Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина III "Літо 157р." - 8 -

18 Врожарія 157р.

Дикий Ліс

Після того як я навчилась с другого разу телепортуватися в потрібне місце, в нас з’явилась спокуса залишитись в цьому місті довше. Але все не так просто, як здавалось на перший погляд: телепортуватися поки я могла лише одна - без зайвих пасажирів. Це виявилось, коли спробувала разом з Вальдегором переміститися до Будинку. Вампіра викинуло на початку шляху. Добре, що він тепер теж вмів літати.

Був ще один варіант для скорочення часу на дорогу - полетіти. Та все ж вирішили йти пішки, щоб не втратити можливість зустріти ще якусь небезпечну химеру. Чи щось наближене до неї.

Прогулявшись на прощання просто вуличками, ми залишили Гаяв-Ток. А перед тим ми натрапили на зруйновану телепортаційну вежу. Як зруйновану? Вежі лежали в руїнах, а сама арка - ціла, лише в ній бракувало каменів-артефактів. Шкода - бо це шанс на швидке повернення. І водночас не шкода - бо хто зна, хто міг би нею скористатися після нас.

Десь опівдні на нашому шляху з’явилась досить велика зграя Сшархів - осіб так десять. Ці дрібні монстрики, що ледь досягали мені талії, добре вбивалися звичайним мечем. Але через деякий час знов підіймались та нападали. Тож для повного знищення потрібен був вогонь.

На перший погляд - кидай у них вогняні кулі, і все. Та н а ділі було все не так просто. Доки голова на місці - вогонь їм не загроза.

Діставши меча, я приготувалась до бійки. Заодно перевірю, наскільки результативними були щоденні тренування з Вальдегором. Ці в’юнкі немерці ледь не на голову сідають: щойно він попереду - а через секунду за спиною. А ще ж треба пам’ятати: сшархі їдять жертву живцем, того в їх шипах розташованій на спині, іклах та пазурах - повно отрути, від якої можна пролежати тиждень нерухомо.

Першу голову зніс Вальдегор, а мені довірили її спалити. Й почалось.

Спочатку перевага була на нашому боці. Але незабаром усе змінилось. Один із монстрів підкравшись с заду й зміг поранити Атарільдо. Майже втративши можливість рухатись, ельф лежав на землі й з останніх сил запускав вогняні кулі. Довелось максимально наблизитись до нього, та не дати сшархам його витягти звідси.

Розібравшись з останнім, Вальдегор одразу впав на землю.

- Мене також,.. - сказав він та знепритомнів. Террі вже хвилин п’ять лежав без тями.

От же ж, смердючий сшарх. Цього тільки не вистачало. Навіть гадки не маю, якою неприємністю може обернутися отруєння для вампіра. Він он після раптового “спадкоємства” ледь не втратив розум, а тут - отрута.

- Самідір, - покликала я фамільярна. - Побудь поряд та прослідкуй, щоб нічого не трапилось. А я хутко - додому та назад. Домовились?

Чотирилапий погоджуючись зітхнув, а я телепортувалась до Будинку.

На щастя Філл був тут. А ще краще - ал’єр добре знав про сшархів. Одну з бід Великої Пустелі.

- А де ви їх знайшли? - запитав друг.

- Майже біля Гаяв-Тока.

- Далеченько вони забрались. А головне - як?

- Думаю, хтось завіз їх до зоопарку, а потім вони просто втекли з нього, коли господар залишив місто.

- На приготування протиотрути піде вся ніч. Добре, що у твоїй лабораторії майже все необхідне є. Я зараз швидку збігаю до себе й повернусь. А в тебе є час відпочити.

- Та ні. Краще я повернусь до лісу й буду дивитись за хлопцями. Не привиди сила, ще якась бісовщина вилізе.

- Бісовщина?

- Потім розповім. На світанку буду.

- Домовились.

***

Зірка не поспішаючи ховалась за горизонт. До приходу темряви я знайшла ялинку з пухнастими лапами й під нею заховала друзів. Їхне рівне дихання заспокоювало, але періодичні крики лякали. Та робити було нічого. Довелось чекати.

Я не витримувала - ще раз завітала до Будинку. Та зілля тільки почалось готуватися. Довелось просто сидіти й чекати в лісі.

А от десь ближче опівночі відбулось те, чого взагалі не очікувала.

Захисний контур добре тримався, але все одно злякалась, коли почула наближення кроків. Хтось або щось наближалось - і при цьому не мало запаху. Це лякало ще більше. Вкрившись лускою, я собою загородила безпритомних, сподіваючись, що світла кострища вистачить, щоб добре розгледіти гостя.

Істота буда високою й сутулою - наче соромилась свого зросту. Замість одягу - мох і трава, а сиве волосся, що тяглося по землі, все в гілках та листі. Обличчя - довге та худе, з такими гострими вилицями, що, здавалось, вони осо-ось пошкодять бліду шкіру. Але найбільше вражали очі - вони світились зсередини, наче підсвічені ліхтариком.

- Доброго вечора! - привіталась я, не знаючи як реагувати на чоловіка.

- Доброї ночі Великий Імператор, - сухим голосом привітались у відповідь. - Я прийшов вас привітати.

- З чим?

- З поверненням. А також передати те, що вам належить.

На це я лише відкрила рота, та не проронила ані звука. Мені вистачило й того, що мене кличуть “імператором”, а не “імператрицею”. Начебто той, хто розмовляв зі мною, був голографічною програмою, запрограмованою лише на одне звернення, тому й не бачив хто перед ним. Та поки я мовчала, чоловік продовжив:

- Мене колись звали Ільгім Отто, король Танарії, чиї землі зараз належать вам. І хоча в минулому житті був правителем, зараз являюся лише вашим слугою.

- Щооо?!!! - не витримала я. Мені тільки немерця в якості прислуги не вистачало для щасливого й спокійного життя.

- Не лякайтесь, - тим часом продовжив цей Ільгільм Отто, доводячи що наша розмова - двохстороння. - Зараз я лише хочу вам передати подарунок.

- Не треба мені ніяких подарунків, - відповіла я, спостерігаючи, як контур пропускає немерця-зомбі. Я зібралась - з одним ворогом повинна й сама впоратись.

- Цей подарунок вам необхідний. Це - ключ.

- Який ключ? - а сама замислилась, чи не його від мене вимагали уві сні.

- Ключ від цих земель, - й мені протягли сіру ганчірку.

Я не втрималась та взяла. Ох, ця іноді не контрольована жадібність драконів… Всередині мене очікував не звичайний ключ, а металева пластина розміром з третину моєї долоні, вся розмальована клинописом схожим з тим, який ми зустрічали в Гаяв-Токі.

- І що мені з ним робити? Як користуватись?

- Згодом ви зрозумієте, коли будите готові вдягти корону.

Тобто ніколи.

Я зараз себе відчувала таким собі персонажем стандартної книги зі свого світу, де героїню завжди очікувала корона і король на додачу. Раптовий й несподіваний спогад з минулого життя. Краще б щось корисне згадала.

- Я не збираюся ставати правителем цих земель.

- Дуже дивна заява для того, хто з’явився в цей світ з ще більш могутнім титулом.

Ох, йогпермарк скислий! Точно. Я вже й забуло про нього. Повелитель-правителів. І нащо я його обрала? Мабуть, тому, що не думала, що щось відбудеться насправді.

Трохи витративши часу на роздуми, мені довелось змиритися. Тим паче не хотілось, щоб ця річ потрапила в сторонні руки - й тут оселився цілий натовп нахабних розумних. Це в мені жадібність дракониці заговорила. Не інакше.

- Я його приймаю, - погодилась я.

Й одразу після цих слів пластина засвітилась. Не яскраво, осліпивши очі, а тепло - наче свічка.

- От і добре. Я піду. А якщо буду потрібен - покличте.

- Зачекайте. В мене ще одне питання. Це ви за нами спостерігали на весні?

- На весні? Ні. Ми нещодавно прокинулись, коли ви отримали спадщину.

- Зрозуміло. Більше вас не затримую.

Ільгім Отто, колишній король Танарії, розкланявшись пішов.

А я замислилась: чи можна вважити, те, що отримала, договором з темними силами? Пройшло ще хвилин десять, перш до мене дійшли останні сліва колишнього короля. Він сказав, що прокинулись Ми. Чи то він себе звик так називати, чи з ним прокинувся ще хтось?

19 Врожарія 157р.

Дикий Ліс

- Пам’ятай: Террі можеш сміливо дати всі дванадцять крапель одразу, а от Гору почни з шести. Якщо не подіє - ще шість, а через деякий час - ще шість. Але в сумарній не більше тридцяти.

- Добре. Запам’ятала. Якщо щось піде не так, я повернусь. Де тебе шукати?

- Я буду в шкільній бібліотеці, читати про сшархів. Сподіваюсь додаткові знання не знадобляться.

- Також на це сподіваюсь.

- Бажаю тобі успіху.

- Він не завадить.

Й одразу після цих слів я повернулась до ялинки, де мене очікував неприємний сюрприз. На табір напала чергова погань.

Ррррргггг.

Додому тепер точно полетимо.

На цей раз це були здоровезні павуки. Вони майже оплели повністю Вальдегора, трохи дісталось Діру, а от Террі я не помітила. Підсмаживши до хрусткої скоринки членистоногих гігантів, я визволила з павутиння вампіра. Обережно вливши в напіввідкритий рот шість крапель, почала шукати Атарільдо, та його ніде не було. Лише зламані гілки вказували напрямок, у який його потягли.

Влаштувавши на спину Самідіра все ще непритомного вампіра, ми майже бігом направились на пошуках вкраденого гостровухика.

Ми йшли по сліду прим’ятої трави та зламаних гілок. А ще інколи знаходили рвані клаптики одягу. Наскільки ж далеко павуки встигли відійти? Десь через пів години довелось зупинитися та влити чергові шість крапель зілля в Вальдегора.

Я злилася. Террі не знаходився, навіть компас не допомагав. Гор ніяк не опритомнював, а збільшити дозу не ризикувала. Іноді з дерев по мені жбурляли дрібним камінням зграя білок-мутантів, а ще з-під ніг вистрибували жабо-зайці. Дерева ставили підніжки коріннями, а квіти в обличчя випльовували смердючий газ. Хотілось спалити це місце до землі. Та я стрималась.

Після четвертої порції Вальдегор відкрив очі, та зробив невдалу спробу самостійно відвестися, тому знов повернувся на спину Самідіра.

Ми продовжили пошук який тривав до самого заходу зірки. А коли за горизонт сховались останні промені - ельф знайшовся сам. Цілий та неушкоджений, а що саме головне - у свідомості. А ще в нього в руках була така ж сама пластина, яку мені віддав Ільгім Отто.

- Ви не повірите, з ким я щойно розмовляв.

- З Ільгімом Отто? - запитала я оглядаючи друга, щоб переконатися, що з ним все гаразд.

- Ні.

- З Ульваром Атлі? - запропонував білявчик, нарешті вставши на свої ноги.

- Також ні. З Бреттою Асміт, колишньою та останньою королевою Сарінії. Точніше - з тим, що залишилось від неї.

- Й вона дала тобі цей ключ? - запитав Вальдегор вказуючи на пластину в руках ельфа.

- Так. Як здогадався?

- Дуже просто, - відповів червоноокий й дістав такий саме ключ. - Мені його дав Ульвар Атлі, колишній король Лардінії.

- Ільгім Отто, екс-король Танарії, - додала я та дістала свій.

- Не вистачає ще частин, - підсумував Атарільдо, складаючи до купи ті, що ми вже мали. - Десь іще є чотири частини. Сім королівств - сім ключів.

- Шукати зараз більше не будемо. Й не дивись на мене своїми синіми очима - досить пригод, - я була неухильна. Додому, й тільки додому. - Пригод, звісно, ще хочеться, але я відаю перевагу більш спокійним.

- Мабуть, я з тобою погоджусь, - приєднався до мене Вальдегор. - Ще невідомо, чого очікувати від чергового спадкоємства. З попереднім не встигли розібратися, а тут - на тобі: наступне.

- Добре. Вмовили. Ходімо додому, - погодився ельф. - А як далеко мене від табору відтягла зміюка?

- Зміюка?

- Так. Он - її велетенські залишки.

- Це ти її вбив?

- На жаль, ні. Я тоді був ще під дією отрути. Її хтось невідомий здолав та напоїв гірким зіллям, від якого я й отямився.

- Тоді тим паче потрібно якнайшвидше дістатися Лісового Будинку. А то ще якусь спадщину отримаємо.

22 Врожарія 157р.

Дикий Ліс

Додому ми дістались опівдні.

Втомлені, голодні, брудні - та задоволенні. Вальдегор літав не так швидко, як я, та ще й втомлювався. А також як виявилось літати самій, та літати з пасажиром - це різні речі. Але все одно - ми були нарешті вдома, майже цілі й неушкоджені.

Коша зустрічав нас сам: радісний в душі, та сварливий зовні. Все хвилювався, щоб ми вошей не занесли. Начебто воші - це саме страшне, що могли принести з Дикого Лісу.

- Мені здається, чи диких тварин збільшилось біля будинку? - запитала я, коли ми зібралися великою компанією вечеряти на свіжому повітрі.

- Не здається, - відповіла Улла. - Таке враження, ніби вони начебто шукають нове місце для житла. Та здебільшого це дрібні тварини - кролі, їжаки, білки, бурундуки чи миші. Борсуків особисто бачила, а також лисицю. Руда крадійка, вкрала з кухні гусака. А ще шкідливий єнот - стяг рушника. З великих - оленя бачила, кабанів ні. А Філл каже, що помітив лося. А ще птахів багато. Іноді так тріскочуть, що голова аж болить.

- Й давно так? - запитав Террі.

- Майже одразу після того, як Ята нам на голову звалилась.

Синхронне зітхання привернуло увагу.

- Тоді щось трапилось? - поцікавився Філл.

- Так. Зараз розповімо. Головне - не перебивайте.

Розповідати довірили ельфу - в нього це добре виходило.

24 Врожарія 157р.

Дикий Ліс

- Ментальна магія - це тобі не вогняними кулями кидатися.

Почав з напуття Террі. За час, що провели в лісі, ми так і не спромоглися попрактикувалися в володінні емпатією. Добре, що до кінця відпочинку, в ельфа ще був час затриматись в Маг-Рівіку.

- Спробуй направити до лісу хвилю будь-яких емоцій.

- От невгамовні... Я б цього не радив.

З лісу вийшов високий кремезний чоловік, десь понад два метри зросту. Він трохи кульгав на ліву ногу, тож користувався дерев’яним посохом. Шкіра була кольору темного шоколаду, а світло-русяве волосся та борода майже торкалися землі. А ще в нього були роги кольору шкіри - починалися на лобі, начебто гребінці, а далі розходились, як гілки дерев.

- Вам мало того, що ви вже розбудили? От скажіть: нащо ви полізли в глибини лісу?

Голос в нього був спокійний, та й сам він не був розгніваним. Скоріше навпаки - зацікавленим.

- Ви хто? - замість відповіді запитав Атарільдо.

- Я Асгейр фот Хейнн. Раси елметів.

- Першої раси цього світу? - здивувався Вальдегор, який весь цей час був поряд з нами. - Але ви ж раніше ніколи не жили в цій частині світу?!

- Кожен має право на вибір. Ви так не вважаєте, юначе?

- Має, - погодився блондин.

- Це ви вбили ту змію? - змінивши тему розмови, здогадався ельф.

- Так. Бо поки вас знайшли б друзі, вами встигли б пообідати.

- За це дякую.

- Нема за що. Але все ж хочу почути відповідь на своє питання: нащо ви полізли до лісу?

- Обстежити та дослідити. А ще - знайти того, хто за нами слідкує, - чесно зізналась я.

Пан фот Хейнн тяжко зітхнув.

- Я мешкаю в цьому лісі не одне сторіччя, а таких відвідувачів ще не бачив. Добре. Залишимо це. То що ви отримали з цієї вашої подорожі? Тільки чесно. Бо інакше не зможу допомогти.

- Ми, начебто, стали імператорами цих земель, - почав ельф.

Я з вампіром на нього витріщились. З якого біса Террі розповідає незнайомцю наші спільні таємниці?

- Твоя подружка ще не вміє читати подумки, тому гнівається, що почав розповідати, - вимовив фот Хейнн. - Але марно хвилюватися: я й так знаю, що трапилось в Гаяв-Токі. Ви випадково пробудили артефакт спадкоємства, та через те, що серед вас був дракон - дракониця - вам дісталось в спадщину покинуті Сім Королівств. А ще, скоріше за все, ви отримали частину ключів. Я правий?

- Так, - підтвердив Вальдегор.

- От бачите - від мене нічого не сховаєш. То що ще ви отримали?

Я замислилась. Окрім того, що вже назвали, більше нічого було сказати.

- Я випадково створив зомбі, - зізнався вампір.

- А я, поки лежав та не рухався, зміг ненадовго перенести свою свідомість до птаха, що сидів на гілці сусіднього дерева. Я до сьогодні вважав, що це мені примарилось.

- Добре. А у вас пані?

- Я змогла телепортуватися. Але це відбулось до того як спрацював артефакт. Більше нічого нового.

- Хм. Дивно. Здібність вже мала б проявити себе.

- Дякую, мені поки й того, що є вистачає. Я ледь із цим пораюсь.

- Для пришвидшення навчання потрібен вчитель.

- Вивчаюсь в школі магії Маг-Рівіка.

- Ви змогли відкрити портал? Так ось звідки потрапили до Лісу, оминувши всі перешкоди. Тоді це місце й справді належить тобі, навіть без жодних ключів. А у вас що?

- Я вивчаюсь в Енаріоні, у свого дядька. Він один з найкращих магів серед ельфів.

- Й як його звати?

- Тіліон Сноходець.

- Непогано. Має впоратись з вашими талантами. Залишились ви, юначе. Й щось мені підказує, що з вами не тільки магічні зміни відбуваються.

- Перші зміни були, коли я тільки спробував краплину крові Яти. Я після цього перестав боятися світла, зміг їсти звичайну їжу, а від крові більше не божеволів. Почав відчувати температуру повітря, чи втомленість.

- Тобто все, що й належить живим?

- Так.

- А от після непрошеного “подарунка” вперше захотілося знову крові.

- Й ви вийшли на полювання.

- Я майже втратив розум та готовий був “з’їсти” своїх друзів.

- Але не зробили цього. Чому?

- Постійно відчував подумки Террі та Яти. Як вони хвилювались, вболівали та готові були ризикнути, тільки б не дати мені перетворитися на чудовисько.

- А зараз подумки чуєте?

- Зараз - ні.

- Радій. У цього нема нічого доброго, - втрутилась я в розмову, згадавши як ледь не збожеволіла від телепатії.

- То телепатією ви володієте? - це вже запитали в мене.

- Так. Але вона спить. І хай поки спить надалі, - запевнила я, даючи зрозуміти, що поки не планую пробуджувати цей дар.

- Хай спить. Дракон, що вміє читати подумки, та керувати ними - одне з загрозливих створінь цього світу. Отже, вчителя в вас немає й в ніякій школі не навчаєтесь. Я вірно зрозумів? - звернувся фот Хейнн до Вальдегора.

- Так.

- Тоді я візьмусь за вас. Досить в Лісі тих потвор, що вже існують. Нових нам не потрібно. Навчання почнемо наступного тижня. Очікую вранці на руїнах Лумінеля в перший день. І не запізнюйтесь, хлопче.

- Не запізнюсь, - пообіцяв Гор.

- Зачекайте, - зупинила я фот Хейнна, коли той вже збирався до Лісу.

- У вас з’явилось до мене питання?

- Так. Чим нам погрожує, це спадкоємство? Що буде, якщо хтось з нас не захоче “вдягати корону”?

- Нічим не загрожує. Я навіть не впевнений, щодо Темної Орди, від якої вам належить врятувати цей світ. Як показала минула війна, кожна зі сторін використовувала темних тварюк. Тож скоріше за все, з цим ви запізнились. Від Орди світ вже врятували.

- От і добре. От і добре, - задоволена повторила я.

32 Врожарія 157р.

Маг-Рівік

Школа, як завжди, зустріла шумом, хоча навчання ще не почалося.

Спочатку зустріла у дворі Олдрі - вона одразу розповіла про шістьох новеньких чужинців. Потім зустріла Соренто - хлопець нагадав про нашу домовленість та що на наступному тижні запросить мене на виставу. В одному з коридорів натрапила на Леорі - той одразу поцікавився, як пройшло літо біля кордону. А ще він засмутився, що не зустрів мене там.

Філла, як завжди знайшла в бібліотеці - хлопець сидів над черговою книгою й нічого не помічав. Аж відволікати зайве не хотілось.

- Я вчора був в деканаті й отримав на тебе розклад, - сказав він й протягнув невеличкий аркуш.

- Нічого не змінилося. Ті ж предмети, в ті ж самі дні.

- А нащо новий графік вигадувати, коли старий справно працює. Ще декана бачив - він просив передати тобі, щоб ти зайшла до нього в кабінет, щойно об’явишся в школі.

- От саме зараз до нього й піду. За розклад - дякую.

- Нема за що, - відповів друг, й знов занурився в читання.

***

Пан Лавер був на місті. У нього навіть знайшлось трохи часу на мене. Ми поговорили. Я розповіла про свої заняття з ментальної магії. Додала, що Вальдегор знайшов особистого вчителя, тож хоча б тимачасово це питання було вирішене. Також запропонувала продемонструвати наскільки просунулась в менталистиці. Декан відмовився, але пообіцяв це перевірити найближчим часом.

Розпрощавшись я пішла додому по Террі. Мені стільки потрібно всього купити - зайвими дві руки не будуть. Навіть якщо вони ельфійські. Проте надійні. Шкода, що з Гором тепер рідко буду бачитись. Але сподіваюсь, що результат того буде вартий.