Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина III "Літо 157р." - 1 -

01 Смарагдия 157р.

Маг-Рівік

Ось й літо прийшло. Однією з переваг розташування Маг-Рівіка було те, що пекельної спеки не передбачалося.

Я закінчувала свою зміну в “Кристалі”, коли прийшла Дельсея. Дівчина постійно трагічно зітхала через те, що хлопець який їй подобався, одружився з іншою. Вона все ніяк не могла зрозуміти, чому він обрав не її - іллінку з поважної, чистокровної родини, а магиню-напівкровку. Про те, що сама Дельсея була дуже слабким побутовим магом, навіть не згадувалось.

Я, звісно, поспівчувала напарниці - адже поганий настрій міг стати причиною мого спізнення на зустріч: дівчина була занадто розсіяною й залишити її саму не могла. На мій порятунок до крамниці вчасно завітала пані Прієр, тож очікування під дверима Соренто не затяглось до вечора.

Я окинула поглядом зовнішність хлопця. На майбутньому некроманту був дорогий, але вже добре поношений одяг. Закляття відновлення чи ілюзій точно не були його сильними сторонами. Та мене зовнішність не бентежила - сама б так ходила, аби вчасно не злізла луска.

До початку вистави було більше години, тому вирішили поїсти - бо зі сніданку в роті, ані крихти не було. Лавок по місту не передбачалось, тож наш вибір пав на сходи театру, на яких з великим задоволенням знищували Кошині пиріжки з м’ясом. Соренто спочатку ввічливо відмовлявся, але апетитний аромат випічки переміг гордість.

- З чого такий натовп? - запитала я, помітивши, що на майдані біля театру почали гуртуватися невеличкі компанії розумних і щось емоційно обговорювати.

- Сходжу, дізнаюсь, - запропонував Соренто.

З пиріжками було покінчено, а вільний час ще лишився.

Ходив хлопець не довго. Я навіть не встигла втратити терпіння й почати підслуховувати.

- Наступна хвиля чужинців, - доповів Соренто.

- А чого такий ажіотаж?

- Ажіо.. що? - перепитав він, злегка нахиливши голову. - Іноді через твій акцент тебе важко зрозуміти.

Так, заклинання вже давно розсіялось. І добре, що за перші місяці перебування тут я встигла вивчити мову - хоча б на прийнятному рівні, вдосконалюючі її кожного дня. Але був і зворотний бік - виліз мій акцент, який раніше приховувала магія. До цього я звучала майже як місцева, а тепер навіть просте слово могло видати мене з головою.

- Що такого в новій хвилі потраплянців?

- Бо ніхто так і не знає, чого від них очікувати. Яку загрозу вони несуть?

- Тобто, мене ти також боїшся?

- Саме тебе - ні. Ти складаєш враження розумного перевертня. Але є інші. І ніхто не знає, з якою саме метою вас в цей світ привів Головний.

- А у Головного є ім’я? Всі говорять “Головний”, але я жодного разу не чула його імені. Воно під забороною? Чи якщо промовити його в голос - біду накликати можна?

- Ні. Просто його знають лише жерці. Ім’я - як ключ. За легендою, якщо його вимовити, то можна привернути увагу Головного. І він прийде на допомогу.

- Як у війні?

- Скоріше за все. Хтось добре попросив - і він з’явився. Щодо інших - тут набагато простіше. Їх імена не є таємницею, того від них отримають допомогу частіше.

- А скільки їх усього?

- Дванадцять старших й купа молодших. Їхні храми розташовані по всьому материку. Ти що, не разу не заходила до храм?

- Була одного разу. Хуртовину пересиджували. Але в ньому якось було не до богів. Хотілося, щоб хутчіше світанок настав. Жерці на нас не добре дивились. Постійно переслідувало відчуття наче на нас прокляття насилають. Але повернемось до богів. Я так розумію, це місцеві боги, так? Так. А щодо релігії яка була раніше? Ваша ж раса не місцева. Ви ж також потрапили в цей світ. Як ви прийняли нову? Куди поділась згадка про минуле?

- Оце так питання! Мені ще ніколи на побаченні про це не питували. Боги, звісно, були. І їм навіть зараз продовжують вклонятися юмінари. Але навіть не знаю, чи здатні вони відповідати в цьому світі. Я не раз бачив, як мій дідусь-юмінар починав та закінчував день з молитвою до них. Чи була від того користь, чи ні - мені не відомо. Але традиція збереглась, хоча часу пройшло дуже багато. Юмінари взагалі дуже пов’язані з минулим. Це ілліни легко прийняли місцеву культуру - змішавши її зі своєю, отримали нову.

- Поки ще є вільний час, розкажи ще щось про свою расу, - попросила я. Майже кожен п’ятий місцевий житель Маг-Рівіка був ілліном, тому мені було цікаво про них почути.

- Почну з початку. Отже. Колись дуже давно, так, що навіть кам’яні священні плити цього не зберегли, в цей світ прийшли ілліні. Прийшли не самі, а в компанії карголів-воїнів та юмінарів-рабів. Майже одразу зайняли землі на півночі й заснували своє королівство, яке і досі там знаходиться. До речі, Маг-Рівік й Норгердор були однією країною. Від рабства, як ти може чула, нещодавно відмовились, хоча й досі прислугою в домі аристократів є юмінари. Що ще? Іншої іпостасі не маємо. Але магією деякі володіють - вона зазвичай передається спадкоємно. Міжрасових шлюбів намагаємося уникати. І не дивись так на мене - я скоріше виняток, аніж правило. Аристократи - пихаті. Бідняки - горді. Король, щоправда, вже не так впевнений у своєму божественному праві, як його попередники. Ось так.

На жартівливій ноті Соренто закінчив свою оповідь. Потім, звісно ж, запитав і про мій - старий світ. Я розповіла все, що встигла згадати, окрім особистого - того, що стосувалося мене самої. Це залишалося поки що таємницею навіть для мене.

***

П’єса мені сподобалась. Така собі комічно-романтична історія, де закохані через різні кумедні ситуації лише зміцнювали свою любов. Основну роль грала кохана Соренто. Я уважно придивилася до дівчини. Непогано. Своїм кирпатим носом та каскадом чорних локонів нагадувала порцелянову ляльку. Саме те - для актриси.

Після п’єси ми ще трохи прогулялися по набережній. Соренто розповів мені ще про обряди свого народу. А потім, провівши до дверей дому, пішов по своїм справам.

02 Смарагдия 157р.

Маг-Рівік

Ґвалт, піднятий через наступну хвилю потряплянців затих, не встигнувши навіть набрати обертів. Вранці до мене чіплялися з питаннями: “Як воно - опинитися у колі?”, а після обіду всіх більше цікавили темні відьми, яких привезли мисливці на суд.

Мені до свербежу в п’ятці захотілося подивитися, чи є серед них Фрося. Друзі вже знали мою історію зустрічі з темними відьмами, тож замість бібліотеки після занять, ми з Уллою пішли до майдану Справедливості, залишивши Філла самого розбиратися з домашнім завданням.

Таких зівка, як ми, було багато. Я навіть розгубилася - конкретного плану, як дізнатися про Фросю, у мене не було. Уже хотіли йти назад, коли почула оклик:

- Не може бути! Ята! Це ти? А куди свого друга-ельфа поділа? Проміняла на подружку? Мені подобається. Як звати цю красуню?

Цей потік питань на одному диханні міг задати лише Хелм. Але на самих питаннях він не зупинився. Відірвавши мене від землі, наче якусь пір’їнку, добре стиснув в обіймах. Повітря в легенях було вибито, та я почала кашляти. Мене одразу поставили на землю.

- Це моя подруга Улла. Ми навчаємося разом. А цей не вихований здоровило - Хелм. Одного разу з ним довелось разом попрацювати в якості охоронця.

- Так, дивна тоді була подорож. До речі, ми тебе по всій школі шукаємо, а ти вже тут.

- А нащо я вам здалась?

- На впізнання! Щоб зрозуміти, тих ми знайшли чи ні, і нас очікую наступне полювання. Ходімо. Твого друга як знайдуть, також приведуть.

- Террі тут не має.

- А де ти його загубила?

- Він в Енаріоні. Вдома.

Сказала - і так в серці від туги защеміло. Хоч я й отримувала листа раз на тиждень, усе одно за ним сумувала.

- Тоді доведеться тобі самій з цим розбиратися. Подружка з тобою піде?

- Так, звісно, - підтвердила соліенка. - Не тут же стирчати, час витрачати?

- Яка бойова. Мені подобається. Не заміжня випадково? Ні. То й добре. Ходімо за мною.

Хелм повів нас до таверни “Золота Качка”. Від згадки про цей заклад я аж скрипнула зубами.

Всередині знов був ажіотаж, жодного вільного столика. Й, мабуть, добре, що ерл вирішив пообідати не в загальному залі - не хотілося знов на собі ловити незадоволенні погляди.

Якщо чесно, з часу нашого останнього спілкування з Ліфостом Ейсрок, моє ставлення до цього сноба не змінилося. Я його як вважала напущеним, самозакоханим бовдуром, так і продовжила вважати. Тож не очікувала радісної зустрічі. Особливо ще й тому, що через мене він зараз був в Маг-Рівіку. Якби не мій донос - сидів би собі пан ерл у своєму замку та насолоджувався безділлям.

- Добрий день, - привіталась я, заходячи в невеличку кімнату, наповнену запахом смачної їжі.

- Добрий, - привітався за всіх голова загону Мерт. Окрім нього та ерла, у кімнаті був ще Айвер. - Проходьте, не стійте у дверях. В мене до тебе є кілька питань, поки ми чекаємо твого друга.

- Довго доведеться чекати. Він аж в Енаріоні.

- Коли повернеться?

- Він не планує повертатися поки не закінчить навчання в ельфійській школі. Так що доведеться користуватися лише моїми послугами. І покладатися на мою пам’ять.

- Що ж. Тоді присядь, та в подробицях розкажи, що ви тоді бачили.

Розповідати було майже нічого, але часу це зайняло багато. Мене постійно перебивали, задаючи питання для уточнення дрібниць. В що були одягнені? Чи був малюнок на снігу, і який саме? Кого принесли в жертву? Що просили? Чи чули ми якісь імена? На більшу частину в мене не було відповіді. Та й в Террі їх не наврядче мав. Ми запізно прийшли - відьми вже закінчували ритуал.

Поки тривав цей допит, зі школи прийти Етон з Яром. Та з порога донести те, що я вже сказала: Атарільдо в школі не навчався.

Вони мені що, не повірили? Думали, я переховую вухастика?

- Якщо всі зібралися, то ходімо до магічної вежі, - завершив ерл.

Ми й пішли. Навіть проти Улли ніхто зайвого не сказав.

***

У вежі на мене очікувало аж два приємних сюрпризи.

Першій - на місці не було голови Суфо. Аж на серці легше стало: не доведеться спостерігати його кислу пику. Гадки не маю, що він здатен витворити побачивши мене в компанії з ерлом.

Другим - нас на вході зустрів Нолан. Перевертень без зайвих питань одразу провів до потрібної камери. Але нашій компанії довелось розділитися: до самих відьом пустили лише мене з Ейсроком. Навіть Мерту довелось чекати з іншими охоронцями та Уллою в одному з кабінетів.

- Її тут немає.

Приголомшила я, коли з ерлом Геннорг залишились на одинці - якщо, звісно, не рахувати відьом в камері та те, що я побачила. За ґратами зокрема жінок були дивні істоти, яких чоловік точно не бачив.

- Впевнена? - відволік мене від роздивляння голос аристократа.

- Так. Але з чотирьох, що ви привели, одну я точно бачила - тільки в іншому місці.

- І де саме?

- В Маг-Рівіку, - не зважаючи на нетерплячий тон співрозмовника, спокійно відповіла я. - Нещодавно. Це одна зі служниць Айші!

Названа дівчина точно мене почула, бо здригнулася від знайомого імені.

- Хто така Айша? - запитав мене ерл. - Хоча це ім’я здається мені знайомим.

- Це одна з учениць школи. Айша Бетерлі.

- Бетерлі.

Прізвище ми з аристократом назвали одночасно. А ерл Геннорг схоже, не тільки чув це ім’я, а й був особисто знайомий із даною особою. Он як око смикнулося. Мабуть, спілкування було не з приємних.

- Продовжимо розмову в іншому місці.

І схопивши мене за лікоть, потяг геть від камер.

Іншим місцем опинився невеличкий кабінет, де, зокрема нас двох, був ще незнайомий мені чоловік - Тайрод Німідор, маг з нетиповим виглядом для ельфа. Гострі вуха стирчали з коротко стриженого, чорного волосся, а на обличчі була щетина.

- Знов ця дівчина. Чому її ім’я за останні два роки не втихає? - запитав маг у Ліфоста, коли почув про служницю Айші. - Але про це поговоримо особисто. Без додаткової пари вух. Розберемось спочатку з вами, юна дівчина. Отже, ви стверджуєте, що бачили одну з відьом разом з панною Бетерлі?

Мабуть, в рівнянні з ним я дійсно була юна та зелена. Навряд чи мені було більше ста років в минулому житті. Але сперечатися не стала - сприйняла як комплемент, й годі.

- Так. Вона іноді носить за Айшої важкі сумки, коли та йде або повертається зі школи. А ще якось бачила їх разом в Торговельному Кварталі. З тими самими ролями: Айша щось купує, а дівчина тягне слідом.

- З цим додатково розберемося. А вас, пані Ольше, прошу про все, що сьогодні бачили тримати язика за зубами, та ні з одною подружкою це не обговорювати. Це питання безпеки всіх магів. Зрозуміло? Чи треба пояснювати як саме це може нашкодити?

- Не треба. Я все добре розумію та знаю, якої шкоди можуть нанести плітки. Але в мене до вас є лише одне питання. Чи можу його вам задати?

- Задати можете. А от чи відповім я на нього - не впевнений.

- Все ж спробую. А що за істоти знаходяться в камері разом із відьмами?

- Істоти?! - перепитав ельф, ховаючи хвилювання. Зовні спокійний, але серцебиття його видало.

- Так. Такі розмиті, наче з диму, чи тіні. І вони знаходились лише біля трьох.

- Поряд зі служницею їх не було? - більш ствердив, ніж запитав ерл. От він не зміг переховати переляк - аж шкіра посіріла.

- Так, - підтвердила я, не розуміючи причину такої реакції.

- А можеш більш детально описати істот? - попросив, оговтавшись, пан Німідор.

- Я їх вам краще намалюю. Звісно, якщо ви не проти.

Проти нікого не було. Навіть стіл зі стільцем запропонували. Тож, діставши з сумки декілька аркушів з олівцем, я з комфортом прийнялась малювати. Чоловіки мені не заважали, а лише мовчки спостерігали як чиркаю на папері.

Результат їх вразив.

- Ви настільки чітко їх бачили? Чи це здебільшого прояв вашої уяви? - запитав мене ельф.

- Бачила. Правда там було темно. При яскравому світі їх, мабуть, ще краще було б видно.

- Їх взагалі не можливо бачити. Навіть не вся верхівця жерців здатна ледь вловити контур цих створінь. А звідки ви приїхали в наше місто?

А пан ельф, схоже, місцевий. Будемо знати.

- Я чужинка, - чесно відповіла.

- То ви та дракониця, що взимку вступила до школи, - здогадався Німідор. - Про вас розповідав магістр Лавер. Це може бути поясненням, чому ви бачите нижчих демонів. Але й про них також мовчіть. Збережете цю таємницю? От і добре. Тоді на сьогодні вільні. Якщо ви нам знадобитесь - де вас можна шукати? В гуртожитку школи?

- Ні. Я мешкаю в Торговельному Кварталі. Сірий провулок. Колишня крамниця “Лист здоров’я”. Або в крамниці “Чистий Кристал”. Ще можу бути в таверні “Ситий Ведмедик”.

- Як багато місць.

- Я після школи працюю на двох роботах.

- Зрозуміло. А ще одне прошу: поки суд не завершиться, з міста не відлучайтесь.

- Не буду, - запевнила я трохи здивовано. Цікаво, а хто ж за мною стежить якщо в Вежі не володіли цією інформацією? Невже особисто сам декан?

- От і домовились.

Розпрощавшись, мене до Улли провів Нолан, що весь цей час очікував під дверима. Дорогою ми, вже за традицією, мовчали. А я йшла та гадала, що сказати подрузі про свої пригоди в Вежі. Таємницю розкривати ж не можна. Тяжко зітхнувши я зрозуміла одне: вірус “Олдрі” все ж таки заразив мене.

05 Смарагдия 157р.

Маг-Рівік

Учора до міста прибули жерці для суду над темними відьмами. Мене, як свідка, не викликали, що цілком влаштовувало, бо як вклоняються демонам саме ці жінки не бачила, той розповідати було нічого. Сьогодні ж, у місті, після обіду назначена їхню страта, на яку подивитися зібрався цілий натовп. Наче інших розваг не існує.

Я ж, своєю чергою, після роботи в “Кристалі”, намагалась якомога швидше дістатися додому та перейти до Дикого Лісу, щоб сховатися від шквалу емоцій.

Біль, відчай, страх тощо - усе, що супроводжує смерть. Не хочу потонути в чужих відчуттях, з якими артефакт навряд чи впорається. Він і зараз не завжди спрацьовував - чи то поступово слабшав, чи то мої здібності росли.

Та доля вирішила інакше. До мого дому залишилось декілька метрів, коли мене накрило хвилею чужих емоцій. Здавалось ще трохи - і я втрачу свідомість. При пам'яті все ж таки залишилась, а від падіння мене врятувала вчасна підтримка.

- Ти як? - запитав мене Віткар, міцно тримаючи за лікоть.

- Вже краще. А що ти тут робиш?

- Вистачило б й простого “дякую”. Взагалі-то я тебе переслідував від самої крамниці. Мені не сподобався твій вигляд - Наче щось дуже бентежило. А потім ти почала падати. Це так страта на тебе вплинула?

- Так. Навіть не знаю, що гірше, фізичний біль відьом чи відчуття поразки - що не встигли завершити та стати настільки сильними, щоб досягти безсмертя. А ще - дивне задоволення від глядачів. Невже чужа смерть може нести радість?

- Ти вже настільки можеш відрізняти почуття?

- Інколи. Особливо коли вони такі гострі та…

Й замовкла. Бо побачила те, про що маю мовчати.

Три тіні демонів. Відьми померли, а їхні господарі вижили.

- Назви своє ім'я, - звернувся до мене один з них. - Справжнє ім'я.

- Нащо воно вам?

- Ми подаруємо тобі велику силу.

- Дякую, але й своєї вистачає. Не знаю, куди дівати.

- Ята, ти з ким розмовляєш? - запитав менталист. Хлопець, вочевидь, не бачив демонів, хоча дивився в вірному напрямку.

- А буде ще більше, - продовжив демон, навіть не звернув увагу на блондина. - Ти лише уяви: увесь світ вклоняється тобі.

Я й уявила - і одразу здригнулася від гидоти. Бути на вершині влади мені ніколи не хотілося. Це завжди зайві клопоти, ніякого вільного життя. Схоже, ці демони, не вміють вгадувати, чого дійсно потребує розумний.

- Йдіть геть! - голосно закричала я й розлютилася.

Сильно. Так, що захотілося спалити цих “дарувальників”. Що й не відкладаючи, зробила. Штовхнувши на землю Віткара прикрила його своїм тілом, щоб захистити від тієї прорви світла яку начарувала, щоб знищити демонів.

- Що за?…

- Цілий? - перебив, запитала я блондина.

- Так. А що це було? З ким ти розмовляла? Кого бачила?

- Вибач, але я не можу відповісти на ці запитання - заради твоєї ж безпеки.

- Це Ліфост тобі наказав тримати язика?

- Майже. Ви знайомі? Звісно, ви ж обидва аристократи. Хоча б чути один про одного повинні. Благаю, не запитуй про те, на що все одно не дам відповіді. Я й так заплуталась.

- А пану ерлу розповіси про все.

- Повір, про те, що щойно відбулося, взагалі хочеться, щоб знало лише двоє. Але цьому було ще два свідки. Один мовчатиме, а от інший уже сам докладає своєму господарю.

Я розгубилася, бо дійсно не знала, що з цим робити далі. Добре, що Айвер бачив усе сам от і розповість Ейсроку в деталях. Чи не добре? Потрібно з цим як найшвидше розібратися. Тому замість того, щоб піти додому, я направилась до Вежі, сподіваючись зустріти Німідора. Віктар пішов слідом. Заважати чи відмовляти не стала.

***

Ельф був на місці не сам, а в компанії з ерлом Генноргом та магістром Ванліром. Від несподіванки я знов розгубилася - розповідати про це при третьої особи в планах не було.

- Потрібно поговорити наодинці, - звернулася я до ельфа, і той з кивнув головою у бік непомітних на перший погляд, дверці, що вели з його кабінету до сусідньої кімнати.

- Що там в тебе? - запитав він, коли ми залишились без свідків.

- Ті демони, що були пов’язані з відьмами, з’явилися до мене й запропонували угоду.

Цього разу ельф не втримав емоцій - навіть його вухо смикнулося. Схоже, я випередила з новинами Айвера.

- Вони говорили з тобою? Несподівано. Адже обряд жерців повинен був вигнати назад до їхнього світу. Тобто вони залишились тут. Це означає, що скоро з’являться ще три нові відьми.

- Не впевнена.

- Це як? Ти погодилась на їхні умови? - запитуючи мене ельф зберігав спокій. Ніякого хвилювання, що я могла так поступити.

- І близько ні. Я добре розлютилася й звільнила трохи магії. Здається, я їх спалила своїм світлом.

- Сподіваюсь, що то так. Ти ж розумієш, що про це нікому не можна розповідаєш?

- Так. Але було двоє свідків, - про те, що третім був Вальдегор, вирішила промовчати. Новинам про вампіра, який дійсно існує, ще рано розповсюджуватись.

- Перший - той юнак, з яким ти сюди заявилася. А другий хто?

- Один із людей ерла, Айвер.

- Айвер - хлопець надійний. Мабуть, шукає господаря, щоб розповісти про те, що бачив.

- А нащо він за мною стежив? - раптом дійшло до мене.

- Потім про це запитаю в Геннорга. На сьогодні - все. Можеш іти додому та відпочити. Кращий спосіб поповнити втрачену магію - це сон.

Я хотіла наголосити, що не багато й втратила, але не стала розповідати цю таємницю. Хай краще залишиться при мені. Одного разу це врятує мені життя - дупою відчуваю.

***

- Що ти собі дозволяєш, хлопчисько? - почули ми, щойно відчнили двері в кабінет, де залишились ерл та Віткар. Магістр за цей час уже пішов.

- Нічого, окрім правди, - відповів Атгрем.

- Що тут відбувається? - запитав ельф.

- Це особисте, - оголосив Ейсрок.

- Тоді, панове-учні можуть бути вільними.

- Тоді ми підемо. До побачення, - попрощалась я. Віткар лише похмуро промовчав, на що здавалось окрім мене ніхто не звернув увагу.

***

Вдома мені вдалося висловити все, що я думаю про чужі змови, таємниці та постійне спостереження з боку вже кількох осіб. Про демонів. Та те, що деякі намагаються використати мене наче пішака в шахах. Вальдегор, розуміючи, що мій гнів спрямований не на нього, мовчки спостерігав, як я пересуваюсь з кутка в куток кімнати, погрозливо розмахуючи хвостом.

- От чого вони до мене причепилися? Чи я чимось відрізняюсь від інших потраплянців?

- Може, тому, що серед них більше немає драконів? - скориставшись тим, що я нарешті замовкла, запитав вампір.

- Може.

- Ти вже нікого не хочеш вбити?

- Здається полегшало. Добре, що Улла з Філлом з розумінням поставились до цієї ситуації. Бо я не уявляю, як їм в очі брехати.

- Потерпи ще трохи - почнуться канікули. Підемо експедицією до Ліса. Там уже точно ніхто не стежитиме.

А от в цьому я не була впевнена. Залишені сліди не давали покою. Сподіваюсь дожити спокійно до врожарія, щоб знайти загадкового сусіда.