Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина III "Літо 157р." - 5 -

26 Медяния 157р.

Дикий Ліс

Сьогодні був дивовижний день.

Я, Гор та Террі нарешті відправились в дорогу, обравши на цей раз західний напрямок. Прокинувшись іще на світанку, ми зі спокійною душою залишили будинок на Коша й самі спрямували вирушили вглибу. Йти здебільшого довелось пішки, бо залишки дороги, яку нещодавно знайшов вампір, важко було назвати дорогою. Та й коня для Вальдегор не було, а Ернеїл залишився в Енаріоні. Тож уся поклажа була в моєму браслеті, а задоволений Самідір у одобі звичайного вовка, махаючи хвостом, біг попереду.

Спершу вирішили показати руїни Лумінена, які ельф хотів самостійно оглянути.

- Ось тут я спав, - вказавши на спотворені двері, мовив Вальдегор.

Ельф же витягнув невеликий зошит із загостреним олівцем і почав перемальовувати залишки герба, що висів над дверима. Я ж з Гором зайшла всередину. Тут із зими нічого не змінилось - лише павутиння стало більше.

- Нічого не згадуєш? - запитав Атарільдо, приєднавшись до нас.

- На жаль, ні. Похмурий замок, величезна зала з каміном та свічками, підземелля. Але нічого, що стосується цього місця.

- Шкода. Взагалі, дуже дивно. Я підняв архіви й прочитав усе, що знайшов пов’язане з вампірами. Так ось: ваш вид ніколи не жив в цій частині світу, Віддаючи перевагу такому дивному сусідству, як дроу. Вампіри входили до кланів, жили разом. Але виходили на “полювання” по одинці, чи дуже невеличкими групами, щоб менше привертати увагу. Регулярне знаходження безкровних тіл - добрий привід запросити мисливця. Та й одна жертва - уже також. Тому й мандрували багато, не затримуючись на одному місці довго. Як жили в кланових замках - невідомо. Я якось брата запитав, та він дивно на мене подивився, й сказав, щоб я не ліз куди не треба.

- А що він відчував при цьому? - запитала я.

- Стривоженість. Погодьтесь, для ельфа, який особисто бачив всіх голів кланів - дивна реакція.

- А скільки їх було усього? - продовжила розпитувати я.

- Три. “Кровавої Луни”, “Чорної Ріки” та “Величної Ночі”. Були ще якісь дрібні, але вони підпорядкувались головним. Всі три оточували архівампіри: Карей Лірвут, Халеон Ніржит ти Юфус Старбіт. Лірвут та Ніржит вбиті інквізицією - це вказано в офіційних документах.

- Вважаєш, що брешуть? - нарешті запитав Вальдегор.

- Навряд, - продовжив ельф. - Втративши своїх лідерів, клани ослабли й вже не могли “розмножуватись”. Зрештою, лише укус архівампіра здатен створити розумного вампіра.

- Тобто ще є нерозумні? - здивувалась я.

- Є. Нижчі. Такі істоти, без образ, утворюються, якщо саме людину вкусить звичайний вампір. Отрута, що є на його зубах та в слині, перетворить жертву на божевільне створіння, що ледь балансує на межі з глуздом. Перевагою таких творінь є те, що вбити їх можна було лише вогнем або сріблом, тому вони складали більшу частину армії вампірів.

- А що буде, якщо вкусити іншого розумного, окрім людини? - запитала я.

- Помирає, - відповів Террі, а трохи подумавши додав: - Здебільшого.

- Здебільшого? А може не померти?

- Доказів цьому я не знайшов. Але ходить легенда про дракона-немерця. Начебто його вкусила вампірша-коханка.

- Мабуть, це дійсно легенда. Я, звісно, не знайома з драконами цього світу, але, наприклад, мене вкусити можна - та зуби зламаєш об мою луску. А мою кров можна отримати лише, зламавши мені ніс.

- От через це я й спокійний, що тебе не поранить ніяке чудовисько, що мешкає в цьому лісі. Але повернемось до вампірів.

- То це було не все? - здивувався Вальдегор.

- Не все. Так от. Армію нижчих вампірів ще якось можна було контролювати. А от тих, кого вкусить нижчий, якщо виживе, - вже ні. Я навіть не знаю, до якої категорії їх віднести - мабуть, до нерозумних немерців, що знищують все на своєму шляху. На них іноді самі вампіри влаштовували полювання.

- І, звісно, їх здатен був зупинити лише вогонь.

- Так. Вогонь, срібло та сонячне сяйво, - додав Атарільдо.

- А що з третім архівампіром? - запитав Гор.

- Старбіт спочатку вважався загиблим в пожежі в Енезі. Але його клан й не думав втрачати силу - навпаки, з кожним днем зміцнював свою позицію. Тож інквізитори відновили пошуки. Років за десять вони знайшли схрон, де його знищили разом із свитою. Нижчі звісно розбігалися, але їх майже всіх відловили. Десь років тридцять тому загін ельфійських мисливців ще одного знайшов. А от тепер Вальдегор. Але на нижчого ти ніяк не тягнеш.

- При умові, що він спробував мою кров?

- Так. Але я не знаю, ким ти був до цієї зустрічі. Опісля - точно нижчим назвати не можна.

- Дякую й на цьому, - буркнув Вальдегор.

- А от на архівампіра - легко.

- А звідки взагалі взялись ці архівампіри? - ми вже вийшли на зовні, й від яскравого сяйва зірки довелось мружити очі. Такі перепади освітлення мене завжди дратували.

- Дані різні. Деякі кажуть, що вони прийшли з іншого світу, як і багато інших рас. Інші - що це чаклуни, які шукали безсмертя. Третє - що то результат експерименту самих магів. Ще є варіант прокляття. Обирай, що хочеш.

- А зараз світ чекає чергова хвиля вампірів, - підсумувала я.

- Ти говориш про чужинців? - запитав Вальдегор.

- Про них. І якщо влада буде лояльно до них ставитись, то в тебе є великі шанси загубитися між ними.

- Головне, щоб ними інквізиція не зацікавилась, - вставив ельф. - Тут іще є на що дивитись?

- Лише залишки міста, - відповіла я.

- Тоді їх огляд залишимо на зворотній шлях.

Пройшовши Лумінель наскрізь, ми знов вийшли на залишки дороги - та, як в казці з мого старого світу, продовжили по ній шлях. Лише чарівних чобітків не вистачало.

29 Медяния 157р.

Дикий Ліс

Залишки дороги зникли ще вчора, а сьогодні ми продиралися крізь буреломи та зарослі кущів, яким здавалося, не було кінця.

За цей час ми кілька разів бачили незнайомих дрібних істот. Вони нас не атакували, у відповідь ми їх також не чіпали - лише ретельно перемальовували в блокноти з додавання опису: "не більше тридцяти сантиметрів зросту, має на голові гребні" або "збираються в маленькі зграї по шість-сім осіб".

А зараз ми завмерли й не рухалися, дивлячись на здорового - мабуть, більше ларка зросту, якщо стане на задні лапи - монстра з брудним, брунатним хутром, чимось віддалено схожого на ведмедя. Ведмедя з крокодилячою мордою, довгими вухами та спрямованими прямо на нас довгими рогами. А ще воно мало гострі пазурі - в мене ножі на кухні були коротшими. Та найголовніше - від нього йшов вбивчий запах аміаку.

Те, що перед нами не химера, підтвердив Вальдегор - він добре відчував не живу ауру.

Ми дружньо вставились на монстра, а він своєю чергою - на нас, і кожен вирішував, що робити далі.

Створювати захисні щити я не вміла, а вогонь міг лише роздратувати. Хлопці теж, схоже, замислились, обираючи найкраще рішення. Був, звісно, варіант бігти, але щось підказувало, що ця тварюка набагато більш маневровіша, та й ліс краще знає.

- Є пропозиції до дій? - запитала я й потихенько вкрилась лускою.

- Ти можеш трансформуватись повністю та полетіти звідси, - запропонував Гор.

- Збожеволів? Я між вами - сама невразлива. Чи забув?

- А давайте ви тихенько постоїте, а я спробую на цьому чудиську сонне закляття, - запропонував Атарільдо. - Хоча давайте втрьох: я говорю - ви повторюєте. При цьому уявляйте, наче заплутуєте його в кокон, як павук метелика.

План добрий Бо в мене в голові - лише наздоганялки та полювання.

Террі почав вголос читати заклинання, а ми за хвилину приєдналися до нього. Добре, що заклинання було не на ельфійський, бо я тільки вивчаю цю мову, а вимова настільки жахлива, що випадково можу призвати демона. Я і на загальній досі з акцентом розмовляю, а тут ще й ельфійська.

Наше монотонне читання не подобалось чудовиську, але воно лише інколи нервово смикався, тож коли раптово впав - я злякалась та створивши вогняну кулю запустила в нього.

- Ята! - тільки й встиг застережливо викрикнути Вальдегор.

Та на щастя нічого поганого не відбулося.

Чудовисько голосно хропіло та яскраво палало. Пожежа скінчилась, залишивши нам лише купку попелу та обгорілі кістки. Ми, звісно, подискутували, чи можна їх використовувати для амулетів, та не згадавши жодного виробу, просто залишили на місці. Лопатою працювати ніхто не хотів.

***

Але пригоди на цей день не залишились.

Ночували ми просто неба, розбивши табір на невеличкій галявині. В перші дві ночі я прокидалась від кожного звуку, а вже на третю трохи звикла та стала більше довіряти захисним артефактам, розставленим по периметру табору. А переконавшись, що місцева фауна на нас майже не звертає увагу, якщо її не чіпати, нічні чергування розподілили по одиному.

Вальдегор чергував першим, тому мене здивувало, що він разом із Террі також розбудив мене.

Розбудив не просто так, а помилуватися на політ величезних метеликів, що світилися в ночі. Їх було тисячі. Вони летіли в кількох метрів над землею, дозволяючи їх добре роздивитися. Аттарільдо не витримав й, схопивши блокнот, почав малювати. Я ж із вампіром мовчки спостерігала, як півметрові комахи, не перетинаючи захисний кордон, пролітали повз табору далі в ліс, розганяючи своїм світлом темряву вікового лісу не гірше зірки.

Політ сакінчився, а його залишки ще мерехтіли поміж стовбурів дерев.

- Хтось знає їх назву? - запитав ельф закінчивши малювати.

- Я їх вперше бачу, - зізналась я.

- В моїй голові також нема спогадів про цих комах. Та в мене інше питання: при таких розмірах наскільки небезпечні їх гусениці? Ви уявляєте, скільки їм потрібно їжі? - запитав Вальдегор.

Якщо до цього я навіть не замислювалась над цим питанням, усе ще перебуваючи в захваті від видовища, то одразу після слів білявчика здригнулась, уявивши голі поля.

01 Врожарія 157р.

Дикий Ліс

Ми з кожним днем все глибше заходили до лісу та все частіше зустрічали невідомі рослини.

Здоровенне, темно-зелене листя тернів намагалось ужалити Самідіра, а бродячий плющ прямо на наших очах з’їв цілого оленя. Тварина також була не звичайна - зі спини в неї стирчали голки, а на хвості було жало. Мені хотілось залишитись та подивитись, чи не отруїться рослина таким обідом, та Вальдегор не дав мені затриматись.

А ще ми зустріли дивні дерева. Спочатку вони махали гілками, а потім… потім за допомогою кремезних корінь, водили хоровод навколо галявини, на якій ми зупинились. Час для свого танцю вони обрали на світанку - небо на сході тільки почало світліти, - і завершили, щойно зірка повністю показала свій диск. Мені то що, я не спала коли почалась ця вистава. А от хлопці, ледь розплющивши очі, злякались та схопили свої мечі.

Надзвичайне місце.

Хоч бери й пиши роботу на тему “Монстри світу”. Шкода, в мене не та спеціальність.

Єдиним, хто досі на нас намагався напасти, був ведмедо-крокодил. Тоді він просто трохи розгубився через великий вибір обіду. А зараз нам “пощастило” знову.

Величезний кабан, вкритий лускою й з довгими іклами, вирішив перекусити нами чотирма, тому носився по лісу, як бджолою ужалений, наздоганяючи кожного по черзі.

Розбігшись в чотири сторони, ми тим самим змусили тварюку обрати когось одного. Вампір знов почав бухтіти, але проти сьогоднішнього монстра наша зброя була безсила, тому він змушений був погодитись. Ще й вогонь тварюку не брав.

На роль першого страви кабан обрав мене. Дурненький. Об мене ж зуби зламати можна - мабуть, чудисько про це здогадалось, та змінивши ціль, кинулось на вампіра.

Я злякалась. Сильно. Адже Вальдегор опинився настільки близько, що монстр його поранив. Не я одна відчула запах. На збудженого звіра, запах майже чорної, густої, з запахом сірки крові якось дивно вплинув. Тварина почала поступово відступати - але запізно. Відклавши меч, Вальдегор прийняв вигляд туману й напав на монстра у відповідь, повністю окутавши того млою.

Я на декілька хвилин забула, як дихати - бо втратила відчуття реальності. Хотілось приєднатися до бійки та відчути на язиці присмак крові. У чому собі не відмовив мій фамільяр, крутячись поряд.

Добре, що все це не затяглось надовго. Та й Террі, тримаючи мене за плече, не давав влізти.

Вальдегор, прийнявши звичайний вигляд, ледь тримався на ногах. Перев’язувати рану, яка почала затягуватись на очах, навіть не намагались. Замість цього ми з Атарільдо посадили вампіра на Самідіра. Фамільяр для цього обернувся на коня - щоб другові було зручніше.