав, що Тадер Дуфф, взявши вашу компанію в особисті учні, не тільки дав основи магії, але й прищепив кодекс честі. Але, здається, старий помилився. Я напишу йому - нехай це буде його головний біль. Ви можете бути вільними. Ольше, залишіться.

Двері закрилися голосніше, ніж слід, але іллін навіть не звернув на це уваги. Або прикинувся, що не звернув.

- Зараз же поговоримо про тебе, - дочекавшись коли ми залишились на одинці, продовжив чоловік.

- Дивно. А я думала - про те, чому ви збрехали на рахунок Дикого Лісу.

- Я не брехав. Хоча з нього й очікується вторгнення, та не згасає надія його оминути. Тому повернемось до тебе. Як ти побачили напад?

- Я його скоріше відчула, - зізналася, хоча було бажання не відповідати. З вередливості. Але все ж розуміла: вічно грати в мовчанку не вийде. Та й не моє життя ми зараз обговорюємо. - Мене оточували азарт, заздрість, відчуття переваги тощо. Але також - злість та бажання не програти. Навіть не знаю, що було спочатку: помітила ніж, а потім створила стрілу, чи навпаки. Але жбурнула вогняним заклинанням чисто рефлекторно. Мабуть, потрібно було спочатку обміркувати, а потім атакувати.

- У цьому випадку твої рефлекси спрацювали як потрібно. Але в мене інше питання: ти впевнена, що бачила саме ніж?

- Так. А що, це було щось інше?

- То була не справжня зброя, а заклинання у вигляді ножа. Воно було сховано ілюзією невидимості, тож те що ти його побачила - дивовижно.

- Я бачила, як Феттер витяг його з чобота, - приголомшила черговою заявою.

- Недобре, - тільки й сказав на це декан. - Якщо ти вже закінчила ображатися та додатково займатися у Стера, треба продовжити заняття з емпатії. Тим паче, твій артефакт майже не допомагає.

Чоловік змінив тему розмови, щоб раптово чогось не сказати того, що знати мені не потрібно.

- Я питала про це в пана Прієра. Він зробить інший, особистий для мене. Але на це потрібен час. А з зіллями... Нам ще тиждень над ними чаклувати.

- От через тиждень й почнемо. Й не важливо, готовий буде артефакт, чи ні.

Я на це нічого не сказала. Заняття мені дійсно були потрібні. Тож я залишила кабінет декана знов в змішаних почуттях.

29 Рубіния 157р.

Маг-Рівік

Листя на деревах поступово набували золотого кольору, а деякі вже навіть почали осипатися, прикрашаючи землю яскравим килимом. Тож я б захоплювалася красою академічного парку, якби не два "але".

Перше - це затягнуте важкими хмарами небо, що погрожувало в будь-яку хвилину учинити зливу. Друге - Конн та Бран, які вирішивши "серйозно" зі мною поговорити наодинці.

- Ти нас зрадила, - одразу видав Бран.

- Й не раз, - додав його приятель. - Перший раз ще в Дориму.

Ось це поворот в сюжеті! Мені від несподіванки довелось добре стиснути щелепу, щоб та не впала на землю.

- Ти нас покинула та пішла. А ще не попередила, щоб ми зайшли до Вежі.

- Стоп, - спробувала я зупинити цю маячну. - По-перше, це ви мене покинули в посольстві та не захотіли спілкуватися далі. Про вежу я вам розповідала, та ви не слухали - бо постійно перебували п’яними.

- У посольстві тебе ніхто не кидав. Нам довелось піти, бо дівчатка змерзли та втомились.

- А я, по-вашому не дівчина? Й втомитися не могла? А якби я заблукала в пошуках заїзду?

- Але ж не заблукала. Та й коханців дуже швидко собі знайшла. Про тебе було кому подбати.

Епт… Брг… Кграм…

Хотілося вилаятись підслуханою орочью лайкою. І ці туди ж. Їм що, інтиму в особистому житті не вистачає? Так борделі в цьому світі легально існують! Що за звичка - лізти в чуже життя, обговорював та вигадувати байки?

- Ви правильно помітили: про мене було кому подбати. Як і про вас. Вас шестеро - проти мене однієї. Нічого в голові не клацає? Ніякої розумної думки не народжується?

- Неважливо, - навіть не зробивши жодного правильного висновку, продовжив Бран. - Але ти повинна була, коли вступила до школи, вимагати усіх належних нам пільг. Безкоштовного навчання, харчування, постачання та проживання в нормальних умовах.

- Я вам що - мати чи опікун? З якого дива я повинна була для вас щось вимагати? Пан Ланг одразу ж попередив: безкоштовного - нічого.

- Для тебе, може й немає, а от для обраних - ще й як є.

Здається я гикнула. Вони що вважають себе обраними? Та будь ласка. Я з задоволенням передам їм свій “тягар”.

- З чого ви взяли, що обрані? - ледь стримуючи сміх, запитала я.

- Ерл Хорлінгтон нам про це розповів.

Ось тут я не втрималась та розсміялась, бо ерл Хорлінгтон - вигаданий персонаж п’єси, а також багатьох місцевих байок та анекдотів. Якийсь жартівник скористувався тим, що ці придурки - чужинці, та нарозповідав казок.

- Чого регочеш, як кобила? Намагаєшся відповідати своєму зовнішньому вигляду?

Я на останні слова майже не образилась, тому й не розповіла про те, що їх обдурили.

- Це все? Чи ви ще якесь звинувачування вигадали?

- Так, є. Вчора ти завадила здобути перемогу над… Жебрак-аристократ, теж мені - поважна персона.

- Ти програв раніше, аніж вирішив вдарити в спину. Раджу ще раз обміркувати слова декана. А якщо не запам’ятав - він з задоволенням їх повторить, - мені хотілося якомога швидше закінчити цю розмову, бо починала злитися. А це погано. Вибуху емоцій не передбачається, а от бійка - легко. Я вже ледь стримуюсь, щоб не заїхати по цих нахабних пиках.

- Не тобі читати нам моралі! - вигукнув Конн. Його обличчя почервоніло від гніву. - Ми чули, чим ти займаєшся для оплати навчання.

- Здивуйте.

- Працюєш повією в порту.

- Даю тобі тиждень, щоб знайти хоча б одного свідка такої “поведінки”. Він повинен буде на артефакті правдивості засвідчити, що платив гроші Яті за послуги. Якщо не знайдеш - буде друга дуель. Але вже на мечах та до крові. Чи до смерті.

Віткару вдалось зненацька застати звинувачувачів. Але ті не розгубилися.

- Та хоча б зараз! - викрикнув Феттер.

- Свідок чи дуель? - спокійно запитав менталіст.

- Дуель, звісно!

- Тобто, свідка, що підтвердить твої слова немає? То й мелеш язиком, як бабця на базарі.

Від цих слів Конн почервонів ще більше. Бран його ледь стримував від бійки.

- Ми приведемо клієнтів цієї дівки, - пообіцяв О'Тіллі. - А ти у відповідь прилюдно попросиш вибачення.

- Можу навіть вірш скласти, - розсміявся Віткар. - Але на коліна вставати не буду.

- Й не треба.

Вони пішли, сперечаюсь між собою, а ми залишились.

- Слідкуєш за мною?

- Майже. Повз проходив.

Так і повірила.

- Дарема ти вліз, - не втрималась, та зробила зауваження.

- Може, й дарма. Але моє сумління підказує, що ні. Про те, що саме ти - Спостерігач, дізнався в кінці літа. А до цього не знав… й просто хотів заприятелювати. Мені дійсно шкода, що ти тепер вважаєш мене ворогом.

Він дійсно за це турбувався. Так щиро, що мені його стало трохи шкода. Добре - не дуже трохи.

- Нащо ти взагалі в той орден вступив?

- Сам не знаю. Захотілось довести, що я з себе представляю дещо більше, аніж просто байстрюк аристократа.

- Й кому ти це доводив?

- На першу чергу собі.

- Допомогло?

- Майже.

- Хочеш дійсно допомогти?

- Ти нарешті погодилась, що тобі потрібна охорона?

- Ні. Не з цим. У мене є питання, а бібліотеці відповіді не завжди є.

- Хочеш отримати власного шпигуна?

- Шпигуна?! Можна й так сказати. То що скажеш?

- Добре. Й що хочеш від мене почути?

- Багато чого, але не сьогодні. Я повідомлю тобі про зустріч.

- Тоді - до зустрічі.

- До зустрічі.

Хлопець пішов, а я замислилась: що саме я хочу почути? Думки стрибали одна перед одною. Треба скласти список. Та порадитись з друзями.

32 Рубіния 157р.

Маг-Рівік

Бібліотека була одним із небагатьох місць, де можна було сховатися від дратівливої уваги учнів. Віткар не тільки розповів усім про своє парі з чужинцем, а й про її причину - й тепер задоволений ходив по коридорах школи. Мені, звісно, захотілось його сяючу пику трохи запорошити, мовляв "А якщо знайдуть?", але з цим питанням мене випередила Олдрі. На що блондинчик навіть не замислюючись відповідав:

- Я впевнений в тому, що не найдуть, як і в тому де сьогодні провів ніч.

Жарт - жартом, але така відповідь була схожа на зізнання у спостереженні за мною.

Але в бібліотеці сьогодні було шумно не через суперечку. Центром уваги став Леорі. Хлопець хизувався артефактом, здобутим в аномальній зоні, яка нещодавно з’явилася неподалік від Маг-Рівіка.

Такі зони досить часто виникали по всьому світу, й багато шукачів пригод ходили до них в пошуках скарбів чи вражень. От і Леорі сунувся туди вчора з друзями.

Не втримавшись, я підійшла ближче, щоб подивитися на трофей. І яким було моє здивування, коли побачила, що хлопець тримав в руках тонку прозору пластину зеленого кольору, списану тими ж знаками, які ми знайшли в Гаяв-Току.

Відвів хеда вбік, я попросила його розповісти про місце, де знаходиться зона. Розповідати другокурсник не став, натомість пообіцяв його показати, бо сам хотів ще раз до нього сходити - якщо воно, безумовно буде ще на місті. Домовившись обговорити завтра всі деталі, ми розійшлися по кутам бібліотеки.