Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина ІV "Осінь 157р." - 2 -

12 Рубіния 157р.

Маг-Рівік

Скандал під час обідньої перерви у "Ложці" викликав злу посмішку. Нарешті Каштанка знайшла ще одну жертву для своїх нападів. Точніше - жертв. Дівчата-чужинки намагались протистояти Бетерлі та її гоп-компанії.

- Втручатися не будеш? - запитав мене Соренто. Ми до цього обговорювали графік відвідування театру.

- А нащо? Їх багато - самі розберуться. Не маленькі. Тим паче, сварку почала не Айша. Мабуть, щось в Лісі здохло.

- Яка ти зла. Це на тебе подорож до кордону так подіяла?

- Та ні. Я завжди така була. То ти просто не помічав.

- Тоді тебе треба чимось смачненьким пригостити. А краще - щось солодке обрати. Тож завтра між роботою та театром зайдемо до "Пишного Пирога".

- Вмовив. З тебе два пироги, один з м’ясом, другий - з ягодами. Головне - перед цим вдягнути безрозмірний балахон, щоб пузо потім не було так помітно, - успішно чи ні, але я пожартувала у відповідь.

- Домовились. Я також так одягнусь.

***

Але на сьогодні перетинання з потраплянцями не закінчилось.

Я зіткнулась з дівчатами в бібліотеці, між книжкових стелажів. Компанія мене не помітила та завзято обговорювала, за кого з вчителів краще вийти заміж. Виграв декан Лавер. Ректору пощастило - він вже був одружений, хоча пліткарок це не засмучувало.

А двом кавалерам, які зі шкіри лізуть, щоб догодити, навіть звичайна словесна подяка не світила. Старання хлопців в хросс не оцінювалось. На їхню долю дісталися лише зневажливі відгуки за спинами.

Після підслуховування я зрозуміла: якщо принаймні крапля жалю до цієї четвірки в мене залишилась, то вона негайно випарувалася після цієї розмови.

- Цікава розмова. Не знаходиш? - Віткар мене так налякав, що я ледь не закричала на всю бібліотеку.

- Дуже. Особисто для любителя пліток. Ти щось хотів?

- Так. Нас з тобою очікує Лавер.

- Нас вдвох? - здивовано перепитала я.

- Саме так. Ходімо.

Повернувши книжки бібліотекарю та забравши свої речі, ми пішли до деканату.

***

- Отже, що ви пам’ятаєте до того, як опинились тут? В цьому світі, - запитав мене Німідор.

Несподіваний гість у школі. Я його до сьогодні жодного разу не зустрічала на учбовій території.

- А нащо воно вам? - запитала у відповідь.

У кабінеті пана декана, окрім мене, Віткара, самого Лавера та Німідора, пербував ще один не знайомий мені чоловік, який представився Ерміс Дорт, вчитель захисної магії.

- Якщо ви не помітили, на вас полюють, - тихим, спокійним голосом почав магістр Дорт. - Ми хочемо вам допомогти, але нам бракує подробиць.

- Про моє минуле життя?

- Для початку - почнемо з нього.

- Я знаю, що таке холодильник, пеніцилін та атомна електростанція. Також - що коли в космосі розженешся до потрібної швидкості, двигун корабля можна вимкнути, а далі летіти по інерції. Майонез - холодний соус, і запікати в ньому їжу - це знущання. Двох планет на одній орбіті не буває. Точніше, це можливо, але проіснує відносно недовго. Рожеве вино - це коли червоне виготовляють за технологією білого, а помаранчеве - коли біле за технологією червоного. Хвіст у комети з’являється лише тоді, коли вона пролітає поряд з зіркою, а не у відкритому космосі. Кросівки - зручне взуття…

- Досить, - зупинив мене Німідор. - Я з цього майже нічого не зрозумів, окрім одного: ви згадали минуле життя.

- Не зовсім. Я про себе не пам’ятаю нічого особистого.

- Погано. А чи пам’ятаєте щось про час між колишнім життям та теперішнім? Де ви були? Що робили? Може, з кимсь спілкувалися? - продовжив допит ельф.

Я замислилась, бо дійсно трохи згадала про той час, як зручно мені було й нікуди не хотілось йти. А ще - з самого початку перебування вже в цьому світі знала, як мене звати, та що я “замовляла” для нового життя - від магії до сірників. Та про це не стала розповідати, ельфа навряд це цікавило, хвіст ставлю. Розповіла лише зручність та лінь.

- Небагато. А точніше - майже нічого, - підвів висновок госторовухик.

- Може, воно й на краще. Неможливо сумувати за тим, про що не пам’ятаєш. А що ви там казали про переслідування? Можна з подробицями - хто й навіщо? - запитала я.

Чоловіки, як по команді, подивились один на одного, ігноруючи хіба що Віткара як наймолодшого.

- Треба розповісти, - оголосив декан.

- Впевнений? - з тривогою в голосі запитав Дорт.

- Так.

- Тоді сам й розповідай, - махнув ельф.

- В нас є підозра, що на тебе полюють жерці, - почав Лавер. - Та хочуть вбити.

- Нащо?! - здивовано запитала я. Ось чого-чого, цього точно не очікувала.

І тиша. Лише серцебиття виказувало, що знаходжусь не в музеї воскових фігур.

- Вони вважають тебе посланником Головного, - зібравшись, продовжив чоловік.

- Так це ж навпаки - добре для них. Якби я була дійсно посланником від Головного, мене б зустрічали з усілякими почестями, а не хотіли б вбити. Це якась несамітниця. І чому саме я? Окрім мене там було ще двадцять чотири розумних, серед яких знаходилось троє жерців.

- Що це саме ти - є докази в головному храмі Дориму, про які нікому зі сторонніх не розповідали.

- А як ви про це дізнались?

- Шпигуни є скрізь. Маги серед жерців, жерці серед магів. Але всім присутнім в цій кімнаті я довіряю. Кожен пройшов не одну перевірку, щоб стати членом ордена.

- То в вас ще й орден є?

Я злилася. Сильно. Хвіст навіть виліз. У Віткара аж очі збільшились, коли він його побачив.

- Я не знаю, який ти вчитель, але оповідач - жахливий. Давай спробую я. А ти закінчуй розмахувати хвостом, ще щось зачепиш та розіб’єш, - звернувся до мене Німідор.

Я уважно подивилась на ельфа. Той був ледь схвильований, але тримав себе в руках. Хвіст прибирати не поспішала, але й погрозливо розмахувати ним перед очима припинила. Лежить собі спокійно біля моїх ніг.

- Ти вже чула про війну між магами та жерцями. Отже, все почалось саме з цієї війни. А точніше - нашим богам знов захотілося влади. Вони накрутили жерців, мовляв, їм менше почали молитися, і від цього їх сила згасає. Чим менше сили - тим менше захисту. А коли не буде захисту, то в цей світ прийдуть демони. Величезна Темна Орда тільки й чикає, коли зможе пробити прохід. Але цього богам було замало - вони оголосили, що всі маги поклоняються демонам.

- І продали їм свої души, - додала я як припущення.

- Саме так. Почалась війна. Закінчити її вдалося лише з появою Головного. Як він розізлився на своїх намісників - я й досі зі здриганням згадую його появу.

Німідор не перебільшував - його серцебиття посилилось, а сам він аж посірів.

- Закінчивши війну, Головний знов залишив цей світ, але обіцяв спостерігати одним оком. Чи він наглядає, чи ні - не знаю. Та дванадцять наших богів зачаїли на нього образу. Та ще - це пророцтво в якому розповідається про посланника від Головного. Мовляв, відправить він до нас свого спостерігача.

- Тобто я - той самий спостерігач?

- Схоже на те. Тож повторю питання: що ти пам’ятаєш про минуле життя?

- Та нічого такого. Я ж уже казала. Знаю як користуватися порохотягом. Горизонтальні космічні кораблі, що літають на повній тязі - маячня. Що зірки мають свій термін існування. Що антибіотиками віруси не лікуються. Та багато ще чого. Але нічого пов’язаного з Головним.

- У зірок є термін існування? - вперше подавши голос, запитав Віткар.

Чоловіки спочатку подивились на нього, а потім - на мене.

- Так. Але не хвилюйтесь. Не один мільйон років пройде, поки зірка перетвориться на червоного гіганта. Потім - планетарна туманність та білий карлик ще є... А до цього були молекулярна хмара та протозірка. Щось кудись не туди розмова пішла.

- Так. Повернемось до того, що тебе хочуть вбити, - погодився декан.

- Як бачите це складно. Моя луска добре захищає від зовнішніх ушкоджень, а жодна отрута мене не бере.

Про галюцинації промовчала. На всяк випадок.

- То є добре. Але охорона не завадить, - знов заговорив Німідор.

- Цього мені ще не вистачало. Досить, що за мною всюди мій фамільяр ходить. Навіть спить поряд в ліжку.

- І лякає інших учнів своєю присутністю, - нагадав Лавер нещодавній неприємний випадок.

Одна з “домашніх хом’яків” Айші, Селеста, зробила чергову спробу мене образити. Та Самідір, що гуляв поряд, налякав бідолашну до втрати свідомості. Скандалу, звісно, не вдалось оминути, але я отримала офіційний дозвіл ходити по школі з фамільяром.

- Але зараз його з вами немає, - продовжив декан.

- Емммм... Взагалі то є, - промовила, та відкрила сумку, звідки свою пухнасту мордочку одразу вистромив Дір.

Наступною формою фамільяр обрав невеличкого звіра. З першого погляду можна було його прийняти за рогату білку мутанта, але в цьому світі існував такий вид як Льодова Білка. Тільки місцеві були білосніжні, а мій зберігав свій шоколадний колір в будь-якій іпостасі.

- Імперський, - одразу впізнав ельф та протягнув руку, щоб доторкнутися.

- Я б цього не радила. Може вкусити, а слина паралізує - як у справжніх льодових.

- Дивовижно. Але зайва охорона не завадить. По місту вночі самій не ходити. До кордону не їздити. Про все незвичайне - доповідати.

- Я з цим не згодна.

Від моєї заяви в ельфа аж вухо смикнулося. Цікаво, а Террі так вміє?

- Ви, звісно, можете мати свою думку, але я також маю свою. І я не згодна сидіти вдома, а по місту пересуватися під наглядом. Ви вибачте… хоча чому я взагалі маю вибачатися - я доросла й самостійна. Я не домашня пані, що втрачає свідомість від одного погляду на нападника. Я вмію за себе постояти. І ще раз наголошу, може ви не почули: моя луска захищає краще всіляких обладунків, та з’являється самостійно у хвилини небезпеки. Отрута на мене не діє. Ментальна магія - також. Меч я вже добре тримаю в руці, та й кулаком можу з’їздити по пиці. Охорона та зайва увага мені не потрібна.

Усі похмуро на мене дивились, окрім Віткара. Хлопцю, схоже, моя відповідь сподобалась. Таке собі бунтарство.

- Та й нащо вам мене захищати? Ну вб’ють мене - вам то що з того?

- Якщо ти дійсно відправлена в наш світ Головним, то тільки ти в змозі зупинити Темну Орду.

Знов Темна Орда. Спочатку примара імператора, потім ці - члени таємного ордена. А вчитель Гора говорив, що ця погань вже не загрожує.

- Що за Темна Орда?

- Демони. Вищі, нижчі - усі. Їхня поява в цьому світі - лише питання часу. Ми цю мить відтягуємо як можемо, але, схоже, боги все ж уклали угоду з демонами. І лише ми заважаємо відкрити для них прохід.

- А нащо це богам?

- Щоб перемогти Орду та довести, що світ без них не зможе існувати. Примітивно та нерозумно. Але це так, - завершив пояснення Німідор.

- І демони з цим згодні? Чи вони навіть не здогадуються про це? - здивувалась я. От лівою п’ятою відчуваю - щось від мене переховують.

- Скоріш за все - і знають, і здогадуються. Та також готують свій запасний план. Й не відомо, чим це все може закінчитись, - відповів магістр Дорт.

Більше мені, нічого розповідати не збирались, тож у кімнаті повисла тиша. Я не витримала і запитала:

- Чому вся інформація про Вільні Землі видалена?

- Тому що саме з них почнеться друга хвиля.

- А була перша? - не здавалась я.

- Так. Перед війною. Тоді вдалося зупинити наступ, але ми не впевнені, що це вдасться вдруге, - важко зітхнувши, сказав пан Німідор.

- Тобто я вам потрібна живою, щоб покликати Головного на допомогу? - дійшла я висновку усього, що сьогодні почула.

- Саме так.

- Чудово. Просто чудово. Тепер я розумію, навіщо ви зі мною проводили особисті заняття, - звернулася я до декана. - Щоб я змогла налагодити зв'язок із господарем.

- Ні. Особисті заняття я проводив з іншої причини. Щоб ти навчилася контролювати свої емоції. Бо ще трохи - й перейдеш на наступний рівень, та будеш несвідомо маніпулювати навколишніми. А це - порушення закону. І якщо вважаєш, що після нашої розмови занять більше не буде - то марно. Збільшимо з одного до двох.

Хотілося відмовитись, та язик не повертався. Користь з цих занять переважала.

- Ще щось сказати мені хочете? - я хотіла скоріше залишите це приміщення та обміркувати, як діяти далі. І одним із варіантів - покинути школу та приєднатися в навчанні до Вальдегора. Подумаєш, буду не артифактором, а некромантом. Теж непогано. Але щось мені підказувало - не зроблю я цього. Не зроблю.

- Нам би хотілося ще поспілкуватися з твоїм другом-вампіром, - додав ельф. - Просто поспілкуватися. Нічого іншого.

Я окинула оком присутніх. Схоже, що Гор був вампіром, стало несподіванкою лише для Віткара. Цікаво, як Німідор про це довідався? Невже йому все ж Лавер розповів?

- Вбивати не збираєтесь? - про всяк випадок уточнила я.

- Звісно ні. Лише спілкування, - запевнив мене декан.

- Я йому передам, коли побачу, - пообіцяла я.

- Домовились. Й… силою прошу, подумай над тим, щоб тебе охороняли…

- Гррррр, - загарчала у відповідь.

Я вже встигла встати зі стільця, тому змогла частково трансформуватися. Добре, що це не зашкодило одягу. Гребні замість волосся та луска на рукам та обличчі.

- Хоча б розповідай про все, що здається на твій погляд підозрілим. Ти можеш вірити в себе та свої сили. Але є невеличкий шанс, що зможемо вчасно зупинити ще одну катастрофу в цьому світі, - додав Німідор. Захоплення від видовища в нього вистачило б на цілу залу глядачів в цирку.

- Добре. Але не більше.

- Поки що, - не здавався ельф.

- Це буде залежати від вашої поведінки. До побачення.

Я вже казала, що суперечки - не моє? Але так хотілося залишити останнє слово за собою.

14 Рубіния 157р.

Маг-Рівік

Сьогодні у магістра Стера затрималась довше інших. Філл хотів зачекати, але я його відмовила - невідомо, скільки часу тут ще проведу.

- Як на запах? - запитав мене вчитель.

- Дивний. Навіть не можу вирішити, чи подобається, чи ні.

Наші голови так низько нахилилися над котлом, що майже притулялися одна до одної. Й саме за цим нас застукала Айша.

- Магістр Стер, можна вас на хвилиночку, - мерзенний голос добре здобрений отрутою.

- Звісно. Що у вас пані Бетерлі?

- Я занесла вам свою роботу, як і обіцяла.

- Чудово. Покладіть її на стіл, потім перевірю, - та повернувся до зілля.

Поклавши роботу на стіл, дівчина не поспішала залишати кабінет. Замість цього вона стала недалеко від нас, прислухаючись до нашої розмови.

- Ви ще щось хотіли? - у голосі викладача чітко прослуховувалось роздратування.

- Чи могли б ви її перевірити зараз?

- Як бачите, в мене зараз є важливіша спарава. Тож покиньте лабораторію й більше не турбуйте мене сьогодні.

Грубо, але й дійсно - невже Айша не розуміє важливість цього зілля?

Каштанка незадоволено засопіла та, грюкаючи підборами, вийшла з кімнати.

- На чому нас перервали?

- На запаху.

- Так. Зілля втрачає колір та набуває металічний блиск. А запах навпаки, стає з яскраво вираженою гіркоту. Відчуваєте?

- Так, - витираючи носа від ризьких ароматів, погодилась я.

- Це ще що. От додамо кров драконів - зілля знов зміниться.

Я кивнула, сподіваючись, що зміни не позбавлять мне гострого нюху, до якого встигла звикнути.

Щоб не чекати кров, я запропонувала магістру свою. Та щоб її отримати, треба було розбити мені носа - і ні як інакше. Але, по-перше, чоловік не зміг собі дозволити мене вдарити, а по-друге, невідомо, чи годиться саме моя кров. До того ж пану Стеру сподобалась моя ідея щодо вакцини. Він пообіцяв до неї повернутися, щойно закінчимо з ліками.