Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина ІV "Осінь 157р." - 1 -

01 Рубіния 157р.

Маг-Рівік

Розпочинати новий семестр у теплиці, на мою думку, було не дуже вдалою ідеєю, та магістр Лар Кілла вирішила інакше. Їй здалося доцільним влаштувати практику після відпочинку, тому я не тільки сиділа на рунах і вибирала бруд із-під кігтів, шкодуючи, що не захопила рукавички, а й у "Ложці" під час обіду. Це магічне добриво, просто так водою не змивалось, та й заклинання були безсилі.

У таверні під час обідньої перерви майже неможливо було знайти вільного місця. Усім хотілося спілкування після місяця відпочинку. Хтось розповідав як байдикував на канікулах, а хтось хизувався тим, що зміг тимчасово потрапити до особистих учнів та вивчити щось нове.

За нашим столиком також було тісно, та ми не скаржились. Та й розмова в нас була дещо інша.

- І як вам наші нові зірки? - запитала Фіона, тицяючи ложкою в компанію чужинців.

Я й подивилась.

Потраплянці зайняли один зі столиків і похвалялися як добирались з Дорима. Слухачів при цьому зібрали чимало.

- Важко сказати. По-перше, я також їзхала тим Шляху і такої кількості грабіжників та монстрів не спостерігала. А по-друге, я ж з ними іще в Дориму не змогла знайти спільну мову. Якісь вони дивні.

А про себе відмітила, що вся шестірка добре вдягнена, та й не виглядає голодними чи виснаженими. Схоже, за ці дев’ять місяців вони знайшли підробіток.

- А як вони вам? - вирішила підтримати цю тему. Мені ж треба з’ясувати, як в цьому світі може легально існувати вампір.

- Жах, - перехопила розповідь Олдрі. - Ці "обрані" вирішили оселитеся в гуртожитку. Мовляв, згідно з каноном. За яким таким каноном - не зрозуміло. Але проблема не в цьому. А в тім, що оцінивши умови проживання, почали вимагати кожному окрему кімнату, та ще й з індивідуальною ванною. Ти таке бачила в нашому гуртожитку? - запитала вона в Улли.

- Ні.

- Бо такого не існує, - продовжила дівчина. - Зрозумівши це, почали кричати та вимагати кращих умов.

- На крик прийшов декан, - скориставшись тим, що подружка замовчала, продовжила Фіона. - Та як гиркне на них: мовляв, ви тут не перші чужинці. І якщо вони змогли пристосуватися до таких умов, то й ви зможете. А якщо вам не подобаються те, що надає школа - ідіть та шукайте житло в місті.

- А до цього вони вимагали, щоб їх навчали безплатно та видали книжки з інвентарем, - не витримав додала Ванда. - Мабуть, добре, що ти з ними не встигла заприятелювати. Дуже не приємна компанія.

- То де вони оселились?

- Десь в місті. Хвала Силі, що в гуртожитках не знайшлось для них вільної кімнати.

Потім ми розійшлися на лекції, а вже в вечорі знов зібралися в "Великій Ложці" для святкування початку навчання. Компанія потраплянців цього разу мене помітила, та спілкуватися не поспішала - лише кидала незадоволені погляди. А мені то що? У мене своє життя, друзі та проблеми. Ще про них хвилюватися не вистачає.

02 Рубіния 157р.

Маг-Рівік

- Панове Ольше та Шое, затримайтесь на хвилинку, - попросив магістр Стер. А коли в кабінеті залишились лише нас троє, продовжив: - У мене до вас є незвичайне прохання. Незвичайність полягає в тому, що раніше першокурсників ще жодного разу не допускали до такої важливої справи. Але я відмітив ваші таланти, тому й запрошую. На найближчі два тижні мені потрібні будуть помічники для приготування дуже складного зілля. Старшокурсники також будуть присутні, та рук не вистачає, щоб впоратись вчасно. Точніше, руки є завжди - але криві. То як?

- А що за зілля? - запитав Філл, хоча йому було байдуже - він вже згоден.

- Проти ліронської лихоманки.

- Ого! - злякано вигукнув Шое, а його від природи засмагла шкіра зблідла.

- Звісно, в місті її ще немає. Але зважаючи на швидкість, з якою вона поширюється, потрібно завчасно запастись ліками. Ну що, допоможете?

- Звичайно, - погодився друг. - Коли починаємо?

- Мені подобається ваш ентузіазм, та, на жаль, ще не всі інгредієнти надійшли до моєї лабораторії. Але сподіваюсь отримати їх наступного - тож вас попереджу.

Попрощавшись, ми одразу ж пішли до "Ложки" сподіваючись, що й нам місця зайняли.

- Нас також покликали. Ще до початку навчання, - похвалилася Олдрі. - Це така рідкісна вдача - працювати над таким важливим зіллям разом з кращим зілляваром Півночі.

- Невже магістр Стер дійсно настільки професіонал? - здивувалась я.

- Ще й який! Він міг би відкрити крамницю й спокійно продавати свої авторські зілля по всьому світі - і не мучитись з учнями. Та на нашу вдачу, дуже любить викладати. А ще на старших курсах розкриває таємниці деяких своїх особистих рецептів.

- А відомо, хто ще, окрім нас, буде? - запитала я. Погоджуючись, навіть не замислилась: а якщо доведеться працювати пліч о пліч з Айшою?

- Знаю лише двох хлопців з нашого курсу: Девір Лурга та Колін Бердо. Вони непогані, просто трохи занадто поглинені навчанням. Як в іноді.

- Що робити. Якщо заплатив за проїзд на санях - нащо йти пішки? - запитав Філл підхопленим в мене висловом.

- Правду кажеш. Щось ми засиділись. Побачимось завтра на обіді.

І, попрощавшись, майбутні цілительки побігли до бібліотеки, залишивши нас за столиком втрьох.

- Так що за лихоманка? - запитала я у друзів.

- Смертельно небезпечна, - знервовано відповіла Улла. - Улітку в порт ледь не зайшов корабель-примара - так його через чутки, не розбираючись, одразу спалили. Навіть не перевіривши.

- А як вона проявляється?

- Спочатку дуже хочеться пити. Постійно. Потім підіймається температура і з’являється висип. Наступним етапом ідуть судоми, що заважають дихати, та втрата орієнтації. І на - останнє смерть.

- Погано. А їй всі хворіють?

- Майже. Лише один виняток - дракони. Саме на основі їх крові готуються ліки, - відповів вже Філл.

- Тобто, якщо випити моєї крові - вилікуєшся?

- Не знаю. Ти дракон іншого світу. Навіть припустити не можу, яким буде результат. Треба у магістра запитати.

- Обов’язково. А заодно ще запитаю, що буде якщо випити крові до того, як захворієш.

- Нащо?

- В моєму світі також було багато хвороб. А ще існувала практика, коли до розумного щеплювали ослаблений вірус - який сприяв виробленню імунітету. Після цього, якщо, звісно, підхопиш заразу, то й лікування проходило набагато легше. Кров дракона - це, звісно, не те. Й навіть близько. Але якщо вона вже буде в організмі - чи зможе захистити від зараження?

- Цікаве питання. Треба задати при першій же зустрічі з магістром.

- Обов’язково задам. Навіть не буду чекати наступного уроку.

04 Рубіния 157р.

Дикий Ліс

- Я отримав листа з дому. У ньому мій дядько трохи розповів про Гаяв-Ток, - почав Філл, сидячи на лаві біля замку Вальдегора.

Вампір вперше з’явився вдома після того, як почав навчатися в особистого вчителя.

- Розповідай.

- Отже. Гаяв-Ток був столицею могутньої імперії розташованій на сучасних Вільних Землях. Вона складалась з семи провінцій де правили намісники імператора. Ця імперія існувала майже тисячу років. Потім кожен із цих намісників забажав більшої влади та, зговорившись, підняли заколот проти імператора. Це їм вдалося. Після цього утворилося сім королівств, де колишні намісники стали королями. Але Гаяв-Ток все одно вважався самим важливим містом цієї частини світу, бо саме в ньому перебував один з головних порталів.

- Ми його бачили. Спочатку я здивувалась: чого через нього ніхто сюди не ходить? Адже зруйновані лише вежі. А потім ретельніше дослідивши, Террі помітив, що на аркці бракує камінців-артефактів. Тож портал несправній.

- Так. Ці каміння навмисно вийняли, щоб через портал не потрапила в цей світ усіляка гидота. З інших п’яти - також витягли. На всякий випадок.

- А щодо Темної Орди? Наскільки може мати рацію вчитель фот Хейнн?

- З цим важче. Фальграм був останнім імператором. Після нього країна розпалась на сім частин, які проіснували не одне століття. Про яку саме Темну Орду йшлося - не зрозуміло. Якщо про те, що відбулось тут - про всіх химер, чудовиськ та не розумних не мерців - тоді ви запізнились, або вам просто належить їх знищити. А якщо ні - цей світ очікує щось по страшніше, ніж маскар-летучий.

Усі з огидою здригнулись, згадавши здоровезного гриба-людожера. Ця смердюча рослина-мутант нещодавно завітала на моє подвір’я й заляпала його своїм слизом, в спробі вполювати мене на обід. Добре, що воно, як і інші потвори, добре горіло. А не добре, що при пораненні металом розпилювала галюциногені спори, які подіяли навіть на мене. Не сильно, але мені вистачило - потім пів години ловити в лісі неіснуючого єдинорога.

- Мене бентежить те, що майже всю інформацію про цю частину світу старанно переховують, - повернувшись до розмови, промовила я. - Нащо це робити?

- Може, це пов’язано з таємницею, хто насправді розпочав останню війну? Хтось таки почав божевілля на цих землях - і не просто так. Різниця в часі між цими двома подіями майже не помітна, особливо коли тягнеться столаттями. Ось ці землі оголосили Вільними - й майже одразу почалась війна між жерцями та магами, - запропонувала ще одну думку для обмірковування Улла.

- Загадки, загадки та ще раз загадки. Не пам’ятаю, щоб мене стільки таємниць оточувало в колишньому світі. Ще й чужих та політичних.

- Не знаю щодо таємниць, але я за те, щоб ви в спадщину отримали цей титул, - відповів Філл.

- І нащо воно? - здивувалась я.

- Якщо відновите імперію, чи хоча б одне королівство - мені буде де ховатися від братів.

Хоча друг влітку отримав листа, де говорилось про одужання батька, він все ще хвилювався, щоб знов не повторилась загадкова “хвороба”.

- Вважаєш доведеться? Террі бачив тебе на троні.

- “Трон” може дістатися різними шляхами. Й не всі вони - мирні. Можлива війна. А у випадку моєї перемоги - неминуча страта не тільки моїх братів, а і їхніх дітей. Залиш хоча б одного - отримаєш месника. А я цього не хочу.

Філлігран був не правильним ал’єром. Представники цієї раси були агресивні, запальні та мстиві. Але не наш - попри всю свою чистокровность.

- Було б не погано призвати дух самого імператора та розпитати його більш ретельно детально, - впоравшись з емоціями, продовжив Філл. - Але я тямучих шаманів не знаю.

- А таке взагалі можливо? - здивувалась я, хоча мешкаючи в цьому світі майже рік, до всього звикла.

- Так. Спадкові шамани й не на таке здатні. Пам’ятаю, в дитинстві до нас приходив в гості один з батькових молодших кузенів. Це споріднення було настільки віддаленим, що й ріднею вважати складно. Ось він і призвав дух раптово померлого міністра-зрадника, щоб дізнатися про його плани та спільників.

- Вийшло?

- Ще як. Тоді багато які родини втратили свої пільги та життя. А я - друзів. Наче вчора це було. Ось ми граємо, а ось їхні голови прикрашають пики. Ще була наречена, з якою я мав одружитись, хоча ніколи не бачив. Її батьки не захотіли чекати. Я навіть не знаю, яку смерть приготували для великої зрадниці п’яти років…

Гіркий сарказм. Та ціле море болю схованого під ним. Я не витримала - підійшла та обійняла хлопця. Може, й даремно це зробила. А може, ні.

Яскраві спогади десятирічної дитини нахлинули на мене, викликаючи змішану гаму почуттів. Гнів, обурення, розчарування та нерозуміння: за що з ним зробили це? Я навіть злякатися не встигла, що телепатія повернулась - як все згасло. Залишилися лише почуття.

- Дякую, - та обійняв у відповідь.

- Нема за що. Але пам’ятай - зараз ми з тобою. І нікому не дозволимо тебе образити.

- Домовились. Але я знов кудись не в ту сторону повів. Так от, нам потрібен хтось з раси Сейшан. Вони не тільки можуть спілкуватися з духами природи, а й з тими, хто покинув цей світ.

- Дійсно! Але я жодного представника не бачила в Маг-Рівіку, - згадала Улла.

- Їх є невеличка спільнота в Мілет-Дуне.

- Тоді влітку їдемо до Мілет-Дуна. Разом, - наголосила я, випереджаючи можливу відмову.

Філл уже заспокоївся, а Улла почала ревнувати - тож обійми довелось припинити.

Отже, що ми маємо? Імператор оголосив нас спадкоємцями, а три з семи королів подарували ключі від цих земель. А ще - історія про ці землі під грифом “засекречено”.

10 Рубіния 157р.

Маг-Рівік

До лабораторії магістра Стера ми з Філлом прийшли не найперші. Окрім знайомих мені облич, тут було ще чотири хлопці та шість дівчат.

- Гмм, - гмикнула Фіона, оглядаючи всіх, хто сьогодні тут зібрався. - Ось ці два хлопці з нашого курсу - Колін та Девір, я тобі про них вже казала. Ще двоє - з другого, як звати - не знаю. А от дівчата з п’ятого: дві цілительки та чотири алхімічки. Працюємо разом в лікарні. Ті ще скалки в дупі.

- Що не поділили? - поцікавилась я.

- Обов’язки в лікарні.

Додати ще подробиць їй не дав учитель, що щойно зайшов до приміщення.

- Добридень тим, з ким ще не бачився. Сьогодні в нас не дуже багато роботи, а саме - відбір правильно зібраної та висушеної трави фібра. Після чого зваримо її листя в солоній воді. Отже, перед вами - оберемки трави - а ось правильний зразок. Як бачите, він має яскравого кольору стебло з листям, що на ньому міцно тримається.

- А ще він пахне не так, - додала я.

- Ви можете відрізнити їх по запаху? Вибачте, про що це я? Вам як перевертню, це завдання здасться легким.

- Тоді я буду обирати потрібні гілочки, а Філл - обдирати з них листя.

- Добре. Тільки пам’ятайте - нам знадобляться не лише листя, а й стебла. Нічого не викидаємо.

Почалась робота.

Я обирала потрібні трави швидше, аніж Філл встигав зривати з них листя, тож до нас приєдналась ще Олдрі. На Фіону з Вандою вже не вистачило.

Наприкінці заняття, поки інші помішували вміст величезних котлів, я сиділа на стільці й витирала ніс, намагаючись чхати яконайтихіше.

***

Увечорі, коли магією мила тарілки в "Ведмедику", пані Тош поцікавилась чи "не захворіла я", - дивлячись на мій червоний від постійного витирання ніс. Я завірила, що цілком здорова, просто допомагала в приготуванні зілля.

- Невже ця мерзота й до нашого міста дісталась?! - налякано запитала жінка.

- Наскільки знаю, ми готуємо його на всякий випадок. Запас ніколи зайвим не буває, - намагалась я її заспокоїти.

- Запас - то, звісно, добре, але не завжди. Ось купила я минулого року цибулю - так її на весні довелось викинути гнилою, бо не з’їли. І куди тільки не додавала - навіть у хліб.

- Але то цибуля, а це - зілля. Краще його викинути, аніж ту ж саму цибулю, бо її нікому буде їсти.

З цим пані Тош сперечатися не стала та повернулася до каструль, де тушилось-варилось.

- У залі знову повно народу, - влетів до кухні повідомила Марік, старша донька господарів, що працювала подавальницею. - Потрібна твоя допомога. Бери тацю й пішли.

Заперечувати не стала. Але мій ентузіазм зменшився, коли побачила, кого занесло до таверни. Добре, що компанія потраплянців сиділа в тій частині залу, яку обслуговувала Марік.

Та на цьому неприємності не закінчились.

Коли я йшла додому, то помітила, що за мною хтось стежить. Й можу силою поклястися, що цей хтось не мав тілесної оболонки. Наче одна суцільна тінь.