Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина ІV "Осінь 157р." - 6 -

15 Злотарія 157р.

Гаяв-Ток

Мої спроби в телепортуванні з “пасажиром” нарешті принесли результати. Правда, пасажиром міг бути лише Самідір в образі все тієї ж рогатої білки. Та все ж приємно - крок за кроком до повного опанування силою.

Сьогодні скориставшись сонячною погодою, я з кошиком їжі телепортувалася разом з фамільяром до Гаяв-Тока.

Осінь охопила покинуте місто цілком, прикрасивши його всіма кольорами, аж неможливо відірвати очей: червоне, жовте, помаранчеве листя вкривало дерева та землю так щільно наче килим, що бруківки майже не було видно. Вітерець погойдував гілки, час від часу зриваючи з них ще кілька листочків - і ті неспішно опадали вниз, ніби знали, що поспішати вже нікуди.

Навколо - майже тиша. Лише десь далеко, ледь чутно, щось цвірінькало. Птахи, мабуть, не зважились полетіти й вирішили зустріти зиму саме тут. Хоробрі чи божевільні - хто їх знає.

Ми з Самідіром вийшли на берег річки - широкої, спокійної, такої, що, здається, і сьогодні здатна прийняти корабель, як і багато років тому. Знайшли лавку, яка ще дивом трималася, не провалившись у траву, й зручно вмостилися. Я дістала їжу, Самідір дістав цікавість. Поки я доїдала, він, обернувшись на вовка, метлявся туди-сюди, ганяючись за чимось невидимим. Можливо, за привидами минулого. А може - просто за осіннім листям, що кружляло в повітрі.

А я замислилась. Покинуте місто викликало багато думок. Наприклад: скільки мені насправді років? Не дивлячись на три хрестика замість дати народження, в момент моєї появи в цьому світі мені було сімнадцять років. Це одне з моїх “замовлень”. А от скільки було в минулому житті - таємниця. Лише спогади про себе як літню жінку, яка доживала свій вік на пенсії. От і виходило, що я - така собі молодичка зі старою душею.

Мабуть, через це в мене й відбувається роздвоєння. Іноді хотілося пригод, дій та відчуттів. Яскравих емоцій, нових знайомств, далеких подорожей. А іноді - спокою та стабільності. Обходити стороною небезпечні місця й зайве не ризикувати своїм життям. Загорнутися в теплий плід, сидіти вдома з чашкою гарячого чаю і цікавою книжкою. Чи в городі поратись.

А ще іноді хотілося родини. Щоб по дому бігали маленькі дракончики. Але найцікавіше - чоловіка не хотілося. А от кохання хочеться. Вибухового - наче феєрверк у нічному небі чи шторм на морі. Щоб зануритись з головою.

Також виникало питання: чи не набридне мені безсмертне життя? Що я буду відчувати, коли не стане моїх друзів? Атарільдо з Вальдегором можуть померти лише якщо їх вбити, а от інші - смертні. Вони постаріють і залишать цей світ. Сумно. Аж сльози по щоках побігли. А дружба? Чи витримає вона іспит таким часом? Чи не посваримось через тисячу років?

Тисяча років життя… Цікаво, як це - спостерігати за розвитком світу протягом такого часу?

А ще питання: нащо ми прийшли в цей світ? Якщо зі мною все більш-меньш зрозуміло, то з іншими - ні. Нащо нам дозволили змінити не тільки зовнішність, а й расу? Подарували магію? Взагалі, хто проводив те опитування? Головний? Чи ще хтось? Так багато питань - і жодної відповіді. Цікаво, чи вистачить безсмертя, аби все розгадати?

Від цих думок мене відволік Самідір. Фамільяр притягнув десь знайдену скриньку. Звичайна - без слідів будь-якої магії, зроблена з дерева, прикрашена сріблом та камінцями: лазурит і бурштин. Усередині - порожньо, але я все одно вирішила забрати її з собою. На щось та знадобиться.

Завершивши вечерю ми повернулися додому. Роботу в таверні ніхто не скасував.

24 Злотарія 157р.

Маг-Рівік

Сьогодні в школі було майже порожньо. На перервах можна було бігати й не боятися, що когось зачепиш. Та бігати не хотілося. У місто прийшла ліронська лихоманка. Вчора в лікарню потрапили перші хворі, а сьогодні мало хто ризикнув прийти до школи.

На травології, окрім мене з Філлом були ще Халла, Астра та Меллі з Єлісой. На рунах - ще менше: я з ал’єром та ельфійка-другокурсниця Аміріен Бойн.

- Тут також порожньо, - прокоментував, зазирнувши до класу, декан. - Магістр Яла, я заберу вас з лекції пані Ольше?

- Звісно. З таким відвідуванням усе одно нічого нового не проходимо. Лише повторюємо пройдений матеріал. Ви краще обміркуйте пропозицію тимчасового закриття школи на час епідемії.

- Обов’язково, - пообіцяв чоловік. - До речі, від сьогодні набуває чинності комендантська година. Після шостої нікого не має бути на вулиці.

- Як? А як працювати? - здивовано вигукнула я, закінчивши збирати речі.

- Не думаю, що таверни будуть відкриті в такий час. Але про це - згодом. Нас очікують.

Попрощавшись, ми з деканом вийшли з кабінету.

- Ти не втрачаєш свідомість, не влаштовуєш істерик, не впадаєш у ступор у присутності тяжкохворих?

- Не повинна. А що?

- Чудово. У лікарні не вистачає рук, тому вони попросили нашої допомоги. У школі не так багато тих, від кого дійсно буде користь, а не ляже на ліжко поряд. І в першу чергу - це ти. Драконів взагалі нічого не бере. То ж як? Допоможеш?

- Допоможу. Але я нічого не розумію - не те щоб в зціленні, а й у лікуванні.

- Це неважливо. Ти з магістром Стером готуватимеш ліки. А от й сам зіллявар - я знайшов тобі помічника.

- Дуже добре. Хоча лише перший курс, але з явним талантом до зілляварства. А правда, що школу закриють на час лихоманки?

- Скоріше за все так. І не тільки школу, а всю територію. Нікого не впускаючи навіть у гуртожитки.

- Це не дуже добре. Мені може знадобитися лабораторія.

- Давай проблеми вирішувати по черзі виникання, - майже процитував мене декан. - Якщо треба, засунемо тебе в десять захисних контурів. Або пришлеш ось уього молодого таланта. Домовились?

- Домовились. Ну що, пані Ольше, йдемо до лабораторії. Спробуємо взяти максимально більше всього необхідного.

Я мовчки погодилась та послідкувала за вчителем. А вже в лабораторії потай ховала в браслет інгредієнти для зілля та настоянок. Не красти, а щоб легше було нести.

***

У лікарні пахло травами, хімічними елементами та кров’ю. В коридорах панували шум та метушня. Співробітники бігали між палатами та лабораторіями, збиваючи один одного з ніг, намагаючись якнайшвидше дати ліки хворим.

Але найгірше - атмосфера. Біль, паніка, відчай, втома, безнадійність, жах. Мені знадобилась декілька хвилин, щоб заспокоїтись. Новий же артефакт й досі був не готовий.

Магістр Стер з розумінням поставився до мого стану та допоміг влаштуватися на вільній лавці, що стояли вздовж стін коридора.

- Ви як? Може, води принести? Чи заспокійливих крапель?

- Дякую, не треба. Вже краще. Я знала, що захисний артефакт не справляється, та не очікувала, що настільки.

- Емпатія… Від неї багато користі, а ще більше шкоди. Почекайте тут, а я поки знайду головну цілительку - вона вкаже, де нам влаштуватися.

***

Лабораторія, яку нам люб’язно надали була, заставлена всім чим тільки можна: колбами, мензурками, флаконами, котлами, скриньками та різноманітною апаратурою - такою, що використовують як алхіміки, так і зіллявари. В повітрі як завжди пахло травами, реактивами та приготовленими, чи зіпсованими зіллями.

- Отже, перед нами виникла проблема, - почав магістр, розгрібаючи місце на столі, щоб покласти сувої та книги, що принесли з собою. - Зілля, на яке ми витратили стільки часу та цінних інгредієнтів, ледь допомагає. Таке враження, що не встигає діяти.

- Лихоманка еволюціонує?

- Еволюціонує?

- Так. Стала більш стійкою до зілля

- Саме так. Нам потрібно змінити рецепт. І найголовніше та неприємне - перевірятимемо одразу на хворих.

Магістр встиг виготувати вакцину, яку, недовго розмірковуючи, погодився випробувати на собі Філл. Й добре, що жодниї побочних ефектів не виявилось. Сподіваюсь на таку ж реакцію й у хворих.

- А як тут обстежують хворих? В моєму світі, наприклад беруть кров на аналіз й вже після цього вирішують, яке лікування краще. А яка послідовність тут?

Магістр Стер здивовано на мене подивився. Довелось описати процедуру настільки детально, наскільки це може зробити розумний, який не вчився на медика, але щось читав чи чув. Сподіваючись лише на те, щоб мої мізерні знання не зашкодили.

Вислухавши мене уважно й, прийшовши до якихось висновків у своїй голові, магістр почав працювати над створенням нових ліків, іноді відволікаючись на їжу чи короткий сон.

28 Злотарія 157р.

Маг-Рівік

Прокинулась я з болем у спині. Спати на жорсткій, короткій софі було поганою ідеєю, але йти посеред ночі додому крізь місту де бігає монстр, - ще гірше. Магістр взагалі спав на стільці, поклавши голову на стільницю й використовуючи руки замість подушки.

Прокинулась я не просто так, а від того, що в лабораторію увійшли, скрипнув дверима й запустивши протяг. Це були Мадлена Вайлд, чергова цілителька, та Філл, який приніс нам сніданок, чи обід - я вже зовсім загубилась в часі.

- Ви вже не спите? До вас ще один помічник прийшов, - втомленим голосом доповіла жінка.

Вночі до лікарні доставили майже сотню хворих на лихоманку, чотирьох постраждалих від монстра й з дюжину інших: хто з ножовим пораненням, хто з переломами, а хтось із отруєнням. Було взагалі незрозуміло, як жінка ще стоїтьа на ногах.

- Дякую, - подякував, щойно прокинувшись від наших голосів, магістр, чемно прикриваючи рукою позіх. - Хай починають снідати, а мене до вас розмова.

Схопивши три пробірки з різними експериментальними зіллями, кудлатий зіллявар залишив лабораторію.

- Ти чого сюди приперся? - запитала я друга. - Хочеш захворіти?

- Звісно ні. Але мені довелось спілкуватися з хворими - й досі здоровий. Мабуть, зчеплення діє.

- Сподіваюсь, - вже спокійніше додала я й почала діставати з кошика їжу. Відкусила шмат хліба з цілої паляниці. - Що з навчанням?

- Школу тимчасово зачинили. Лише ті, хто мешкає в гуртожитках можуть ходити до бібліотеки, але виходити в місто їм заборонено. Точніше вийти можна, а от повернутися - ні. Я в перші дні мешкав у Леорі, але вимушений був їх залишити. Їжі й так ледь вистачало, а тут - зайвий рот. Тож повернувся додому, а там сусіди захворіли. Я від них не заразився - от і вирішив прийти сюди допомогти.

- До мене не заходив? - я за ці дні лише раз зайшла перевдягнутися-помитися - й назад.

- Заходив. Коша сказав, що з’являвся Вальдегор, він йому розповів про те, що коїться в місті. Та довго він не затримався - захопивши трохи їжі знов подався до вчителя.

- Це добре. Ще бракувало, щоб його випадково в місті побачили. Документи, які привіз Террі звісно не відрізниш від справжніх, та все одно лячно.

- Але про нього ж знає Німідор!

- Він - знає. А звичайні вартові - ні.

Філл ще трохи розповів про події в місті, я ж мовчки поглинала їжу, майже не відчуваючи смаку.

Повернувшись, магістр дозволив залишитись Філлу, й ми продовжили дослідження.

30 Злотарія 157р.

Маг-Рівік

Ближче до обіду в нас були готові чергові зразки, і мені доручили їх віднести лікарям-цілителям.

Трохи поблукавши коридорами, я нарешті знайшла потрібну лабораторію, де на вузькому, витягнутому вздовж стіні столі стояла ціла армія зі скла, порцеляни, металу та дерева. Колби, миски, ступи, банки, котли й інші місткості з травами, порошками чи готовими зіллями.

- Є хто живий? - гукнула я, ще й гучно чхнула, але не наважившись поставити принесене на стіл - раптом загубиться.

- Є, - сонно озвались з купи ковдр на канпі, на яку я не звернула уваги. Вона заворушилась. - Чого так кричать? Ята, а ти що тут забула? - запитала мене Ванда.

- Допомагаю з ліками. А інші де?

- З іншими біда. Лежать у палаті з хворими, заразилися. Мене сюди прогнали - чекають, чи не підхопила і я хворобу.

Від почутого мене в мене раптово підскочила температура, й стало важко дихати. Щодня гинули розумні від цього лиха, але мене це не дуже чіпляло, бо то були стороні. Але Фіона з Олдрі... Не дозволю.

- Перше: хто сьогодні черговий цілитель? Друге: в якій палаті лежать дівчата?

- На другому поверсі, від сходів праворуч, другі двері. Але тебе туди не пустять. А чергує Кален Фітч - високий, білявий іллін з бронзовою шкірою. Повз такого не пройдеш. Він зараз хворих оглядає. Краще тут почекай.

- Дякую, але все ж краще пошукаю та спробую до дівчат навідатись.

***

Лихоманка захопила місто майже тиждень тому, а вже встигла заразити половину персоналу лікарні, тим самим залишив хворих без вчасної допомоги. Мешканці Маг-Рівіка майже одразу пішли на самоізоляцію, та потік хворих не зменшувався.

Втомлений, з темними колами під очима, блідий попри колір шкіри, цілитель сидів в коридорі та пив напій із різким запахом, який в цьому світі використовували для бадьоротості.

- Цілитель Фітч? - на всяк випадок запитала я.

Чоловік не відриваючись від кружки, мовчки кивнув.

- Ось чергові ліки від магістра Стера.

- Ще одна себе драконом уявила, - без злоби, але з докором буркнув іллін, подивившись на мене. - Чого ходим без захисту? Думаєш, не заразишся?

- Не думаю, а знаю. І не “уявила”, а є, - чесно зізналась я, чого вже ховатися?

- Аааа, - протягнув чолові, до його втомленого мозку не одразу дійшли мої слова, - дракон, якого нам в поміч прислав Лавер. Присядьте поруч на пару хвилин. Зараз доп’ю цю гидоту й знайдемо піддослідних. Вас не пригощаю - бачу як носом водите від запаху. Не подобається.

Відпочити я погодилась, тож присіла поряд та заплющила очі - так краще думалось.

Отже. Зілля готувалися на основі драконовій крові, і перше, що спадало на думку - збільшити дозу. Але ні - надто велика доза для більшості розумних смертельна. Тож в мою голову прийшла ідея використати слиз, який зібрав з мене Террі, коли облізла луска. Ельф ним зацікавився та зібрав три глечика, два з яких упер з собою. Останній же залишився в мене вдома. Я колись хотіла з ним поекспериментувати, та так й не встигла. Мабуть добре, що не перевела його.

- Йдемо, - повернув мене до реальності голос цілителя, - перевіримо, що в вас вийшло.

Піддослідними стали троє чоловіків - високі, кремезні, як і всі карголи - та дві жінки: ельфійка й іллінка. Вони перебували на останніх стадіях хвороби, тому й вибір пав на них.

Зібравши волю до купи, і якомога сильніше ігноруючи емпатію, я переступила поріг.

Решту дня я була зайнята у лабораторії, вирвавши лише декілька хвилин, щоб навідати подруг. Дівчата спочатку почали лаятись, як я нещодавно - на Філла, але потім заспокоїлись й навіть посміхнулись під час розмови, яка давалась їм з все важче й важче.

***

А ввечорі, коли зірка давно сховалась за горизонт, я ризикнула піти додому. Маг-Рівік став нагадувати Гаяв-Ток: порожній, тихий, з темними вікнами. Лише запах відрізняв. Щоранку спалювали тих, хто не пережив хворобу.

Дорога додому була легкою, а от назад - ні. Спочатку Самідір із легкістю налякав дрібного злодюжку, що не побоявся вийти на вулицю та обікрасти перехожого. А от наступним нам на шляху зустрілось чудовисько. Й втекти б. Але відчуття самозахисту кудись поділось. Лише жадоба вбивати затьмарила розум. Жадоба не моя - але я їй піддалась. До тями мене привів фамільяр, прийняв бойову форму вовка. Здоровезний монстр чомусь злякався вдвічі меншого супротивника - та кинувся тікати. Самідір за ним, а я за Діром.

А за три квартали швидко зрозуміла, що було причиною цього забігу. У підворітті друге чудовисько нависло над мертвою дівчиною, а дві її подружки, налякані, на межі втрати свідомості, сиділи на холодній землі, обійнявшись. В одній я не одразу, та впізнала повію, з якою вже перетиналась на вулицях міста.

Цього разу це були не ларгінці, а новий вид. Щось між горилою та ящіркою. Наче до мавпи голову динозавра прикрутили. “Чудовий” зразок немерців.

- Самідір, витягнути дівчат зможеш?

- Грааау, - була мені відповідь.

- Захищай їх, - попросила його, а сама за лічені секунди перетворившись на дракона кинулась на монстра.

“Накинулась” - голосно сказано. У вузьких провулках було важко й крила розгорнути, й хвіст занести для удару. Лише пазурі та спритність. Та трохи магії. Бо перестараєшся - і є загроза спалити все місто. А ще добре те, що ці потвори чудово роздиралися на частини. У мене прямо мрія здійснилась. Я на місті монстра уявила Айшу - та відірвала голову, яка випадково покотилась до дівчат. Ой, як вони заголосили. Мабуть, все місто розбудили.

Другий же, побачивши, що стало з його напарником почав відступати. Схоже, залишки розуму в них були. Спочатку обережно зробив декілька кроків назад, а потім як драпанув! А я що? Я - слідом. Забіг продовжився. Але на моє лихо чудовисько було більш спритніше - встигло досить далеко від мене відбігти, та перестрибнувши паркан, зникнути. Перешкода не була для мене завадою, а от відсутність монстра - ще якою несподіванкою. Запах же привів до залишків стихійного порталу.

Цього тільки не вистачало.

Я не одразу, але здогадалась, що ще мене бентежить.

Двір, як і будинок, у якому я опинилась, належить Санрею Наосу. Чоловік досі перебував за ґратими, тож світло в підвалі його будинку викликало подив.

Обережно підійшовши до вікон, щоб жодна гілка не хруснула під лапою, я намагалась зазирнути в середину. Брудне скло було завішане фіранками, тож я змогла побачити лише тіні.

- Далі ми самі, - почула я шепіт знайомого голосу.

Озирнулась - на заборі сидів Німідора в компанії Нолана.

- Тихенько відійди, щоб не злякати правопорушників, а ми їх заарештуємо, - продовжив шепотіти ельф.

Мені нічого не залишалось, як обережно перебирати лапами.

- І як ти примудряєшся завжди натрапляти на те, чого повинна уникати? - продовжив розмову гостовухик та погладив по голові, як я Самідіра.

Мені це, звісно, не сподобалась, але підіймати шум не стала. Потім помщусь.

Хотіла запитати, чи потрібна моя допомога, як згадала, нащо взагалі вийшла з лікарні. Подружки в біді! Але ж треба ще й за Самідіром повернутися. А там - налякані дівчата-повії. Тож я підійшла до перевертня та ткнула носом в його ноги, привертаючи увагу. Можна було й словами, але шепотіти в цьому образі не могла - лише ричати. Та зібравшись, промовила:

- Ходімо, дещо покажу.

Нолан не став розпитувати, а кивнувши Німідору, мовчки пішов слідом за мною. Залишаючи двір, краєм ока помітила, що це місце охопило десятка три вартових. Дійсно, впораються і без мене, - заспокоїла я совість.

Незадоволений фамільяр усе ще охороняв дівчат та залишки.

- Це ти його так? - запитав мене перевертень.

- Я. Там ще десь тіло загиблої поряд має бути.

- Бачу.

- Мені до лікарні терміново потрібно. Моя допомога вам сподіваюсь тут не потрібна? - кожне слово в обличчі дракона мені важко давалось - потрібно було постійно слідкувати, щоб не гарчати.

- Зараз - ні. Але якщо знадобишся - шукатимемо в лікарні.

- Домовились, - й, покликавши Самідіра, ми побігли рятувати подружок.