Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина І. “Зима 156-157рр. ” - 6 -

06 Сребния 157р.

Північний Шлях, Лурбін

До стін Лурбіна ми дісталися вже вночі, коли ворота були зачинені, а просити вартових їх відчинити - марна трата часу. Тож нам довелося стукати у двері трактиру, що був розташований на в'їзді в місто. Цього разу трактир під назвою “Воловий хвіст” не поспішав відчиняти свої двері.

- Місць нема, - одразу приголомшив нас господар.

- Зовсім? - запитав ельф дивлячись тому прямо в очі. Знов чаклує.

- Ярмарок. Навіть лавки зайняті.

- І ніяких варіантів?

- Є невелика кімната на горищі конюшні, - чоловік зізнався неохоче. - Якщо вас задовольнить.

- Показуйте, - погодився ельф.

Влаштувавши коней, ми по хиткій дробині піднялися до невеличкої кімнати, де навіть не було каміну - лише жаровня з залишками попелу та матрац на голій підлозі.

Залишивши мене саму, Террі пішов у слід за трактирником по їжу. Взявши декілька полін, що лежали біля дверей, я зайнялась вогнищем, щоб якомога хутчіше розігнати холод.

Коли ельф повернувся, то застав мене в напівдрімоті. Мені знову було зле.

- Гей, у тебе лихоманка! - сказав хлопець, торкаючись мого лоба.

- Так. Знову. Ломка. Не можу. Вся шкіра палає. Це набагато болісніше, ніж минулого разу.

Це була моя остання зв'язна промова перед тим, як мене знову скрутило. Я закричала. Террі намагався заглушити крик подушкою, люб’язно наданою трактирником, але йому довелося швидко відступити, бо трансформація, що почалася як часткова, перейшла в повну.

- Оце так! - захопився ельф, погладжуючи мої лускаті боки.

Я не бачила себе зі сторони, тому захоплення було не зрозуміло.

- А ти не така вже й велика, як нам розповідали. Можливо, трохи більше Самідіра. Та золота.

Та невже?

- Так. А ще я також чую твої думки, - додав ельф.

Я завмерла, намагаючись вигнати всі думки з голови, чим лише розвеселила Атарільдо.

- Ти надовго залишишся в такому вигляді? - запитав він.

“Ні, потрібно якось повернутися назад. Але все страшенно свербить”, - поскаржилася я.

- Та облазить, - додав друг, показуючи мені шматок луски.

“Що за?.. Чому?”

- Не знаю. Але чим далі, тим сильніше.

Дійсно, протягом години вся лусочка злізла під жахливий свербіж, покривши моє тіло сірим слизом.

Минуло ще дві години. Свербіж лише посилився. Але під слизом почала пробиватися нова луска. Я зраділа їй, наче дитина шоколадці, бо облізлий дракон якось не дуже виглядає.

Та коли знову стала вся у лусці, несподівано для себе - безболісно - повернула людиноподібний вигляд.

Тут Террі залишив мене на деякий час, та повернувся з двома відрами злегка теплої води й дерев'яним тазиком. Відмивали мене довго. Другові довелося ще декілька разів бігати на кухню та назад, перш ніж з мене змили весь слиз. А після Атарільдо зайнявся лусочками, а я - одягом. Хай й друг, але все-таки непристойно оголеною дупою перед хлопцем світити.

- Хм, - тільки й зміг видати ельф, роздивляючи пластинки.

- Що там? - запитала я, переплітаючи волосся в косу, щоб не заважало.

- Від золота не відрізнити, - виніс свій вирок. - Але потрібно показати фахівцям. Може, вдасться продати. Чи вона важлива для тебе як пам’ять?

- Ні, дякую, - відповіла я, при цьому широко позіхаючи. - Хіба що візьму пару на згадку.

- Скоро світанок. Нам потрібно трохи поспати, а лише потім шукати, де продати твою власність.

- У банку “Платинова Кірка”, - відповіла я, майже заснувши.

- Так і зробимо.

07 Сребния 157р.

Лурбін

- Цікаві речі ви нам принесли, - видав працівник “Платинової Кірки”, бородатий гном в дорогому одязі.

- Наскільки цікаві? - уточнив ельф, чекаючи закінчення огляду моїх лусочок.

- Не звичайні. Я думаю, ми можемо придбати їх у вас за ціною двадцять джубів за штуку.

Якби гном не був настільки захоплений експертизою, він, мабуть, почув би стук наших щелеп об стіл.

- А коли ви можете нам заплатити? - зібравшись, щоб не видати хвилювання, запитала я.

- Через годину, - відповів пан Тіллон. - Якраз встигнемо зібрати потрібну суму. Тим часом ви можете зачекати тут. Я піду розпоряджусь, щоб вас пригостили.

Гном залишив кімнату так швидко, як дозволяли його короткі ноги.

- Я от що думаю, - звернулася я до ельфа. - З такими цінами, ймовірно, варто не все продавати, інакше банк збанкрутує. Залишу собі. Нехай зберігаються в браслеті - він же безмірний.

- Розумно. Якось я цього не очікував. Добре, що лише сотню принесли. Але тепер не ти їм, а вони тобі зобов'язані.

- Так.

Дівчина-гном принесла глечик з вином, келихи та печиво. Ввічливо поклонилася та запитала, чи не бажають панове ще щось. Панове не хотіли, та, подякувавши, відпусти її. Мені ставало незручно в такі моменти, оскільки на кого завгодно, але на панів, ми в жодному разі не тягнули. Ось, на бродяг - так.

Пан Тіллон повернувся, як й обіцяв, за годину - у супроводі пана Оврала та мішечка із золотими та срібними монетами. І поки пан Тіллон у присутності Террі ретельно їх рахував, я з паном Овралом вирішувала питання про закриття позики та відкриття рахунку.

Попрощалися ми задоволені одине одним: гноми - що частина грошей повернулася їм знову, а ми тим - що могли дозволити собі пристойний заїжджий двір замість брудного горища. А ще - прохід порталами.

08 Сребния 157р.

Лурбін, Окрольг

Портальна вежа знаходилася майже на виїзді з міста. Чому саме “вежа” - незрозуміло. Ні, вежа була. та не одна, а дві - кожна не більше ніж три поверхи заввишки, а між ними - кругла арка, до якої вели низькі сходинки. Самі вежі були оточені стіною та мали на вигляд міцні ворота, які постійно охоронялися.

Після оплати ми з Атарільдо з нетерпінням чекали часу відправлення. Відчуття тривоги зростало з кожним ударом мого серця. Невідомість лякала, але друг міцно тримав мене за руку, ділячись своїм спокоєм.

- Хто в Окрольг? - запитав невисокий маг, який займався налаштовуваням порталу.

- Ми! - голосно відповів Террі. - Ну що, їдемо?

Якщо чесно, мені раптом захотілося кинути цей задум та продовжити шлях верхи. Проте я чудово розуміла, наскільки це безглуздо. Тож зібравшись, впевнено пішла вслід за другом.

Проходячи через портал, я встигла замерзнути, спітніти, задихнутися й впасти в безодню. Але все вщухло за мить, коли опинилась на іншій стороні порталу. Цікаво, що відчував Дір? Кінь виглядав абсолютно спокійно. Моє ж серце продовжувало відчайдушно гупати, ризикуючи прорвати грудну клітину та вирватися на зовні.

- Ласкаво просимо. Зійдіть з платформи. Ви плануєте сьогодні ще скористатися порталом? Ні. Тоді вихід - там.

***

Мої думки настільки були зайняті тим, щоб устигнути на вступні іспити до школи, що не було зайвого часу, аби оцінити світ в якому опинилася. В більшості випадків мій огляд міст, у яких я вже встигла побувати, обмежувався міською стіною, ближнім заїздом та, іноді, базаром.

Вибір місця для перепочину випав на місто-столицю вовків-перевертнів - Окрольд. На відміну від людських міст, це мені сподобалось одразу, зокрема чистими вулицями без сторонніх і неприємних запахів. Хоча дещо насторожило - точніше, погляди перехожих. На Террі дивилися з перевагою й поблажливістю, а на мене - зі здивуванням та обережністю.

Як мені згодом пояснив друг, це було пов'язане з тим, що вони одразу почули в мені звіра, але на моєму одязі були відсутні родові знаки. Впізнати в мені дракона вони не могли, а помітити й поготів. Після повної трансформації хвіст більше самостійно не вилазив, а луска з'являлася лише за моїм бажанням. Тож вони гадали, за що мене вигнали з клану, і якого лиха тепер від мене очікувати.

На ельфа ж вони так дивилися, бо вважали їх зарозумілими засранцями.

Спочатку ми зайшли до крамниці, де продавали вже готовий одяг для перевертнів. Такий одяг, на відміну від звичайного, не рвався під час трансформації, а зникав у підпросторі. При зворотній зміні іпостасі з'являвся - цілий і неушкоджений. Коштував він шалених грошей, але того стояв. Такий дуже знадобиться в пригоді в дорозі.

Взуття, куртка, декілька сорочок, пара штанів, стопка шкарпеток - гардероб замінила повністю, ще й літного одягу придбала.

Наступною зупинкою була аптека, де купила у запас носову мазь.

Після покупок ми трохи прогулялися містом, насолоджуючись незвичною архітектурою.

Останнім місцем, куди ми цього дня зайшли, був заїжджий двір “Тихий дім”. Тут нам надали не тільки смачну вечерю, а й гарячу ванну в добре протопленій кімнаті з каміном та ліжками з м'якими матрацами в яких не було, ані вошей, ані клопів. Майже рай для цивілізованого розумного.

12 Сребния 157р.

Норгерд

Фабонг я майже не побачила. Ми прибули порталом уранці, а ввечері опинилися в Норгерді - столиці іллінів.

Близькість до Маг-Рівіка відклало свій відбиток: магічні крамниці, вуличне освітлення, яке працює вночі завдяки чарам тощо.

Покинувши телепортаційну вежу, ми перш за все відправилися на пошуки маєтку ерла Геннорга. З цим нам допоміг один із магів, що працював у вежі, показав потрібний напрямок, а далі - як казали в моєму колишньому світі - “Язик до Києва доведе”.

Нам пощастило: прислуга була вдома, а дворецький почувши пароль, не лише погодився передати листа ерлу, а й запропонував залишитись на ніч. Ми одразу ж погодились. Багатих гостьових покоїв нам не виділили, але були вдячні за невеличку кімнату для прислуги з каміном та зручними ліжками.

Попросивши у дворецького лист паперу та перо з чорнилами, Террі написав листа. На відміну від мене, він мав гарний почерк. Я ж досі писала як курка лапою, та ще примудрялася ставити ляпки.

13 Сребния 157р.

Норгерд, Маг-Рівік

Стан Атарільдо мені не сподобався з самого ранку. Спершу вирішила, що друг підхопив якусь лихоманку. Але ні - йому знов снилися переслідувачі.

Поділившись подробицями, які вдалось розпізнали уві сні, ельф мовчки сидів напроти, чекаючи моєї реакції.

Я була засмучена. Хотілося плакати. Зовсім не мала бажання продовжувати шлях самостійно, але ще менше - тягти силою, шантажуючи почуттям провини. Я не мала на це право. Тому вирішила: щойно нас переслідувачі нас наздоженуть, ельф одразу поїде додому. Бо якщо відмовиться - стане причиною руйнування ельфійського міста Енаріон.

Поснідавши без особливого апетиту, ми подякували та розпрощалися з дворецьким.

Нас очікували в самій вежі: загін ельфів в начищених до блиску обладунках - пафос та безглуздя в одному флаконі.

- Дядько?! - здивовано та в той же час радісно вигукнув Террі.

- Атарільдо. Радий, що ми нарешті зустрілися, - відповів один з ельфів, виходячи наперед.

- Я теж радий. А що змусило тебе повернутися?

- Дуже неприємний сон. У ньому був ти. Я дуже здивувався, що тебе не було вдома коли я туди повернувся.

- Ти ж знаєш, чому я пішов з дому?

- Знаю. Але тепер я особисто візьмусь за твоє навчання. Звісно, у школі магії також можуть навчити цьому, але ти ж розумієш - що загальна магія слабша.

- Ти також бачив, що якщо я не навчусь контролювати дар, це приведе до загибелі багатьох ельфів?

- Та не тільки, - відповів дядько Террі з холодною твердістю. - Це буде лише перший крок до падіння нашої країни. Тож прощайся зі своєю подругою і повертайся зі мною додому.

Пообіцявши, що він якомога швидше придумає, як зі мною зв'язатися, Атарільдо на прощання подарував мені свій лук - з наказом тренуватися хоча б тричі на тиждень. А потім обійняв. Міцно. Мене накрило цілою гамою почуттів - сум, стурбованість, надія. Я обійняла друга у відповідь та глибоко вдихнула запах лісу, який мені так подобався. Хотілося щось сказати, але слова застрягли в горлі. Тому просто стояла, стискаючи його пальці до останньої миті.

Портал до Дориму був вже налаштовано - і ельфи, не втрачаючи ані хвилини, потонули в ньому.

- А куди вам потрібно? - звернувся до мене працівник вежі.

- До Маг-Рівіка.

- Трохи почекайте й буде готовий, - кивнув маг і почав готувати наступний перехід. - З вас п'ятдесят ассімів.

- Звісно, - кивнула я та відрахувала потрібну кількість монет.

А через двадцять хвилин я вже була в Маг-Рівіку. Сама. Хоча - чому сама? У плече мене в плече тикав Самідір, потребуючи, щоб його почухали за вухом. Мені іноді здавалося, що кінь дуже добре розуміє мій настрій та завжди намагається підтримати, тож я залюбки почухала його.

- Ласкаво просимо до Маг-Рівіка. Будь ласка, зійдіть з платформи та пред'явіть документи, - сказав чоловік, що стояв за артефактом-контролером з кристалами.

Перехопивши міцніше вуздечку, я попрямувала до столу, де сидів ще один маг. Діставши з кишені нової куртки, заздалегідь приготовлені документи, протягла їх чоловіку.

- Так. Ятаар Лій-Фо Ольше. Чужинка. Мета - навчання в школі. Ви зарано: до іспитів понад двох тижнів ще. Але буде час освоїтись в місті, підшукати житло. Ось ваші документи - тримайте міцно, не загубіть. Вихід там.

- Можна ще дещо запитати?

- Що саме вас цікавить?

- Який заїзд можете порадити? Такий, щоб не дуже дорогий, але водночас пристойний.

- Для початку спробуйте завітати до “Дикого Кабана”. Він буде самим ближнім до школи. Але попереджаю - там може не бути вільних кімнат. Ще є “Червоне Яблуко” - там дорожче, але також не далеко. Орієнтиром, щоб їх знайти, є сама школа. Як вийдете з вежі, покрутіть головою та побачите височезний шпиль. От то вона і є. Тож що не заблукаєте. А вже ближче до неї запитаєте про гостьові будинки.

- Дякую. До побачення.

- До побачення. Й нехай щастить в новому місті.

***

Маг-Рівік відрізнявся від Дорима - і водночас нагадував. Ті ж нерівні вулиці, засипані снігом. Ті ж самі невисокі будинки. Ті ж самі високі вежі. Але все-таки він був іншим. Магія відчувалася тут скрізь: у вивісках, у снігових скульптурах, в будинках, в повітрі. Її зерна були повсюди.

Та, пам’ятаючи, що зимовий день короткий, вирішила спочатку знайти гостьовий будинок, а вже потім розглядати місто, у якому мені належало жити не один рік.

Спочатку дійшла до “Дикого Кабана”, але там як й попереджували вільних кімнат не було. Мені звісно запропонували підселити до когось, але я відмовилась - пам’ятаючи, що вночі могла частково або повністю перетворитися. Поки мені не вдавалося контролювати другу іпостась у несвідомому стані.

У “Червоному Яблуку” вільні були кімнати. Точніше - одна. З величезним ліжком, явно не для сну. Але вибрати не було, а шукати третій варіант вже було відверто лінь.

Скориставшись тим, що у мене були гроші, я замовила гарячу ванну та вечерю прямо в кімнату.

Кухня рясніла морепродуктами - це, безсумнівно, мені подобалось. А в поєднанні з гарячою ванною, дало розслаблюючий ефект, й я нарешті заспокоїлась.

Я - не маленька, домашня дівчина. Я - дракон. Хижак. Великий та небезпечний. Впораюсь.

Перевіривши Діра, перш ніж лягти спати - переконавшись, що він чистий, нагодований й добре влаштований, - я повернулася до своєї кімнати.