Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина І. “Зима 156-157рр. ” - 5 -

00 Онік 157р.

Гаркров

Ранок ми проспали, тож вирішили прогулятися містом, яке гуляло, співало, танцювало, продавало на вулицях смаколики та гаряче вино з травами, а на невеликих сценах виступали барди.

Відпочивати пішли, щойно Серін почала хилитися до горизонту. Завтра - знову в дорогу. Добре, що сьогодні нам вдалося купити все необхідне для продовження подорожі.

01 Сребния 157р.

Північний Шлях

Учора, залишивши Гаркров, ми продовжили шлях. Хоча тепер у нас були гроші на портали, Террі ретельно їх уникав, пообіцявши, що скористаємося ними лише коли будемо спізнюватися на іспити. Йому знову снилося, що його переслідувачі наближаються.

Ясне ранкове небо та яскрава зірка обіцяли приємну мандрівку, не дивлячись на пророчий сон. Та не встигла Серін наблизитись, до горизонту як погода з ясної та морозної перетворилася на похмуру та вітряну. А згодом повалив такий густий сніг, що витягни руку - й кінцівки пальців не побачиш. Довелось довіритися моєму компасу, який привів нас до найближчого хутора.

Постукавши у ворота, ми не одразу, але все ж таки дочекалися, поки нам відчинили.

- Чого треба? - запитав середніх років чоловік.

- Хуртовину перечекати, та їжі купити, - відповів Террі, при цьому не зводячи з господаря погляду своїх вже білих очей.

- В хату не пущу. В конюшні перечекаєте. Їжу туди вам принесуть. З кожного - по три ассіма.

- П'ять за двох. І їжа має бути свіжою, - вніс свою пропозицію ельф.

- Домовилися. Йдемо, покажу, де вам належить перечекати.

В конюшні було темно, холодно і майже порожньо. В кутку сиротливо стояв стіг соломи. І на цьому спасибі. Отримавши від ельфа чотири ассіма, господар залишив нас, а я стала розмірковувати як зігріти приміщення.

- У снігу було б гірше, - виніс вирок друг. - Заводь коней, будемо розташовуватися. Принаймні можна спати на соломі. А от коней нею годувати не раджу.

- Отруюються?

- Ні. Лячно уявити скільки за неї зажадає господар. Я ледь вмовив його нас пустити й ціну скинути. Такого жадюгу ще не зустрічав.

- Знову вимушена зупинка - невідомо на скільки.

- Нічого. В нас ще є п'ятдесят днів. За моїми розрахунками, будемо вчасно.

Ми розсідлали коней та витерли їх насухо. Опісля дістали ковдри та почали вмощуватися, коли двері зі скрипом відчинилися, і в компанії зі снігом, до конюшні увійшла молода дівчина.

- Доброго вечора! - проспівав високий голос. - Ось ваша вечеря. - Мені в руки встромили кошик, накритий рушником. - Якщо ще щось буде потрібно - кличте.

При цьому вона не зводила з ельфа погляду. Я впевнена: якби мене тут не було б, вже тягла хлопця в сторону стогу. А так - я тільки заважала. Емпатія працювала виправно, на відміну телепатії, що заснула не відомо на який час.

- Вона на тебе око поклала, - сказала я другу, після того, як дівчина пішла.

- Сподіваюсь, вночі нас ніхто не потурбує.

- Чого?

- Не подобається вона мені. Від неї тягне чимось… темним.

- Темним? Це як?

Друг почав пояснювати, що відчував не лише хтивість, а й не добрі наміри. Та якби моя телепатія знову була б активною, я б змогла більш ретельно дізнатися, що планує дана діваха. Після таких слів захотілося, щоб дар знову прокинувся. Але згадавши скільки від нього не зручностей, вчасно схаменулася. Без чужих таємниць обійдусь.

- Давай краще подивимося, чим нас годують.

Всередині були шинка, тушкована капуста, хліб, декілька яблук та невеличкий глечик з елем. Не багато, але вистачить, щоб приборкати урчання в животі.

02 Сребния 157р.

Північний Шлях

Різкий порив крижаного вітру змусив нас з Террі прокинутися в пошуках причини дискомфорту.

- Де?!! - кричав господар, стоячи над нами та розмахуючи батогом.

- Що - де? - запитала я, в спробі з просоння усвідомити чого від нас потребують.

- Фрося де?!!

- Хто? - це ми вже в один голос з ельфом.

- Донька моя! Де вона?!!

- Та вдома, напевно. Де ж їй бути посеред ночі, - відповіла я.

- Нема! Нема її!!!

- Як бачите, тут її теж немає. Якщо не вірите - можете самі в цьому переконатися, - запропонував Террі вставши зі стогу, протягнув мені руку, допомагаючи піднятися.

Розгніваний чоловік тицьнув смолоскип жінці, що його супроводжувала - скоріше за все дружині, та почав розкидати солому.

- Нема!

- Ми вам про це одразу сказали.

- Що ви з нею зробили?! Зізнавайтесь, нелюдські виродки!

Ось тут він палку перегнув - й в мене миттево відріс хвіст, яким я, погрожуючи, почала розмахувати зі сторони в сторону. Навіть, що потім знов буде потрібно одяг ладнати мене не зупинило. Ох, не зберегти мені цю таємницю. Не зберегти.

- Ми. Вашу. Доньку. Не чіпали. Й бачили. Усього. Один. Раз. Коли. Вона. Приносила їжу. Все. Більше. Сюди. Вона. Не заходила.

Відокремлювала кожне слово. За час мандрування, як нас з Атарільдо тільки не називали, але чогось слова саме цього мужлана в мене викликали таку реакцію. Захотілося не лише, щоб він забрав назад свої слова, а й удавився ними. Мабуть, через емпатію передалась його агресія. Не знаю, чим би все скінчилося, якби в мою долонь не встромилися мої ж пазурі. Це трохи допомогло охолодити запал, і голів відривати більше не хотілося. Так і до повної трансформації не довго.

- Геть! Забирайтесь звідси! Негайно! - волав господар, навіть не підозрюючи, в якій небезпеці він перебуває.

- Добре, ми їдемо, - погодився Террі та почав займатися кіньми. Я тим часом почала збирати наші речі, в які ми були загорнуті, як у кокон, щоб не змерзнути.

Сніг більше не йшов. Хмари розійшлися, дозволяючи добре роздивитися зірки та майже повний супутник, що світив досить яскраво, щоб продовжити шлях.

- Зате зекономили один ассім, - пробуркотіла я. - Як гадаєш, куди пішла його донька?

- Хотілося б вірити, що втекла на побачення зі своїм коханцем. Але, боюсь, це не так, - відповів Террі.

- Не так? Ти знов щось знаєш та від мене переховуєш?

- Ні. Он бачиш на снігу відбитки підошов? Якщо проїхати за ними, то дізнаємося куди вона поділася.

- Це нам по дорозі, - подивившись на компас, упевнилась я.

- Тоді рушаймо. Але не дуже поспішай. Не подобається мені ця діваха.

Дівчина з дому пішла сама, але невдовзі її хтось зустрів, й далі вони вже пішли вдвох. Через деякий час сліди привели нас до невеликого гаю, де за деревами виднілось вогнище. А ще мого носа торгнувся сморід обгорілої плоті. Ми з Террі ризикнули підійти ближче. Дівчина, в компанії ще п'ятьох жінок, стояла навколо вогнища, на якому догорали чиїсь залишки. Та це було не все. Вся шестірка голосно й пронизливо читала щось схоже на заклинання на незнайомій мені мові. Як тільки я розібралися з письмом - Террі почав вчити мене дельфійській - тому була впевнена, що заклинання читалось не на ній.

- Темні відьми, - пошепки сказав Атарільдо, - ходімо звідси. Тут наша поміч вже не знадобиться.

Й ми пішли. Тихенько - навіть сніг не скрипів. Хоча жінки так були зосередженні на ритуалі, що, мабуть не помітили б й лавину.

- Темні відьми, - знов повторив Террі, коли ми вже їхали по шляху, - дуже рідкісне явище в цій частині світу. Їх майже всіх переловили інквізитори одразу після закінчення війни. Їх навчання - під забороною смерті. Ми щойно бачили обряд збільшення сили - точніше, його завершення. Частину, де жертва була ще жива, а її кров пили, ми пропустили.

- То був розумний?

- Цього разу - ні. Якась худоба. Але не виключно, що іншимо разом буде розумний.

- Нащо вони це роблять?

- Щоб збільшити свою силу. Це як наркотик: спробуєш раз - більше не можеш відмовитись.

- Жах. А світлі відьми існують?

- Ні, існують просто відьми. Вони навіть навчаються в школі магії, надаючи перевагу таким дисциплінам як травництво, знахарство, зіллєваріння та зцілення. Хоча іноді “світлими” називають відьом, які звертаються за силою до богів.

- А до кого звертаються темні?

- До…, - почав ельф і замовкн. - Навіть не знаю, як пояснити. Ніколи не цікавився цим питанням, і схоже, даремно. Вони звертаються до темних сил - тих, що приносять безлад та біду в наш світ. До демонів. Як буде час - розповім тобі про місцеву релігію, може вдасться внести ясність. Бо ми, ельфи, віримо зовсім в інше, хоч і мешкаємо в цьому світі вже не одну тисячу років. Я ось про що думаю: про цих відьом потрібно розповісти першому зустрічному законнику. Але навіть не знаю, як діяти, щоб не привернути до себе зайвої уваги.

- Я знаю.

- Й як?

- Ми напишемо листа до ерла Геннорга, а вже він хай розбирається з цим усім.

- А як ти той лист збираєшся йому відправити?

- В Норгерді в нього є будинок, і там завжди мешкає прислуга, яка постійно тримає зв'язок з господарем. Ось вони листа передадуть.

- Так просто? Повіривши на слово? Й звідки ти знаєш про маєток?

- Хелм розповів. А ще він розповів, що потрібно робити, якщо знадобиться допомога. Потрібно лише сказати пароль.

- Схоже не даремно ти з ним стільки теревенила.

- Отож.

- Тоді так і зробимо. Якщо звісно, раніше не випаде нагода.

- А Фрося не втече з дому.

Зійшовшись на цьому, ми продовжили шлях.

***

Але злогоди на цьому в цю ніч не закінчились.

Коли небо на сході тільки пофарбувалося в рожевий колір, нам назустріч вийшло троє, перекривши собою дорогу. Ще двоє з’явилось позаду. А ось й грабіжники яких ми досі дивом уникали.

Я почула їх раніше, аніж побачила. З ранку не встигла скористуватися маззю, а від розбійників смерділо немитими тілами та кислим пивом. В руках вони тримали доволі важкі на вигляд сокири.

Моєму досвіту у фехтуванні за ці дні ніде було набратися - не відкривши при цьому ерлу мою незграбність. Тому навіть не уявляла, як можу допомогти другові в цій ситуації.

Але сталося те, чого я зовсім не очікувала. Я настільки розлютилася від усвідомлення власної нікчемності, що відбулася часткова трансформація - про яку мені потім розповів гостровухик. Я ж себе зі сторони не бачила, лише покриті лускою руки.

На розбійників це справило жахливе враження. Особливо коли з-під плаща полізли крила, розірвавши на спині весь одяг. А я ще про штани хвилювалася…

- Ята, досить, - дуже тихо сказав Террі, поклавши руку на моє плече. - Вони вже добре налякані. Їдемо звідси. Добре?

Я кивнула головою у знак згоди, бо не змогла вимовити жодного слова.

Ельф, однак, взяв Діра під вуздечку та повів з недоброзичливого місця якнайдалі.

Ми їхали мовчки близько години, поки я не відчула, що знову можу говорити.

- Зачекай. Давай перепочинемо, - попросила я хрипким голосом.

Ельф негайно зупинився та подивився мені в очі.

- Знову сірі, - сказав він.

- Хто чи що сіре?

- Очі. Ще трохи й будуть як срібло.

- А які були?

- Чорні. Як ніч у печері. І луска майже цілком зійшла. І волосся знову з’явилися.

У сенсі - з'явилися знову?

Я в паніці торкнулася голови. Волосся було на місці, але разом з ним намацала невеликі гребінці.

- Це була часткова трансформація, - пояснив ельф. - Тепер залишається приховати крила - ніхто не здогадається. Тільки уяви, як ти їх втягуєш. Як з хвостом, пам’ятаєш?

Я пам'ятала. Але сидячи на коні, це було вкрай не зручно, того ми зійшли на землю. Зосередившись й з різким болем крила "увійшли" в спину. Я при цьому кричала так голосно, що налякала всіх птахів, що сиділи на найближчому дереві.

- Молодець. З цим впоралась. Тепер подивимось, що у тебе з одягом.

- Дуже розірвано?

- Звичайно, все це можна зшити. Але не зараз. Й не тут. Не змерзнеш?

- Ні. В мене зараз вся шкіра палає. Таке передчуття, що ще трохи - спалахну наче сірник.

- Я не знаю, що таке сірник, але неповинна.

- Звідки знаєш? - вперше я розізлилася на друга. - Вибач.

- Нічого. Я розумію. Давайте краще поспішимо дістатися до найближчого трактиру. Тебе потрібно оглянути.

- Тоді підемо.

***

Великі Кущі були досить великим селом та мали низьку - не більше метра - захисну стіну. Особливого сенсу в ній я не бачила: кожен міг її перестрибнути. Хіба що кури не тікали до степу - ось для кого ця фортифікація дійсно працювала.

Заїжджий двір був знайдений біля воріт. Маленький, але чистий та теплий. А ще ним володіла родина напівкровок - що було важливішим зараз. Я втомилася бути винною у всіх гріхах одразу. А якщо випадково дізнавалися, що ми маги, які їдуть до школи на навчання - то одразу готові були списувати на нас всі лиха: від діареї до затоплення.

Жар нарешті спав, й я почала страшенно замерзати. Це не завадило проїхати ще з три кілометра, відмовившись зупинитися в придорожніх трактирах.

Величезне ліжко займало третину кімнати та мимоволі наводило на непристойні думки. Але за час нашої поїздки ельф жодного разу навіть не спробував залицятися, і це безсумнівно, тішило - не хотілось втрачати друга.

Позичивши в господині голку з нитками, я взялася за лагодження одягу. Із сорочкою, тунікою та білизною впоралася без проблем. Трохи складніше було з курткою. Але от зі светром - біда. Він був в'язаний і майже повністю розійшовся на спині. Здавалося, простіше вже розпустити його, змотати нитки докупи й сплести заново.

Від цих жалюгідних думок мене відволік звук відчинених дверей - до кімнати вперлася дерев'яна балія, яку хтось пхав. Слідом увійшов хлопець з відрами гарячої води, а за ним - ельф. Поганий настрій зник одразу, наче його й не було

- Я все розвідав, - почав Террі, коли ми залишилися наодинці. - У них ввечері буде гуляння: танці, пісні, гадання. А також - змагання. Наприклад, стрільба з лука. Виграш не великий, але достатній для нового одягу.

Я одразу покосилася на друга та запитала:

- Сподіваюсь, мене в цю авантюру не вписав? Сам знаєш, стрілець з мене нікудишній.

- Звісно, ні. Я пам'ятаю про це. Ти можеш просто погуляти після миття.

Террі мав рацію. Після такого стресу не погано трохи розвіятись. Однаково раніше світанку не продовжимо свій шлях.

***

Посередині майданчика яскраво палало вогнище. Навколо якого були лотки зі смаколиками - від солодкої випічки до смажених ковбас на палиці.

Ельф знайшовся не відразу. Він, у компанії молодих хлопців, стріляв по мішенях, а дівчата радісно веріщали, коли стріла влучала в ціль. Періодично Террі промазував - явно навмисно, щоб суперники не втрачали надію на перемогу.

- Розважаєшся? - запитала, коли Атарільдо забравши виграш, підійшов до мене.

- Є трохи.

- Ох, запам'ятають вони тебе. Ще й твоїм переслідувачам видадуть.

- А нехай!

Я від здивування навіть рота відкрила. Невже моєму другу набридли мандри та він вирішив розлучитися з надією вступити до школи? Про що я негайно запитала.

- Ні те, ні інше. Я бачив сон. У ньому ми гуляли берегом замерзлої річки. Отже, Норгерда я точно дістанусь без перешкод.

- А далі?

- А далі… поки не відомо, - з сумом в голосі підвів ельф.

Якщо чесно, мене до спазмів в животі лякало нове життя, а залишитись самою і поготів. Коли лишала Дорим, навіть не здогадувалася скільки труднощів очікувало мене попереду. І якби не друг - хто зна, чи дожила б я навіть до цього свята.

- Досить сумувати. Йдемо краще танцювати, - і не чекаючи моїх відмовлень, потягнув у коло.

Танцювати місцеві танці я, звісно, не вміла, тому добре відтоптала ноги напарнику поки не пристосувалася до ритму.

05 Сребния 157р.

Північний Шлях

Погода не залагодилась з самого ранку. Важкі хмари, що висіли над нами, намагалися переконати: залишатись на місці. Але сьогодні нам довелося ночувати в храмі, що стояв на околиці невеличкого села.

Прокинулись ще до світанку. Поснідали залишками хліба із сиром, запивши усе звичайною водою. Й не чекаючи першої молитви, залишили не зовсім привітне, для майбутніх магів, місце - сподіваючись проїхати не один кілометр, чи як тут вимірювали відстань, не один туларк.

Але погоді було байдуже до двох мандрівників. Опівдні почалась чергова хуртовина, через яку ми ледь не заблукали. Як на біду, на нашому шляху не зустрічалося, а ні сіл, а ні трактирів, а ні храмів. Сходити в сторону від Північного Шляху на пошуки притулку, не дуже хотілося.

І коли я вже згодна була провести ніч навіть у кучугурі, ми на щастя, натрапили на маєток. Вдруге пощастило: окрім сторожа та двох слуг у будинку нікого не було. А ті, отримавши срібну монету, із задоволенням дозволили нам провести ніч у гостьових кімнатах, та навіть підготували вечерю.

А ось вночі почалася буря вже в будинку.

Мене ламало й вивертало. Я ледве стримувала крики та спрагу крові. Здавалося, ще трохи - й відбудеться повна трансформація. Але ні. Вночі мене кілька разів вкривало лускою, відрощувалися крила з хвостом, але так нічого з цього не вийшло.

Добре, що будинок великий, і слуги не чули моїх стогонів. Або прикинулися що не чують - як і належить вихованій прислузі.

Вранці нас проводжати вийшов сторож. Зі спокійним обличчям, побажав хорошої дороги та видав кошик із їжею. Снідали ми у дорозі, щоб не бентежити та уникати зайвих питань.

Знову сніг. Знову вітер.