Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина III "Літо 157р." - 7 -

08 Врожарія 157р.

Гаяв-Ток

Ранок я провела в тиші. Хлопці міцно спали, незважаючи на вчорашню злогоду, а я намагалась зрозуміти, як мені вдалось телепортуватися. Вміння переміщатися в просторі - одне з найкорисніших. Я ще вчора хотіла повторити його, та мені не дали. Тож, скориставшись майже самотністю, Самідір сидів поруч не відходячи від мене з вчорашнього дня, почала чаклувати.

Спочатку я опинилась біля воріт Норгерда, при цьому добряче налякавши стражу, потім на одному із майданів Дорима, потім в лазнях, й знову в Норгерді. Наступним колом було місто перевертнів, храм де з Террі ночували, Дорим, та знов Норгерд. І лише за третім разом опинилась в Маг-Рівіку - а точніше, в шкільному парку. Тут вже вирішила скористуватися своїми ногами, та пішки дійти до своєї крамниці.

В Лісовому Будинку не спали - збирали торби, щоб йти нас рятувати. Заспокоївши друзів та домовика, та запевнивши, що все добре, я почала думати, як краще повернутися до Гаяв-Тока: спробувати телепортуватися, чи долетіти. Зупинилась на телепортації. Запевнивши, що, якщо знадобиться їх допомога, то повернусь. На прощання обійняла Філла з Уллою. Коша від обіймів відмовився - замість них мені встромив в руки повний кошик свіжої випічки та ароматного, смаженого м’яса.

А от в Гаяв-Токі такої радісної зустрічі не було. Хлопці, розбудженні виттям Самідіра, злякались, що зі мною трапилось щось погане. Навіть гарячий сніданок не врятував мене від прослухування нотацій.

***

Не зважаючи на всю небезпеку цього місця, ми не поспішали залишати Гаяв-Ток.

Наступною нашою знахідкою був велетенський храм, тріщини на стінах якого ховав плющ. Споруда стояла посеред майданна з колонами по колу.

Всередині також були видні сліди руйнування часом, але відчуття величності не залишало.

Мармурова мозаїка на підлозі. Величезні аркові вікна, прикрашенні кольоровими вітражами, зображали невідомих мені розумних. Золоті свічники. Ліпнина на стелі.

А ще тут були статуї в повний зріст.

Дванадцять з них зображали жінок та чоловіків. У руках кожен щось тримав: чи то книгу, чи зброю, чи якийсь інструмент. А ще в них всіх були відкриті обличчя - окрім тринадцятого. Цей невідомий, чи невідома, стояв у центрі храму, з ніг до голови був “закутий” у плащ. У руках він тримав посох, прикрашений коштовним камінням.

- Головний та дванадцять його помічників, - прокоментував знахідку Террі.

- Ти якось обіцяв розповісти про них, - нагадала я.

- Так. Ось це бог війни Беллатор, - вказав ельф на чоловіка з дворучним мечем та в обладунках. - А ця жіночка з книгою - богиня мудрості Фіріс.

Кремезний чоловік із кувалдою - бог ремесла Аматір, а поряд з ним жінка з посохом - богиня зцілення Джієна. З хитрим виразом обличчя - бог торгівлі Тіргот, а с закоханим - богиня кохання Мілеста. Далі шов бог мистецтва Лартін зі флейтою, та здавалось, що на нього не задоволено поглядає його сусідка - богиня домашнього вогнища Майгос. Наступним йшов бог моря Юрнек: одного погляду на бородача вистачило, щоб відчути запах солі. Жінка з сувоєм - богинею правосуддя Тіора, а чоловік з кошиком фруктів богом врожаю - Земнік. Завершувала коло жінка з веретеном та довгою ниткою - богиня долі Ліктенна.

- Є ще інші боги: полювання, вроди, та дня, чи ночі, чи якоїсь річки, або гаю. Але їх тут не має, бо вони не входять в головне коло.

- А як звати головного? - знов запитала я, але цього разу у Вальдегора, раптом вампір знає.

- Ніхто не знає. Бо називати ім’я - це означає привернути його увагу, а це нічим добрим для цього світу не закінчиться. Тож вже сотні, це тримається в таємниці.

Приятель повторив те саме, що мені колись розповідав Террі.

- Мій брат знає, та ніколи не ділиться цим зі мною, як і батьки, - зітхнув ельф.

Я зітхнула також. Знов не вдалося дізнатися ім’я Головного. А так хотілось з ним поспілкуватися.

- В нього дуже довге ім’я, - додав Гор. - Це все, що я можу згадати. Тут я знайшов сходи вниз. Спускаємось, чи не ризикуємо?

Запитав, а сам вже давно все вирішив: звісно, спускаємось.

Внизу нас очікував ще один зал, майже ідентичний попередньому. Тільки окрім статуй - стовпи з крюками на них, а замість Головного - вівтар з золотою тарілкою та прозорою кулею. Важка, мені навіть не вдалося її підняти.

- Ніколи таких не бачив, - сказав Террі, вивчаючи знаки якими був розписаний весь вівтар.

- Це перекладається як “Панування цими землями”, - вказав Вальдегор вказуючи на одну зі строк.

- Цими? Цим місто? Диким Лісом? Чи Вільними Землями? - запитала я.

- Не знаю. Може, й всім континентом. Частина рун стерта - не розібрати.

- Що за мова? Я не зміг її визначити? - поцікавився Атарільдо.

- Назви не знаю. Я у свої вежі, на початку літа, знайшов словник з нею та почав вивчати. На жаль багато не встиг, та й з собою його взяти не здогадався. Якщо вам так цікаво - можу зараз переписати, а вже вдома зайнятись перекладом.

- Так й зробимо, - вирішила я та протягнула олівці з блокнотами.

Й поки хлопці займались рунами, мені не давала покою ця куля. Бажання вкрасти її вже зникло, а от довідатись про матеріал з якого вона була виготовлена - з’явилось. На перший погляд я змогла лише визначити, що це не скло, не кришталь та не алмаз. Я не одразу помітила, як куля під моїми пальцями нагрілась. До мене це дійшло тільки після того, як Гор схопивши мене відтягнув якнайдалі. Це вже було вдруге, коли це місце на мене так вплинуло - я начебто випадала з реальності.

- Ходімо звідси, ми вже все огледіли та перемалювали, - сказав вампір. - Й намагайся якомога менше всього торкатися.

- Буду намагатись стримувати себе, - пообіцяла я, а сама з усесвітньою скорботою дала себе вивести звідси. Бо так хотілось ще раз торкнутися кулі.

А от вночі мені приснився дивний сон.

Начебто людина, закутана в плащ, називала мене “Хранителем” та вимагала від мене якогось ключа: “Віддай мені його. Віддай.”

Добре, що мене розбудив Самідір, який тепер постійно спав поряд. А то б відала того ключа - хоча знала, що цього робити не можна.

12 Врожарія 157р.

Гаяв-Ток

Сьогодні ми знайшли головну бібліотеку та архів міста, де лежали історичні записи. А ще - черговий артефакт. Та в його активації моєї вини була лише третина, бо ніхто так точно й не зміг сказати, що саме її спровокувало: непомітний перемикач чи просто наша присутність.

Цього разу артефакт був корисним. Принаймні так на початку ми вирішили.

На круглому столі по центру стояла синя призма, з якої з’явилось зображення чоловіка в старовинному одязі. Те, що він був не людиною, видавали очі: зелена райдужка на все очне яблуко та вертикальна зіниця.

- Вітаю тебе, мій спадкоємицю, - раптово заговорив він. - Я радий, що ти дістався цього місця цілим та неушкодженим, а також зміг, розгадавши загадку, запустити механізм.

Ми втрьох переглянулись - ніхто загадок не чув та жодної не читав, а тим паче не розгадував.

- Ви можете відповісти на наші питання? не втрималась та запитала я.

Схоже, що ні, бо зображення смикнулось, та замість відповіді продовжило:

- Я - останній імператор Фальграм з династії Зондрика. Я призначаю тебе, мій спадкоємицю, стати на захисті цих земель від Темної Орди.

Зображення знов почало смикатись, а голос - “квакати”. Все, що ще змогли розібрати - побажання вдачі та перемоги перед тим, як ілюзія згасла.

- На роль спадкоємця більше походиш ти, Ята, - промовив Атарільдо.

- Але я не з цього світу. Тому не можу бути чиїмось спадкоємцем, - й озирнулась на Вальдегор.

- А я тим паче. Я ж вампір, а Фальграм був драконом.

- Мабуть, артефакт зламався, - підсумувала я, а в глибині душі розгорнулась невеличка війна. Одна половина хотіла цілковито володіти цими землями, а іншу до сивини лякала така відповідальність.

Та на цьому вистава не закінчилась. Призма спочатку засяяла, а потім з неї вилетіла невеличка куля енергії. Щось підказувало - вона шукає спадкоємця.

Спочатку куля підлетіла до мене. Покружляла трохи поряд, а потім попрямувала до Террі, який намагався навіть не дихати, а потім - до вампіра, що вже сховався під столом. Куля розгубилась, не знаючи кого обрати. А як інакше пояснити те, що вона ще кілька разів підлітала до кожного з нас? Й поки вона наближалась до одного, двоє інших намагались непомітно вийти з кімнати. Та марно. Енергія “втомилась”, повернулась до призми, збільшилась в розмірах, почала пульсувати.

- Біжимо.

Ми й побігли. Та марно - куля вибухнула раніше, наздогнавши нас енергетичною хвилею.

***

Опритомніли десь о півдні.

- Нічого собі, - після кількох невдалих спроб мені вдалося піднятися з підлоги. - Ви як?

- Я майже нормально, тільки ноги ледь тримають, а от Гору схоже не дуже.

Й дійсно - вампір усе ще лежав на підлозі, в марній спробі ворухнутися. Лише очима кліпав від безсилля.

- Давай допоможу, - спробувала хоча б посадити друга, але той від болі аж крикнув.

- Не зупиняйся, - ледь промовив він, не втрачаючи надії підвестись.

До мене приєднався ельф, й вже вдвох ми змогли поставити Вальдегора на ноги та витягти на свіже повітря.

Посадивши вампіра на лаву, я звернулась до Террі:

- Зможеш зараз вполювати якусь нормальну тварину, щоб Гор зміг випити її крові?

- Так. Я бачив за містом кролів та вепра, спробую знайти їх.

- Зачекай. Візьми з собою Самідіра. Ти допоможеш в полюванні? - це я вже звернулась до фамільяра, який постійно був зі мною. Навіть коли я була непритомною - сидів поряд, та інколи мене облизував, намагаючись привести до тями.

Знову лизнувши мене в обличчя, Дір змінив форму вовка на бойову і підійшов до Террі.

- Повернемось ще до заходу сонця, - пообіцяв ельф і вирушив в сторону воріт. Його хутко наздогнав Самідір та ткнувшись носом вказав, щоб той сів йому на спину, що гостровухий й зробив.

Я ж своєю чергою почала озиратися в пошуках того, що полегшить транспортування Вальдегора до будинку.

***

Сонце майже сіло, а мисливці не повернулись. Я почала хвилюватись і обмислювати, чи можна залишити Гора самого й піти на пошуки. Даремно я запропонувала ельфу полювання - треба було самій цим зайнятися. Але й залишити Террі доглядати вампіра не могла. Вальдегор майже постійно був не притомний, але коли приходив до тями - намагався мене вкусити. Луска мене рятувала, а от щоб могло статися з гостровухим - навіть уявити страшно.

Двері скрипнули, та незабаром в кімнаті з’явився Террі.

- Це все що мені вдалось зловити, - вказав він на мішок, що смикався. - Лише одного кроля.

- Сподіваюсь, цього вистачить, - сказала я приймаючи пакунок. - Тільки почекай по той бік дверей, на всяк випадок.

- З тобою все буде добре?

- Так. Пам’ятаєш, я з нас трьох - найменш вразлива.

- Я поряд. Клич, якщо знадоблюсь.

- Добре.

Двері зачинились. Я дістала з мішка пухнастика. Він дивився на мене переляканими очима, й на хвильку мені стало його шкода. Але тут Вадьдегор опритомнів та оголив свої підрослі ікла. Тварину в мене вирвали з рук так швидко, що я й не помітила.

Вампір, майже як звір, розірвавши кроля навпіл, почав висмоктувати з нього кров.

Я не втрималась та відвернулась.

- Ще, дайте ще, - почула я, коли тушка впала на підлогу.

- Більше немає.

Спочатку вампір розлютився, але розум переважив. Заспокоївшись, хлопець уважно подивився на мене, ніби хотів про щось запитати. А от його наступного кроку я не очікувала. Зібравши залишки сил, він розбивши скло, вистрибнув не вулицю.

- Що трапилось? - увірвався Террі.

- Він пішов на самостійне полювання, - з тривогою відповіла я, дивлячись як стрімко фігура вампіра віддалялась від будинку. - Як вважаєш, треба за ним піти?

- Краще не треба.

- Я Самідіра попрошу.

- Так, це буде вірним рішенням.

13 Врожарія 157р.

Гаяв-Ток

Вальдегор повернувся на світанку. Весь в крові, але у свідомості - лише дуже зморений. Залишків сил вистачило лише на те, щоб помитися, після чого друг завалився спати звичайним сном. Ми його ні про що не запитували, давши змогу добре відпочити.

Та поки вампір спав, я вирішила - під наглядом Атарільдо - продовжити тренування з телепортації.

Цього разу я потрапила до Лісового Будинку одразу після Дориму.

Пан Райлі Ланг дуже здивувався побачивши мене посеред свого кабінету. Особливо при наявності захисту від такого виду відвідування. Спочатку маг трохи висловив незадоволення ненадійності заклинань та артефактів, але, згадавши, що і я не звичайний маг цього світу, заспокоївся. Ми навіть трохи поспілкувались. Я розповіла про навчання, а він - про чергову партію бідолашних. На цей раз їх було аж дванадцять.

Розпрощавшись і пообіцяв якось завітати, я зробила чергову спробу телепортуватися.

На цей раз - вдало. Коша одразу мені зрадів, та почав виставляти на стіл все, що було в домі з їстівного.

Шкода, що Філла з Уллою не було. Як сказав домовий, мабуть, знову в шкільній бібліотеці сидять.

Пообіцявши передати вітання, й захопивши черговий кошик зі смаколиками, я зосередилась на Гаяв-Токі.

Атарільдо тільки но почав хвилюватися, бо довго не поверталась, коли я з’явилась на його синіми очима з подарунками.

15 Врожарія 157р.

Гаяв-Ток

Сьогодні ми знайшли школу магії, про що свідчили книжки та обладнання. Лазити по лабораторіях та майстернях не ризикнули - невідомо, чим це все може закінчитися. А от в бібліотеці застрягли надовго. Виявилось, що більшість монстрів, яких ми зустрічали на своєму шляху, були штучні химери. Вони втекли з лабораторій, здичавіли, почали не тільки розмножуватись, а ще й еволюціювати.

Вампір прокинувся вчора надвечір - бадьорий та такий голодний, що мені довелось майже повністю звільнити браслет від їжі. Добре, що зараз я можу в будь-який момент повернутися до Будинку та поновити запаси.

А зранку Гор показав нову здібність - крила як у кажана, які прикрашали спину друга.

- Завдяки їм я тепер можу не тільки піднятися на дах будинку, а й пролетіти невелику відстань. А ще... А ще мої здібності до некромантії посилились.

І як підтвердження слів, вампір дістав кроля, якого вбив. Зомбі-кроля.

Жах.

- Я його навмисно не оживляв, - пояснив Гор тримаючи немерця за вуха. - Тому мені потрібен наставник, який допоможе в управлінні цією силою.

А оскільки питання з навчанням в школі магії, так і залишилось невирішеним, ми шукали підручники та довідники, пов’язані з некромантією. Переважно всі книжки були написані невідомою, нам трьом, мовою. Але рано, чи пізно нам вдасться їх прочитати. На всяк випадок в нас ще є Філл з Уллою - раптом вони знають. А для навчання можна попросити конспекти у Соренто.

А ще ми знайшли кристали. Террі впізнав в них артефакти-запису. До них мала додаватися скринька, для відтворення інформації, але її знайти не вдалось. Тому просто поклавши всі знайдені кристали в невеличку шухлядку й забрали з собою.

Можливо, забирати з цього міста книги, кристали чи що-небудь і не правильно - наче мародери - але ж воно тут лежало не одне сторіччя, нікому не потрібне. Цим я й заспокоювала свою совість.