Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина ІІ "Весна 157" -3 -

16 Діаманія 157р.

Маг-Рівік

Весна, згідно з календарем, прийшла майже два тижні тому, але, схоже, й досі не знала про свої права - за вікном йшов сніг - густий, великими пластівцями. Через це в крамниці майже не було покупців - мало в кого виникнуло бажання в таку погоду виходити на двір. Тож я спокійно сиділа за прилавком та писала черговий реферат з ВННтН, періодично звіряючись з чернетками. Темою роботи було: “Швидкість розмноження залежно від кліматичних особливостей, на прикладі скорки”. Мене так поглинула праця - опис пустельної істоти, чимось схожої на суміш скорпіона та черепахи, - що не почула дзвоника на дверях.

- Добрий день, - голосно привітався клієнт, відриваючи мене від писанини.

- Добрий. Чим можу допомогти? - відклавши перо, запитала я.

- Мені потрібні пластини для збереження температури. У вас є такі?

- Так. Звісно. Вам скільки пар?

- Поки що дві.

- Зараз принесу, - й швидко пішла до підсобки, а коли повернулася, незнайомий хлопець з цікавістю вивчав мої твори.

- Хочеш стати бойовим магом?

- Ні. Артефактором, - відповіла я, обережно загортаючи пластини в спеціальну тканину.

- А це тоді нащо?

- Бо ніколи не знаєш, з чим зустрінешся в дорозі. Знання зайві не бувають.

- І то правда.

- Щось ще? - запитала я, оскільки розплатившись клієнт не поспішав йти.

- Так. Думаю, краще роздивитися, хто мене не вважає стільцем.

Стільцем? І тоді мені стало зрозуміло, що переді мною стоїть той самий Леорі, до якого мені “не слід лізти, бо він pайнятий”.

- А ти потішна. Як же тебе звати?

- Ятаар Лій-Фо Ольше, - назвала повне ім'я, щоб справити враження.

- Мене - Леорі Ер'Крен. Будемо знайомі. Якщо потрібна буде допомога, то звертайся, - додав він і пішов.

І знову на "Ти". Чого в них всіх виховання кульгає?

І коли ж прийде весна та відповідь від Террі? Я вчора нарешті переписала та відправила величезного листа до друга, а зараз з нетерпінням чекала зворотного повідомлення.

Як він там? Що з навчанням? Коли зможемо побачитись?

18 Діаманія 157р.

Маг-Рівік

Сьогодні вперше потрапила до кабінету декана - та не сама, а в повному складі групи з зіллєваріння. А все через те, що двоє студентів на практиці підірвали вміст своїх котлів, що спричинило невеличку пожежу. Її загасила дівчина на ім’я Орга Телл, та не розрахувавши силу, затопила всю лабораторію.

Тож всі причетні до цього інциденту, включно з магістром Олівером Стер, слухали суміш нотацій - “Наскільки важливо бути обережним” та допитувант: “Самі не могли впоратися, чи хтось із сусідів допоміг підкинувши до котла зайвий інгредієнт?”.

- Ще раз запитую, всім все зрозуміло? - При цьому чомусь дивився лише на мене.

А я що? Разом з Філлом, Оргою та ще однією одногрупницею на ім’я Улла, була в іншому куточку лабораторії, коли все це сталося.

- Всі вільні, - трохи заспокоївшись, сказав декан, - за винятком учениці Ольше. Усі інші - до виходу. І магістр Стер, після закінчення робочого дня обов’язково зайдіть до мене.

- Звісно, - погодився викладач, та останнім вийшов з кабінету.

У звільнений від натовпу кімнаті стало якось незатишно.

- Сядьте, - наказав декан, вказуючи на крісло, вже більш спокійним голосом.

Я слухняно сіла, поклавши руки на коліна, гадаючи що від мене знадобилося.

- У мене до вас є три запитання, - розпочав Лавер. - Перше: що можете сказати про те, що сталося в лабораторії? Як перевертень, у вас більш розвинуті нюх та слух, тож є можливість, що ви помітити хоча б щось.

- Не хочу вас засмучувати, але в лабораторії стільки запахів, що я піклуюся більше про те, щоб не чхати. Крім того, я використовую спеціальну мазь. Що до слуху - я в той час радилась з партнером, як краще різати траву, й, на жаль, нічого не чула.

- Десь на таку відповідь я очікував, але вирішив спробувати. Грець з ним. Наступне питання: Ви не знаєте, де інші чужинці-маги?

- Хотіла з’їсти по дорозі, але продала в рабство! - спочатку випалила, а потім зрозуміла, що ляпнула в голос. Око у декана смикнулось, - Вибачте. Востанне бачила їх ще в Доримі, в заїзді “Північний вітер”. П'яними. Вони чудово проводили час. А щоб не стати п’ятим колесом у їхній компанії, вирішила самостійно добиратися до школи.

- Яку самі оплачуєте.

- Я працюю на двох роботах.

- Так, чув. У крамниці та таверні.

- Ви за мною слідкуєте?

- Це лише питання безпеки.

- Безпеки? А чого боїтесь? Що зруйную місто самостійно? Чи приведу сюди натовп божевільних жерців? - я не витримала й почала гніватися. Хвіст, про який я вже встигла забути, з’явився у повній красі - в лусці й з жалом. При цьому він вихляв з боку в бік, для демонстрації загрози. Навіть широка спідниця не заважала цьому.

- З контролем другої іпостасі у вас бачу не дуже, - чоловік спокійно прийняв те, що я дракониця. Навіть не здивувався - мабуть дійсно знав. - А що до емпатії з телепатією?

- Телепатія спить. А емпатія працює справно.

- То що вона вам говорить про мене?

Довелось трохи заспокоїтесь, щоб зосередитись на почуттях чоловіка:

- Що ви не несете загрози.

- Тоді сховайте не лише хвіст, пазурі з іклами, а й луску на обличчі та руках.

Я заплющила очі в спробі заспокоїтись. Це допомогло. Руки знову вкривала шкіра - сподіваюсь, що й обличчя.

- Продовжимо. Так, за вами спостерігають. Бо дійсно не знаємо, чого від вас очікувати.

- Лише за мною?

- Ні. За всіма чужинцями.

- Тоді якого біса мене дістають питанням: де інші?

Декан завмер на хвильку.

- Я не повинна була знати, що за мною стежать, - здогадалася я.

- Телепатія в вас точно не активна?

Я похитала головою.

- Тоді відкладіть образи, до тих часів, коли до вас зросте довіра. Домовились?

- Домовились.

- Тоді першим кроком до цього пообіцяйте, що прийдете за допомогою, коли не зможете контролювати ані емпатію, ані телепатію. Я хочу вірити, що ви не працюєте таємно на жерців. Але божевільний телепат - це біда не його одного. А тим паче, коли це дракон. Зрозуміло? Тоді до побачення.

- До побачення.

Виходячи, я тихенько зачинила двері, хоча хотілося добре ними грюкнути.

Тільки спостереження мені не вистачає. А зробивши декілька кроків, до мене дійшло, що вони могли бачити поряд зі мною Вальдегора. Після таких новин вампіру точно заборонено виходити в місто - як би нудно йому не було у лісі.

19 Діаманія 157р.

Маг-Рівік

Книга була давньою та ветхою. Я обережно перегортала сторінки в пошуках необхідної інформації, поки Філл збирав потрібні книги по полицях. Ми вже другий день пропускали обід, харчуючись пиріжками Коши. Вчора шукали щось про Дикий Ліс, а сьогодні готували доповідь по ВННтН, якою магістр Ванлір “нагородив” нас перед вихідними.

Я почула кроки ще до того, як вони наблизились до мене. В тиші бібліотеки це було не складно.

- Догірійські суони, - підійшовши, прочитав хлопець. - Чудові істоти. Коли знаходишся на великій відстані від них.

- Натрапляв на них? - запитала я у Леорі.

Ось цікаво: чи можна вважати старшокурсником того, хто вивчається з тобою на одному курсі, але на пів року довше?

- Особисто ні. Але проходили їх у першому семестрі.

- Шкода. Хотілося б почути щось новеньке, окрім того, що є в книгах.

- Тобто ти жалкуєш, що на моєму шляху не зустрілися ці монстри?

- Є трохи. Адже якщо мислити логічно, то після цієї зустрічі, в тебе руки-ноги на місці, це може означити лише одне: ти переміг.

- Неймовірна логіка, - широко посміхнувся хлопець. Йому дійсно було весело від нашого діалогу.

- Будеш сперечатися?

- Та ні. Коли провчишся тут роки з два, потрібно буде тебе взяти у похід до Дикого Лісу. А потім згадати цю розмову. Якщо повернешся додому з ногами та руками. Домовились? Я б залюбки з тобою ще полялякав, але треба бігти. До побачення.

- До побачення, - кинула я в слід спині.

Дикий Ліс. Хм. Знайшов чим лякати. Я там кожного дня буваю. Хоча… мені ж не відома ситуація на кордоні.

Зосередитись на читанні мені не дав Філл, котрий повернувся з черговою стопкою книжок.

- Що від тебе хотів той хеда?

- Хто? - не одразу зрозуміла я.

- Треба було тобі замість якогось магічного предмета взяти "Етнографію. Раси світу Вейн". Хеда - одна з рас цього світу. При чому “хеда” не схиляється: і до чоловіка, і до жінки звертаються однаково.

- То Леорі - хеда. А що ще можеш розповісти про цю расу?

- Пам’ятаєш, в одязі магістра Дафстіна є дірки на спині? Так от, вони для крил. Пір’яні крила в них з’являються за бажанням. Так само, як й у вінорів. Тільки у перших вони завжди чорні, а у других - білі.

- То вони між собою родичі?

- Зовсім ні. Вінорів від людей, окрім крил, взагалі нічим не відрізнити. Хіба що живуть довше. А от у хеда вуха загостренні.

- У мене відчуття, що за все життя не запам’ятаю всі раси.

- Запам’ятаєш. Ти ж дракон. А вони живуть дуже довго. Так що - від тебе хотіли?

- Привітатися. Та трохи ляси поточить.

- Сподіваюсь, Корнелі так і подумає. А то вона занадто пильно за вами спостерігала.

Я здригнулася. Лише чергової сварки з Айшою мені не вистачало.

- Не думай про неї. Як казали в моєму світі: не згадуй біса - а то з’явиться. Що ти там приніс?

- Ось книги по навчанню. А ось трохи по Дикому Лісі.

Я усміхнулася. Цікаво, щоб сказав Леорі коли б побачив цю стопку раніше на столі. Залишилось би запрошення на прогулянку до лісу?

***

А ввечорі на мене чекав приємний сюрприз.

В скриньки виявився довгоочікуваний лист від Террі.

Вдома в нього було все добре. Щоденні уроки магії з родичем, давали добрі результати. А якщо проблем до літа не буде, то ймовірність скорої зустрічі - дуже велика.

Це придало сил та надії.

Я перечитувала лист кілька разів, ніби боялася, що щось пропустила. У знайомих літерах було щось заспокійливе, майже як тепло рідної домівки. Ці паперці пахнулі лісом.

Нарешті захотілося знову вірити, що все обов’язково буде добре.

23 Діаманія 157р.

Маг-Рівік

Ще вчора йшов сніг, а сьогодні він вирішив розтанути. Тож снігова куля, що влетіла мені в спину, була мерзенно мокрою. Що за дитячий садок? Шукати виконавців марно - а хто організатор й так добре знала.

Вчора Айша, перехопивши мене в коридорі, закотила чергову істерику. Дівчині усе ж доповіли про зустріч в бібліотеці. Лаятись довго в неї не вийшло - завадив декан, який вирішив прогулятися саме цією частиною школи. Але в обідню перерву, коли в “Ложці” до нас приєдналися Олдрі з подругами, я не витримала й обізвавши дівчину “гавкучою Каштанкою”, виказала все що про неї думаю. Дівчатам прізвисько сподобалось, тож уже сьогодні я чула від кількох старших учнів, як Айшу називали “Каштанка”.

Філл на це лише похитав головою - сподіваючись що дівчина не дізнається від кого пішло прізвисько.

***

На артефакториці ми вперше вчилися створювати артефакти власноруч. Нашим завданням було вплести в невеличкий камінець бірюзи заклинання спостереження. Усе це потрібно було замкнути на артефакт магістра Шиппера, який виглядав як квітка: кожна пелюстка повинна бути прив’язана до бірюзи.

Я була трохи розсіяна через попередні заняття. Магістр Стер знову спробував заманити мене на факультативи, а магістр Дафстін “ощасливив” черговим списком тем, які потрібно було вивчити до наступного уроку. Добре хоч на геології - пиши собі конспекти, слухай лекції. Більшого від нас поки не вимагали.

- Закінчуємо. Хто не встиг - отримає додаткову письмову роботу по теорії, - порадував магістр.

Писати мені не хотілося, й так добре знала теорію. Тож, відкинувши зайві думки, закріпила на камінці потрібне заклинання. Визнавши справу завершеною, одною з перших пішла здаватися.

- Так. Що тут ми маємо? - роздивляючись на моє творіння, магістр вголос розміркував. - Камінь відстежується. Сигнал стабільний. Добре. Що ж, пані Ольше, ви впорались найкращими. Ставлю вам “відмінно”.

- Дякую, - з полегшенням видихнула я.

- Але ваш артефакт залишу собі як зразок. Якщо ви не проти?

Заперечувати не стала. Та й до чого мені річ, яка в будь-який момент може видати моє теперішнє місце проживання? Можна було б його залишити в крамниці, але ризикувати не стала.

25 Діаманія 157р.

Маг-Рівік

Черга на пошті, куди мене відправив пан Прієр, була невеликою, але дуже повільною.

Взагалі, я була дуже здивована, коли дізналась, що в цьому світі існує пошта. Хоча працювала вона лише на три міста: Маг-Рівік, Маг-Коріф та Мілет-Дун. Для відправлення посилок використовували спеціальні міні-портли - на зразок моєї скриньки.

- За вами вільно? - запитав чоловічий голос у мене за спиною.

- Так, - відповіла я й озирнулася.

У блондині з сірими очима я впізнала одного із “зірок” академії. Їх було троє хлопців, яких між учнями називали “Королями школи”. З одним навіть встигла познайомитись особисто. Леорі Ер'Крен, був не лише племінником-спадкоємцем свого дядька аристократа, а й магом з високим потенціалом.

Зараз же позаду мене стояв другий.

Він вступив до школи на пів року раніше за мене й був одним з небагатьох, хто не піддався впливу Айши та не ліз до мене з питанням: “Як то мені, не боляче було падати, коли виявилось, що сила магії - ще не все?”. Майже слово в слово, до мене часто підходили й питали. Дістали вже.

- Я бачив тебе нещодавно. Ти на уроці у Дафстіна намагалася навчитися контролювати силу полум'я.

Невже помилилася, та зараз почнеться? Ця думка одразу почала свербіти мозок.

- Що з того? - грубити не хотілося, та й терпіти образи також не збиралась.

- Всі проблеми - від зайвих емоцій. Ти даремно не носиш захисного артефакту. Купи - не пожалкуєш. А ще краще - запишись на курс медитації.

- Наступний, - виклик поштаря вчасно перервав нашу розмову, бо я не знала як реагувати на слова хлопця.

- Мені посилку отримати на ім’я Меприкін Прієр. Ось довірчий лист і мої документи.

- Чекайте. Зараз винесу.

- Наступний, - виголосив інший працівник.

- Мені листа відправити, - мимоволі почула початок розмови блондина.

Мою посилку виносили набагато довше, ніж мій недавній співрозмовник відправляв листа. Та з якоїсь причини хлопець не поспішав іти. А коли побачив розмір коробки, навіть ввічливо запропонував її донести. Я до цього встигла оцінити вагу - спокуса погодитися виникла миттєво.

- Не бійся. Я з нею не втечу, - запевнив блондин.

Загрози від добровільного помічника не відчувала. Телепатія, щоб прочитати думки, мовчала. Лише слух вловив рівне серцебиття.

- Спочатку спробуй, - та впихнула коробку прямо в руки.

Від несподіванки хлопець зігнувся під вагою.

- Куди нести?

- До крамниці “Чистий кристал”. Знаєш, де це?

- Звісно. Найкращий магазин артефактів та амулетів.

- Тоді вперед, мій вірний лицар, - сказала я й відчинила двері, пропускаючи поперед себе.

Хлопець розсміявся від зухвалої заяви.

- Я вже не раз чув про твій гострий язик. Кажуть навіть на декана накричала.

- “Накричала” - це голосно сказано. Так, трохи поспілкувалися на високих нотах. Але повторювати не ризикну.

- Мене звати Віткар Атгрем. А тебе як?

- Ята Ольше.

- І звідки ти приїхала до нашого міста?

- З Дориму, - навіть не збрехала.

- З Дориму?

- А що? Не схоже? Чи вже трохи страшно?

- Та ні. Дорим - місто велике. Тай князівство не маленьке. Не всі там схиблені жерці. Навіть, те, що взимку там чужинці з’явилися, не вплинуло на репутацію міста, - Мовив він це без насмішки, просто спостереження. - Я чув, ти мрієш стати артефактором?

- Не мрію, а йду до мети. А хто про це тобі розповів?

- Особисто - ніхто. Про це обмовився на вечірці один знайомий. Скоріше за все, ти з ним знайома. Леорі Ер’Крен.

Я важко зітхнула.

- То правда, що Айша вже встигла поговорити з тобою про свої шлюбні плани? - скоріше затвердив, аніж запитав Вікрат. - Не звертай на неї увагу. А якщо буде докучати - передай привіт від мене. От побачиш, як іскри від її каблуків будуть летіти.

Я аж посміхнулась. Було в ньому щось... підбадьорливе.

Мені захотілося уподібнитися Олдрі й почати випитувати подробиці, але я втрималась. Хоча… На хвильку стало страшно - що трапиться зі світом якщо тут з’являться мережі зв’язку, а плітки розповсюджуватися швидше, аніж утворюються.

- Чого вона до мене причепилася? - не втрималась та запитала нового знайомого.

- Ти яскрава. Не лише зовні. Я як менталіст це відчуваю на іншому рівні. Ти притягуєш до себе набагато більше, ніж уявляєш. Але цією силою не користуєшся. Чесно, я дивуюсь, як ти цього не відчула раніше?

- Мені іноді важко відрізнити, які почуття викликані до мене, а які - до інших. Лише з близької відстані… чи коли нема сторонніх.

- Повторю ще раз: купи амулет та знайди вчителя з медитації. Доки не пізно.

Я лише мовчки зиркнула на нього - невже він на повному серйозі? Але хлопець вів далі, вже з іншою інтонацією.

- Мабуть, все ж придбаю.

- Придбай. Але повернемося до Айші. Так от. Вона звикла перебувати в центрі уваги. Вона походить з давньої, магічної родини - це дещо схоже на аристократію. Єдина донька. Усе життя її носили на руках: захоплювались красою, знатністю, манерами та магічними здібностями. Усі намагалися догодити. У неї було навіть декілька особистих вчителів.

Я тільки уявила, як хтось насправді захоплено вихваляє Айшу - і ледь стримала криву посмішку.

- І що змінилося?

- Батько-вдівець вирішив одружитися - заманулося йому сина-спадкоємця. І тут, вся увага, що належала дочці перейшла до молодої дружини та її щойно народженого сина. Айша зірвалася. Вся її чемність, вихованість та благородство, зникли. Натомість з’явились жадібність, егоїзм, жорстокість. Батько не витримав: після чергового скандалу, подробиць не буде, відправив навчатися до школи. Ось так вона опинилася тут. У перші пів року її вдалося знову натягнути на себе маску благородності й величності. Вона стала королевою школи. Але, як виявилось, ненадовго. З’явилася ти - і одразу привернула до себе увагу. Не лише учнів, а й деяких вчителів. Додай до всього цього, що ти - не людина, а перевертень без клану. Ось й виходить: якась вискочка обійшла аристократку.

- А до чого тут Леорі?

- Як “до чого”? То ти, мабуть ще не знаєш, але він - єдиний спадкоємиць свого дядька-аристократа. Хоча в чистокровних магічних родинах шлюби з іншими расами під забороною, заміжжя Айші можливо лише з кимсь не її кола. За людину-коваля вона звісно не піде, а от за аристократа іншої раси - цілком. Тож менше звертай на неї увагу. Показиться пів року - та й заспокоїться. А зараз, доки ми не дійшли до крамниці, розкажи: як тобі наше місто? Сподобалось? Додому не хочеться? - раптово змінив тему розмови Віткар.

Схоже, збирання та розповсюдження пліток - це місцева розвага. І я, здається, потроху нею заражаюсь. Тож, відповідаючи, довелось ретельно слідкувати, аби не ляпнути чогось зайвого. Так, за розмовами ми дійшли до крамниці, де Віткар чемно заніс посилку та поставив на прилавок.

Пан Прієр дуже здивувався, коли оцінив розміри коробки та її вагу, а потім перепрошував, запевняючи, що не відправив би мене саму таку важкість тягати.