Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина III "Літо 157р." - 3 -

15 Смарагдия 157р.

Маг-Рівік

Сьогодні додому йшла в компанії Самідіра. Фамільяр у подобі вовка йшов поруч і інколи погрозливо гарчав на поодиноких перехожих.

Щоб скоротити шлях, я звернула в вузький провулок, куди обіцяла Нолану не ходити самій. Але сьогодні перевертень був за містом, а в мене був супровід не гірше самого вартового.

І от краще б я виконала обіцянку, й не швендяла темними закутками.

Нам на шляху зустрівся не п’янчуга, та не злодій. А щонайсправніше чудовисько. І я могла покласти всю свою магічну силу, що то була не інша форма якогось розумного. То був справжній монстр - малюнки яких я бачила в підручниках.

Метрів п’ять зросту. Довгі, аж до землі дістають, чотири руки - м’язисті та вкриті шипами. Маленьку голову прикрашають рога та кістяні гребні. Сама ж морда - обличчям це важко назвати - була перекошеною: Одне око велике, друге - крихітне. Нижня щелепа випирала через здоровенні ікла. Ніс взагалі був відсутнім зовсім, а оголений торс вкривало коротке хутро. Й запах... Смердючий запах гниття.

А ще лише одне бажання мала ця істота - знищити всіх на своєму шляху.

Я здригнулась. От і скоротила дорогу.

- Агрхааааа! - загарчало чудисько.

- Грррррххааа! - відповіла я, частково трансформувавшись. Крила на спині порвали сукню, але бодай сама залишусь цілою.

Часткова зміна тіла зараз виявилась доречною. Чудовисько не очікувало, що хтось може бути чи то рівнею, чи навіть сильнішім за нього, тож одразу кинулось схопити мене. Але я ж не даремно кожного ранку прокидалась зі світанком та тренувалась з вампіром. Я встигла вчасно зійти з траєкторії нападу, а обійшовши потвору зі спини - вдарила вогняною кулею.

Біль її, чи його розлютив. Обернувшись на сто вісімдесят градусів, монстр повторило атаку. Але я не збиралась здаватися та тікати. Швидкість, з якою я створювала та запускала вогняне заклинання, вражала. Хоча, схоже марно - вогонь створінню майже не шкодив. Того вся увага тварюки була прикута до мене, й воно не помітило, як з тилу підкрався Самідір. Фамільяр трохи змінив свій облік. Це все ще був вовк, тільки більший - на відсотків двадцять. На лобі виріс ріг, уздовж хребта з’явились гребні. А ще в нього виросли ікла - такий собі шаблезубий вовк.

- Гррррррр, - загарчав Самідір, тим самим привернувши до себе увагу.

Якісь зародки розуму монстр мало, тож оцінивши нашу перевагу, вирішило відступити. А оскільки, ані вперед, ані назад шляху не було, воно випустивши свої довжезні пазурі полізло на стіну. Самідір поліз за ним.

У мене кігті також були, але повторювати теке я не збиралась. Не вистачало, щоб мене в такому вигляді бачив сторонній. Тому, приховавши хвіст, крила та частину луски, я намагалась з землі прослідкувати куди чудисько зібралось. І деякий час мені це вдавалось - переважно завдяки Самідіру. Та раптом на моєму шляху намалювався Вальдегор. Вампіра налякало, що я довго не поверталась додому, тому вирішив піти шукати. Кілька хвилин розмови - і слід монстра було втрачено. Ще й Самідір дивився на мене винними очима - він також загубив чудовисько. Та що? Навіть смердючий запах розвіявся.

І от кому про цю зустріч з чудовиськом розповідати? Німідору? Лаверу? Чи краще мовчати?

Згодом все ж вирішила й розповіла декану на черговому занятті. Все ж таки довіри до нього було більше. Та й за поміч треба віддячувати.

19 Смарагдия 157р.

Маг-Рівік

Сьогодні в місті знов було шумно.

Черговий ярмарок привернув увагу багатьох мешканців Маг-Рівіка та ближніх сіл. Найбільшу цікавість викликали магічні товари з інших міст, таких як Мілет-Дун, Маг-Коріф, Енаріон, чи Яриград. Навіть те, що подія відбувалась серед тижня, не завадило охочим на неї потрапити.

Гуляти пішли на неї втрьох: я, Улла та Філл. Останній, під нашим дівочим натиском, погодився залишити бібліотеку хоча б на один у спокій.

Наштовхавшись серед натовпу поміж торговельних рядів ми сіли перепочити та перекусити на відкритому майданчику однієї з таверн. І тільки я зробила перший укус м'ясного пирога, як почула голос голови магічної варти:

- Ята Ольше, ви заарештовані.

Схоже, Суфо повернувся до міста й першим ділом вирішив вивести мене з рівноваги. А не вийде - заняття з паном потроху деканом, дають позитивні результати.

- І за що? - не відриваючись від їжі, запитала я.

- За не законне проникнення до будинку та крадіжку.

Оце так новина. Від несподіванки я ледь не вдавилась пирогом.

- Крадіжку чого? - замість мене запитала Улла.

- Без зайвих питань. Ви підете добровільно, чи вас тягти?

- Які в вас, виявляються, потаємні бажання. І, якщо чесно, краще б це залишилось в таємниці й надалі. - Трохи не втрималась і нахамила голові. Чоловік від моїх слів почервонів, як мак. - Добровільно піду. Але спочатку трохи поспілкуюсь з друзями.

- Це якесь непорозуміння, - почала Улла та її перебив Філл:

- Я піду з тобою.

- Це не непорозуміння, це огидний наклеп. Ні, Філл, зі мною йди не треба. Краще піди до декана. Так, саме до нього. З Німідором в нас трохи інші домовленості. Скоро зустрінемось, - попрощалась я з друзями.

- Я б не був в цьому такий впевнення.

- Пане голова, можу поспорити на сто джубів, що сьогодні буду спати у своєму ліжку.

Моя впевненість не сподобалась Суфо, тому він боляче схопивши мене за плече й потяг за собою. Йти так довго було не зручно, тож мене він відпустив, але супровід окільцював так, що ані зайвого кроку вбік зробити не можна було.

***

Кабінет був тісним та незручним: кам’яні стіни, висока стеля, вузькі вікна та двоє охоронців біля дверей. Було душно, а в повітрі стояв важкий запах чоловічого одеколону, скислого поту, алкоголю, блювоти, крові та сечі. І ще якоїсь жінки, чий запах був мені знайомим.

- Отже, ти, стверджуєш, що не залазила в будинок до пана Санрея Наос? - запитав Суфо, ходячи навколо стільця, на якому я сиділа.

- Так.

- І ніколи там не були?

- Була.

- Отже, ти все ж таки залазили до будинку?

- Ні.

- Ти щойно сказала, що була в будинку.

- Так. Ви в той день також там були, - відповідала я спокійно та впевнено, як розумна, котра ні в чому не винна.

- Але я запитую про інший день.

- В інший також була. У присутності господаря. Я йому посилку приносила від пана Прієра.

- Я не про цей день запитую.

- А про який?

- Шосте смарагдія. Де ви були о десятій вечора?

- Додому поверталась.

- Хто може це підтвердити?

- Мій фамільяр.

- Тобто ніхто. А це означає, що ви могли залізти додому пана Наоса і вкрасти його магічні напрацювання.

- Нащо вони мені? Я ж не бойовий маг!

- З помсти.

- За що мені мститися?

- Через те, що пан Наос вам відмовив.

- Відмовив у чому?

- Тримати вас як коханку?

- Нащо мені в коханцях людина? Гидота. Він же зламається. І в загалі, у вас є докази?

- Так.

- І це які?

- Знайдено ваш запах в будинку.

- Якої давнини?

Ця суперечка вже почала мене допікати. Захотілось розбити Суфо носа та піти додому, голосно гуркнувши дверима. Бо ще трохи - артефакт не витримає: я розлютуюсь, трансформуюсь в дракона й відкушу йому голову.

Раптово скрипнули двері, й в них зайшов сам “потерпілий”. Хоча потерпілим не виглядав - задоволений, наче знайшов печеру з лусками сотні драконів.

Так. Заспокоїтись. Я - самий спокій.

- А от і крадійка! Вже дізнався, для чого вона залізла в мій будинок і вкрала матеріали?

- Поки не зізнається.

- Тоді я вчасно. Зараз використаємо одне зілля - під його дією вона у всьому зізнається.

Ага. Зараз. Він дурений, чи не пам’ятає, що на мене вже одне зілля не подіяло?

- Попроси охорону вийти за двері, - дістаючи з кишені флакон мовив маг.

Просити не довелося - охоронці самі мовчки вийшли.

- Ну що, сама вип’єш, чи силоміць в горлянку виллю?

Я, щоб розтягнути час, зробила вигляд, що замислилась.

- Ні. Не буду це пити, - і посміхнулася, демонструючи свої трохи збільшені ікла

- По доброму не хочеш, - розізлився Наос. - Тобі буде по-поганому. Суфо, відійди. В мене є одне дуже цікаве заклинання послуху. Зараз вона сама все вип’є і під всіма паперами підпишеться.

Мені стало цікаво: чи подіє на мене те заклинання, чи ні. Тож я з мовчазною цікавістю свердлила очима бойовика, не забуваючи при цьому тримати себе в руках. Бо ще трохи - й ці руки стануть лапами. Лапами в броні, із міцними пазурами.

Дію заклинання відчула одразу. Така знайома липка гидота. Те саме відчуття було на постоялому дворі, коли намагались обікрасти ерла. На моє щастя, воно на мене не діяло. Але захотілось трохи підіграти. Хай ворог вважає, що переміг.

- Ну що, вона готова до спілкування? - запитав у мага Суфо.

- Так. Он дивись: очі ще дурніші стали. Майже чорні. Зараз вона все вип’є.

- Давай хутчіше. А то хтось з її захисників з’явиться.

- Хто може прийти? Її однокласники?

- Німідор.

- А шльондра даремно часу не втрачала - знає перед ким ноги розсувати.

За такі слова захотілось вибити йому всі зуби. Ще й очі видряпати. Але стрималась. Бо зрозуміла одне: я тут не для того, щоб в крадіжці зізнаватись. Я цим покидькам потрібна для чогось іншого. От тільки питання - для чого?

- Візьми флакон та випий зілля, - наказав мені Наос, тикнувши в руки ємність.

Я не поворухнулась.

- Пий! - Санрей не стримався та, відкривши зілля, боляче схопивши мене за волосся смикнув голову в низ. Я від несподіванки аж рота відкрила, чим одразу скористувався мерзотник.

Гіркий смак рідини я одразу виплюнула, щойно звільнили мою голову.

- Що за?!!…

- Ну ти й придурок, якщо вважаєш себе сильним чаклуном, - не втрималась я. - На мене твоя магія не діє. Як і твоє зілля.

- Це ми ще побачимо, - розлютився Наос.

- Давай. Перевір. Запитай, що я про тебе думаю. Так я і без стороннього втручання розповім. Ти - самозакоханий виродок, який вважає себе центром всесвіту. Але це не так. Ти - нікчемний хробак, що повзає під ногами. Тебе переступити - і йти далі. Але ні. Ти повзаєш туди-сюди, привертаючи до себе увагу. Увагу, звісно, привертаєш - але не ту на яку сподіваєшся. Дивишся на тебе й гадаєш, як би не забруднити взуття твоїми розчавленим тільцем.

Суперечки ніколи не були моєю сильною сторону, а чітко пояснити, що відчуваю в момент емоційної нестабільності, й поготів не могла. Тому моя голова народжувала дуже дивні алегорії.

- Закрий свій брудний рот! - закричав Санрей та спробував мене вдарити.

Марно. Піднявшись зі стільця, я з легкістю перехопила його руку, боляче стиснувши при цьому. Ще трохи - і зламаю.

Суфо, до цього зображавши статую з парку, “відмер” і кинувся на поміч своєму другу. Але мене не так просто схопити. Люди дуже повільно рухаються - на відміну від вампіра. Вчасно відійшла трохи вбік - це дало змогу дати добрячого підсрачника, від якого голова магічної варти полетів на підлогу. Приземлення було болячим - червона пика була тому доказом. Навіть емпатією не треба користуватися.

Двері без стуку відчинились вчасно, бо в кабінеті вимальовувалась справжня бійка, якою я захопилась настільки, що не почула сварки за дверима.

- Я бачу вчасно тут з’явився, - оголосив Калрін Лавер в компанії з Тайдором Німідором.

Й нащо декан ельфа притягнув?

- Заборонене зілля, - понюхавши флакон, виніс вирок пан Тайрод. - Нащо воно вам знадобилось?

- Тут я - голова. І не мені перед тобою звітувати, - піднявшись на ноги гиркнув Суфо.

- Помиляєшся. Пані Ольше, звільніть пана Наоса, бо ще трохи - й зламаєте йому руку.

Я слухняно виконала прохання. Санрей, відчувши волю та зрозумівши, що при декані я не ризикну продовжити бійку, повернув свою знахабнілість.

- Посадіть її в камеру! - голосно зажадав він.

- За що?! - одне питання, три голоси: мій, декана та ельфа.

- За крадіжку з мого дома та за напад на голову магічної варти.

- А от зараз й розберемось, хто винен, а хто ні. Отже, пані Ольше я вас слухаю, - звернувся Німідор до мене.

- Ці два мерзотники…

- Давайте все ж таки зберігати ввічливість, - перебив мене ельф.

- Буду намагатись, та не обіцяю. Отже, до мене підійшли на вулиці й заарештували за якусь крадіжку, - почала я розповідати.

Мене іноді, звісно перебивали, але Німідор одразу затикав їм роти, тому завершення розповіді не затяглось.

- Через те, що зізнаватися було ні в чому, - продовжила я. - Наос намагався на мене якесь заклинання навести, від якого добровільно мала б випила зілля. А потім зізнатися. У чому саме - вони не встигли сказати. Та, на щастя, ні те, ні інше, на мене не подіяло.

- То що ти тепер скажеш? - звернувся Німідор до Суфо. - Що ви намагались повісити на дівчину? Ти догрався, Руперт, так що раджу говорити правду. З поста голови магічної варти тебе вже усунено. Так що злочинцем на цей час є ти. А твій друг - спільником.

- Без сторонніх. Я буду говорити без сторонніх.

- Замовкни, - погрозливо рикнув Наос.

- Як цікаво. Ята, дитинко, вийди за двері та поклич Сент Луя. Він зі своїм загоном очікує на виклик.

- Далеко не уходьте. Хочу з вами ще поговорити, - додав похмурий Лавер.

- Добре, - погодилась я, навіть не образившись на “дитинку”.

Як і було сказано за дверима стояв загін перевертнів. Нолан багато про що хотів запитати, та на жаль не було часу ляси точити.

У кабінеті хлопці були не довго - десь хвилини через три вивели Наоса в антимагічних кайданах. Чоловік опирався та лаявся, погрожуючи всім і вся.

- Ти про це ще пошкодуєш? - на прощання погрозив він мені.

- Вже шкодую. Навіть не уявляєш як, - відповіла я.

Про що саме “пошкодую” навіть цікавитись не стала. Сам винен.

Два охоронці, які були в кабінеті кудись поділись, тому в коридорі я залишилась наодинці. Знайшовши підвіконня недалеко від дверей, вмостилась очікувати декана. Більше хотілось постояти під дверима та підслухати, але ані звуку з кімнати не було чутно. Магія, щоб її...

***

Сидіти довелось досить довго, загрожуючи запізненням на роботу. Я навіть задрімати встигла, коли відчула знайомий запах. Повернувся Нолан і, як завжди мовчки втупився в мене.

- Щось вдалось з’ясувати? - запитала я, щоб порушити цю неприємну тишу.

- Поки що не дуже. Санрей Наос сидить в камері та всім погрожує. А ти як?

- Вже майже заспокоїлась. Хоча змушена зізнатися - бійка сподобалась. Так давно мріяла дати копняка голові варти. А ще це дозволило зрозуміти, наскільки я сильніша за людей.

- Це натяк на те, що тепер можеш в ночі ходити сама?

- Ні. Це те, що не така вже я й беззахисна, як дехто вважає. А супровід... Твоя присутність мені приємна. Хоча ти й дивний. Може, перевертні цього світу всі такі, то я схаменута?

- Та ні. Ти просто здаєшся дивакуватою - цим й привертаєш увагу.

Нолан посміхнувся. Дуже рідкісне явище.

Розмову довелось прервати - двері в кабінет відкрилися, випускаючи на волю чимось дуже задоволеного Німідора.

- Сент Луй, офіційно - поки не знайдуть нового голову - цю посаду займаєш ти. Зрозуміло? - ощасливив перевертня Тайрод.

- Так, - погодився Нолан, хоча скоріше, ще не до кінця усвідомив чим це йому загрожує.

- Тоді пішли за мною - відведемо цього красеня в камеру для подальшого розслідування. Калрін, пані Ольше, до побачення.

- До побачення, - попрощались ми з деканом та вийшли з Вежі.

На виході на мене очікував цілий натовп. Окрім Улли з Філом тут також були присутні Фіона, Ванда та Олдрі. На мене налетіли наче смерч - ледве на ногах втрималась. На запитання навіть відповідати не встигала, як задавалось наступне.

- Завтра поспілкуєтесь, - врятував мене Лавер, та майже за руку потяг в бік школи.

Що за дурна звичка хапати розумних та тягти їх?

***

В кабінеті декана стояв новий стілець поряд з вікном. Я зраділа, наче Лавер особисто для мене постарався. Звісно, це був просто новий предмет меблі, але я, не чекаючи запрошення сіла на нього. М’якенький, зручний.

- Сьогоднішнім, діло не закінчиться, - почав декан розливаючи по чарках бурштину рідину. - Це тільки початок.

- А що саме відбувається?

- Не впевнений, що можу все тобі розповідати, - декан вперше перейшов на “Ти”.

- Але це якимсь чином стосується моєї безпеки та життя. Можу й самостійно почати розслідування, та навряд це вам сподобається.

- Навряд, - погодився декан та, підійшовши до мене, подав одну з чарок.

Я понюхала - напій нагадував бренді. Відвернувшись, чоловік підійшов ближче підійшов до вікна та відчинив його, запустивши свіже повітря.

- Не ховайся, заходь, - звернувся невідомо до кого, Лавер, виглядаючи на вулицю, - я тебе помітив ще біля Вежі.

З вітром до кімнати проник чорний туман, з якого матеріалізувався Вальдегор.

- Неочікувано, - зробив висновок Лавер та повернувся до столу за третьою чаркою. - Отже, спочатку я обох вас слухаю. Почніть з того, звідки в цьому світі взявся черговий вампір.

Розповідати було майже нічого, але довіра, яку випромінював декан, змусила розповісти хоча б частину правди про появлення вампіра в цьому світі.

Декан вислухав мовчки, а після перевірив Вальдегора - чи не причепилась до нього сила демонів. На щастя, вампіра не зачепило. Потім ще трохи посиділи мовчки. Кожен думав про щось своє.

- Потрібен учитель. Самонавчання, звісно - це добре, але є ризик, що нічим добрим це закінчиться, - порушивши тишу, сказав Лавер, наливаючи собі та вампіру другу порцію алкоголю. Я ж першу ще не здолала.

- Як ви це собі уявляєте? У мене нема документів, а за законом світу я не просто небезпечний немерець, якого обов’язково потрібно знищити, а ще й безправний немерець.

- Документи - якраз не проблема. А от раса - так. Поки лише двом вампірам офіційно дозволено жити в цьому світі. Й обидва - чужинці.

І знову тиша.

- Що ж робити? - скоріше сам в себе запитав іллін.

- От і ми не знаємо, - відповіла я після того, як зробила останній ковток вогняної рідини.

- На сьогодні спілкування закінчимо. Продовжимо на нашому занятті. А тебе, Вальдегор “Безпрізвищний”, прошу в місті з’являтися якомога рідше. Щоб про тебе не довідався Німідор. Йдіть додому. Або - на роботу. До зустрічі.

Ось так декану вдалось уникнути запитань, на які він не хотів давати відповіді.