Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина І. “Зима 156-157рр. ” - 3-

08 Морозія 156р.

Північний Шлях

Через несподівану хуртовину, яка знизила видимість до нуля, каравану довелося зупинитися на околиці маленького села під назвою Білі Кручі. Де вони знайшли ті кручі - не відомо. Я за три дні бачила лише ліс, засніжений до самої крони. Можливо, кручі сховані десь під білим покривалом, і самі забули про своє існування.

Вільного місця в місцевому трактирі для ночівлі не було зовсім. Навіть лавки в обідньому залі вже встигли зайняти більш досвідчені мандрівники. Та що лавки - в конюшні не було зайвого місця.

Тож жовелося розміститися на задньому подвір’ї. Сніг скрипів під ногами, коли я обирала рівніше місце, аби встановити свій намет. Холод пробирав до кісток, пальці зводило від морозу, але я все ж дістала з браслета спорядження, розклала полотно, натягла тент. З дозволу господаря трактиру я прихопила оберемок наколотих полін - сухих, з морозним присмаком кори - й заходилась розпалювати багаття. Вогонь запалав з третьої спроби, і я підсунула руки до тепла, вдячна за хоч якийсь затишок.

З їжі залишилися лише крупа та трохи сушеного м’яса. Нічого святкового, але після довгого дня в холоді навіть простий суп здавався делікатесом. Я зачерпнула води з криниці, трохи постоявши в черзі з місцевими, і поставила казан над вогнем.

Запах м’яса змішався з димом. Шкода, що не було овочів - хоча б цибулі з морквою. Але я не скаржилась.

Я сиділа біля багаття, загорнувшись у плащ, і дивилась, як тане сніг поруч із полум’ям. Навколо - темрява, мороз і тріск дров.

І коли вечеря була майже готова, до мене підійшов один з охоронців. Його кроки були легкі, обережні, майже нечутні.

- Доброго вечора, - привітався незнайомець, і його голос, глибокий і рівний.

- Доброго, - відгукнулася у відповідь та підвела голову намагаючись при цьому добре розгледіти співрозмовника.

На перший погляд, визначивши до якої раси належить цей високий хлопець з гострими кінчиками вух, які виглядали з чорного, наче праскою випрасуваного, довгого волосся, не змогла, проте деякі натяки були. Та найбільше вражав запах. Від нього пахло лісом - не тим, що нісся з довколишніх засніжених дерев, а іншим, старшим, диким, живим.

- Я Атарільдо, можна просто Террі. А як звати вас?

- Ята, - одразу скоротила своє ім'я здивувавшись ввічливості. Всі - від охоронців і до торгівців - зверталися лише на “ти”.

- Дуже приємно познайомитися. А правда що ви їдете до Маг-Рівіка?

- Так, - коротко відповіла я. Робити таємницю з кінцевого пункту своєї подорожі я не збиралася.

- Я так і подумав. Від тебе тягне магією на ларків на сто. Я, як і ти, маг - тому добре відчуваю її присутність. І також прямую до Маг-Рівіка, вступати до школи, - при цьому він так широко посміхнувся, що в черговому спалаху вогню помітила його рівні зуби, без ніякого намету на ікла. - Мій головний дар - передбачення. Бачу правда лише уві сні, та не завжди зрозуміло. А як далі будеш рухатися після Сарадана?

- Я б краще залишалась з цим караваном. Він мандрує аж до самого Ейсшора. Це зручно і безпечніше, аніж їхати водиночку.

- Але я у твоєму голосі відчуваю якусь “але”.

- Так, - зітхнула я. - Через те, що караван буде стояти аж десять днів, думала скористатися порталом, а вже в наступному місті пошукати інший.

- А якщо я запропоную далі вдвох мандрувати? Я розумію, з першим зустрічним - це божевілля. Але ти ж емпат. Можеш відчути, що я не завдам тобі шкоди.

Хлопець мав рацію, емпатія в мене “працювала” справно. Розумний не брехав, але щось замовчував, бо його шалене серцебиття здавалось - ось-ось проб'є грудну клітину.

- Я бачу сумнів у твоїх очах. Тому скажу дещо ще, - Террі опустив погляд у багаття. - Я пішов з дому. Набридло сидіти в манірному лісі та ходити в особистих учнях. Ти навіть не уявляєш наскільки це нудно.

Якось не помітно ми перейшли на “ти”. І хоч зовні хлопець виглядав років на двадцять, а то й менше, я добре відчувала: у ньому ще живе підлітковий бунт, дикий і нестримний.

Я зважила всі “за” та “проти” й зробила вибір.

- Добре, я згодна. Але є невеличка проблема: в мене немає, а ні коня, а ні грошей, щоб його придбати. Та ще верхи їздити не вмію.

- То не є проблемою, - посміхнувся Террі. - Мій Ернііл спокійно витримає двох.

- А до зимових іспитів встигнемо? - запитала я, не хотілося пів року витратити через запізнення.

- Повинні. Ернііл - чарівний кінь, він вміє скорочувати простір. Якщо все піде добре, то будемо в Маг-Рівіку ще до початку іспитів.

15 Морозія 156р.

Північний Шлях

Сівши у сідло вдруге в житті, я відчула себе мішком з картоплею. Добре, що Террі сам контролював свого коня, бо я навіть уявлення не мала, як змусити тварину зупинитися, чи звернути в бік. Я могла тільки мовчки сидіти позаду.

Кінь в ельфа був темно-сірим зі білосніжною гривою, заплетеною в коси, щоб вона не тягнулася по снігу. Й ім'я личило йому - Ернііл.

Купець каравану був не надто задоволений тим, що прийшлося лишитися одного з охоронців, але Атарільдо нагадав, що наймався якраз до Сардана, й ще в Доримі нагадував про це. Трохи побурчавши, купець розрахувався з ельфом, а на моє місце одразу ж знайшов нового пасажира.

На світанку, на виїзді з міста, нас лише байдуже окинули оком сонні сторожі - полінилися навіть вийти та перевірити наші документи. Мені вже доводилось бачити паспорт Атарільдо, в ньому як і в моєму, замість року народження стояло три хрестика. Що було дуже дивно, бо я точно знала скільки років новому тілу. Проте в самому низу документа стояла ще одна дата. Нуль перше, дванадцяте, сто п'ятдесят шостого року. Точно такі ж дати стояли у всіх потраплянців.

Ельф-хитрунець, вирішив сховатися серед нових жителів цього світу. Цікаво, де він дістав підроблений документ? Хоча… що там було підробляти? Лист пергаменту, в якому було написано ім'я, раса, зовнішні прикмети, дата народження - і печатка в самому низу. Нічого складного.

***

Погода за межами міста була приємною. Свіжий сніг хрустів під копитами, вітру не було, а червоне сонце сяяло в наші спини. Хоча зірку цього світку треба було називати Серін, я продовжувала хоча б подумки називати її сонце.

Спочатку ми їхали мовчки, йдучи за слідом, що залишили чиїсь сани. Я навіть змогла задрімати, що ледь не призвело до падіння.

Ближче до обіду ми зупинилися на відпочинок та обід біля невеликого придорожнього трактиру, де п’янички з розташованого неподалік села, не добре дивилися на нас, але підходити не наважились.

До наступного трактиру ми дісталися вже в темряві. Той зустрів нас шумом, теплом і запахом горілого м’яса. Всередині було брудно, та все-таки краще, аніж спати на снігу на вулиці.

Зайнявши один зі столів, Террі з жалем подивився на мене. Спочатку йому довелося стягнути мене з Ернііла, самому зайнятися облаштуванням коня, а потім майже на руках занести - не таке вже й легке - моє тіло до трактиру.

А я попереджала. Чесно й заздалегідь: верхова їзда - це не моє. Принаймні поки що.

Але, зібравши решти сил, я все ж взяла ложку в руки й навіть з апетитом поглинала овочеве рагу з кроликом та житній хліб з сиром, яке замовив приятель, коли вмостив моє тіло на лавку. Переконавшись, що я в змозі самостійно тримати ложку, ельф також взявся за вечерю.

- Як підіймемося на верх, я розітру тебе спеціальною маззю, - пообіцяв приятель.

- Угу, - лише і змогла я вимовити.

Як виявилось, моє тіло хоч і було оновлене, але не треноване. Що було дуже дивно. Я могла з легкістю вигнутися назад, вставши на “місток” чи сісти на “шпагат”, але не витримувала тривалих фізичних навантажень. А ще з жахом уявила, що мене чекає: щонайменше тиждень таких тортур. А то і більше. Єдина надія - що нове тіло буде не лише повністю здоровим, але й швидко пристосується до навантажень й прийде в тонус.

20 Морозія 156р.

Північний Шлях

Коли були майже біля стін Кадмея, нас наздогнала наступна хуртовина. На нашу біду, на шляху не було, а ні корчми, а ні поселення, де можна було б перечекати негоду. На щастя, в невеликому гаю натрапили на покинуту, напіврозвалену хатину, де й розмістилися втрьох.

Поки Атарільдо займався вечерею, я, аби згаяти час вдивлялася у віконце, що покосилося від часу.

- Там хтось є, - тихо сказала я.

- Звісно. Диких звірів цілком вистачає. Ті ж самі вовки зараз шукають, ким перекусити.

- Вовки таких розмірів не бувають.

- Натякаєш на ведмедів? - пожартував гостровухий, широко посміхаючись.

- Я вийду, подивлюсь.

- Сама?! Сиди, краще я подивлюсь.

З відкритих дверей одразу намело купу снігу. Сидіти і чекати - не змогла, тому потихеньку висунула носа на вулицю.

- Ята, підійди сюди. Тільки як змога тихіше.

Я підійшла. Тихо не вийшло - сніг хрумтів під ногами, але виття вітру його приглушало.

- Подивися, хто тут у нас.

То був кінь. Темним, але не чорним - наскільки дозволяло розглянути освітлення, а ось грива з хвостом були світло-рудими, навіть швидше пісочними.

- Ну як?

- Гарний.

- Тоді беремо.

- Стій! - Вигукнула я. - Що означає беремо? Він же, певно, чийсь.

- Ні. Він їде слідом за нами вже декілька днів. Це вільна тварина.

- Ти хотів сказати “Дика”?

- Сама ти дика. А кінь вільний. Він магічний і зараз шукає господаря. І перший, кого він прийме, ним і стане. Тобі ж потрібний свій скакун? Чи сподобалося зі мною обійматися?

Ось же ж, самовпевнена чарівняшка. Глянь-но, як посміхається.

- Зуби застудиш. Потрібен, тим паче безкоштовний. Платний коштує стільки, що в мене всіх грошей не вистачить.

- Тоді ходімо ловити.

“Ловити” - це голосно сказано. Ми, мов божевільні, носилися по кучугурах, а кінь ховався від нас у хуртовині.

Було весело. Хотілося сміятися, кидатись сніжками, стрибати, перекидатися в снігу. Я не одразу зрозуміла, що це не мої почуття, а коня. Він грав із нами, і йому це подобалося.

Несподівано я носа носом зіткнулася з… об’єктом наших наздоганялок. Об’єкт. Хм. Це не об’єкт, а кінь. Я навіть ризикнула його погладити. Теплий. І на подив пахне добре. Квітами. Що було дуже, дуже дивно.

- Вже потоваришували? - виплив зі снігової завіси ельф. - Цікаво, які магічні властивості він має?

- А він їх точно має?

- Точно. Ось які - не скажу. Ходімо в хатину, вечеря, мабуть, давно охолола. Ім'я вже вигадала?

- Так. Самідір.

- Господар вітру. Йому підходить.

22 Морозія 156р.

Кадмей

Через хуртовину, що ніяк не вчухала, до Кадмію ми прибули пізно ввечері, тому за вуздечкою та сідлом пішли сьогодні.

За порогом чергового заїзду на нас чекали затягнуте хмарами небо, дрібний сніг і вітер. Набивши свій шлунок, уже нікуди не хотілося іти, але сповнений активності Террі, чи не за руку витяг на вулицю в мороз.

Більшість крамниць тільки почали відкриватися, але гостровухий впевнено кудись ішов, добре орієнтуючись у ранкових сутінках. І коли здавалося, що мороз пробрав до самих кісток, а плащ майже не рятував, ми дісталися до довгого, одноповерхового будинку, що на перший погляд скидається на корівник. Майже не помилилась у своїй здогадці - це була стайня, і конюх уже не спав.

- Чого треба? - Запитав високий, кремезний чоловік. Напевно, дрібні коней не розводять.

- Потрібна чарівна вуздечка і звичайне сідло, - відповів Террі.

- Зараз подивимося. Вам дорожче чи дешевше

- Нам без вишукувань та надійніше.

Далі розмова йшла без моєї участі - я все одно нічого не тямила у магічному спорядженні.

***

Увечері ельф намагався пояснити, як побачити магічне вплетення у предмети - загадкові тонкі нитки, що обплітають усе, мов павутиння. Але марно. Хоч напарник не здавався й обіцяв мучити мене тренуваннями до самого Норгерда, щоб у школі не вдарила обличчям у бруд своєю неосвіченістю. Мовляв, із таким завданням і дитина впорається.

25 Морозія 156р.

Північний Шлях

Трактир “Гарячий камінь”, що розташовувався трохи осторонь Північного Шляху ,порадував не тільки чистотою, а й лазнями. Про це я мріяла з першого дня мого перебування в цьому світі. Миття в тазі з ледь теплою водою не могло замінити гарячій пар й мило із запахом лаванди.

Цей чудовий заклад тримало подружжя іллінів. Прислугою в них були юмінари - з пухкими вухами на маківці та ще більш пухнастими хвостами. Єдиним охоронцем, якого ми принаймні помітили, був пристарілий каргол, поряд з яким навіть Террі здавався низькорослим.

Друг трохи розповів про ці три раси.

Ілліни, карголи та юмінари прийшли з одного світу. Елітою в цій трійці були ілліни. Карголи виступали в ролі незламного війська. А ось юмінарам дісталося лише раби-прислуга. І хоча вже давно перестали бути рабами, то все одно продовжують служити іллінам, й іноді за - хросси.

Я по-новому подивилася на господарів цього закладу, та Террі мене заспокоїв: ця сімейна пара поважно ставиться до прислуги.

Ще однією приємністю деталлю було у цьому трактир було дзеркало на повний мій - немаленький - зріст, аж сто вісімдесят сантиметрів. Воно дозволило добре розглянути себе зі сторони.

Отже.

Райдужка, що займає майже все очне яблуко, зараз була кольору грозового неба, а вертикальна зіниця видавала в мені не людину. Злегка загострені вуха, хоч не такі виразні, як у Террі. Усмішку прикрашали доволі великі, білі ікла. Ніс рівний, рот не великий. Губи середні - не тонкі, але й не укушені шаленою бджолою. Густе, руде волосся, що спадало нижче дупи, я оцінила раніше, коли розчісувала вранці та ввечорі. Брови середні та теж руді, як і довгі вії. Обличчя ж мало майже круглу форму. Екзотичне поєднання, очевидно, на любителя. Не страховисько, як стверджувала вампірша, й то добре. До всього можна звикнути. А ще мені здавалося, що не дуже відрізнялося від попереднього.

Потім я перейшла до тіла.

Ніякої крихкості чи худорлявості. Пристойного розміру повні груди в обхваті відповідали параметрам округлих сідниць. Велика статура, але товстою чи жирною назвати язик не повертався. Напевно, якби була нижчою на зріст, так здавалося б, але тонка талія робила його схожим на пісочний годинник. І ніякого обвислого живота чи складок жиру - одні м'язи, які потребували тренувань. А довгі, рівні ноги закінчувалися невеликими ступнями. Я була задоволена, особливо не побачивши ні цятки, ні волосинки, ні зморшки на молочній, гладкій шкірі. Лише татуювання-печатка на спині нагадує більше шрам. Так пам'ятаю. Щось у момент переходу мені про це говорили.

У момент переходу...

Мені здалося, що я схопила за хвіст якісь спогади, але вони ніби маслом змащені вислизнули й відразу розчинилися у свідомості.

Шкода.

Не ставши на цьому зациклюватися, я повернулася до огляду.

Друге татуювання-шрам було на зап'ясті - саме там де в момент активації знаходився браслет-артефакт.

Далі.

А далі був - хвіст. Довгий, у золотій лусці, з гострим кінцем, що дуже нагадувало кістяне жало. Але до нього, як і до волосся, я звикла. Він часто з'являвся у моменти сильного сплеску емоцій. Й саме через нього Террі здогадався, що я - дракониця, та пообіцяв мовчати.

Трансформуватися, щоб подивитися на свою другу іпостась, поки не наважувалась. Було страшно, якщо чесно, що застряну в ній на віки вічні.

***

Ми сиділи чисті та сухі, загорнуті у величезні рушники в кімнаті з двома ліжками та поєднували приємне з корисним. Відзначали свято зимового сонцестояння, яке в ельфів називалося Юлейт, а на загальній мові - Гхеїмрід. Вечеряли капустяним пирогом з розбавленим червоним вином. А також вивчали місцеву писемність. Точніше - я вивчала, а Террі пояснював.

- Це пишеться так, - показав хлопець чергову закарлючку.

- Угу, - відповіла я, бо до цього відкусила шматок пирога.

- Спробуй написати її разом з попередньою... коли руки звільниш.

- Угу, - знову повторила я, запихаючи в рот останній шматочок.

Ельф терпляче чекав, коли я закінчу вечерю, з якою він давним-давно впорався.

- Я ось про що думаю. Особисте та таємне листування можна вести на моїй рідній мові.

- Можна. Але є одне “але”. Її можуть прочитати ті, хто вже потрапив разом з тобою в цей світ та ті, хто потрапить в майбутньому.

- Вважаєш, ще будуть?

- Знаю, - відповів він, даючи зрозуміти, що передбачив більше однієї групи таких, як я. - Тихо. Ти чуєш це?

Мені навіть не довелося прислухатися - до трактиру під'їхала велика компанія вершників.

Підійшовши до вікна, Террі спробував крізь щілини у віконницях розглянути, що відбувається на вулиці, жестом запрошуючи мене. Я наблизилась.

У слабкому світі смолоскипа, який тримав у руці власник трактиру, можна було розгледіти не багато. Але те, що побачили, було цілком достатньо.

Цілий натовп озброєних людей та не-людей. Й всі вони горланили, вимагаючи впустити та обслужити - що власник негайно виконав. А що йому залишалося?

- Нічого доброго від них не очікуй, - промовив Террі. - Потрібно якомога швидше збиратися та йти звідси.

- На дворі ніч! - нагадала я.

- Пам'ятаю. Але якщо хочемо залишитися неушкодженими і водночас допомогти господарям мусимо збиратися зараз.

- Вважаєш, буде бійка?

- Звісно. Зараз розбійники напаряться, поїдять, вип'ють - і зажадають розваг. Тут, звісно, є пара повій, але для такого натовпу замало. А з охорони, як ти пам'ятаєш, лише один старий дід. Карголи - хоча й великі воїни, але це в розквіті сил, а не коли з них пісок сиплеться. Тож, як тільки бандити вирішать, що їм повій замало, підуть шукати розваг серед прислуги та гостей. Окрім нас, гостей ще четверо: літне подружжя, та старець з хлопчиськом, років дванадцяти. З тебе, пробач, вояка не який, тому разом з господарем, захисників буде троє. Розклад - не на нашу користь, проте в мене є план. Але він приверне увагу стражників.

- Застосувати магію? - здогадалася я, навіть не образившись, що мене обізвали нікчемою. Я вперше бачила ельфа таким зосередженим, що навіть марно сперечатися не було бажання.

- Так. Тож якщо не хочеш замість школи потрапити до тюрми, треба якнайшвидше залишити це місце.

Й дійсно. Так як а ні я, а ні Террі ще не були повноцінними магами, нас могли запросто затримати до з'ясування обставин, що змусили нас застосувати магію проти сторонніх. А це могло тягнутися не один день.

Хутко зібравшись, ми якомога тихіше дісталися конюшні. Але там нас чикав не приємний сюрприз: біля наших коней крутилося двоє розбійників. Я від розчарування ледве не загарчала. Несподівано повз мене понеслась тінь, поклавши бандитів на землю за лічені секунди. Вони були живі, але без свідомості. За вбивство точно голову відрубають.

- Як ти їх! - захопленно вигукнула я, дивлячись на Террі.

- Буде час - і тебе навчу, - пообіцяв друг.

- Було б добре.

Усередині, окрім розбійників, був ще один розумний. Онук старця, що ховався на стозі сіна, дивився на нас з острахом.

- Чи є тут хтось, окрім нас? - запитав ельф.

- Немає. Всі в трактирі, - відповів той.

- Не знаєш, чи далеко до найближчого села?

- Ні. Менше туларка.

- Верхи їздити вмієш? Там є кого покликати на допомогу?

- Так. Є. Там нещодавно дядько Окрест повернувся зі своїми друзями. Вони залюбки допоможуть.

- Тоді бери будь-якого з коней бандитів і швидко їдь до села.

Підліток не змусив себе довго вмовляти. Він хутко обрав одного з коней, накинув на нього вуздечку та сідло, й вивів з конюшні. Я тільки-но рота відкрила, щоб побажати йому успіху, як кінь, піднявши хмару снігу, вже зник в ночі. В голові лише промайнула думка: хоч би вони нічого собі не зламали в пітьмі на такій швидкості.

Ми також не стали гаяти дорогоцінний час. Осідлавши наших коней, Террі почав чаклувати.

Його сині очі побіліли, змагаючись з білизною шкіри обличчя. Мені ж дуже захотілося спати, але я втрималась.

Атарільдо чаклував хвилин десять. Ніколи б не подумала, що чаклування потребує стільки часу.

- Тепер вони просплять до самого світанку. Якщо, звісно, їх раніше ніхто не розбудить. Їм навіть захисні амулети не допоможуть. А зараз - хутчіше звідси. Не бракувало, щоб і нас разом із ними затримали.

Я погодилась. Лише запитала друга, чи не втратить він свідомість. Той мене впевнив, що з ним буде все добре, я на це дуже сподівалася - бо якщо він все ж знепритомніє, доведеться спати на снігу, під першою ж ялинкою.