Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина ІІ "Весна 157" - 2 -

10 Діаманія 157р.

Маг-Рівік

Я з усього розмаху влетіла в пишну ялинку - і мене з головою накрило снігом, яким до цього були щільно обліплені гілки.

- Вже краще, - похвалив Вальдегор, допомагаючи піднятися на ноги.

Я з ним була не зовсім згодна, але сперечатися не стала. Сьогодні ми відпрацьовували навички рукопашного бою, й мені коштувало багато зусиль, аби не перетворитися на дракона. Не знаю чому, але коли в моїх руках був меч чи лук, майже не виникало бажання вирвати горло голими пазурями. Гор про це знав, але все одно не боявся спарингу зі мною.

І це, мабуть, найбільше мене вражало - він не боявся. Ані моїх випадкових вибухів сили, ані звіриної люті, яка іноді виривалася зсередини. Більшість тримала б дистанцію. А він - ні. Просто стояв переді мною, спокійний, мов скеля. І, можливо, саме тому я дозволяла собі трохи більше поруч з ним.

- Досить валятися в снігу. Сніданок охолоне, - покликав нас Коша. А коли опинилися на ґанку, кинувши на нас незадоволений погляд, видав по вінику та додав: - У будинок в такому вигляді не пущу.

Позбавившись снігу, ми увійшли в дім, де запах свіжої випічки зі смаженим м'ясом викликав голодне бурчання. Я кинула погляд на Вальдегора - він уже усміхався одним кутиком рота, наче вгадав, що я думаю.

- Сьогодні знов піду до руїн, - сказав він, коли втомив перший голод. - Можливо, цього разу буде більше можливості дізнатися про те місце.

- Було б не погано дізнатися хоча б назву міста, - пошуки я підтримувала.

До Маг-Рівіка вампір більше не виходив. Книги в будинку скоріше були відсутні, аніж присутні. Мої тоненькі конспекти прочитані до дірок, а роботи по дому не було - Коша добре справлявся зі своїм завданням. Того Вальдегор і лазив по лісу в пошуках чогось нового та відповідей: "Хто він?", чи "Звідки тут узявся?".

- У місті була бібліотека чи архів, - продовжив хлопець, - але вона повністю згоріла. Всередині лише залишки попелу.

- Якщо бібліотека, то шкода.

- Тобто архів - ні?

- Також шкода, але не так сильно, як книги.

Я всміхнулася краєм вуст. І хоча говорили ми ніби про дрібниці, мені було добре. Спокійно. Надійно. Гор говорив прості речі, але в його голосі було щось таке… щемке. Схоже на самотність. І, певно, тому мені хотілося, аби він таки знайшов відповіді на свої питання. А ще - щоб після того не зник.

Я ловила себе на думці, що, попри всі хаоси світу, мені хочеться його присутності. Поруч. Просто поруч. Іноді, коли він мовчки сідав навпроти за столом або проходив повз і трохи нахилявся, щоб щось сказати, десь під ребрами тремтіло м'яке тепло.

- Будите продовжувати - хтось запізниться до школи, - перебив нас Коша, склавши руки на грудях і роблячи вигляд, що грізний.

Запхавши в себе останню ковбаску на ходу, та я стрімко підхопилася. Перестрибуючи через сходинку, піднялася за сумкою.

***

Заняття, у чимось роздратованого магістра Ванліра розпочалося з того, що ми здали реферати, задані на попередньому уроці. Обрав двох “жертв” - Філла та хлопця на ім'я Патрік Брек - для захисту своїх робіт. Обидва впоралися з завданням, чим, без сумніву, покращіли магістру настрій. Далі урок пройшов легше. Магістр розповів про методи "харчування" немерців: кров, плоть, енергія та емоції. Трохи моторошно, але цікаво. На жаль, не обійшлося без нового завдання - чергового реферату. Паперу не накупишся, особливо за його ціною.

Після обіду вирушила на тренуваня з елементаристики. Майданчик виявився обліплений учнями. Схоже, всі прийшли подивитися саме на мене. Витрищалися відверто, без сорому. Я це добре відчувала, бо зайва увага заважала концентруватися на завданні.

Магістр Дафстін, ще на минулому уроці поділив нас на чотири групи, згідно зі стихією. Через те що в мене був вибір, я обрала вогонь. Це здавалося логічним. Правильним.

Тепер я стояла навпроти запаленої свічки й намагалася керувати полум’ям. Виходило… кепсько. То воно ледь жевріло, ніби знущаючись, то раптово спалахувало, обпікаючи повітря й відкидаючи всіх на крок назад. Я чула хихотіння з натовпу. Глузування. Пошепки.

Магістр швидко зорієнтувався і грізно махнув рукою, розганяючи зібраних спостерігачів. Ті неохоче, але відійшли. Я видихнула, спробувала заспокоїтися. Але не змогла.

Серед натовпу я встигла помітити знайомі обличчя - чорняву та білявку з бібліотеки. Тих самих, що намагалися мене провокувати. І зараз вони не самі - з ними була незнайомка, дівчина. Я розуміла, що це не просто цікавість. Це перевірка. Або спостереження перед нападом.

***

А вже ввечері, коли я вийшла до залу “Ведмедика” по брудний посуд помітила Частвінга Ванліра. Він сидів за дальнім столом, відсунутим трохи вбік від основного освітлення, у компанії з незнайомого чолова. Обоє схилилися над чимось, що лежало між ними, говорили тихо, майже шепотом, але жести видавали: це була суперечка. Зосереджена, напружена, така, що кожне слово важило більше, ніж здається зі сторони.

Я призупинилась. Посуд у руках захитався, один келих ледь не вислизнув, коли незнайомець нахилився ближче до Ванліра, щось різко сказавши. Його голос я не розчула - лише тон. Холодний. Вимогливий.

Що за розмова? Хто він? І чому магістр, якого майже неможливо уявити розгубленим, зараз виглядав… збентеженим?

Невідомість засвербіла десь на рівні потилиці. Щось у мені знову потягнуло вперед - на кілька кроків, до напівтемряви, до правди, якої не просила. Ще трохи - і я б наблизилася, прикинулась би офіціанткою або випадковою слухачкою. Але в той момент, мов з-під землі, з’явилася пані Тош:

- Ята! Чого завмерла? Посуд не сам себе помиє, - її голос, хоч і не гучний, мав у собі ту особливу інтонацію, що змушує навіть магістрів рухатись швидше.

Я неохоче кивнула й рушила на кухню, хоча серце досі билося десь у горлі.

Навіщо мені це? Навіщо всі ці спостереження? Що я намагаюсь знайти?

Мені насправді було не до сміху. Бо це вже не просто цікавість. Це була якась нова, тривожна сторона мене самої. Та, яка жадала відповіді. Яка не вміла жити спокійно.

Скоро й справді стану як Олдрі - ані дня без свіжої плітки.

Я видихнула, поставила посуд і знову краєм ока глянула у бік залу. Ванлір уже сидів один. Але чужий келих і досі стояв навпроти.

11 Діаманія 157р.

Маг-Рівік

Неочікуваний стук у двері з самого ранку змусив нас із Кошем насторожено перезирнутися. Ми якраз снідали, і ранкова тиша ще здавалася надто крихкою, щоби ламати її кимось іззовні. Хто б це мав бути?

Вальдегор пішов ще на світанку на розвідку до лісу. Та й не міг він потрапити в місто. А Філлігран іще не знав, де я живу.

Спустившись до цоколю все ж відчинила двері.

На порозі стояв гном зі згортком в руках.

- Ятаар Лій-Фо Ольше? - запитав він у мене.

- Так.

- Вам посилка. Ви можете підтвердити свою особистість?

- Одну хвилинку.

Залишивши гнома в крамниці під наглядом Самідіра, сама хутко забігла за кут, щоб із браслета непомітно дістати сувій-паспорт.

- Так, все збігається. Розпишіться ось тут. Це ваша посилка та ваша накладна, а це - моя. Гарного вам дня. До побачення.

- І вам гарного.

Зачинивши двері за гномом-посильним, я обережно зняла обгортку. Під нею виявилася невеличка скринька, від якої пахло знайомим лісом.

***

- Ельфійська робота. Витончена. Надійна. Ця скринька - телепорт і складається з двох частин, - виніс вердикт пан Прієр. - Перша в тебе, друга - в того хто хоче з тобою спілкуватися. Треба покласти всередину листа й натиснути в певному порядку ось ці символи - лист одразу телепортується в іншу.

Я замислилась. Коли отримала подарунок, уважно його обстежила, та нічого схожого на підказку не виявила. Цілий ранок, замість сніданку, витратила саме на це.

Потрібен пароль.

Але який?

Із символів на шкатулці були квіти та ельфійські цифри. До ельфійської письменності ми під час подорожі так і не встигли добратися. Треба буде глянути в бібліотеці, та перевірити свої здогадки.

13 Діаманія 157р.

Маг-Рівік

- А не така вже ти й всемогутня, - звернулася до мене невисока шатенка.

Дівчині навіть представлятися не потрібно - я й так здогадалася хто переді мною. Айша Бетерлі.

Починати суперечку зовсім ніякого бажання не було. Тим паче - посеред залу “Ложки” в обідню перерву.

- Що? І нічого не скажеш у свій захист?

- А потрібно? Я вважаю, що час нас розсудить. А кидатися словами - не в моїй звичці.

Я спокійна. Я не просто спокійна. Я - суцільний спокій.

- Гадаєш, що така розумна? Час дійсно все покаже. А ти тут не надовго.

- Звісно, не надовго. Тільки вивчу все, що мені потрібно, отримаю диплом - та відправлюсь мандрувати, щоб набратися досвіду. А сидіти до сивого волосся не збираюсь.

Це був тонкий натяк на те, що деякі дисципліни Айші не дуже даються. Про це мені повідомила Олдрі, яка вчора зайшла до артефакторної крамниці по освітлювальны кристалами з двома подругами-іллінками - Фіоною та Вандою. Приємні дівчата, але в них була та ж вада, що й у їхньої подруги, хоча не така сильна - пліткарство.

Айша від несподіванки відкрила рота, й майже одразу закрила - нагадуючи свіжу рибу на базарі. Та коли мені здалося, що останнє слово залишилось за мною, дівчина видала:

- І не смій лізти до Леорі. Чуєш? Він зайнятий.

І, не чекаючи моєї відповіді, своїми каблуками постукала до виходу.

- А він що, стілець, щоб його займати? Й хто це, до біса такий? - запитала я вслід. Але мене вже не було почуто. То й грець з ним.

***

- Ти вирішила вивчати ельфійську мову? - відірвавшись від читання, запитав мене Філл, коли я притягла до столу величезного словника.

Ми, як завжди, сиділи в бібліотеці після занять.

- Збираюсь. Але не зараз. Мені потрібно лише дызнатися, як пишуться ельфійські цифри.

- Про це могла й в мене запитати. Розмовляю та читаю дуже погано, але руни знаю добре. А що? В мене була різностороння освіта в домі. Що саме тебе цікавить?

Я трохи замислилась. Загрози від ал’єра я ніколи не відчувала - лише прихильність. А своїй емпатії я довіряла. Тож ризикнула:

- У мене є один друг. І він прислав мені скриньку. Але щоб нею скористуватися, потрібно розгадати шифр.

- Скринька, я так розумію, це якийсь артефакт ельфійської роботи?

- Так.

- Тут треба подивитися особисто. Вона дуже велика? Можеш принести?

- Ні, невеличка. Але тягнути її до школи не хочу. Краще ти в гості приходь. Там і подивишся. Заодно з кимось познайомлю.

- Добре. Завтра замість бібліотеки - йдемо до тебе в гості.

14 Діаманія 157р.

Дикий Ліс

За столом сиділо четверо, і всі мовчки пили чай з пиріжками з ягідною начинкою. Але у кожного були свої емоції.

Коша був задоволений - він любив гостей.

Вальдегор - насторожений, наче хижак, який зустрів гідного супротивника.

Мене розпирала цікавість й нетерпіння: щойно доп’ємо чай - будемо розгадувати таємницю скриньки.

Філлігран же намагався максимально заспокоїтесь. Його з дитинства привчали, що всі вампіри - небезпечні істоти, яких треба не розмірковуючи винищувати. Хлопець на початку обурився, але добре що він дав все пояснити. Для цього довелось йому довіритись та розповісти, що я дракон. В мене й досі в вухах стояв нещодавній ґвалт.

- Ти переховуєш вампіра?

- Він не небезпечний.

- Його потрібно здати владі!

- Я цього не зроблю.

- Він тебе вб’є! Всю кров вип’є! До останньої краплини!

- Не вип’є, бо не зможе.

- Це ще чому?!

- Бо я дракон. І він вже спробував моєї крові.

- Ти його підгодовуєш? Зачекай. Що?!! Ти дракон?

- Так.

- А в школі про це знають?

- Сподіваюсь, що ні. Розумію, що переховувати це довго не вийде, та була б рада якщо це трапиться якомога пізніше. Як і з Вальдегором.

- То ти хочеш сказати, що він вже куштував твою кров?

- Так.

- Дивовижно. А що зараз?

- Я не боюся світла. Можу їсти звичайну їжу. А від запаху крові більше не втрачаю розум, - відповів Гор долучившись до розмови.

- Неймовірно. А з якого ти клану?

- Не пам’ятаю.

- Зовсім?

- Я прокинувся в склепі від магії. А через декілька днів зустрів Яту та спробував її крові. Я вже не один тиждень шукаю відповіді: хто я та звідки. Але все марно.

- Потрібно будеще раз ретельно дослідити склеп. Оглянути його свіжим оком. Якщо ти про все забув, а Ята - чужинка взагалі про цей світ нічого не знає, то краще, якщо подивлюсь я. Коли це можливо зробити? В четвертий день тижня ви вільні?

Я, звісно була зайнята, зате в Гора вільного часу - хоч відрами черпай. Тож, домовившись про час, ми сіли пити чай зі смаколиками.